МІЗАНТРОП<br />
Комедія на п'ять дій

Переклав Максим Рильський

ДІЙОВІ ОСОБИ

Альсест — закоханий у Селімену.<br />
Філінт — друг Альсестів.<br />
Оронт — закоханий у Селімену,<br />
Селімена — мила Альсеста,<br />
Еліанта — Селіменина кузина.<br />
Арсіноя — подруга Селімени.

Акаст<br />
Клітандр<br />
— маркізи.

Баск — слуга Селімени.<br />
Гвардієць із Маршальства Франції.<br />
Дюбуа — слуга Альсеста.

Дія діється в Парижі, в Селіменинім домі.

ДІЯ ПЕРША

ЯВА 1

Філінт, Альсест.

Філінт<br />
Та що вам, друже мій?

Альсест<br />
(сидячи)<br />
Лишіть мене в спокої!

Філінт<br />
Чому химерною неласкою такою…

Альсест<br />
Ідіть собі, прошу, не тратьте зайвих слів.

Філінт<br />
Раніш би вислухать, ніж удаваться в гнів.

Альсест<br />
Ні, хочу гніватись, а слухать не бажаю.

Філінт<br />
Як розуміти вас — я, далебі, не знаю,<br />
І хоч ми друзями віддавна нареклись…

Альсест<br />
Я — друг вам? Запишіть, що то було колись!<br />
Так, досі в злагоді жили ми і в любові, —<br />
А як побачив я, на що есте готові,<br />
То приязнь унівець розбилася моя:<br />
В серцях зіпсованих не хочу місця я.

Філінт<br />
Та чим же міг я так, Альсесте, завинити?

Альсест<br />
На місці вашому волів би я не жити!<br />
Хто чинить так, як ви, — пошани хай не жде<br />
У чесних він людей презирство лиш найде,<br />
Я ж бачив, як того ви стріли чоловіка.<br />
Шаноба тут яка, любов яка велика<br />
Була проявлена! А скільки присягань,<br />
Обітниць голосних і приязних зізнань,<br />
Що ви з обіймами палкими їх мішали!<br />
А скоро вийшов він, — ви ледве пригадали,<br />
Як на ім’я йому і що то за один, —<br />
І вже нітрошечки вас не обходить він.<br />
До лиха! Соромно, ганебно, підло навіть<br />
Так душу лестками фальшивими неславить.<br />
Коли б судилося таке мені вчинить,<br />
То я повісився б із того горя вмить!

Філінт<br />
Причин не бачу я до вироку такого<br />
І пом’якшить його благаю вас, на бога;<br />
Прошу: зласкавтеся, хоч огріхи й страшні,<br />
І ще не вішаться дозвольте ви мені.

Альсест<br />
Невчасно спала вам охота жартувати!

Філінт<br />
Чого ж вам хочеться, цікавий би я знати?

Альсест<br />
Я хочу щирості, щоб слово ні одно<br />
Не вилітало з уст, як не з душі воно.

Філінт<br />
Коли обійме нас, вітаючи, знайомий,<br />
Так само обійнять повинні і його ми;<br />
Зізнання сипле він, обіцянки склада —<br />
Те саме й нам робить, звичайно, випада,

Альсест<br />
Ні! Ворог тої я ганебної методи,<br />
Що в ній кохаються нікчемні слуги моди;<br />
У світі над усе найгірш я не злюбив<br />
Манірні витівки отих балакунів,<br />
Лепетунів гидких, которі в марній мові<br />
Усе на світі нам пообіцять готові<br />
І компліментами ладні стрічати всіх,<br />
А що ти, хто ти е — однаково для них!<br />
Ну, що потому нам, коли нас хто вітає<br />
І приязнь, і любов, і шану виявляє,<br />
І слів не добере до пишної хвали, —<br />
А тільки ми на крок од його відійшли,<br />
І він негідника улещує так само!<br />
Це ж сором! Це ганьба! Як тішиться словами<br />
Гучними й красними, коли, на глум і сміх,<br />
Усьому світові почути можна їх?<br />
Шаноби на землі нема без переваги,<br />
Хто поважає всіх, не знає той поваги.<br />
Коли вдаєтесь ви у моду цю лиху,<br />
До біса! Спільного не знати нам шляху!<br />
У вас прислужливість — неначе крам роздрібний<br />
Мені ж загальний друг у друзі непотрібний.<br />
Якщо вам рівні всі, то мовлю навпростець:<br />
Дружінню нашому і злагоді кінець!

Філінт<br />
У колі вищому ми місце посідаєм —<br />
І, певне ж, мусимо коритися звичаям.

Альсест<br />
Ні, ні! Карати ми повинні без вагань<br />
Ганебний вимін цей олживих вихвалянь,<br />
Людьми буть чесними, неправді не служити<br />
І скрізь по щирості, по правді говорити,<br />
Що з серця не іде — ніколи не казать<br />
І почуттів своїх під маску не ховать.

Філінт<br />
А єсть же випадки, як мова та сердечна<br />
Виходить і смішна, і зовсім недоречна.<br />
Буває — я прошу не брати цього в гнів, —<br />
Коли розумний той, хто думку потаїв.<br />
Ну, чи ж годилось би, зміркуйте пак самі ви,<br />
Щоб завжди ми були одверті та правдиві?<br />
Невже коли нам хто нелюбий між людьми,<br />
То це й освідчити йому повинні ви?

Альсест<br />
Так.

Філінт<br />
Що? Емілії старій би ви сказали,<br />
Що кокетерія уже їй не пристала<br />
І що фарбується вона собі на стид?

Альсест<br />
Авжеж.

Філінт<br />
Що Дорілас давно усім набрид,<br />
Що варить при дворі із кожного він воду,<br />
З одваги чванячись та з діл свойого роду?

Альсест<br />
Сказав би.

Філінт<br />
Жарти це!

Альсест<br />
До жартів не мастак;<br />
Нікого жалувать не хочу аніяк.<br />
Зболіли очі вже і при дворі, і в місті,<br />
Звичаї бачивши гидотні та нечисті!<br />
Бере нудьга мене, пече мене одчай,<br />
Що наоколо люд зіпсований украй,<br />
Що всюди, де поткнусь, — брехня, лукавство, зрада.<br />
Та підступи бридкі, та лестощів принада.<br />
Несила! Гнів кипить! Я весь немов горю<br />
І цілий світ ладен покликати на прю.

Філінт<br />
Занадто ви вдались, філософе, в досаду,<br />
На все озлившися і смішно, і без ладу.<br />
Братів ми з вами тих нагадуєм тепер,<br />
Що в "Школі для мужів" намалював Мольєр…<br />
Там…

Альсест<br />
А, лишіть свої безглузді порівняння!

Філінт<br />
Та ні-бо, — ви свої покиньте нарікання.<br />
Чи ж переробите натуру ви людську?<br />
А як одвертість вам припала до смаку, —<br />
Скажу не криючись: з химери цеї всюди<br />
Плечима знизувать і кпити будуть люди,<br />
А хіть до осудів нестримана така<br />
Вам тільки дасть ім’я смішного дивака.

Альсест<br />
То й добре, лихома! Я радий цьому, радий!<br />
Чого ж хотіти ще з мерзенної громади?<br />
Та тільки гнів мене несвітський би схопив,<br />
Коли б розумного я слави в них зажив.

Філінт<br />
Виходить, ворог ви всьому земному роду?

Альсест<br />
Так, я ненавиджу безмірно цю породу!

Філінт<br />
Скажіть: невже-таки між смертними всіма<br />
На жадні винятки і місця вже нема?<br />
Запевне, є й тепер особи, гідні шани…

Альсест<br />
Ні! Осоружні всі, на кого око гляне:<br />
Одні — що у гріхах купаються бридких,<br />
А ті — що ставляться поблажливо до них,<br />
Того шляхетного обурення не мавши,<br />
Що вчинки нам лихі будити мають завше.<br />
Ну, от негідник той, що я суджуся з ним!<br />
Таже діла його відомі добре всім.<br />
Хоч маска на виду, але й з-під маски знати,<br />
Що може кожного він зрадити, продати.<br />
Вимовні погляди і солодощі слів.<br />
Хіба наївних лиш одурять новаків.<br />
Всім знаний вискочень, шахрай над шахраями.<br />
У панство брудними пропхався він шляхами, —<br />
І знавши, за яку придбав собі ціну<br />
Тепленьке місце він і розкіш голосну,<br />
Честь ображається, сумління червоніє.<br />
Складіть позаочі, які лиш на землі є,<br />
На нього прикладки, поганцем назовіть,<br />
Назвіть дурисвітом, — ніхто не захистить,<br />
Бо шану має він облудну і нікчемну.<br />
А гляньте, як усі його вітають чемно,<br />
Як усміхаються, розточують слова!<br />
Як чесним людям він посади вирива!<br />
А! Серце крається од муки і страждання<br />
З того ганебного підлоті потурання, —<br />
І часом я ладен в пустиню утекти<br />
Від галасливої людської суєти.

Філінт<br />
Ох, боже! Не страшіть неласкою такою<br />
І над натурою ви згляньтеся людською.<br />
Хоч вади і гріхи у ній знайдемо ми,<br />
Та як доводиться нам жити між людьми,<br />
То треба у всьому додержувати міри<br />
І до моральності не братись надто щиро.<br />
Правдивий розум нам обачність каже мать —<br />
Ба навіть мудрістю не слід надуживать.<br />
Колишніх поколінь чеснота непохитна<br />
За наших з вами днів, мій друже, не розквітне!<br />
Нам бездоганності уже не осягти;<br />
Покірно мусимо за часом ми іти.<br />
Це ж безум: повставать на тисячі — одному!<br />
Переробити світ не до снаги нікому.<br />
Багато, як і ви, я налічити б міг<br />
Речей, що кращими волів би бачить їх,<br />
Але без осуду гучливого дивлюся<br />
І гніву марному, як ви, не піддаюся.<br />
Людей беру таких, які вдались вони:<br />
Що чиниш ти, мовляв, і далі те чини, —<br />
І рівний мудрістю із вашою злобою<br />
Мій шлях, позначений девізом супокою.

Альсест<br />
Скажіть, добродію: невже ж таки нічим<br />
Не похитнути вас у супокої тім?<br />
Якби вас той продав, кого ви другом звали,<br />
Якби добро од вас шахрайством виривали,<br />
Якби хто поговір на вас лихий пустив, —<br />
Чи справді ви й тоді не удались би в гнів?

Філінт<br />
Ні! Всі оті-гріхи, мені і вам відомі,<br />
Людському родові властиві і питомі,<br />
І ображатися чи сердитись мені,<br />
Що вколо стільки зла, підступності, брехні, —<br />
Це дивувать, чому жадна шуліка м’яса,<br />
Чому жорстокий вовк, а мавпа хитра й ласа.

Альсест<br />
Як! Дав би я себе ганьбити, окрадать<br />
І не… А, сто чортів! Волію замовчать,<br />
Щоб неподобні ці спинити міркування.

Філінт<br />
І справді, тут було б на часі вже мовчання.<br />
Вам краще об суді подумати своїм,<br />
Аніж на ворога метать словесний грім.

Альсест<br />
Не хочу я того, і край усій розмові.

Філінт<br />
Хто ж помагатиме у справі вам судовій?

Альсест<br />
Хто? Правда і закон — помічники мої.

Філінт<br />
А завітаєте ж, проте, до судії?

Альсест<br />
Нащо? Хіба ступив я на криву дорогу?

Філінт<br />
Ні, але ворог ваш для діла для свойого<br />
Пролізе…

Альсест<br />
Байдуже! Я зважився чекать<br />
На вирок совісний.

Філінт<br />
Ой, можете програть!

Альсест<br />
Я й кроку не ступлю: хай станеться, що має.

Філінт<br />
А той підлеститься…

Альсест<br />
Мене це не доймає.

