Нескошені квіти
Нескошені квіти
Роберт Фрост<br /> Нескошені квіти
Я в лузі свіже сіно ворушив.<br /> Косар його зарання накосив.
Високі трави зрізала коса,<br /> Коли на них ще сяяла роса.
Я косаря між трав знайти хотів:<br /> Чи не зачую де мантачки спів?..
Самотньо він косив поміж низин,<br /> І я також лишався сам один.
— Так і повинно бути, — мовив я, —<br /> У нас робота в кожного своя.
І тут метелик знявся з-між кущів,<br /> І на прозорих крильцях полетів,
Шукаючи між скошених отав<br /> Ті кольори, що він запам'ятав.
Де в'яла квітка зрізана в траві,<br /> Забився він у злеті коловім.
А потім враз пропав з очей моїх, —<br /> І знов явивсь на крильцях голубих...
Із думкою про таїну землі,<br /> Не кваплячись, узявсь я за граблі,
Та погляд мій метелик перейняв<br /> Туди, де квітів пломінь розбуяв,
Де край покосу, біля джерела<br /> Коса смертельна квіти обійшла.
І я пішов, щоб там, край комишів.<br /> Збагнуть, чому ж косар їх полишив.
Йому до серця квіточки були,<br /> І він їх пощадив, аби цвіли.
Він залишив їх зовсім не для нас —<br /> Так радував його ранковий час!
І все ж відчув я у душі тепло.<br /> Його мені світання пролило.
І вже мені ранковий птах співа,<br /> З косою знов шепочеться трава,
Уже я не самотній, — брат і друг<br /> Прийшов до мене на широкий луг.
Я з ним копиці веселіш кладу,<br /> І в затінок спочити з ним іду,
Розмова дружня ллється під кущем,<br /> Відвертості я відчуваю щем...
— І нарізно, — до нього мовлю я, —<br /> Ми трудимось, немов одна сім'я.