Не давала ще сонцеві ти<br />
Свого тіла на злотну поталу, –<br />
Тож на луку в полуднє піди<br />
І віддайсь його ярому палу!

У білішій за сніг наготі<br />
На зелену приляж оболоню<br />
І під стріли його золоті<br />
Своє лоно підстав, як долоню...

Хай протне тобі тіло наскрізь<br />
Тими стрілами, тими списами,<br />
Хай, п’яне, виціловує скрізь<br />
І пече і пестить до безтями!

Хай пече, як огонь, гаряче, –<br />
Ти не бійсь його, білая Ледо:<br />
Та вогненна любов протече<br />
В молоко твоє злотом і медом...

А як схоче, сп’яніле ущерть,<br />
Залюбить, заголубить до смерти,<br />
То чи ж це не найкраща смерть –<br />
Од голубощів сонця умерти!

Прага, 1921.