Філінт<br />
Глядіть, проскочите.

Альсест<br />
Та й не від того я.<br />
Філінт.<br />
Але ж…

Альсест<br />
Ото душа потішиться моя!

Філінт<br />
Чому ж нарешті ви…

Альсест<br />
Тоді до дна побачу<br />
Я роду ницого мерзенну, підлу вдачу,<br />
Тоді в лукавстві я упевнюся людськім,<br />
Коли програю суд на чудо й диво всім.

Філінт<br />
Що за людина з вас!

Альсест<br />
Не шкода і заплати,<br />
Щоб це побачити.<br />
Так, хочу я програти!

Філінт<br />
Альсесте, що це ви!<br />
Та кожен з ваших слів<br />
Сміявся б, далебі, якби на їх наспів!

Альсест<br />
Ну й на здоров’ячко!

Філінт<br />
Тепер одно скажіте:<br />
Коли ви щирості надумали служити,<br />
Коли правдивість вам — і щастя, і мета, —<br />
Чи щира, друже мій, і чи правдива та,<br />
Кого ви любите? Дивуюсь я, їй-богу,<br />
Як, бувши ворогом земного роду всього,<br />
Усе позбавивши і ласки, і хвали,<br />
Ви любу серцеві найти, проте, могли!<br />
А ще чудніш мені, де в світі цім широкім<br />
Для ніжних почуттів ви зупинились оком!<br />
Якби ви радились, кому любов оддать,<br />
То мусив би я вам по-дружньому сказать:<br />
Погляньте, з ніжністю безмежною якою<br />
Стрічає тиха вас і скромна Арсіноя!<br />
А Еліанта як, правдива над усіх,<br />
Вас гріє полум’ям очей своїх палких!<br />
А ви мов кажете: "Нехай собі! Про мене!"<br />
Бо зчарувала вас кокетка Селімена,<br />
Котрої витівки та язичок лихий<br />
Якраз би до лиця сучасності отій,<br />
Що гостро ви її картаєте словами.<br />
Невже не. бачите ви вад своєї дами?<br />
Чи, може, серце вам закохане велить<br />
Усе їй вибачить, усі гріхи простить?

Альсест<br />
Ні. Я ще не осліп. Я цю вдову кохаю,<br />
Та хиби всі її за вас незгірше знаю.<br />
Пойнятий полум’ям, проте, я б перший міг<br />
Їх запримітити і осудити їх.<br />
Але — що ж діяти! — Змагатися несила…<br />
Вона й така, як є, мені без краю мила.<br />
Дарма, що сотню в ній я огріхів найшов —<br />
Переборола все звитяжниця любов.<br />
І з певністю кажу: огонь чуття мойого<br />
Очистить душу їй од намулу брудного.

Філінт<br />
Чималу ви собі роботу завдали!<br />
А ви ж до серця їй?

Альсест<br />
О боже! Та коли<br />
Не вірив би я в це, то що й по тім коханні!

Філінт<br />
Чому ж туманить вид глибоке вам страждання,<br />
Як ви з суперником зійдетесь хоч на мить?

Альсест<br />
Кохання справжнього частками не ділить, —<br />
І я сюди прийшов освідчитися сміло<br />
І все їй висловить, чим серце наболіло.

Філінт<br />
А от якби мені до вибору прийшло,<br />
То Еліаиті б я, склоняючи чоло,<br />
Віддав чуття свої. Правдива, скромна, стала,<br />
І вам би до душі найбільш вона пристала.

Альсест<br />
До того самого я розумом дійшов,<br />
Та ба! Не розумом керується любов.

Філінт<br />
Боюся: пристрастю охоплені палкою,<br />
Ви, може…

ЯВА 2

Оронт, Альсест, Філінт.

Оронт<br />
(до Альсеста)<br />
Сказано мені в передпокої,<br />
Що не застану я прекрасних наших дам:<br />
Щось купувать пішли. Але я радий вам<br />
Пошану висловить глибоку і правдиву,<br />
Віддавна марю я про хвилю ту щасливу,<br />
Щоб до сердечної розмови з вами стать<br />
І приязні од вас високий дар прийнять.<br />
Належне раз у раз я віддаю заслугам<br />
І прагну, щоб мене ви йменували другом.<br />
А хто відомий так поміж людьми, як я,<br />
Той, певне, на таке заслужує ім’я.

Альсест замислився і ніби зовсім не зважає на Оронтову мову.

До вас повів я річ, вельмишановний пане.

Альсест<br />
До мене, пане мій?

Оронт<br />
Чи вам це не бажане?

Альсест<br />
Та ні, — а тільки я… Почесні ті слова —<br />
Річ несподівана для мене і нова.

Оронт<br />
Шаноба хай моя вас, пане, не дивує:<br />
З усіх вона людей найбільше вам пасує.

Альсест<br />
Мій пане…

Оронт<br />
Хай би хто всю Францію зійшов<br />
Вартнішої за вас людини б не найшов.

Альсест<br />
Мій пане…

Оронт<br />
Хай мене поб’є небесний грім,<br />
Коли злукавив я у слові хоч однім.<br />
Дозвольте ж вас обнять і приязнь освятити<br />
Щоб пишно розцвіли її незрадні квіти.<br />
От вам рука моя — міцний і певний знак<br />
Любові…

Альсест<br />
Пане мій…

Оронт<br />
Що ви сказали? Як?<br />
Зрікаєтеся ви?

Альсест<br />
Та зважте — чи ж годиться<br />
Так оголошувать на людях таємниці,<br />
Словами гратися, на вітер кидать їх?<br />
Щоб до визнань дійти і до похвал таких,<br />
Раніш не вадило б спізнать один одного І тим для приязні уторувать дорогу.<br />
А так — не відавши, які ми удались, — Глядімо, щоб, бува, не каяться колись!

Оронт<br />
До діла сказано. Та я за річ такую<br />
І за такі думки ще глибше вас шаную!<br />
А поки прийде той дружіння світлий час,<br />
Слуга й тепер уже найнижчий перед вас.<br />
Коли улаштувати щось треба при дворі вам,<br />
То я й порадою допоможу, і впливом:<br />
Чималу, далебі, відограю там роль,<br />
І над усіх мене шанує сам король.<br />
Я радий повсякчас вам стати у пригоді,<br />
А що цінителів таких шукати годі,<br />
Що всім відомий смак і розум ваш тонкий, —<br />
Насмілюся сонет вам прочитати свій<br />
І тим до приязні підвалини зміцнити.

Альсест<br />
Мій пане, в тих речах не годен я судити,<br />
Даруйте…<br />
Філінт Та чому ж…

Альсест<br />
Великий маю гріх:<br />
Занадто щирий я у присудах своїх.

Оронт<br />
Я й прагну щирості. Мене б ви засмутили,<br />
Якби од мене щось лукаво потаїли.<br />
Лиш на одвертого я важу судію.

Альсест<br />
Як так, добродію, то що ж — я пристаю.

Оронт<br />
Сонет… Бо це сонет… Надія… Це до пані,<br />
Що в серці деякі збудила сподівання…<br />
Надія… — пишних слів, проречисто-гучних,<br />
Нема в цих віршиках і ніжних, і сумних…

Альсест<br />
Ми те побачимо.

Оронт<br />
Надія… Чи ж несмілим<br />
Потраплю слухачам я догодити стилем<br />
І чи вдалось мені належних слів добрать?..

Альсест<br />
Побачимо.

Оронт<br />
Іще насмілюся додать:<br />
За чверть години це я встиг скомпонувати.

Альсест<br />
Не в часі сила там, де йде про результати.

Оронт<br />
(читає)<br />
Надія серце людське веселить<br />
І душу розважає у печалі,<br />
Та сумно нам, Філідо, зрозуміть,<br />
Що не прийде по ній нічого далі.

Філінт<br />
Я зачарований уже від перших слів!

Альсест<br />
(тихо)<br />
Ви зачаровані! І грім вас не убив!

Оронт<br />
Прихильність появили ви в речах,<br />
Та нині з того я вже не радію:<br />
Ах, краще б ви скупі були в дарах,<br />
Ніж мали тільки дарувать надію.

Філінт<br />
В яку гармонію укладено рядки ці!

Альсест<br />
(тихо)<br />
До лиха! Хвалите нечувані дурниці!

Оронт<br />
Коли в чеканні невеселі дні<br />
Судила доля зводити мені,<br />
То краще з білим світом розлучитись.<br />
Дарма ласкаві тратите слова,<br />
Бо безнадія того повива,<br />
Хто мусить лиш надією живитись.

Філінт<br />
Яке закінчення виборне!<br />
Знаменито!

Альсест<br />
(тихо)<br />
А, враг би взяв тебе! Найкраще б закінчити,<br />
Зламавши дурневі його виборний ніс!

Філінт<br />
А скільки грації!

Альсест<br />
(тихо)<br />
Бодай на неї біс!

Оронт<br />
(до Філінта)<br />
Поблажливості ви явили забагато.

Філінт<br />
Ні, щиро я казав.

Альсест<br />
(тихо)<br />
Зарізав без ножа ти!

Оронт<br />
(до Альсеста)<br />
А з вами, пане мій, умова в нас була:<br />
Одверта, сказано, огуда чи хвала.

Альсест<br />
Тут справа нелегка і делікатна, пане.<br />
Поетам раз у раз поблажливість бажана,<br />
А правда інколи не до вподоби їм.<br />
Розмову мав колись я з віршником одним<br />
(Не назову його). Сказав я без вагання,<br />
Що треба гамувать охоту до писання,<br />
Що рими, зліплені при нагоді дрібній,<br />
Не слід поквапливо нести на суд людський,<br />
Що той, хто вірші всім і кожному читає,<br />
В смішне становище частенько потрапляє.

Оронт<br />
Мій пане, хочете сказати ви мені,<br />
Що помилився я, коли почав…

Альсест<br />
Ні, ні!<br />
Йому доводив я, що творами пустими<br />
Лиш репутацію калічимо собі ми,<br />
Бо люди, як на суд беруть вони кого,<br />
Найперше огріхи підхоплюють його.

Оронт<br />
Виходить, — вартий я за мій сонет догани?

Альсест<br />
Я цього не кажу. Йому навів я, пане,<br />
Багато прикладів, як хіть ота до рим<br />
Людей знеславлює…

Оронт<br />
Ви натякнули цим,<br />
Що недоладного я написав сонета?

Альсест<br />
Я цього не кажу… "На біса ви в поети,<br />
Панове, пнетеся? — так я йому сказав. —<br />
Навіщо пхати в друк усе, що написав?<br />
Лиш тим прощаємо ми віршики без змісту,<br />
Сяк-так ізліплені, хто з того має їсти.<br />
Сверблячку марну ви в собі переборіть<br />
І з мазаниною на люди не спішіть.<br />
Задовольняйтеся, як при дворі ви в шані,<br />
В повазі… Справді-бо, чудне ото бажання —<br />
Доконче з книгами виходить на базар,<br />
Письменних там юрбу збільшаючи нездар", —<br />
Так того віршника я умовляв, мосьпане.

Оронт<br />
Хто ж на такі думки розумний не пристане?<br />
Та я про свій сонет хотів би гадку знать.

