1

А дух поблизу ще витає,<br />
душа поміж людьми блукає:<br />
вже дому іншого шука.<br />
Вона безсмертна — кожен знає,<br />
бо в неї виходу немає,<br />
коли заблукана така.

А вже покликано до столу,<br />
до гурту давнього помолу.<br />
Згадай, кохана: в домі цім<br />
ти стріла дівчину на святі.<br />
А де сиділи винуваті<br />
за долю, кинуту в цей дім?

Найтонші в домі цьому свічі,<br />
церковні в домі ризи й річі.<br />
Тут мати треба на хребті<br />
сліпих років залізні міти,<br />
аби тебе прошепотіти,<br />
збагнувши, що карбИ не ті.

І я шепочу: Україно.<br />
І я шепочу: Україно.<br />
І я шепочу ще і ще.<br />
Я цілував коханій очі.<br />
Я не згадав про віно отче,<br />
де все пече, бо все пече.

Не прошепочу: хай святиться!<br />
Бо небо це і ця пшениця<br />
відторгнуть воду і росу.<br />
Небесні і підземні гули…<br />
Де наші дзвони затонули,<br />
той звук, що відвертав грозу?

Хай нас не буде, хай немає,<br />
хай смерть сама переконає<br />
у тому нас, що нас нема.<br />
А ти безсмертна — кожен знає,<br />
бо в тебе виходу немає,<br />
коли сама, як смерть сама.

О, не печалься, наша нене,<br />
що мливо господа буденне<br />
для нас, — не вперше рветься нить.<br />
Немов покаже їхня мати:<br />
цих продавать, цих дарувати,<br />
а цих сліпих щенят топить.

Тебе, як дівчину в палаті,<br />
лікують ті, що винуваті<br />
за долю, кинуту в цей дім.<br />
О дівчинко, куди біжиш ти?<br />
Кому це ти кричиш: залиште<br />
мене в безумії моїм?!

2*

До яблуні прийшла вона під ранок<br />
і на коліна впала

й не дістала

коліньми землю.

Дівчина не впала —

не дав, —

немов хотів підвести, —

зашморг.

І дерево дрижить під небесами,<br />
і дівчину гойдає.

Біля мами

лягти вона хотіла. І до мами<br />
в повітрі добігала вже…

над нами.

Ми й поминальний виліпили пряник,<br />
щоб не забути,

як ми розгойдали,

щоб не забути,

як ми відрізали

невісту, доколисану під ранок.