НА СТАНЦІЇ На десять кроків усе поринало в чорну глибину. Сторож на лінії, Григорій, як не придивлявся, як не жмурив око: нічого не було видно, навіть вагони, що стояли біля депо, і ті кудись пропали. Станція розляглася високим бугром серед степу. До маленького повітового міста було 10 верст, навколо степ, та ще близько село. А треба вартувати добре. Григорій прислухався. Не чути нічого, тільки торохтять цупкі стебла трав об рейки та йде полохливий згук туди, аж за семафор. Недавно, з місяць тому обікрали вагони, дрімати не можна. Ніч затулила вогні, накинула прозорої сажі на все і заснула, і Григорія хилить... Так стоїть, стоїть, поставить ґвинтовку і закуняє. Замерещиться щось, прокинеться, обдивиться біля себе, нагострить вухо... Тихо. Хмари попритулялися міцно одна до другої, хоч-би одній зірці дали глянути сюди... — Хіба зайти в будку!—Подумав.—Та й закурю, мабуть, там! Повернув, пройшов через одну лінію. Під ногами зашарудів" пісок, дмухнув боязко морською вогкістю. Пролетіла якась птиця, шарпнула і зникла в темряві. В будці було світло. На лаві сиділо два дядьки. Один схилився і дрімав, а другий обіперся об телефон і щось читав, сонно бігаючи стомленими очима по папері... — А, це ти Григорій!—Посунувся і дав йому біля себе місце.—Нічка, брате, на славу вдалася, скажу тобі. Теплинь! Мабуть, дощ буде. — Де там гарна... Замазало все, так що й перед очима не побачиш. Та ще й наче хтось нарочито взяв та й замазав очі медом. Так солодко, а вії стуляються, стуляються. Не втерпиш: поставиш біля себе дрючка й куняєш. Нахилишся раз, другий, а потім почне вздріватися. Прокинешся, походиш... Скверна, братішка, служба... Григорій одірвав паперу, насипав дрібненької махорки і з смаком затягнувся. — А як твоя жінка? — Та!—неохоче махнув рукою. — Ти розкажи, що там трапилося, бо вже пройшло, мабуть, місяць, а я нічого й досі дотепно не знаю. Григорій любив розказувати своє горе...Впевнившись, що той не глузує з нього, він усівся на лаві й почав: "Ну, слухай! Ти знаєш мене здавна: я такий чоловік—нить, не п'ю; на службі ні в чому поганому не замішаний. Вдача моя така: як зо мною по-люд-ськи, то й я нічого. От, мене лиха година одного разу й загнала випити. Пішли ми на село цілим табором. Там випили по склянці. А хлопцям мало,—всі молоді, здорові,—кричать та й кричать: дайош і край! Мені не хочеться пити. А хазяїнові, тому старому відьмакові, хочеться більше заробити. Все запрошує та наливає. Я присунувся ближче до хлопців. І на вухо пошепки: — Давайте, — кажу, — налякаємо цьйго діда, цю сатану кислооку. Згодилися. Один п'янюга, Хведір, все одмахувався: як так, каже, я вам зробив рекомендацію, а ви підіймаєте чорт-зна-що; ніколи каже не піду з сторожом,— найпаскудіший народ. Я не послухав. Устав із-за столу. — Ти!—говорю—кислоокий чорте, заарештований. Ми з чека боремося з самогоненієм. Дід злякався: нижча губа одвисла й зморщилася, як у старої кобили, а борода труситься; а сам шепоче т'аке, що й не розбереш. Сильно злякався. Нарешті: — Помилуйте, старого! Це не я, а моя донька! — В тебе є й донька! — гримнули всі разом.— А ну її сюди! Що воно за краля! Багато з нас були тут уперше. А старший шепоче. — Вона, вона, діти, гонить самогон. Я вже радив: кинь, кажу, роби що друге, так ні, не хоче! Я подивився на нього. Як побачив, що плаче, жалко стало. Хотілося втішити діда. — Нічого, старина, ми тебе не займемо! Тільки говорив, коли входить вона сама Як побачив, так і затьохало в грудях. Очі в неї, як дві тернинки: чорні, аж горять, а на щоках:—плями червоні. Вона теж видно злякалась, бо все на виду міниться: то почервоніє, як грушевий лист в-осени, то пожовкне, тільки губи горять. Ввійшла й до мене зараз: — Ви кажете, що агент по борбі з самогонкою? Я сам не свій: вразила бистро, язик затягся кудись аж під печінки Я, я!, — насилу вимовив. — Так чого-ж ви дивитесь? Забирайте мене на