Славянские ручьи сольются в русском море?.. Пушкин. ("Клеветникам России") І Було се ще тоді, як татари на Україну загонами приходили та людей — хлоп'ят та дівчат — у полон забирали. У одному селі жила тоді удова старенька, а у неї ж дві дочки — Одарка та Катря. Були вони вже не підліточки, а геть-геть попідростали та вже собі й скрині мальовані попридбали після Пилипівки й рушники сватам давать мусили. Так де вже тобі! — не така година була тоді. II Якось-то улітку, у неділю пообід, загадали дівчата йти у луг по калину. Пішли з ними й Одаря й Катря. А де вже дівчата юрбою йдуть та ще в свято, так там і хлопці мов з-під землі повиростають. От і пішли цілою чередою. А вже ж, звісно,— де дівчата та хлопці зійдуться та ще й у свято, то там і пісня вродиться. А тоді співали більш ніж тепер, тоді пісня на Україні ще не захолонула від холодного вітру з московської півночі... III От, ідучи лугом, і заспівали: Гомін, гомін по діброві, Туман поле покриває, Мати сина проганяє: Іди, синку, пріч від мене, Нехай тебе Орда візьме... Ідуть та співають голосно, аж дібровою луна йде. А от недалеко вже й діброва — осичина та березина і кущі рясної та червоної, як коралі, калини. IV Розбрелись по діброві дівчата й хлопці, мов ті овечата: ходять по діброві, рвуть калину та перегукуються. А тим часом інші хлопець та дівчина зійдуться у гущині докупочки, цілуються та обнімаються, аж мліють обоє від любощів. І тільки бог святий з високого неба до своїх діточок приглядається та святим серцям радується: "Кохайтеся, діточки, кохайтеся, поки весна у серці та молодощі". І кохаються, й обнімаються, бо ніхто не знає й не відає, що завтра буде. Де завтра! Може, от-от тут, за плечима, лихо стоїть та осміхається, своєї черги ждучи, мов яструб свого добичу. V Коли заголосять дівчата й хлопці, що потягли дальш за діброву: — Татари йдуть! Татари йдуть! Ох лишенько, ох, матінко! І в той самий мент відкіля не взялась Орда та як заалалакають, як затупотять кінськими копитами, як засвистять арканами — що господи! Дівчата й хлопці урозтіч. Так де тобі! Мало не всіх Орда переловила. Переловила й погнала ген-ген, мов череду. Зостались у діброві тільки Одаря й Катря: забились, мов курчата під квочку, у калинові кущі й сидять там не живі, не мертві. VI Коли слухають — тихо, тихо кругом, тільки де-не-де вітрець позіхає, вершиною дерев пробіжить та осичина тихесенько щось з листом розмовляє. Виходять з кущів — нема нікого! Усіх Орда забрала. Забрала й Степана чорнявого й Василя кучерявого тих, що мусили після Пилипівки до Одарі й Катрі сватів засилати. І заплакали дівчата, да так заплакали, так заплакали, так плакали, що не зчулись, як водою пойнялись і побігли-побігли двома річечками — побігли туди, ген-ген за Ордою. І прозвали люди ті річечки — одну річкою Одарею, другу — річкою Катрусею. І біжать ті річечки-сестри й досі. Тільки ось що з того вийшло. VII Спершу бігли сестрички кожна своїм шляхом. Біжать одна недалечко від другої та плачуть чистою сльозою. А люди дивляться та аж об поли руками б'ються. — От,— кажуть,— ніколи не було у сьому степу річок, а тепер бог послав. І п'ють люди з тих річок водицю чисту та холодну і скотинку напувають, і усяка твар божа ту водицю п'є — чи горобчик, чи сірії утенята, чи білії лебедята. А далі скучились сестри одна за другою та й умовились бігти укупі. От обнялись, знов заплакали і побігли. І все біжать, все біжать туди, ген-ген на полудень, куди їх чорнобривих та кучерявих татарці погнали. VIII Не день бігли й не другий. Коли дивляться — вода! Та така вода, що й кінця й краю немає та блакитна, як небо. — Се вже чи не море, сестрице? — одна у другої питається. — Та, мабуть, серце, море. — Отож там, за морем, і турецька, й кримська неволя: — Та там же ж, любко. — А може, там і наші бідні невольники — Степаночко та Василечок? — Там-там, серце, коли ще живі. IX Коли дивляться — на морі галера стоїть, турецька галера. І чути, як на галері бідні невольники співають, неволю й землю турецьку проклинають: Ой ти, земле турецька, віро бісурменська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила мужа з жоною, Брата з сестрою, Діток маленьких з отцем і маткою... — Ох, сестрице-рибко! Я чую, либонь, то мій Василечок співає. — І я, сестро, чую Степаночків голосочок. А воно так і було — бог привів побачить своїх бідних. X — Побіжімо ж,— кажуть,— сестричко, до самої галери, де, може, бідні невольники тяжкою роботою примучені, сонечком попечені, питоньки хочуть, то ми їм питоньки, свіжої водиці дамо з рідного краю. Ото і добігли до самої галери і бачать, як бідні невольники, а з ними Степан і Василь, тяжку роботу відбувають. — О мати божа! Хоч би краплю холодної водиці! — стогне Степан, на море з галери поглядаючи,— у горлі пересохло і у грудях так і пече. — І я б, брате, випив,— каже Василь,— Та де її, води, візьмеш? Велике море, а води... о-о! XI — А ось вода, серце Степаночку! — озвалось щось із моря. — Та се либонь Одаря мені дочулась,— дивиться Степан на море,— се її голосочок. — Та я ж, Степасю, серце! Я водиці рідної принесла з України: возьми ківш та й пий з богом. Дивуються невольники: се б то, мабуть, русалки до їх З води озиваються. Бере Степан ківш, хреститься, нагинається з човна і бере з моря воду — та до устоньків. А вода гірка та солона! — О бодай тебе! Се нам, братці, проява проявилась: вода така ж гірка, як і наші сльози, і солона, солона! Почувши теє, сестри-річки гірко заплакали. — Ні собі,— кажуть,— ні людям: море й нашу чисту воду попсувало. Пропали ми, сестро, у чужому краю. ХII А на Вкраїні річки-сестри й досі течуть чистою та холодною водою. А люди тую водицю й досі п'ють та милосердного бога славлять, бідних сестер згадуючи. І згадуватимуть, і питимуть чисту воду, поки сонця й світу... А як добіжать, кажуть, сестри-річки до моря, то н і с о б і в о н и, н і л ю д я м. Таке-то воно, море!..