Альсест<br />
Найкраще б вам його з шухляди не виймать!<br />
Признаюся — взірці ви мали щонайгірші,<br />
І неприродністю одгонять ваші вірші.<br />
Що має значити: прихильність у речах?<br />
Як штучно сказане оте: скупі в дарах!<br />
ІЦо за фальшива гра: надія й безнадія!<br />
Коли хто простоту цінує й розуміє,<br />
То мусить визнати, що тут її нема<br />
І що виразності шукати теж дарма.<br />
Аж страшно здумати, як зіпсувався нині<br />
Смак у письменників. Давніші покоління,<br />
Хоч різних тонкощів у віршах не плели,<br />
А серце зрушити і схвилювать могли,<br />
Таку от пісеньку хоч би скомпонувавши,<br />
Як ця, що я собі її курничу завше:<br />
Коли б король мені давав<br />
Париж, свою столицю,<br />
Але з коханою за те<br />
Я мусив розлучиться, —<br />
Сказав би так я королю:<br />
"Спасибі вам велике,<br />
Та, гей! Тієї, що люблю,<br />
Не кину я довіку".<br />
Хай рима бідна тут, хай красних мало слів, —<br />
Я цеї співанки оддати б не хотів<br />
За все, що публіка сучасна вихваляє:<br />
Сама-бо тут любов до серця промовляє.<br />
Коли б король мені давав Париж, свою столицю,<br />
Але з коханою за те<br />
Я мусив розлучиться, —<br />
Сказав би так я королю:<br />
"Спасибі вам велике,<br />
Та, гей! Тієї, що люблю,<br />
Не кину я довіку".<br />
От де поезія і щирість почувань!<br />
(До Філінта).<br />
Так, пане, смійтеся! Я можу без вагань<br />
Для цього віршика забути пишні фрази,<br />
Манірних витівок підроблені алмази.

Оронт<br />
А я скажу проте: сонет мій хоч куди.

Альсест<br />
Вам до вподоби він, і тут нема біди:<br />
Свої пишатися ви маєте підстави,<br />
А я по-своєму гадати маю право.

Оронт<br />
Чувати й похвали доводилось мені.

Альсест<br />
Так, від облесників — чому ж би пак і ні!

Оронт<br />
Ви певні, що умом усіх перевершили!

Альсест<br />
Коли б хвалив я вас, то й ви б мене хвалили.

Оронт<br />
Ат, обійдуся я без вашої хвали!

Альсест<br />
І зовсім слушного ви висновку дійшли.

Оронт<br />
Цікаво бачити, в який то лад і спосіб<br />
У віршуванні вам, мій пане, повелося б!

Альсест<br />
Що ж, віршики лихі я б, може, написав,<br />
Але нікому б їх, напевне, не читав.

Оронт<br />
Не таїтеся ж ви, добродію, з дудаками!

Альсест<br />
У кого іншого шукайте фіміаму.

Оронт<br />
Чи тону іншого ви б часом не взяли?

Альсест<br />
Мій тон теперішній не маю я за злий.

Філінт<br />
(стає між ними)<br />
Еге, панове, ні! Облиште ці змагання!

Оронт<br />
Погарячився я… Даруйте… На прощання<br />
Скажу, що радий вам у всьому я служить.

Альсест<br />
Від мене, пане мій, шанобу теж прийміть.

ЯВА 3

Альсест, Філінт.

Філінт<br />
Ну, бачили, куди одвертість нас доводить?<br />
Він буде вам тепер, де тільки зможе, шкодить.<br />
А що було його хоч трошки похвалить?

Альсест<br />
Не хочу й слухати.<br />
Філінт Але ж…

Альсест<br />
Не варто й жить.

Філінт<br />
Проте…

Альсест<br />
Лишіть мене, на бога!

Філінт<br />
Я не покину вас ніколи й ні для кого.

ДІЯ ДРУГА

ЯВА 1

Альсест, Селімена.

Альсест<br />
Ви правди щирої бажаєте? Скажу,<br />
Що ваші звичаї ту перейшли межу,<br />
Коли я міг терпіть, не захлинувшись жовчю.<br />
Нечесний буду я, коли ганебно змовчу,<br />
Що не верстати нам укупі дружній шлях,<br />
Як ви не змінитесь в манірах і в словах.<br />
Хотів би в іншому я присягтися, пані,<br />
Та марне б то було, фальшиве присягання!

Селімена<br />
Альсесте! Згодились мене ви провести,<br />
Щоб тільки сваркою невпинною пекти?

Альсест<br />
О, не сварюся я! Я тільки вболіваю,<br />
Що ви зальотників принаджуєте зграї,<br />
Надії даючи широкі їм усім..<br />
Ось що гнітить мене, ось мучуся я чим!

Селімена<br />
Та чим же я сама у цьому завинила?<br />
Чи то ж, Альсесте, гріх, коли я людям мила?<br />
Аби залюблені до мене на поріг —<br />
Я києм відсіля повинна гнати їх?

Альсест<br />
Ні, пані! Треба вам озброїтись не києм,<br />
А серцем, що дає належну одсіч мріям.<br />
Подобаєтесь ви — в цьому гріха нема,<br />
Та ви ласкавістю своєю з усіма,<br />
Отою ніжністю у речах і звичаях їм збільшуєте пал і надите серця їх.<br />
З них кожен смілості тим більшої набрав,<br />
Чим більш ви даєте до смілості підстав, —<br />
Коли б же зимно ви чуття стрівали ревне,<br />
Тоді й поклонників би зменшилось напевне.<br />
Одно лиш, пані, я насмію запитать:<br />
Чим саме вас Клітандр зумів причарувать?<br />
Якими міг би він чеснотами довести,<br />
Що цього щастя варт і годен цеї честі?<br />
Чи, може, нігтем він вас довгим полонив,<br />
Що на мізинцеві своєму запустив?<br />
Чи вас принадили, як мудрий витвір штуки,<br />
Химерні кучері русявої перуки?<br />
Чи він мереживом любові в вас досяг?<br />
Чи тими стьожками, що кожному в очах<br />
Рябіють несмаком буйним і кольористим,<br />
Чи до облесності, до лицемір’я хистом?<br />
А чи деручий сміх, пронизливий фальцет, —<br />
От успіху його причина і секрет?

Селімена<br />
Яку підозру ви взяли несправедливу!<br />
Згадайте, марному не даючися гніву,<br />
Що процесуюсь я, а в справах судових<br />
В пригоді б він мені великій стати міг.

Альсест<br />
А! Краще б ви в суді програли справу,<br />
Ніж тішить ласкою мерзенну ту прояву!

Селімена<br />
До світу цілого ви ревнувать ладні!

Альсест<br />
Бо цілий світ, на жаль, загрожує мені!

Селімена<br />
Отож нема й причин мене картати гнівно:<br />
Я чемна з усіма однаково і рівно.<br />
Далеко більш було б до злості вам причин,<br />
Коли б мені підпав під ласку хтось один!

Альсест<br />
Нехай у ревнощах я сліпо помиляюсь, —<br />
Та чим від інших я в тій ласці одзначаюсь?

Селімена<br />
Тим, що ви знаєте: люблю я тільки вас.

Альсест<br />
Як цьому вірити у муки лютий час?

Селімена<br />
Здавалось би мені, що про моє кохання<br />
Вам досить чесного із уст моїх визнання.

Альсест<br />
Хто впевнив би мене і хто б мені довів,<br />
Що й іншим ви таких не кидаєте слів?

Селімена<br />
Чудесно сказано! Ви дуже милі, пане,<br />
І я великої в вас зажила пошани!<br />
Гаразд! Позбавлю вас од мук таких тяжких:<br />
Забудьте ті слова — я не казала їх.<br />
Самі себе тепер обманюйте думками,<br />
Якими хочете.

Альсест<br />
А! Розлучиться з вами!<br />
Чого б за щастя це велике я не дав,<br />
Коли б шалено так, на жаль, вас не кохав!<br />
Я цього не таю. Роблю я все, що можу,<br />
Щоб з серця вирвати любов цю зловорожу, —<br />
Шкода! Не поборю нестримних почуттів!<br />
Я за гріхи свої вас палко полюбив!

Селімена<br />
І справді, у чудне вдалися ви кохання.

Альсест<br />
Так. Я ладен весь світ покликать на змагання!<br />
В огні безумному горить душа моя,<br />
І так іще ніхто вас не кохав, як я.

Селімена<br />
Це правда: ви новий собі обрали спосіб.<br />
І на землі, мабуть, нікого не найшлося б,<br />
Хто б свій доводив пал у сварках та в гризні:<br />
Це вперше бачити доводиться мені.

Альсест<br />
До згоди е у нас можливість і дорога.<br />
Доволі цих змагань! Поговорім, на бога,<br />
Як друзі, спільної жадаючи мети…

ЯВА 2

Селімена, Альсест, Баск.

Селімена<br />
Ну, що там?

Баск<br />
Пан Акаст.

Селімена<br />
Проси його зайти.

ЯВА 3

Селімена, Альсест.

Альсест<br />
Не можна нам удвох промовити й дві слові!<br />
Прийняти будь-кого ви щоразу готові<br />
І не наважитесь сказати в жоден час,<br />
Що під хвилину що немає дома вас!

Селімена<br />
Що? Клопоту собі повинна я нажити?

Альсест<br />
Таких я звичаїв не можу похвалити.

Селімена<br />
Він став би ворогом, злобителем моїм,<br />
Дізнавшіїся, що я не хтіла стріться з ним.

Альсест<br />
І звідси — зустрічі потреба доконечна…

Селімена<br />
Ах, боже! Він із тих, з ким сварка небезпечна,<br />
Хто в хитрощах меткий та у лукавій грі<br />
Знаходить слухачів і в місті, й при дворі,<br />
І скрізь, де тільки глянь, у річ уміє впасти.<br />
Тож хай у приязні малого варт Акасти,<br />
А вороги із них такі, що хоч куди.<br />
Не треба ж нам самим шукать собі біди!

Альсест<br />
О, завжди доказів ви маєте багато,<br />
Що треба вам того чи знов того прийняти<br />
І передбачливо всміхатися юрбі…

ЯВА 4

Альсест, Селімена, Баск.

Баск<br />
Там, пані, ще й Клітандр.

Альсест<br />
Чудово, далебі!

Селімена<br />
Куди ви?

Альсест<br />
Я піду.

Селімена<br />
Зостаньтеся.

Альсест<br />
Для чого?

Селімена<br />
Зостаньтесь.

Альсест<br />
Сил нема.

Селімена<br />
Я, пане, хочу цього!

Альсест<br />
Шкода! Од цих розмов мене проймає нуд,<br />
І завеликий ви мені даєте труд.

Селімена<br />
Я того хочу! Я!

Альсест<br />
А я — не маю змоги.

Селімена<br />
Ну що ж! Ідіть собі! Щасливої дороги!

ЯВА 5

Еліанта, Філінт, Акаст, Клітандр, Альсест, Селімена, Баск.

Еліанта<br />
(до Селімени)<br />
Маркізи два прийшли одвідати ваш дім.<br />
Вам ознаймили це?

Селімена<br />
(до Баска)<br />
Так. Дай стільці усім.<br />
Баск подає стільці і виходить.<br />
(До Альсеста).<br />
Ви не пішли, проте?

Альсест<br />
Ні, пані. Почекаю,<br />
Щоб зрозуміти вас до решти і до краю.

Селімена<br />
Мовчіть.

Альсест<br />
Вам вибрати когось уже пора.

Селімена<br />
Ви збожеволіли!

Альсест<br />
Нехай скінчиться гра!

Селімена<br />
А!

Альсест<br />
Я — або вони!

Селімена<br />
Ви це на глум, Альсесте?

Альсест<br />
Ні. Того далі я не стерплю, слово честі.

Клітандр<br />
Я з Лувру — і до вас на кілька хвиль забіг…<br />
Клеонт на виході смішив безмірно всіх.<br />
Хоч би вже приятель який узявся щирий<br />
Йому поправити дивацькі ті маніри!

Селімена<br />
Глузують з нього всі таки не без причин:<br />
Де тільки з’явиться, впадає в око він,<br />
А як зустрінетесь ви з ним після перерви, —<br />
Ще більше вразитесь, ніж вразились тепер ви.

Акаст<br />
Панове! Як зайшло у нас про диваків, —<br />
Я найнуднішого оце. допіру стрів:<br />
Дамон держав мене на сонці із годину,<br />
Переливаючи пусту балаканину.