станцію. Арештовуйте. . А ви чого, батю, витріщилися, як баран на аптеку, ідіть з цієі хати... ви всі вийдіть у ту он хату. Товариш агент допит зніматиме. "Це як раз улопався!" думаю, бо знав, що не я з неї писатиму протокола, а вона з мене. Так і було. Як тільки спорожніла кімната, вона впялася в мене своїми циганськими очима. Ніколи гаке зо мною й не бувало, як тоді: наче хто ножем розрізав груди й вийняв серце, і після того тільки щемить на тім місці По шкурі сироти понабігали наче хто пшона під неї насипав. Погано. Вночі один стоїш біля вагонів і ніякого чорта не боїмся, а тут і світло, і в кімнаті перед тобою баба, а охляв, наче побитий. — Так ви прийшли розорити мене! Я мовчу, чую тільки, як крига лягла біля серця, та ще зробилося холодніше. — Чого ви мовчите? Чи може ви брешете? А я доти був не дуже ласий до дівчат і не любив з ними гаяти часу. А тут хочеться слухати й слухати. Голос, знаєш, такий солоденький. А в очіх така туга, що ніякими словами не перекажеш, аж за нутро хватає. Ну, думаю, це вона на вудочку берьоть,—не піддамся. — Ні, я справжній агент! Може налякав, так моя служба така! Вас я арештовую! Ввійшов у ролю, а до того ще й оп'янів. Чомусь здалося, що я мав револьвер,—хотів його витягти. Пощупав і біля пояса, і в кешені,—немає. Тоді тільки згадав, що я його не мав ніколи. Соромно стало, бо вона помітила, що я робив. Завмер,—не говорю ні слова, злий став до безкраю. * На її губах—єхидна посмішка: на, мовляв, з'їж дулю. Так і хочеться їй дати в саму морду. Стримую себе. А вона, як кинеться мені на груди, як заверещить: — Ой, помилуйте, ніколи більше не буду. — Батю, неси сюди димку! Вип'єм. Потім, як зарегочеться, як заллється,—за здоров'є цієї тюті— і показує на мене пальцем. Регіт. Сміх. Той Хведір, що перелякався, хоч переполох виливай, тепер сміється теж. Одному мені не по собі. Коли повсідалися, я встав шукати шапки,--нема ніде. До неї, питаю,—а вона облизується після закуски, та язика мені показує. — Не шукайте товаришу агенте, я заховала! Сів, знову, насупився. Дивимося один на другого, як середа на п'ятницю. Пішли балачки, я один тільки осторонь сиджу та мовчу. Не счувся, як хлопці вже встають, дякують і ру— " шають додому. Вона до мене: — Ви не розсердилися? Не треба, бо я так налякалася, що й досі не прийду до нам'яти. А я вас не образила. Пийте! Я відмовляюся, tío й так перед очима метелики літають. — Григоріє, пий та ходімо, бо вже за північ! Випив, встав і захитався. — Зоставайтесь у мене! Я вам постелю тут на лаві. А то ви не доберетеся додому. Саме тоді була весна. Садки тільки що почали цвісти, дороги були сухі, але по рівчаках стояла ще дощова вода. Звичайно такий непривичний, як я, аби забрався в рівчак, то купався-б там до ранку. — Ну, куди вже тобі йти. Зоставайся тут!—бачучи, як я оп'янів, кажуть мені хлопці, моргаючи на неї. Зостався. Вона справді постелила, ще й накрила простирадлом, як удома. Сіла, торкає раменом і розпитує, де я служу, за яку платню. Як я сказав, що служу сторожом на лінії, вона аж засміялася і більше нічого не розпитувала: пішла спати. За стіною вона шепотілася про щось з батьком. Потім погасили лямпу й я заснув..." Григорій подивився у вузеньке вікно і, захоплений спогадами, думав. Задзюрчав телефон, стрілочники кинулись і вискочили до стрілки. Залізо брязкотіло й рейками котився чугунний шелест. — Восьмий! На першу путь! Здалеку наближалися очі паротягу й доносилося шкварчання підшипників. Цокотіли ближче й ближче об гайки колеса. Потім промайнув стрункий, високий паротяг, облитий паром, трохи захекався і, проїхавши, став біля станції. Від будки йшов золотенький тремтливий світ і догонив лихтаря, що майнув червоним оком на останньому вагоні. Чергові йшли назад, до будки. — Ну далі говори! От баба! Григорий скосився вовком і зле викинув: "Чорт, а не баба! Далі? І далі-ж так. Прокинувся вранці, вдягся. Мене вже кличуть снідати. На