Лежу я безсонний. Ніч темна,<br />
І дощ цюпотить у вікно…<br />
Бог зна що верзеться наяві,<br />
А думка усе про одно.

Усе про ту волю святую,<br />
Що, страчена, так дорога,<br />
Так чудно хороша! На серце<br />
Знов сум цілоденний ляга.

Розпука обхоплює душу<br />
І чорні думки шевелить:<br />
"Ні, воля — то сон, а на світі<br />
Ніхто не зазнав і не вздрить.

Гляди у вікно лиш щоденно,<br />
Де вулиці видно цяту, —<br />
Там люди проходять усякі,<br />
Ти їх придивися життю!

Ось бідний, обдертий зарібник<br />
Голоден стоїть, як туман, —<br />
Се черева свого невільник,<br />
А черево — найстарший пан.

Там служниця зранку на ринок<br />
Із кошиком пильно біжить —<br />
Невільниця пані лихої,<br />
З добра не пішла, чей, служить.

А онде бабуся старенька,<br />
В руках молитовник — пішла<br />
У церков — не бога святого<br />
Невільниця, але попа.

Он в повозі муж із жоною<br />
Напевно, в театер імчать,<br />
Держаться за руки, а з рук тих<br />
Невольничі пута бряжчать.

Чи се ж та захвалена воля,<br />
Де тисячі, тисячі сплять,<br />
Жиють і вмирають, і навіть,<br />
Як ти, про свободу й не снять?"

Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?<br />
В блискучих колясах летять<br />
Построєні дами й панове,<br />
Колеса о брук гуркотять.

Построєні дами й панове<br />
Глядять так свобідно на світ,<br />
Сміються так голосно… Сміх їх<br />
В мою аж доноситься кліть.

"Се ж вільнії люди!" — згадав я<br />
На хвильку. Та ні-бо, й вони<br />
Невільники забагів своїх,<br />
Дурниць, зіпсуття та нудьги.

А втім погадав я про сльози,<br />
Про тисячів працю та кров,<br />
Що ллється в рабів тих кишені<br />
Горючов ріков золотов.

І довго я мучивсь думками<br />
Про світ той, домівку рабів;<br />
Кров стукала сильно о мозок,<br />
Неначе палив її гнів.

Кров стукає сильно о мозок,<br />
І чорнії думи летять,<br />
Мов панські коляси блискучі<br />
По тім'ю в бігу торохтять.