Селімена<br />
Великий він митець на голосні слова,<br />
Що лиш болить од них і в’яне голова;<br />
Виповідає він якусь велику думу,<br />
А ви не чуєте нічого там, крім шуму.

Еліанта<br />
(до Філінта)<br />
Чудесно, пане мій, розмова їхня йде,<br />
І кожному тепер од них перепаде.

Клітандр<br />
От на Тіманта ще всім варто подивиться.

Селімена<br />
Це з ніг до голови — глибока таємниця!<br />
Все заклопотаний, він гляне мимохіть —<br />
І до поважних діл стурбовано летить,<br />
Не мавши жадного ніде й ніколи діла.<br />
Терпіть ці витівки, їй-богу, вже несила!<br />
Розмови має він секретні з усіма,<br />
Хоча найменшого секрету в них нема,<br />
У всьому бачити щось надзвичайне хоче<br />
І навіть "добрий день" на ухо вам шепоче.

Акаст<br />
Як, пані, вам Жеральд?

Селімена<br />
Ох, лишенько моє!<br />
Вельможу всюди він і завжди удає,<br />
Про герцогів самих та принців лиш говорить<br />
І славу сам собі фальшиву й марну творить.<br />
Сліпий од титулів, не зна він інших слів,<br />
Ніж коні, виїзди, краса ловецьких псів;<br />
На "ти" віл з усіма, хто ім’я славне має,<br />
І вислову "мосьє" він зроду не вживає.

Клітандр<br />
Беліза нібито другує вельми з ним.

Селімена<br />
Жіночим розумом, безсилим і тупим,<br />
Вона щораз мене замучує, панове!<br />
Підшукувати тем їй треба для розмови,<br />
А навіть як сюжет цікавий я знайду —<br />
Він розбивається об річ її бліду.<br />
Щоб справити її хоч на яку дорогу,<br />
Усі загальники я кличу на підмогу:<br />
Ясну годину, — дощ, і спеку, й холоди, —<br />
Дарма! Немає й тут рятунку від біди!<br />
Здавалось би, дійшли одвідини до краю:<br />
То на дзигарі я дивлюсь, то позіхаю, —<br />
Година тягнеться, як довгий-довгий день, —<br />
Сидить, хоч би там що! Сидить, неначе пень!

Акаст<br />
Ще про Адраста вас дозвольте запитати.

Селімена<br />
А! Марний славолюб, і заздрий, і пихатий!<br />
Двір нібито ціни як слід йому не склав —<br />
І всіх би він за те ганьбою окривав.<br />
Хто тільки дістає уряд чи нагороду,<br />
Усе те робиться йому на зло й на шкоду!

Клітандр<br />
А молодий Клеон, що гості день при дні<br />
Його одвідують високі та значні?

Селімена<br />
Без кухаря свого не мав би він і слави:<br />
Шанують не його візитами, а страви.

Еліанта<br />
І справді, майстер він до делікатних страв.

Селімена<br />
Коли б лише себе до столу не давав!<br />
Убогий розумом, кишенею багатий,<br />
Найкращий він обід зугарен зіпсувати.

Філінт<br />
Як дядько вам його, Даміс?

Селімена<br />
Мій добрий друг. Філінт<br />
От чесний чоловік! Який високий дух!

Селімена<br />
Так, горе тільки в тім, що він кладе всі сили,<br />
Щоб гострий ум його, дивуючись, хвалили,<br />
Складає прикладки на людях і в сім'ї<br />
І тільки й думає про дотепи свої,<br />
Відколи він себе отак несе високо,<br />
Скрізь тільки огріхи його вбачає око.<br />
Ніхто з письменників його не вдовольнить:<br />
Знавцеві буцімто не до лиця хвалить,<br />
Ознака розуму — причепливість без міри,<br />
І тільки дурники захоплюються щиро;<br />
Отож хто лає все так ревно, як Даміс, —<br />
Усіх сучасників, виходить, переріс.<br />
Найзвичайнісінькі смішні йому розмови;<br />
Скрижує руки він, нахмурить грізно брови<br />
І каже поглядом зневажливо німим:<br />
Пігмеї! Як це все ще не набридло їм!

Акаст<br />
Хай грім уб’є мене, коли портрет не схожий!

Клітандр<br />
(до Селімени)<br />
Ніхто в дотепності рівнятись вам не може.

Альсест<br />
Так, друзі! Бийте всіх на вашому шляху!<br />
Хай кожен підпаде під критику лиху!<br />
Проте, коли із них зустрінете кого ви, —<br />
В обіймах ви його стискаєте, панове,<br />
Не навтішаєтесь, цілуєте мерщій<br />
І в приязні йому клянетеся палкій.

Клітандр<br />
Чому ж бо ви на нас розгнівалися нині?<br />
Усі докори ці зверніть до господині.

Альсест<br />
Ні, враг би взяв мене! Я кидаю їх вам!<br />
Це ж ви їй кадите отруйний фіміам,<br />
Ви живите злобу невтомну й невгамовну,<br />
За силу маючи якусь її чудовну.<br />
Вона б не брала всіх на посміх і на глум,<br />
Якби не ці хвали, не цей облесний шум.<br />
Так, так! Облесників я тільки винувачу<br />
За вади і гріхи, що вколо себе бачу!

Філінт<br />
Чому так палко ви взялися боронить<br />
Людей, що гнів на них і в вас не раз кипить?

Селімена<br />
Невже ж ви панові дивуєте Альсесту?<br />
Не знаєте, що він — це дух живий протесту,<br />
Що він не згодиться ніколи і ні з ким<br />
І вельми даром цим пишається своїм?<br />
На думку загалу він не пристане зроду,<br />
Ладний перечити всьому людському роду —<br />
І за ганьбу собі щонайстрашнішу б мав,<br />
Якби хоч раз кому так, а не ні сказав.<br />
Він заперечення узяв собі за зброю<br />
І часом у бою буває сам з собою;<br />
Готовий власних він зректися почуттів,<br />
Коли хто інший їх у слові появив.

Альсест<br />
Глузівники за вас — і можете ви сміло<br />
Свої отруєні у мене слати стріли.

Філінт<br />
Але ж признайтеся, — як друг вам говорю:<br />
Ви дійсно раді всіх покликати на прю,<br />
І хоч говорять те чи зовсім інше люди —<br />
Ваш розум ні хвали не терпить, ні огуди.

Альсест<br />
Усім перечу я, бо й справді, лихома,<br />
Ніколи рації у їх думках нема,<br />
І бачу натовп я щоразу перед себе,<br />
Що хвалить, де не слід, і гудить, де не треба.

Селімена<br />
Проте погодьтеся…

Альсест<br />
Ні, пані!.. Краще вмру,<br />
Ніж маю стерпіти оцю ганебну гру.<br />
Безмежним гнівом я киплю серед громади,<br />
Що в вас підтримує усі найгірші вади.

Клітандр<br />
Про господиню я одно б сказати міг:<br />
Я вади жодної у ній не постеріг.

Акаст<br />
Я тільки грацію та милу знаю вдачу.<br />
А вади? Де ж вони? Даруйте, я не бачу.

Альсест<br />
Я бачу добре їх — і того не таю:<br />
Висловлював не раз догану я свою.<br />
Ми тим суворіші, що більше почування,<br />
І правда виника з правдивого кохання;<br />
Я тих облесників гонив би за поріг,<br />
Які всякчас мені стелилися б до ніг,<br />
Усьому, що чиню, зумисне потурали<br />
І хиби всі мої хвалою оточали.

Селімена<br />
Виходить, що любов найбільша каже нам<br />
Лиша боротися із ніжним почуттям,<br />
І того, що йому ми серце присвятили,<br />
Картати без кінця і ганити щосили!

Еліанта<br />
Хто любить — інших той додержує шляхів:<br />
Своє обрання він усе б лише хвалив,<br />
Бо серцю, що горить неутоленним палом,<br />
Істота обрана здається ідеалом,<br />
Чарує й вадами найгіршими вона —<br />
І прибираються їм красні імена.<br />
Бліда вона, як смерть, — подібна до лілеї;<br />
Вся чорна — знаджує смуглявістю своєю;<br />
Худа, немов кістяк, — гнучкіша від стебла;<br />
Товста — величністю над усіма взяла;<br />
Навикла між людьми ходити неохайна —<br />
В недбалій грації прекрасна, надзвичайна;<br />
Висока, наче стовп, — богиня між богинь;<br />
Маленька — лялечка, легесенька, як тінь;<br />
Бундючно дивиться — мов королева пишна;<br />
Лукава — в дотепах і вигадках утішна; —<br />
Дурненька — добрості ясні скарби таїть;<br />
Мовчуща — з красної стидливості мовчить;<br />
Нестримна на язик — божисто красномовна.<br />
Ось, пане, де любов незмушена і повна.

Альсест<br />
А я…

Селімена<br />
Облиште ви сперечку що палку!<br />
Ходімо раз чи два пройдемося в садку.<br />
Як, ви додому вже?<br />
Клітандр і Акаст<br />
Ні, пані.

Альсест<br />
Дивне диво,<br />
Як це турбує вас!<br />
Послухайте ж без гніву, —<br />
(До Клітандра та Акаста).<br />
Я чесну вам усім обітницю кладу,<br />
Що тільки після всіх я відсіля піду.

Акаст<br />
Коли б набриднути я пані не боявся,<br />
То тут до вечора б з охотою зостався.

Клітандр<br />
У Дуврі бути я в вечірній маю час,<br />
А радий день цілий не покидати вас.

Селімена<br />
(до Альсеста)<br />
Це, пане, тільки жарт?

Альсест<br />
Ні. Вивірю до краю,<br />
Чи я над іншими тут перевагу маю.

ЯВА 6

Альсест, Селімена, Еліанта, Акаст, Філінт, Клітандр, Баск.

Баск<br />
(до Альсеста)<br />
Там, пане, хтось до вас. Доконче, він сказав,<br />
Вам треба бачитись для невідкладних справ.

Альсест<br />
Не маю справ таких, йому перекажи ти.

Баск<br />
В мундирі лепськім він; весь золотом обшитий<br />
Мундир…

Селімена<br />
(до Альсеста)<br />
Що там таке? Дізнайтеся підіть,<br />
Чи хай ввійде сюди.

ЯВА 7

Альсест, Селімена, Еліанта, Акаст, Філіит, Клітандр, гвардієць із Маршальської Ради.

Альсест<br />
(підходить до гвардійця)<br />
Чим можу вам служить?

Гвардієць<br />
Я, пане, маю вам одно сказати слово.

Альсест<br />
Кажіть, щоб чули всі, нащо так загадково.

Гвардієць<br />
З Маршальства, пане, я. Щоб не було біди,<br />
Вам велено мерщій з’явитися туди.

Альсест<br />
Мені?

Гвардієць<br />
Так, пане, вам.

Альсест<br />
Чого ж би то, цікаво!

Філінт<br />
(до Альсеста)<br />
З Оронтом випливла кумедна ваша справа.

Селімена<br />
(до Філінта)<br />
Що, що?

Філінт<br />
Оронта взяв великий, пані, гнів,<br />
Що віршиків його Альсест не похвалив.<br />
Ну, певне, хочуть там їх якось помирити.

Альсест<br />
Ні, ні! Нещирості від мене ви не ждіте!

Філінт<br />
Скоритись треба вам, — збирайтеся ж, ідіть.

Альсест<br />
Ну, що тут має нам чийсь вирок ізробить?<br />
Чи, може, повелять оті мені панове,<br />
Щоб я сонет лихий та визнав за чудовий?<br />
Ніколи слів своїх я не візьму назад.<br />
Сонет той — бозна-що.

Філінт<br />
Хай буде краще лад…

Альсест<br />
Лихе лихим назву я завжди, слово честі.