похміллі, в роті погано... Пішов, поздоровкався. В кімнаті чисто, прибрано. Батько її сідає за стіл, надувся, як чиряк, хреститься й на мене позирає з-під лоба. А я тут у нас і забув як то христитися. Сідаю й зараз шамать. Старий до мене: — Ви-б може перехрестилися. Без бога—ні до порога. — Я, діду, без бога. Він похнюпився і ні разу після того не подивився на мене. А вона запрошує: — Беріть пирожків, намазуйте маслом... Я вже й до церкви сходила й за вас помолилася. Зніяковів трохи, —соромно стало за вчорашнє. Такі гарні люди, а я так з ними. Поглядаю на неї скоса, щоб вона і не помітила. Одіта вона по святковому й не так, як одягаються на селі, а скоріше На панський манер. Іще красивіша зробилася, ніж учора: зачісана, припудрена, як на бал. — Я не знаю, як вас зовуть, хоч вже й знайомі, мене Шурою. Я колись училася в гімназії, а мій батя був податний інспектор. Тоді аж я почув, іЦо попав не в свої сани! Оцей миршавий дідок з панського кодла, а я його узивав кислооким чортом. Зайорзав я на стільці й мовчу; бо думаю, як ляпну, а воно буде напевно не на місці. Старий пішов у другу кімнату, а Шура все гомонить. Я думав, що вона мене вподобала... далі сам почуєш. А я заховався, закохався так, як чорт у стару грушу... Ну час і додому йти. Вона прохає: — Ви-ж заходьте!—а як вийшли у двір, а мені треба було йти садком, вона показує на дзиґлика, біля яблоні: — Отут, як сонце зайде, буду вас виглядати. Пішов додому. Ранок свіжий, гарний. І куди не повернусь,—скрізь бачу Шурчини очі; і роса мехтить, як вони. Розстібнув коміра й йти не хочеться додому. А як прийшов на станцію, зараз до Хведора. — Хто,—кажу,—ота самогонщиця? Хведір мазнув язиком губи, аж мені в середині стало гірко. — Що не одв'яжешся? То, брат, з благородних. — А чого-ж вона самогонку гонить? — Час такий, благородним треба чимсь заробляти. Хто був усім, той став нічим. Тільки бережись, а то вона виведе тебе в люди! Доскіпувався, допитувався в нього, чому саме,— так і не сказав. А я, бідолага, як унадився—кожну ніч там пропадаю, ще не посиніло на дворі, а я вже там. Ну, проваландався так, мабуть, з місяць, а Потім задумав одружитися. Тільки самогон шкодить. — Шуро!—кажу.-—Покинь його гонити! Хіба гарно дивитися, як обригають тобі всю долівку. — Та я вже покинула!—і ну мене цілувати, як вогнем обпікає. А я навпростець до мети. — Шуро! Давай поберемося! Вона засмутилася. — Ох, не хотіла я шлюбу так рано-бо, та люблю брати тебе дуже. Тільки мій папаша чоловік бого-вірний, та й сама я не шлюха й не безбожниця— даю тобі згоду на шлюб, коли повінчаєшся. Почухав за вухом,—хлопці сміятимуться. А що мені робити? Повінчаємося. Нехай піп справить комедію зайвий раз. — Згода! За вечерею порішили так: справити весілля другої неділі. Так і зробили. Соромно було після того ходити на лекції. Ніколи раніш не пропускав, а то, щоб не дивитися в очі, перестав ходити. А після мого одружіння обкрадають й обкрадають вагони все частіше й частіше. Я того й не помічав, що вона випитує в мене. А одного разу, ото саме тоді, як підстрелили одного нальотчика, так мені Шурочка завдала жару: — Як вам не соромно л;сдей убивати! Де ваша совість, де ваш бог? Одне слово, сказилася жінка. Глянув я на неї тоді: справжня зміюка, аж шипить. Що робити? Кажу: — — Покину я сторожувати? —* Кидати не треба. З чого-ж ти будеш жити. Людей не треба убивати. — А як доведеться... Я-ж охраняю державне майно. Почала моя жінка плакати: — Якби знала ніколи-б не виходила за душогубця. Не стерпів, вискочив з хати. А як охолонув, почав міркувати: — Якби, думаю, не хотіла, щоб убивав, то настояла, щоб покинув службу, найшов-би що робити. А то щось не ладне. Надвечір нагодився Микола. Хвалюсь йому. Все говорю, всю душу розкриваю. Він слухав, а потім: — Знаєш, Григоріє, твоя жінка в компанії з тими нальотчиками. Вона-ж випитувала в тебе. Постеж за нею! Залишився сам. Невже правда? А