1. Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван. Відьми вночі на раду скликає, мушками світить перед русалками, рікою вінки долів пускає, лісами любість підкидає. Та полонинами ’д газдам присідається. Нашіптує Іванові Шепитарюкові у стаї при ватрі на полонинці на волоськім боці. – Зійдик-ко, тезку, на ляцький бік у село ід своїй газдині, бо тот ревізор білявенький не годен через ню ні спати, ні їсти! Шепитарюк не похочує маржину на наймита лишати: – Єк вона газдиня, то ревізорові хати не відтворит, а єк вона ніхто лиця, то єї я не всокочу. Але святий швидко перебиває: – Не сокоти, брате, жінки та й збудешся єї молодої. Пташка паруси з пташков, мушка з мушков, рибка з рибков, самець у лісі із сасмичков, а ти шлюбну жінку лишив саму на подушках під джерегами та й лінуєшся єї у таке велике свято відознати? Спам’ятайси, тезку, і сідай на коня та перебіжи нічма Черемош, єк ревізори муть спати, та й розвеселиш молоду жінку і мені завтра покладеш свічку на вівтарі. Шепитарюк хмарит чоло і передумує ще раз: – Молодиця Мочернакового роду, чей подивитси на лєнку, чей не осоромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Тай коби хоть образ, а то кривоустий! "Але той ревізор не з добра наймив собі на найближчім груні хату, не з добра вечерами на гармонії грає" Грай собі, зайдею, фартушанкам своїм, а моя газдиня твої гри не чує. А ти ш опротив неї?" "Таже у неї цвіт у личку горит, а ти єк надута кишка." "На твою кушка ту, закривлену твар не кине голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами." "То годна та дужя, та красна у мене газдиня, то душя моя…" "Ше тепер мені жьиль, шо не зганьбив я мельничку за мою газдиню." "Насипаю я у кіш нараз мливо, а вона підсміхаєси:" – Не разуйте, Йванку, лиш питлюйте, брачіку, бо ваші гості разового хлібця в рот не возмут… – Єкі гості? – питаю, а вона вже відрікає: – Ніби ви не знаєте, таже тот присадкуватий ревізор кривоустий, тот Збишко Прушковский, шо за вашов газдинею пропадає. – Тот тереби люлька від грани чарів? – Той-той зеленюк із Попадюкового груня. – Я єк же він пропадає? – Каже, шо навіть би угинув, то відбере вам вашу газдиню. – Таж то не квітку урвати! – А такий бараба того питає? – А я де? – Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарками на волоскім боці, а зеленюк попід вікна: добрий день душко! – А ви того чули? – Ей-га, чи лишень тото? Ти,к – Каже він, – молодичко, зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім, — каже, — красива квітко, та личко своє іскупала, шо воно мене з розуму ізводит? Увес широкий та довгий край, – каже, – переслідкував, а такої, єк ти, не надибав. Ой, возьму я тебе, — каже, — файна квітко, та й у свій рідний край пересаджу, шо би ти там межи Прушковскими цвіла їм і мені на славу!.. – А моя шо йому відповіла? – У личко червоніла і сміялася. "Дес та смучу мельничка серед села сидит та й усе чує, та й знає"… Іваніі в вівчар Дмитро приніс овечий подій у стаю і божився, що зараз дістане від свого газди тютюну повну люльку, бо маєйому щось важливе сказати. Шепитарюк став його про тоту важність допитуватись, але вівчарне пускав з себе пари, доки не учув у жмені мар котку. Тоді розповів він газді, що у явірнику здибав його тот низький, кривоустий зеленюк-ревізор і казав газді переказати, що його газдиня робить завтра за його дєдю обід і хоче, аби її газда цієї ночі збігу село до хати. Та й казав, аби газда переходив хітар Копилашевим плаєм, а він сам там буде на варті і газду миром перепустить через Черемош. Шепитарюк ніби сварив вівчаря за тото, що його здурив і задурно вигулив жменю тютюну, але всередині був вдоволений, бо під вагою тої новини рішився поїхати конем до своєї газдині і поминками за дєдеву душу, аби дєдя і сього року знав на тім світі, що доброго сина і добру невістку лишив у своїм дворі, на талані своїм. – Однако шос мене отік спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митрику, пантруй ватри і трембіти! І Шепитарюк осідлав коня, натерхав скоромою у бесагах і пропав у Коплашевім плаю… 2. Ніч срібна, найдрібніша. Місяць везе у срібній чайці голого Івана Купала над горганами, а зорі примружились із стиду й у ліси порозбігалися боками. Небо гей на морі піна. А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори. А з того неба Купало любість по землі сіє… А де тота любість упаде, там білий вогонь на землі