Філінт<br />
Ні, поступитися вам трохи слід, Альсесте,<br />
Ідіть же.

Альсест<br />
Я піду — та голос анічий<br />
Мене не всилує…

Філінт<br />
Збирайтеся мерщій.

Альсест<br />
Допоки сам король наказом іменовим<br />
Не повелить мені озватись іншим словом, —<br />
Я все казатиму, свідомий власних прав,<br />
Що шибениці варт, хто вірші ті писав.<br />
(До Клітандра та Акаста, що сміються).<br />
А, грім та блискавка! Не думав я, признатись,<br />
Що я такий смішний!

Селімена<br />
Ну, годі зволікатись,<br />
Ідіть.

Альсест<br />
Я, пані, йду, — але до вас вернусь<br />
І правди щирої од вас таки доб’юсь.

ДІЯ ТРЕТЯ

ЯВА 1

Клітандр, Акаст.

Клітандр<br />
Маркізе, інколи дивуюсь я, їй-богу:<br />
Веселий ти щодня, вдоволений з усього.<br />
Скажи по щирості: де теє джерело,<br />
Що стільки радощів душі твоїй дало?

Акаст<br />
Туди к нечистому! Я джерела не знаю,<br />
Щоб набиратися печалі та одчаю!<br />
Адже ж я не бідар, не хоровитий дід,<br />
Шляхетним зветься мій не без підстави рід,<br />
І є таких посад у королівстві мало,<br />
Яких ім’я моє посісти б не давало.<br />
Хтось, може, смілості мені закине брак?<br />
Та кожне бачило і добре знає всяк,<br />
Що я ставав не раз одважно на дуелі,<br />
Немов на ігрища виходячи веселі.<br />
Смаку і розуму мені не. позичать:<br />
Про все я впевнено зугарен міркувать,<br />
Умію, сидячи на щонайпершій лаві,<br />
Складати, як суддя, ціну новій виставі<br />
І подавати знак до шуму та хвали,<br />
Як гарну сцену нам актори удали!<br />
Я маю грацію, я маю взір привабний,<br />
І зуби наче сніг, і стан тонкий та зграбний,<br />
А зодягатися — скажу без зайвих слів —<br />
У цілій Франції нема таких митців.<br />
Жіноцтву красному я завжди до вподоби,<br />
І сам король мені не відмовля в Шанобі.<br />
Усе це зваживши, ти визнаєш і сам,<br />
Що можу я своїм пишатися життям.

Клітандр<br />
Ведеться скрізь тобі щасливо у коханні, —<br />
Навіщо ж тратиш тут даремні ти зітхання?

Акаст<br />
Даремні? Вдався я, маркізе, не з таких,<br />
Щоб залицятися по-марному, на сміх!<br />
Хай ті лиш, хто не взяв ні вродою, ні спритом,<br />
Під ноги стеляться красуням гордовитим,<br />
Благають, скаржаться, вдаються до зітхань,<br />
До рабських лестощів і до гірких ридань<br />
І мріють довгою дорогою такою<br />
Дійти солодкої заплати дорогої..<br />
Але такі, як я, маркізе, звикли йти<br />
Ходою певною до певної мети.<br />
Коли красуню я обожую і славлю, —<br />
За неї сам себе я нижче не поставлю<br />
І, замилований на вроду чарівну,<br />
Я знаю сам собі і місце, і ціну.<br />
Од безнадійної не мучуся я спраги<br />
І хочу щоразу в зальотах рівноваги.

Клітандр<br />
Гадаєш, дуже ти до серця тут припав?

Акаст<br />
Маркізе, певний я у цім не без підстав.

Клітандр<br />
Повір: ти тішишся облудною маною,<br />
Ти сам себе сліпиш уявою палкою.

Акаст<br />
Так, справді я сліпий, і все те — лиш мана.

Клітандр<br />
Ні, звідки впевненість у тебе виркна?

Акаст<br />
Я сам себе дурю.

Клітандр<br />
На що ти уповаєш?

Акаст<br />
Я тільки тішуся!

Клітандр<br />
Чи докази ти маєш?

Акаст<br />
Кажу ж тобі: мана!

Клітандр<br />
Чи, може, ти з розмов<br />
Із Селіменою дізнав її любов?

Акаст<br />
Їй не цікавий я.

Клітандр<br />
Та ну-бо, не ховайся!

Акаст<br />
Любов моя смішна.

Клітандр<br />
Кинь жарти ці, признайся,<br />
Чому надієшся свойого ти дійти?

Акаст<br />
Ох, я відкинутий, зате щасливий — ти!<br />
Огиду я лише в красуні викликаю<br />
І, певне, в ближчих днях повішуся з одчаю.

Клітандр<br />
Маркізе! Нащо нам змагатися щомить?<br />
Таж ліпше в злагоді, одверто й щиро жить!<br />
Як підпаде один під ласку Селімени, —<br />
Хай другий з нас піде без боротьби зо сцени<br />
І перебійцеві одкриє вільний шлях!<br />
Гаразд? Ударимо, маркізе, по руках?

Акаст<br />
А, лихо матері! План, далебі, чудовий!<br />
Його приймаю я, не. може бути й мови!<br />
Та цить-но…

ЯВА 2

Селімена, Акаст, Клітандр.

Селімена<br />
Ви ще тут?

Клітандр<br />
Нас держить тут любов.

Селімена<br />
Я чула, унизу там хтось під’їхав знов.<br />
Не знаєте ви — хто?

Клітандр<br />
Ні.

ЯВА 3

Селімена, Акаст, Клітандр, Баск.

Баск<br />
Пані Арсіноя<br />
До вас.

Селімена<br />
Чого ж бо то?

Баск<br />
Вона у тім покої<br />
Із Еліантою. Дозволите просить?

Селімена<br />
Нащо я їй здалась, не можу зрозуміть!

Акаст<br />
За святобожницю вона усюди знана,<br />
І серця чистий пал…

Селімена<br />
Удаваність! Омана!<br />
З життя втішатися вона притьмом жада,<br />
Та не ведеться їй, і в цьому вся біда.<br />
Вона од заздрості нетямиться важкої,<br />
Що хтось оточений закоханців юрбою, —<br />
І, непомічена, у самоті гіркій,<br />
За вади і гріхи картає рід людський.<br />
Той біль, що серце їй роз’ятрює і крає,<br />
Вона дівочості серпанком повиває<br />
І, честь рятуючи малих своїх приваб,<br />
Все неприступне їй пороком нарекла б.<br />
Проте зальотника бракує бідоласі.<br />
А надто їй Альсест зриває очі ласі.<br />
Тим і пече її, дратує вигляд мій,<br />
Немовби вкрала я те, що судилось їй,<br />
І злісних ревнощів огонь несамовитий<br />
Насилу-силу їй дається потаїти.<br />
Усе це — витівки фальшиві та дурні,<br />
І преподобниця ненависна мені!<br />
Я…

ЯВА 4

Арсіноя, Селімена, Клітандр, Акаст.

Селімена<br />
Ах, який сюрприз! Як рада я нагоді<br />
Вас, пані, бачити в простій своїй господі!

Арсіноя<br />
В поважній справі я приїхала сюди.

Селімена<br />
Ах, з вами бачитись приємно завсігди!

Клітандр і Акаст виходять сміючись.

ЯВА 5

Арсіноя, Селімена.

Арсіноя<br />
Як добре, що від вас пішли оті панове!

Селімена<br />
Сідайте ж.

Арсіноя<br />
Дякую. Удатись до розмови<br />
Про речі, що для вас важливі і значні,<br />
На доказ приязні доводиться мені.<br />
Самі ви знаєте: між божими дарами<br />
Нам найдорожча честь без огріху, без плями, —<br />
Тому своїх думок од вас я не втаю<br />
І дружність виявлю найкраще тим свою.<br />
Учора декількох зустріла я знайомих,<br />
Людей, високою моральністю відомих.<br />
Хтось ваше, пані, там припом’янув ім’я —<br />
І прикрі осуди, на жаль, почула я.<br />
Юрба зальотників, блискуча і зухвала,<br />
Недобру славу вам у всьому місті склала,<br />
І стільки казано про вас речей лихих,<br />
Що стерпіти мені було несила їх.<br />
Я різних доказів була повинна вжити,<br />
Щоб вас од нападів жорстоких захистити:<br />
Казала, що вини тут вашої нема,<br />
Що ви люб’язні лиш, не більше, з усіма.<br />
Але ж відомо вам: таке в житті буває,<br />
Чому ніякого пробачення немає,<br />
І мусила, на жаль, погодитись я з тим,<br />
Що трохи є й підстав пересудам тяжким,<br />
Що межі ви в своїй зламали поведінці,<br />
Яких додержувать належить скромній жінці,<br />
І що очистити себе в людських очах<br />
Могли б ви ще й тепер, перемінивши шлях.<br />
Не те, щоб я сама повірила обмовам, —<br />
Нехай боронить бог! Та навіть випадковим<br />
Прикметам грішності охоче вірить люд,<br />
І треба про його нам пильно дбати суд.<br />
Я знаю, — розум ваш у тому запорука, —<br />
Що гніву в вас моя не викличе наука,<br />
Бо слово, сказане по правді в слушний час, —<br />
Лиш вицвіт приязні великої до вас.

Селімена<br />
Я, пані, вдячна вам без краю та без міри;<br />
Дозвольте ж і мені сказати слово щире<br />
І за одвертість вам одвертістю сплатить,<br />
Бо вже й цьому якраз набігла слушна мить.<br />
Мені казали ви із приязні й любові<br />
Про ті лихі чутки, пересуди, обмови,<br />
Що я людей до них шановних призвела.<br />
Та знайте: і про вас недавно мова йшла<br />
У колі певному, відомому між нами<br />
Чуттів шляхетністю і світлими думками.<br />
Чеснотам віддана була увага там,<br />
А з того приводу дали увагу й вам.<br />
І що ж? Хоч боляче, а критися не буду:<br />
Я чула не хвалу вам, пані, лиш огуду<br />
За перебільшену суворість у словах,<br />
За те, що маєте ви непомірний страх<br />
До жесту вільного, до натяку легкого,<br />
Хоч би там не було злочинного нічого,<br />
За самовпевненість, за прописну мораль,<br />
За те, що всі у вас погірдний будять жаль,<br />
За те, що грішними веселих ви зовете<br />
І скрізь порочності вбачаєте прикмети.<br />
Розмова довела до думки під кінець,<br />
Що вам не слід себе вважати за взірець.<br />
"Навіщо, — казано, — святу їй удавати,<br />
Як святості й сліда в житті її не знати?<br />
Хоч молиться вона у захваті палкім,<br />
А слуги б’є свої, не платить грошей їм;<br />
Хоч церква над усе їй дорога та мила,<br />
А не цурається лице її білила;<br />
Хоч голе закрива вона на полотні,<br />
А не зовсім чужа реальній голизні!"<br />
Я боронити вас тоді взялася щиро,<br />
Казала, що не слід чуткам давати віру,<br />
Але ж перечити було затяжко всім,<br />
І мова висновком кінчилася таким,<br />
Що краще б вам було про себе більше дбати,<br />
Ніж інших осудам невпинним піддавати,<br />
Що перше, ніж людські вичислювать гріхи,<br />
Самі позбавитись повинні ви пихи,<br />
Що тільки хто живе і діє сам зразково,<br />
На проповідницьке хай зважується слово,<br />
А й то нехай би це чинили ліпше ті,<br />
Хто зрікся діл земних навіки у житті.<br />
Ваш розум теж мені нехибна запорука,<br />
Що гніву в вас моя не викличе наука,<br />
Бо слово, сказане по правді в слушний час,<br />
Лиш вицвіт приязні великої до вас.

Арсіноя<br />
Хоч, може, речі я і прикрі вам казала,<br />
Та відсічі, проте, такої не чекала.<br />
Що ж, пані! Не беру своїх назад я слів,<br />
А жаль, що в вас вони такий збудили гнів.

