Коли богиня строга до домівок наших<br />
Спускається, здалека чути шуми<br />
Крила, і льодова летюча тінь від нього<br />
Мовчання моторошне всюди ширить.

I похиляють люди чола, і ридання<br />
З жіночих серць вихоплюється глухо.

Так гасне в верховітті кожен рух і подих,<br />
Коли гроза нависне над лісами.

Недвижні, ніби кам'яні, стоять дерева,<br />
Лише струмка лункого чути скаргу.

Вона ввійшла, іде, торкнулась — і розкішні<br />
Кущі, не оглядаючися, валить;

Вона колосся косить біле, виногрона<br />
Зелені рве, ясирить наречених<br />
I їх, дітей, що під крилом похмурим з сміхом<br />
До сонця і до ігор тягнуть руки.

Сумні доми, де ти, бліда, німа богине,<br />
Перед лицем батьків погасиш юність!

Покої, де бриніли шепіт, сміх і свята,<br />
Не будуть наче гнізда птиці в травні;

Уже не буде там ростучих, радих років,<br />
Любові ревної, танків весільних;

Там — тінь, і зацілілі старіють — в чеканні<br />
На грім твого, богине, повороту.

------------------<br />
* Смерть (латин.).