,<br />
Та й в юності було чимало зла…<br />
Коли ж бо я щасливою була?<br />
Коли душа всміхнулася Любов’ю,<br />
Якій молилась та… не вберегла…

Чи обіймала білі сповиточки<br />
І забувала про свої жалі.<br />
Була найщасливіша за землі<br />
Коли до серця пригортала дочок,<br />
А всі страхи іще були малі.

Коли, коли висновувала нишком<br />
Свої пісні із болю і тривог,<br />
Гірких падінь, маленьких перемог…<br />
І в білий світ я випускала книжку,<br />
Тоді здавалось, що радіє Бог.

Ті іскорки, даровані судьбою,<br />
Мов спалахи в громохкий каменепад,<br />
І стільки пережито вже утрат<br />
Та слово перепалене журбою<br />
Уже не озирається назад.

Бо мовчазні ті вичахли сувої<br />
Забутої ясної далини –<br />
Частиночка моєї таїни,<br />
Яка була нітрохи не сумною,<br />
Але не повернулася з війни.

Наталя Дзюбенко-Мейс