виростає. А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює. Бо любість одно крило біле, а друге темне має. А як той вогонь забрів у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межи очі з дубельтівки плюнула. Луснув стріл у зорі, погас вогонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами. . . . . . . . . . . Купало на небі обігрівся і золотим пером записав котрусь душу у свої книги… . . . . . . . . . . Як оком кліпнути, нетлінні нявки урвали танець над рікою, а чугайстр шпурнув арідникові плитою у його чорні ребра. Черемош ударив скоками у скали, а скали застогнали… Ліси похитали головами і згійкали на тоту чорну тінь, що з берега стрілом найдрібнішу ніч прострілила… 3. Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван. Бере та й сонцем зарінки сушить. Лісами холоди віником вимітає, у деревині соки переварює, запахами в перекотах дише. Муху роями на сонце випускає, маржинку у зелену ліщину загонить, бджілку на солодкі меди веде. Птахам яєчка у гніздах вигріває, дівчатам ягоди у кошелі мече, дітвору грибами в росу гулить, зіллю силу дає, папоротин квіт збирає. Мисливцям звір множить, орлам зайчиків на конюшині показує, риба рикам рибку підкидає. Полонинами молока в береці наливає, скором пряче ід Петрі. Скали розпікає, гаддя на камінню гріє. Барабольку та й кукурудзу з землі на чівку на сонце витягає. Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий та запашний, та ясний. Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова газдиня – тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить. Тота, що очима потинає… В церкві жінки Іванів вівтар зіллям убирають,гей до шлюбу. – Гей, Іванічку божий, Іванічку чорнобривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав що шерстити, аби-с мав де у кумах бувати! Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді, вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь. Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід газдам і газдиням, і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть газди і газдині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникові душа радуватися… А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває. А панотець, що приязно службу править, що красно говорить: – Дивіться, – каже, – люди, сонечко пражить землю та й випрасує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужечки. Але не тоту вужечку, що ліси і дараби в’яже, але тоту вужечку, що усіх хлопів у один нарід в’яже! – Най же цес нарід кається, най свою Україну шанує! – Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить. – Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли! Нарід їсть панотцеві слова і росте високо. Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася. Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли жандарі мерця пороти. Нарід глотиться, а жандарі кольбами у груди. – Ба, кого ви, паничики, в трупарні поклали? Жандарі здвигають плечима. Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала: – Таже то твар Шепитарюкова! – Ба, варе котрого? – Івана Іванового. – Цего, шо напроти Паладюкового груня? – Того самого! А Шепитарючка, як тото почула, та як не заверещить, аж трупарня здригалася: – То його убив ревізор кривоустий! – Брешеш, жінко, – боронили жандарі. – Бігме, кривоустий, газду мені стратив! Та й скочила понад кольби до трупарні, як громом підкинена. Трупарня із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки. Вийшов панотець з церкви, а жандарі його хап попід пахи та й просто до міста. – Та за що нам панотця берете? – За його казання! – Того, що газду убив, на суд не ведете? – Вам засій від того, пся кров собача!.. Приміточки (словничок) до новелі: Стая – тимчасове житло пастухів, курінь Ніхтолиця – ледащо Всокотити – встерегти Джерга – вовняне покривало Відознати – відвідати Зайдей – зайда Фартушанка – міщанка (іронічно) Теребилюлька – непотріб Граничар – прикордонний вартовий Жьиль – жаль Подій – надій молока(овечий) Маркотка – махорка Хітар – кордон Плай – гірська стежка Вигулити – видобути, видурити Спирати – стримувати Натерхати – навантажити Скорома – молоко Горгани – довгасті хребти гір, завали каміння на шпилях гір Нявка – мавка, лісова русалка Чугайстир – лісовий дух Арідник – чорт Бербениця – діжка, бочка Ерстити – хрестити Ліса – тин Дараба – пліт Кольба –приклад гвинтівки Бадіки – чоловіки Чілідина – люди, родина Маржинка – худоба