Выхожу один я на дорогу...<br />
М. Ю. Лєрмонтов

Не забуду вечора хрусткого,<br />
Інею й тоненького льодку,<br />
Коли сам я вийшов на дорогу,<br />
Ніби вперше на своїм віку.

О, які були великі зорі,<br />
Як синіло й склилось навкруги!<br />
У падучім кожнім метеорі<br />
Бачились незнані береги.

Так ото хотілося блукати,<br />
Серце так стискалося мені,<br />
Як від хати бризнули до хати<br />
Вечора осіннього вогні!

Сумував — чого? І сам не знаю.<br />
Та й радів — чому? Не знаю й сам.<br />
Чув по свисту пізніх крижнів зграю,<br />
Не видимих нічиїм очам.

Чув здалека голоси жіночі,<br />
І тонкі, й ламкі, як той льодок,<br />
І хилилось небо вже до ночі,<br />
Як додому повернув я крок.

Ти мене чекала на порозі,<br />
Щоб легенько, звісно, докорить...<br />
Давнє "занедужав я в дорозі"<br />
Мусив я, звичайно, повторить.

Весело тріщали дрова в грубі,<br />
Пахло житнім хлібом і теплом,<br />
І спадали ніжно пасма любі<br />
Над твоїм розхмареним чолом.

6 лютого 1967 р., Москва