Янка Купала (Іван Домінікович Луцевич)<br />
На шляху

Перекладач: Микола Зеров

В'ючись гадюкою, передо мною<br />
Лежить він, стоптаний віками шлях,<br />
І снить казками, марить давниною,<br />
Що сам укрив у змучених грудях.

Над ним берези, плакальниці білі,<br />
Немов на варті, стали і стоять,<br />
І клонять віти, кволі, слабосилі:<br />
"Ти, шляху,— наш!" — промовити хотять.

А вітер їм співає і голосить,<br />
То звіром рикне, то шепне привіт,<br />
Голубить їх, і знов, і знов термосить,<br />
І кличе їх у неоглядний світ.

Між тих беріз скорботно-битим шляхом<br />
Іду я з тягарем понурих дум,<br />
Іду самотній, і таємним жахом<br />
За мною він, мій несмертельний сум.

Я сам, як шлях: нема мені спокою<br />
У ясні ночі і в дрімучі дні:<br />
Покладено недбалою рукою<br />
Мені — верстати доли жалібні.

І я ж — немов береза-жалібниця,<br />
Що позбулася листу восени,<br />
І вся тремтить од хуг і сніговиці,<br />
І жде морозу з північ-сторони.

Я вітер той, що в полі сиротою<br />
І в лісі чорнім ходить по ночах,<br />
Не знаючи ні сну, ні супокою,<br />
Ані розради у скупих сльозах.

Іду я шляхом — сумно позираю,<br />
Немовби сфінкс, у темну далечінь,<br />
І власним мукам не знаходжу краю,<br />
Не можу власних збутися терпінь.

От — яструб: захитався, бистроокий,<br />
Понад землею у горах завис,<br />
На мене важить, на мій вік короткий,<br />
І кпить, і хоче кинутися вниз.

О, хай би душу вирвав він із тіла,<br />
Та хоч на мить задержав в небесах,<br />
Хоч раз нехай би зором охопила<br />
Свій у долині перебутий шлях!