Селімена<br />
О пані, що це ви! Але ж було б чудово<br />
За звичай мати нам таку одверту мову,<br />
Самозасліпленню борню оголосить<br />
1 вади другові по-дружньому судить!<br />
Якщо ви згодитесь, давайте і надалі<br />
Виповідати все без лестощів і жалю,<br />
Що де говорено про мене чи про вас,<br />
Ні з чим не криючись, цураючись окрас.

Арсіноя<br />
Про вас лихого я і слухати не буду, —<br />
Я заслуговую сама лиш на огуду.

Селімена<br />
Хвалити й гудити ми можем так і сяк:<br />
До того нас веде звичайно вік чи смак.<br />
Є певні, згодьтеся, літа для залицяння<br />
І для суворого чесноті слугування.<br />
Як промінь, юності притьмарився й погас,<br />
То що вже іншого лишається для нас,<br />
Як не прикритися покровом соромливим…<br />
Так, може, й я колись ступатиму в сліди вам.<br />
Літа міняють нас і наокружний світ, —<br />
Та хоче радощів, хто має двадцять літ.

Арсіноя<br />
Надміру бачите різницю ви між нами<br />
І тільки й знаєте, що хвалитесь літами.<br />
Тим часом віком я не так-то й одійшла,<br />
Щоб тим пишатися причина в вас була.<br />
Не знаю взагалі, навіщо цього разу<br />
Так хочете мені ви кинути образу?

Селімена<br />
А я, добродійко, не втямлю, що за знак,<br />
Що ненавидите мене ви ревно так!<br />
Чи, може, винна я, що вам не пощастило<br />
І повернути вам те щастя маю силу?<br />
Коли у людях я розбуджую любов,<br />
Коли закоханих я бачу знов і знов,<br />
А вам, на жаль, про це доводиться лиш мріять, —<br />
Де тут моя вина і що я можу вдіять?<br />
Я на заваді вам ні в чому не стою,<br />
Тож силу спробуйте у чарах ви й свою.

Арсіноя<br />
Як? Думаєте ви, що заздрощі я маю<br />
На тих зальотників хвалену вашу зграю?<br />
Чи ж дорогої ми не відаєм ціни,<br />
Якою можуть нам дістатися вони?<br />
І хто повірить вам, що їхні всі зітхання —<br />
Лиш прояв чистого, шляхетного кохання,<br />
Що ви цнотливістю приваблюєте їх<br />
І що немає тут і натяку на гріх?<br />
Ні! Люди не сліпі і не зовсім без тями.<br />
Адже ж і інші є любові варті дами,<br />
Що мають і красу, і гострий ум, і хист,<br />
А не волочиться, за ними цілий хвіст<br />
Мужчин закоханих. Щоб їх причарувати,<br />
Не досить гарні їм лише слова казати,<br />
І опинитися тут можна мимохіть<br />
В становищі, коли доводиться платить<br />
За їх поклонництво утратою чесноти.<br />
Тож не втішайтеся ви з марної марноти,<br />
Одкиньте гордощі фальшиві і пусті,<br />
Не всіх-бо те, що вас, чарує у житті.<br />
Коли б ми заздрили на ваші перемоги,<br />
То, певне, вашої гляділи б і дороги<br />
І не зосталися б, повірте, без отих Палких зальотників, коли б хотіли їх.

Селімена<br />
Чудесно! Чом же ви іще не завели їх?<br />
Чому живуть вони лише у ваших мріях?<br />
Не гайтесь…

Арсіноя<br />
Покладім кінець розмові цій:<br />
І так ми вже зайшли далеко надто в ній.<br />
Давно б уже її належало урвати,<br />
Та на карету я ще мушу зачекати,

Селімена<br />
О, прошу! Рада я, що гостю бог послав,<br />
І поспішати вам зовсім нема підстав.<br />
А як стомилися ви од моєї мови,<br />
То випадок стає в пригоді нам чудовий:<br />
Альсест он, бачите, ступив через поріг —<br />
А він би вже то вас розважити не зміг!

ЯВА 6

Альсест, Селімена, Арсіноя.

Селімена<br />
Альсесте, маю я записку певну скласти,<br />
Щоб неприємностям великим не підпасти,<br />
Тож мушу вас удвох із гостею лишить…<br />
Надіюсь цим її не вельми розгнівить.

ЯВА 7

Альсест, Арсіноя.

Арсіноя<br />
Як добре, що удвох ми, пане, на розмові!<br />
Хоч наші зустрічі, звичайно, випадкові,<br />
Але признаюся: я завжди рада їм —<br />
І з того приводу вам дещо оповім.<br />
Єсть люди, що до їх любові та пошани<br />
Усяке сповниться, хто тільки оком гляне.<br />
І в вас, добродію, є риси чарівні,<br />
Що будять співчуття і щирість у мені.<br />
Шкода лише, що двір немов недобачає<br />
Того, хто дивними чеснотами сіяє<br />
І слави вищої давно вже заслужив.<br />
На думку цю мене пече нестримний гнів.

Альсест<br />
Я, пані? Та чи ж я тієї вартий слави?<br />
Що я зробив таке для трону, для держави?<br />
Де подвиги мої? І чи прийшла пора,<br />
Щоб домагався я заплати від двора?

Арсіноя<br />
Не всі ж бо й подвиги нечувані чинили,<br />
Хто при дворі засяг і нагород, і сили;<br />
Аби лиш випадок щасливий допоміг<br />
Добути…

Альсест<br />
Залишіть чесноти ви, на бога!<br />
Чи ж цікавішого не має двір нічого,<br />
Що мусив би зректись усіх своїх турбот<br />
Для марних розшуків захованих чеснот?

Арсіноя<br />
Високий, пане, дух і сам себе появить!<br />
Не треба й доказів тому шукати навіть:<br />
Розумних і значних стрічала я осіб,<br />
Що похвали мої подвоїти могли б.

Альсест<br />
Ех, пані, та кого ж тепер не хвалять люди?<br />
Здається, й місця вже немає для огуди!<br />
Великі нині всі, і кожен — ідеал!<br />
І мав би я з таких пишатися похвал?<br />
Всі очі, всі уста вихвалюванням дишуть,<br />
Про льокая мого і то в газетах пишуть!

Арсіноя<br />
Проте хотіла б я, щоб двір вас постеріг…<br />
Я знаю декого, хто вам би допоміг<br />
Добитись певного там місця і визнання…<br />
Скажіть лише мені, що маєте бажання,<br />
А я зумію вже де треба натякнуть<br />
І вторувати вам легку й приємну путь.

Альсест<br />
Навіщо це здалось? Я вдачі не такої!<br />
Дороги не терпів ніколи я вузької!<br />
Що мав би, пані, я робити при дворі,<br />
Де все збудоване на хитрощах, на грі?<br />
Таж я серед вельмож, що стали біля трону,<br />
У вчинках і речах збивався б тільки з тону!<br />
В суворій щирості — єдиний мій талан,<br />
І не родився я для лесток та оман.<br />
Коли не вміє хто думки свої таїти,<br />
У колі вищому той не повинен жити,<br />
А хай своїм шляхом одважно, скромно йде,<br />
Хоч пишних титулів він там і не найде.<br />
Зате, одрікшися всіх тих надій облудних,<br />
Він не смішитиме збіговищ велелюдних,<br />
Не буде змушений образи й глум терпіть,<br />
Лихенькі віршики такого-то хвалить,<br />
Такій-то фіміам палити слів чудових<br />
І зносить витівки маркізів безголових!

Арсіноя<br />
Гаразд. Облишмо це, звернім на інший шлях.<br />
Признаюся: не раз і сум бере, і жах,<br />
Коли я здумаю про ваші почування.<br />
Кому, кому своє ви віддали кохання?<br />
Як ви засліплені, то вже прозріти час:<br />
Ви варті кращої, вона — не варта вас.

Альсест<br />
Та ви ж у приязні з особою тією,<br />
Що неприхильно так говорите про неї!

Арсіноя<br />
Так. І проте душа мовчати не велить<br />
Об тім, що низько вас обманюють щомить.<br />
Не можу стерпіти, хоч стерпіти б і рада,<br />
Що вся любов її — лише омана й зрада.

Альсест<br />
Що ж! Піддаєтеся ви добрим почуттям,<br />
І чути річ таку — приємно завжди нам!

Арсіноя<br />
Нехай я друг її, але сказати мушу,<br />
Що узяла вона в полон шляхетну душу,<br />
Лукаво вийшовши на ошуканський шлях!

Альсест<br />
Не знаю… Тяжко нам читать в людських серцях…<br />
Та вашій добрості немовби й не пристало<br />
Хотіти, щоб мене зневірення опало!

Арсіноя<br />
Коли волієте зостатись ви сліпим,<br />
То годі, пане мій! Цю тему залишім!

Альсест<br />
Ні, хочу правди я! Адже в сердечних справах<br />
Немає гіршого від сумнівів лукавих,<br />
І хоч болить мене і мучить думка ця,<br />
Та прагну знати все до краю, до кінця!

Арсіноя<br />
Усе сказали ви. Як ваша воля, пане,<br />
То правда в вічі вам несхована загляне.<br />
Вам досить лиш мене додому провести —<br />
І осягнете ви жаданої мети.<br />
Є вірні докази невірності у мене,<br />
І зрозумієте ви серце Селімени,<br />
А там… коли мине ошуки злої час…<br />
Хтось, може, знайдеться, що заспокоїть вас.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ЯВА 1

Еліанта, Філінт.

Філінт<br />
Ну, та й удався ж він натурою завзятий!<br />
Нелегка річ була його переконати!<br />
Уже повертано ту справу й сяк і так,<br />
Але свого зректись він не хотів ніяк.<br />
Ніколи ще, мабуть, не чули ті панове,<br />
Мирити взявшися, чуднішої промови.<br />
"На все погоджуся, — казав він, — все прийму,<br />
А присуду свого назад я не візьму!<br />
Де ображатися вбачає він причини?<br />
Хіба писати зле — ганебно для людини?<br />
Таж може, — думати я так принаймні звик, —<br />
З лихого автора буть чесний чоловік.<br />
Нема тут жодної для самолюбства рани:<br />
У всьому гідний він поваги і пошани,<br />
Порядний, сміливий, справдешній дворянин, —<br />
Проте обстоюю: поет поганий він.<br />
Хвалю його за все від щирого я серця:<br />
За вправність на коні, у танцях чи на герці,<br />
А за поезії… даруйте вже на тім!<br />
Тоді б лише простив охоту я до рим,<br />
Якби загрозою кривавої відплати<br />
Його примушено ті віршики писати!"<br />
— Вмовляли всі його, як тільки-но могли,<br />
Нічого більшого, проте, не досягли,<br />
Як того, що сказав Оронту він: "Шкодую,<br />
Що так суворо я поезію ціную;<br />
Радніший був би смак я зовсім інший мать<br />
І щиро ваш сонет довершеним назвать".<br />
Тут їх примусили обнятися прилюдно,<br />
І справа та чудна так закінчилась чудно.

Еліанта<br />
Щоправда, він усіх дивує не на жарт,<br />
Зате ж великої він і пошани варт.<br />
Ця щирість, хоч її ми бачити й незвичні,<br />
Душі показує прикмети героїчні,<br />
Високі пориви прекрасного ума, —<br />
І шкода тих мені, у кого їх нема.

Філінт<br />
А я що більше з ним стрічаюся, признатись,<br />
То все дивую більш: як міг він закохатись?<br />
З такою вдачею і з розумом таким<br />
Чи можна ж почуттям даватися палким?<br />
А надто розгадать хотілось би причину,<br />
Чому закоханий у вашу він кузину?