треба прислі-дити. Я пригадав, що в Шурки є залізна шухлядка в скрині (як я раніше не догадався подивитися), а жінка мені забороняла лазити до її скрині і ключі в не'Г. ... Проходить кілька днів. Підходить моя черга вартувати. Я до Миколи, щоб він за мене постояв. Той згодився. А я вийшов з хати, попрощався з жінкою, але до вагонів не пішов, а став за деревом у садку. Лі — Не може-ж буть, щоб вона була сама. їх мабуть ціла шайка! Коли так і є. Йде мужчина, тихенько насвистує. Вона як зачула, його кроки, вибігла назустріч і повела його в хату. Я бігом до вікна, притулився до скла й слухаю. А та хатка, де я живу, невеличка: дві маленьких кімнати з кухнею. Вони сіли вдвох на моєму ліжкові, я бачив, на моє щастя не зовсім засуното було занавіску. Дивився недовго, бо Шурка встала й затягла занавіску. — Жорж!—обзивається до того мужчини, стоячи біля вікна, так, що й я почув.—Ходімо посидимо на піддашках. Мого йолопа не буде цілу ніч. Я затремтів, ледве не вскочив у кімнату та не дав їй в зуби. Та подумайте: це-ж було кожної ночи, як мене не було вдома, кожної ночи отой босяк спав, сидів з моєю жінкою. Обдурювали мене! ... Я. як почув, що вони підуть сидіти туди, сам у ту-ж мить, біля стінки, та під піддашки. А у мене під піддашками є дверці, раніш хтось курей заганяв туди. Заліз. Там воняє, смердить, мені сидіти погано. Коли це йдуть вони: дошки повгиналися, заскрипіли. Я стримую себе, щоб не кахикнути, не чхнути. Жорж розпитує про вагони й каже: — Ще раз полататься, а тоді можна й переїхати. Заживемо з тобою, Шурочка, як птиці небесні! Далі—поцілунки... А потім — на дворі обридло сидіти, пішли в хату. Засунули засов. Я виліз. Не знаю, як приступити до діла,—звязала вона мені руки. Знаю, що я для неї машинка, а от не можу донести начальнику станції, або в Д П.У. Шалався цілу ніч, під ранок приходжу. Вона мене зустрічає, ласково так посміхається. А в мене мороз іде по тілі, — Треба подивитися в шухлядку. Лякати не треба, а то втече. Послав її до своєї тітки, за салом, а сам відімкнув скриню, та сокиру в руку й хряснув по покришці, аж застогнала та скринька.. А там золото: браріети, персні... всього.—Де-б вона набрала: голу-ж брав, як бубон? Я хутенько загорнув у хустку,—під паху підкинув і мерщій замкнув скриню, розбиту шухлядку викинув під східці, а сам на вокзал. (Жінка й Жорж переводили крадений товар на золото). Забрав з собою двох агентів Д.П.У. Прибігли до хати. В хату. — Нема нікого. І в тітки немає. — Втекла, видко, піддивилася в вікно, або що! Нема й по цей день"... Григорій тяжко зітхнув. — Засидівся я з вами, хлопці! Треба подивитися, мо й справді хто біля вагонів вештається! Ніч темна... Григорій хрипко засміявся, скинув на плече ґвин-товку й вийшов. На лінії та-ж самісінька тиша. Від морського піску, що був на насипу, йшла солодка вогкість, Похмура пітьма ріденько крапотіла. Згодом почав лити літній дощ. Григорій зайшов між двох ешалонів і став. І раптом, якась чорна фігура промайнула між вагонами. — Стій! Хто? Стріляти буду! — Свої!—і слідом за словами біля вуха— щось про-дзюрчало і зараз заглушилось револьверним пострілом. — Стій! Постать, почувши другий оклик, побігла хутчіше. Григорій проліз під вагоном, націлився й вистрелив. Постать упала. Постріли почули стрілочники й прибігли з ли-хтарем. Хтось стогнав. Вони всі рушили, прямуючи на голос. І тоді-ж у степу заторохтіли колеса. Лихтарик мляво, ліниво нащупував постать. Спочатку побачили лише чорну кучу, а потім з неї виділилася людина, що корчилася по насипу від болю. Жінка кинула на лихтарик змучені очі і, злякавшись світу, знову їх затулила. Григорій стояв, байдуже дивлячись на неї.. І враз, наче щось згадав, кинувся за рейки. — Втекли! Жінка розплющила очі і, нервово засміявшись, проказала.. — Не наженеш! Ой,—і почала ще дужче корчитися й кричати. Стрілочники мовчки пішли назад до будки. Ішов теплий літній дощ.