Нема в світі правди, правди не зіськати. Народна пісня,

І хоч єдиную сльозину в очах безсмертних покажи ... Шевченко. 1. І Врубель спав, як стало темно, і книга на столі товста; і підійшов навшпиньки демон і в мозок нахилив вуста. Коли ж від нього, наче п'яний, поглянув скоса на мольборт, то на губах криваві плями окреслювали страшно рот. Було і через місяць темно, в лікарні Врубель умирав, і тут же на мольберті демон, уже змальований, стояв; оригінал же аж на шахві, усівшися на фоліянт, грав на крилі, немов на арфі, сумний напівцерковний кант. Але моя гаряча мрія ще кров із мозку не взяла: вона над озером німіє на Україні край села, де мідний місяць від узлісся в безодню озеро потяг і очерет над ним піднісся, і бору з берега досяг; Де плине хмара передерта аж об карпатський перелаз, не знаючи, де жде поета колишня мрія раз-у-раз; не знаючи, що без надії йому настане день тяжкий, бо скрізь, навіки вже до мрії позападалися стежки ... 3. Але коли впаде в казарму поет конати в самоті, — вона стає, неначе мармур у піднебесній висоті, і твір його бере під ноги і за престол, і за хорал, і дивиться на всі дороги, немов скривавлений Ваал. Якби вхопити в духа злого велику книгу із-під крил, і кинути на путь убогу, зірвавши найгустіший пил, — щоб навіть в демона з нагоди сльоза упала в осоку, тоді поет без нагороди зазнав би правду, хоч таку!