Еліанта<br />
Отож, як бачите, для ніжних почувань<br />
Різнота душ і вдач — ніяк не певна грань,<br />
І не в характерах однакових там сила,<br />
Де серця людського любов заговорила.

Філінт<br />
Він любить, певна річ. А любить же вона?

Еліанта<br />
Ну, справа зовсім тут, мій пане, не ясна!<br />
Як я могла б сказать про неї, чи кохає,<br />
Коли сама вона того, мабуть, не знає<br />
І в шумі лестощів та в галасі розмов<br />
Любов’ю гру зове і грою зве любов!

Філінт<br />
Боюсь: мій приятель од вашої кузини<br />
Повік щасливої не матиме години!<br />
Коли б же він, як я, на цей поглянув світ,<br />
То іншу подругу для днів своїх і літ,<br />
Для палу чистого і вірного кохання Обрав би.<br />
Говорю про вас, ласкава пані.

Еліанта<br />
Не буду критися; адже в таких речах<br />
Найкраще простий нам собі обрати шлях.<br />
До ніжних любощів Альсеста й Селімени<br />
Немає жодної ворожості у мене,<br />
І навіть помогла б йому я залюбки її жаданої добитися руки.<br />
Але якби йому судилося зазнати<br />
Усіх солодких мрій болючої утрати<br />
І серце іншому б кузина віддала,<br />
То, може б, я його утішити могла,<br />
Його освідчення без роздуму прийнявши<br />
І в спільну, дружню путь з ним рушивши назавше.

Філінт<br />
До почуття, яке вам серце облягло,<br />
Так само не бере й мене найменше зло,<br />
І ви б могли самі Альсеста розпитати,<br />
У чому я хотів його переконати.<br />
Проте як Гіменей з’єднає руки їм,<br />
Як інша, а не ви, до шлюбу стане з ним,<br />
Дозвольте важити на той вінець щасливий,<br />
Котрим його чоло прикрасити ладні ви: —<br />
Не маю кращої серед найкращих мрій,<br />
Ніж гадка смілива про любий дар такий.

Еліанта<br />
Та ви жартуєте!

Філінт<br />
Ні, пані: щире слово<br />
У мене вирвалось зовсім не випадково,<br />
Бо марив я давно освідчитися вам,<br />
Яким до вас горю глибоким почуттям.

ЯВА 2

Альсест, Еліанта, Філінт.

Альсест<br />
Вас, пані, вас молю: мені ви поможіте<br />
Тяжку й гірку мою навік образу змити!

Еліанта<br />
Чим ви стурбовані і що вас так болить?

Альсест<br />
О, легше міг би я всі кари пережить,<br />
Радніше б витерпів шалений гнів стихії,<br />
Ніж цей страшний кінець найкращої надії!<br />
Любов моя… Ні! Ні!.. Немає в мене слів!

Еліанта<br />
Та заспокойтеся ж і поясніть ваш гнів!

Альсест<br />
О! Чи небесний дар сполучуватись може<br />
З лукавством і гріхом в одній істоті, боже?

Еліанта<br />
Скажіть же…

Альсест<br />
Сповнилась душа моя ущерть!<br />
Усім надіям край! Отрута! Зрада! Смерть!<br />
Вона, кому любов присвячена безмірна, —<br />
Вона обманює, вона мені невірна!

Еліанта<br />
А чи ж доведена провина ця тяжка?

Філінт<br />
Могли узяти ви — бо вдача в вас така —<br />
За щиру правду те, що виросло з уяви!

Альсест<br />
А! Не втручайтеся не до своєї справи!<br />
(До Еліанти).<br />
Певніших доказів, я думаю, нема<br />
За лист, де зрадниця підписує сама<br />
Рукою власною собі нехибний вирок.<br />
Так! До Оронта лист! Чи треба ж перевірок,<br />
Вагань і сумнівів? Оронт! Я з-між усіх<br />
Найменше думати на нього, пані, міг!

Філінт<br />
Писанню ви цілком повірили, Альсесте,<br />
А це до помилки якраз могло призвести.

Альсест<br />
До біса! Я вже раз, добродію, казав,<br />
Щоб тільки-но своїх ви пильнували справ!

Еліанта<br />
Нащо доходити до гніву вам такого?<br />
Адже…

Альсест<br />
У вас одній знайшов би я підмогу.<br />
Скажу не криючись: до вас я і прийшов,<br />
Щоб ви помстилися за зганьблену любов,<br />
Щоб зрадницю тяжким ударом покарали<br />
І ніжною мені утішницею стали.<br />
Помстіться! За страшне лукавство відплатіть!

Еліанта<br />
Я, пане? Як же це?

Альсест<br />
Любов мою прийміть,<br />
На все життя мені подайте вірну руку!<br />
Таж западе вона в страшну, смертельну муку,<br />
Як буде бачити, що іншу я люблю,<br />
Що погляд іншої з шанобою ловлю,<br />
Що в іншій я найшов утіху і розраду,<br />
Що серце" вам своє кладу під ноги радо!

Еліанта<br />
Я співчуваю вам у хвилі цій тяжкій,<br />
А серце ваше — дар почесний і ясний.<br />
Та що, як ранено не дуже вас глибоко?<br />
Як перебільшило усе те ваше око?<br />
З руки коханої ви прийняли удар,<br />
Але для вас її ще не минувся чар,<br />
І хоч сьогодні ви бажаєте помститься,<br />
Узавтра, може, це бажання розлетиться.<br />
Прощає легко той, хто щиро полюбив,<br />
І гнів закоханих — це нетривалий гнів.

Альсест<br />
Ні, пані. Я дійшов твердої постанови<br />
І за примирення не може бути й мови.<br />
Таку образу їй несила змить нічим;<br />
Себе шануючи, стою я на своїм.<br />
Іде… Ще більший гнів я чую в цю хвилину…<br />
У вічі просто їй палкий докір я кину,<br />
Я серце визволю із пут її тяжких<br />
І вам складу його без роздуму до ніг!

ЯВА 3

Селімена, Альсест.

Альсест<br />
(набік)<br />
О небо! Як злобу стримать несамовиту!

Селімена<br />
(до Альсеста)<br />
Що з вами сталося? Чому ви так сердито<br />
На мене дивитесь, нахмуривши чоло?<br />
Що вас до настрою такого призвело?

Альсест<br />
А те, що на землі шукати марна праця<br />
Того, хто міг би вам лукавством дорівняться!<br />
Ні розум Сатани, ні неба лютий гнів<br />
Нічого злішого від вас не породив!

Селімена<br />
Я вельми втішена з такого привітання!<br />
Спасибі красне вам!

Альсест<br />
Тут не до сміху, пані!<br />
Палити має вас гіркий, нестерпний стид!<br />
Я зради вашої знайшов нарешті слід.<br />
Так ось чому щораз душа моя кипіла!<br />
Ось відки ревнощів ішла незборна сила,<br />
Що завжди вам така ненависна була!<br />
Од вас найбільшого я сподівався зла,<br />
І хоч таїлись ви та артистично грали, —<br />
Передчуття мені недолю віщували.<br />
Не думайте ж тепер, що з горя та з плачу<br />
Я за образу вам лиху не відплачу.<br />
Я знаю: розум тут не грає зовсім ролі,<br />
І виника любов у серці мимоволі,<br />
Душі не всилуєш ніколи і нічим,<br />
І вільний кожен з нас у виборі своїм.<br />
Тому без нарікань я б розлучився з вами,<br />
Якби сказали все ви щирими устами, —<br />
І враз, утративши зорю моїх надій,<br />
Я долі мусив би скоритися гіркій.<br />
Та виграшку сліпу собі зробити з-мене,<br />
О! Зрада це гидка, це злочин непрощенний,<br />
І кожна кара тут здається замала!<br />
Так, так! Страшна для вас хвилина надійшла.<br />
Я божеволію, палаю, трачу тяму,<br />
Одного прагну я: ганебну змити пляму!<br />
Прикріших у житті не зазнавав я ран,<br />
Тому над власними я вчинками не пан<br />
І, помсті душу всю віддавши справедливій,<br />
Не знаю сам, на що в своєму зважусь гніві.

Селімена<br />
Погрози! Вигуки! Незрозумілий крик!<br />
Чи й справді розум ваш розвіявся і зник?

Альсест<br />
Так! Стратити його для мене жереб випав,<br />
Коли я з ваших рук гірку трутизну випив,<br />
Коли погодивсь я повірити на мить,<br />
Що чесно можете і щиро ви любить.

Селімена<br />
Де зраду ви найшли, мені цікаво знати?

Альсест<br />
О! Ви ж умієте невинну удавати!<br />
Та злочин виявить дорога є легка.<br />
Погляньте: певне ж, це знайома вам рука?<br />
Оцей маленький лист — великий свідок зради,<br />
І марно в хитрощах шукаєте ви ради.

Селімена<br />
Так от від чого гнів страшний у вас кишіть!

Альсест<br />
Не червонієте?

Селімена<br />
Чого ж би й червоніть?<br />
До того жодної не бачу я підстави.

Альсест<br />
Як! Відрікаєтесь од цього от листа ви<br />
Тому, що ваше тут не вписане ім’я?

Селімена<br />
Немає підпису, але писала — я.

Альсест<br />
І дивитеся ви без жодної тривоги<br />
На довід злочину огидного свойого!

Селімена<br />
Скажу по правді я: великий ви дивак!

Альсест<br />
Що! Ви приймаєте це супокійно так?<br />
Адже ж Оронтові цей ніжний лист ви склали<br />
І тим любов мою в болото затоптали!

Селімена<br />
Оронтові? А хто вам, пане, це сказав?

Альсест<br />
Той, хто листа до рук мені сьогодні дав.<br />
А втім, хай іншому написано слова ці,<br />
То з цього мав би я радіти? Утішаться?<br />
Чи не однакова лишається вина?

Селімена<br />
Та, може ж, адресат не він тут, а вона?<br />
Де дінеться тоді тяжка моя провина?

Альсест<br />
Ну й хитра вигадка! Дотепна ж ви людина!<br />
Такого, далебі, я вольту не чекав —<br />
I всю мою злобу, як дим, він розігнав.<br />
Кого одурите ви штуками своїми?<br />
Чи не здається вам, що і глухі й сліпі ми?<br />
Цікаво бачити, як вивертом таким<br />
Ви оборонитесь фальшивим та смішним,<br />
Як доведете ви, що жінці написали<br />
Слова, де пристрасті палкої не сховали!<br />
Дозвольте прочитать вам кілька тих Рядків.

Селімена<br />
Не хочу я! Бере, їй-богу, сміх,<br />
Що дозволяєте ви так собі багато<br />
І смієте мене щохвилі ображати!

Альсест<br />
Я незаслужених не кидаю образ.<br />
Дозвольте декілька лиш прочитати фраз.

Селімена<br />
Не хочу я того! Не хочу! Не дозволю!<br />
А в висновках даю вам цілковиту волю!

Альсест<br />
На бога, доведіть, що от цього листа<br />
Писали жінці ви. Тоді моя мета…

Селімена<br />
Ні, до Оронта він, і край усій розмові!<br />
Безмірно рада я палкій його любові,<br />
Я ним пишаюся, його шаную я,<br />
Я ошукала вас, і в цім вина моя.<br />
Карайте ж! Появіть, мосьпане, гнів шалений,<br />
Та досить буде вже мороки цеї з мене!

Альсест<br />
(набік)<br />
О, де жорстокості страшної береги?<br />
Усе це стерпіти не маю я снаги!<br />
Вона, що принесла мені незглибне горе,<br />
Вона повертає на мене всі докори!<br />
Глузує, зрадниця, бере мене на сміх —<br />
І мушу догадів зректися я своїх!<br />
Проте… в грудях іще горить огонь проклятий,<br />
І пут ганебних я не можу розірвати,<br />
Не можу знехтувать ясних її приваб<br />
І знов до ніг її стелюся, паче раб.<br />
(До Селімени).<br />
О, добре вмієте ви користати з сили,<br />
Якою почуття мої заполонили,<br />
І очі, очі ці зрадливі й чарівні<br />
Всю душу сповнюють покорою мені!<br />
Мерщій же доведіть розмову цю до краю<br />
І виправдайтеся — молю я вас, благаю!<br />
Підозру у душі розбийте ви страшну,<br />
І радо знову вам я руку простягну.<br />
Верніть, верніть мені мою розбиту віру,<br />
І я верну любов глибоку вам і щиру.

