Блиснули вже коси, упали покоси,<br />
Рядками снопи полягали;<br />
Під сонцем пекучим із лихом гнітючим<br />
У полі усі працювали.

Ні пісні, ні слова — затихла розмова:<br />
Вся сила пішла на роботу;<br />
З обличчя, як сльози, течуть на покоси<br />
Струмочки гарячого поту.

Вже сонечко нижче і вечір вже ближче —<br />
Не роблять потомлені руки:<br />
Зійди, нічко, тихо, сховай усе лихо,<br />
Вкрий груди, наболяні з муки.

І ніч наступає, пливе-випливає<br />
І сяє сріблом місяченько...<br />
Вже край і роботі... Забувши турботи,<br />
Сплять батько і доня, і ненька.

Зірки ж серед ночі, як божії очі,<br />
З високого неба сіяють.<br />
Тихесенько-тихо на людськеє лихо,<br />
На стомлений люд поглядають...

1882