Кілька днів не виходимо з хати. Наш господар, старозаконний жид, має крамничку. Що до життя конечно потрібне, купуємо в нього, а місто не цікаве для нас. Місто — це стоголова гідра. Скрізь варти стоять, скрізь з багнетами вояки. Вояки такі гострі і такі послушні, як багнети. Кілька днів не виходимо з хати. Досипляємо недоспані ночі. Ходимо по хаті, мов по кораблі. Ноги від землі відвикли. В голові — млин. Вода на ло-токах шумить, камінь зерно розтирає на міл. Зерно наших споминів і вражінь... Як соромно втікати! Нагадується пес, котрого з подвір'я женуть, бо хату новий господар заняв. Пес голову понурив і біжить. За селом на окопі сяде і буде вити. Ой, будемо вити! Як соромно кидати свій рідний край! Ніби він кличе на тебе: "Куди ідеш? На те викохав я тебе, щоб ти мене на невідоме кидав?" Дерева, придорожні хрести й каплички, навіть цвинтарі біжать за тобою і кличуть: "Вернися!" 1 може б, ти вернувсь, та поїзду не здержиш. Вже ти слова не маєш, бо ти втікач. Мостів вояки пильнують. Наші дядьки. Лишили жінок і дітей, лишили недокінчене жниво і пішли пильнувати мостів. При кожнім кількох, а ворог хмарою надходить. Допильнують! Розклали ватру, гріються і страву варять. Дрібонький дощик хоче погасити ватру. Не годен. Так не годен слізми погасити світової пожежі... Дощик паде, ліси куряться, за нами ніби хтось за-навісу спускає. Не підніметься вона так скоро... Кілька днів не виходимо з хати, а думки не відходять від нас