Селімена<br />
Ви збожеволіли від ревнощів бридких,<br />
І ніжних почувань не варті ви моїх.<br />
Навіщо б мала я вас, пане, не кохавши,<br />
Дурити вічно вас і вам брехати завше?<br />
Коли б же іншому я серце віддала, —<br />
Чому признатися одверто б не могла?<br />
У мене доказів і доводів він просить!<br />
Але ж я вас люблю — і цього вам не досить?<br />
Яких вам хочеться ще інших запорук?<br />
Чи заслужила я ганьби такої й мук?!<br />
Я жінка. Вимовить нелегко-нам буває,<br />
До кого серце в нас нестримано палає,<br />
І пристрасті свої доводиться ховать,<br />
Бо недаремне ж ми — сором’язлива стать.<br />
А як почули ви з жіночих уст признання —<br />
Чи більше доказів вам треба на кохання?<br />
Хто ж віри і тоді, проте, нам не дійма,<br />
Для того жодного вибачення нема.<br />
Доволі! В ревнощі вдалися ви огидні,<br />
І бачу я тепер, що ви мене не гідні.<br />
О, соромно мені й подумати в цей час,<br />
Що досі зберегла прихильність я до вас;<br />
Повинна б іншого прийняти я ласкаво,<br />
Щоб мали скаржитись законну ви підставу!<br />
Альсест.<br />
Ох, мила зраднице! Не встою я в борні!<br />
Ви очі сліпите оманою мені —<br />
Дарма! Судила так моя жорстока доля!<br />
Солодкий цей полон і люба ця неволя!<br />
Я ваш. Дізнатися жадаю до кінця,<br />
Чим ошукати ви надумали сліпця.

Селімена<br />
Ні, ви не любите мене, як слід любити.

Альсест<br />
Мойого почуття не можна охопити,<br />
І сила пристрасті до того довела,<br />
Аж хочу іноді нещастя вам і зла:<br />
Щоб люди вашої краси не помічали,<br />
Щоб злиднів ви тяжких в житті своїм зазнали,<br />
Щоб невідомістю вас небо повило<br />
І статки, й титул ваш, і все в вас одняло…<br />
Тоді б високу вам і пишну жертву склав я,<br />
Я б вирвав, пані, вас із лиха та безслав’я,<br />
І в гордій радості тоді б помислив я,<br />
Що все вам на землі дала любов моя!

Селімена<br />
Бажання, що й казать, чудове! Пречудесне! Хай захистить мене од нього цар небесний… О… Дюбуа прийшов. Який же він смішний!

ЯВА 4

Селімена, Альсест, Дюбуа.

Альсест<br />
В якім ти одязі? Що значить вигляд твій?<br />
Що сталось?

Дюбуа<br />
Паночку…

Альсест<br />
Ну?

Дюбуа<br />
О! Це таємниця!

Альсест<br />
Кажи ж!

Дюбуа<br />
Од лиха нам не знаю, де й подіться!

Альсест<br />
Що?

Дюбуа<br />
Розказати все?

Альсест<br />
А певне, розказать!

Дюбуа<br />
Сказати голосно?

Альсест<br />
Та швидше, слів не трать!

Дюбуа<br />
Доводиться нам утікати, пане.

Альсест<br />
Як?!

Дюбуа<br />
Треба утікать, бо час тяжкий настане,

Альсест<br />
Чому ж бо?

Дюбуа<br />
Геть біжім, урізавши поли…

Альсест<br />
Та що ж бо сталося? Які діла зайшли?

Дюбуа<br />
Такі, що п’ятами нам треба накивати.

Альсест<br />
А! Голову тобі ладен я одірвати,<br />
Як не розкажеш ти усього до ладу!

Дюбуа<br />
Гаразд. Послухайте про нашу ви біду.<br />
Сиджу в пекарні я — аж чоловік заходить<br />
Увесь у чорному, очима страшно водить<br />
І залишає нам такецького листа,<br />
Що сам. диявол там ні букви не вчита.<br />
Із суду, бачите, листа того прислали,<br />
Бодай лихі його у пеклі розбирали!

Альсест<br />
Та що ж ти спільного там, йолопе, знайшов<br />
З речами, про які допіру тут молов?

Дюбуа<br />
А далі, бачите, до вас прийшов знайомий.<br />
Він дуже шкодував, що вас немає вдома;<br />
Він повелів мені по вас мерщій іти<br />
І, де б ви не були, доконче вас найти<br />
І невідкладну вість вам якнайшвидше дати…<br />
От тільки я забув, як того пана звати…

Альсест<br />
До лиха, менше з тим. Що він тобі сказав?

Дюбуа<br />
Він друг вам, знаю я… І він мене послав<br />
До вас, щоб відсіля забралися ви тихо…<br />
Арештом пахне тут… Таке-то, пане, лихо!

Альсест<br />
А більш нічого він тобі не розповів?

Дюбуа<br />
Ні, пане. Він перо й чорнило попросив<br />
І вам цидулу склав. Я так собі міркую,<br />
Що там усе стоїть про дивну справу цюю.

Альсест<br />
Давай її сюди.

Селімена<br />
Нічого не збагну!

Альсест<br />
Ось прочитаємо ми зараз таїну.<br />
Ще довго будеш ти копатись, балабане?

Дюбуа<br />
(довго шукає записку)<br />
Я… на столі її забув, ласкавий пане.

Альсест<br />
Не знаю, що тобі…

Селімена<br />
Мерщій додому йдіть<br />
І дивну загадку негайно розв’яжіть.

Альсест<br />
Здається, нам само перешкоджає небо<br />
Кінчить розмову ту, яку кінчити треба!<br />
Піду ж, історію розплутаю чудну,<br />
Проте увечері я знов до вас верну.

ДІЯ П’ЯТА

ЯВА 1

Альсест, Філінт.

Альсест<br />
Вчиню я, що сказав, не може бути й мови.

Філінт<br />
Але чи досить же для цеї постанови…

Альсест<br />
Хоч переконувать відомий ви мастак,<br />
Та наміру мого не збити вам ніяк;<br />
Панують скрізь тепер гріхи, пороки, звади<br />
І хочу я втекти від людської громади.<br />
Як? Бачать добре всі, і ціле місто зна,<br />
Що супротивцева, а не моя вина.<br />
Всі кажуть, що чинив безчесно він зо мною,<br />
Всі додають мені і певності, й спокою, —<br />
І раптом новина — неначе грім з небес:<br />
В усьому правий я — і я програв процес!<br />
Поганець, маючи найгіршу в світі славу,<br />
Брехнею чорною свого досяг лукаво.<br />
Мене зарізавши, він став перед судом —<br />
І з нетаврованим пішов відтіль чолом.<br />
Фальшивих витівок оманлива плаксивість<br />
Зламала і закон, і честь, справедливість.<br />
Все обернулося, як він того хотів.<br />
Та й це ще не кінець! Між люди він пустив<br />
Злочинну книжечку, яку не то читати,<br />
А навіть соромно у чесні руки взяти,<br />
І, не злякавшися нахабної брехні,<br />
Ту книжку, сміття те, приписує мені.<br />
Хто ж потай чутку цю мерзенну підпирає?<br />
Оронт, що двір його за чесного вважає,<br />
У кого тільки тим зненависть я добув,<br />
Що не брехав йому, що з ним одвертий був,<br />
Коли він сам просив сказати без вагання,<br />
Як оціновую його я віршування.<br />
Не хтів я зрадити ні правди, ні його<br />
І одступитися від присуду свого, —<br />
Ну й маю ворога, що пліткою брудною<br />
Помститися тепер наміривсь надо мною.<br />
Від чого ж цей пішов непримиренний гнів?<br />
Сонета, бачте, я йому не похвалив.<br />
Прокляття! Створено так людський рід лукавий,<br />
Що гору над усім бере жадоба слави.<br />
Тут Т сумління їх, і правда, й віра, й честь,<br />
І все, що доброго в уяві нашій єсть.<br />
Ні, годі, годі тут мені поневірятись!<br />
З кублом розбійницьким пора вже попрощатись!<br />
Як люди із людьми по-вовчому живуть —<br />
Не хочу далі я верстати з ними путь!

Філінт<br />
В своєму намірі ви квапитесь, Альсесте,<br />
Ви перебільшили усе це, слово честі.<br />
Тяжку злобитель вам провину накида,<br />
Та чи ж повірять їй? І думати шкода!<br />
Вона розвіється — і я гадаю навіть,<br />
Що підла вигадка вигадника знеславить.

Альсест<br />
Куди ж пак! Чим його ви можете злякать,<br />
Як має дозвіл він безкарно шахрувать?<br />
Кажіть, що хочете, та добре зрозумів я:<br />
Лиш на користь йому піде це лихослів’я.

Філінт<br />
А я до висновку нехибного прийшов,<br />
Що він не виграє нітрохи з тих обмов,<br />
І тут боятися не треба вам нічого.<br />
А суд… Ви ж маєте і певне право, й змогу<br />
Занести скаргу…

Альсест<br />
Ні! І пальцем не кивну.<br />
Хай вирок той біду несе мені страшну,<br />
Проте не маю я найменшого бажання<br />
Оскаржувать його, просити скасування:<br />
Занадто б ясний тут подано зразок,<br />
Як з правди й чесності знущається порок,<br />
І за науку це нащадкам нашим буде —<br />
Якого спідлення дійшли тепера люди.<br />
Так. Двадцять тисяч я ладен за те сплатить,<br />
Щоб гніву на людей свойого не таїть,<br />
Несправедливість їх, не криючись, картати<br />
І ненавидіти поріддя це прокляте.

Філінт<br />
Але ж…

Альсест<br />
Але ж чого тут, пане, треба вам?<br />
Яким повірити я мусив би словам?<br />
Невже насмілитесь доводити мені ви,<br />
Що це обурення моє — несправедливе?

Філінт<br />
Ні, з вами згоден я: панує всюди зло,<br />
Лукавство гору скрізь над правдою взяло,<br />
Всім зиски на умі, усе гріхами дише,<br />
І міг би рід людський буть кращий і чесніший.<br />
Проте, хоч бачимо ми добре стан речей,<br />
Чи слід тікати нам в пустелю від людей?<br />
Таж їхні огріхи, заховані і звісні,<br />
Для філософії нам, далебі, корисні,<br />
Бо хто спізнає їх, той і життя спізна.<br />
Та й де б моральності поділася ціна,<br />
Які б високі нас манили ідеали,<br />
Коли б усі шляхом моральним простували?<br />
Ні… Має величі справдешньої печать,<br />
Хто вміє зло людське байдуже зустрічать,<br />
Хто серця пориви, огню святого повні…

Альсест<br />
Ет, пане, знаю вже, які ви красномовні<br />
І скільки доказів найшлося б тих у вас,<br />
Та даром і слова ви тратите, і час.<br />
У щирості своїй не відаю я впину<br />
І наміру свого окрию вам причину,<br />
Бо хоч до прикростей мене призвів язик,<br />
Але таїтися я з правдою не звик.<br />
Нащо змагатись нам? Діждуся Селімени,<br />
І це побачення розв’яже все для мене.<br />
Коли я любий їй не тільки на словах,<br />
То, може, на ясний іще потраплю шлях.

Філінт<br />
Могли б заждати ми у Еліанти з вами.

Альсест<br />
Ні, надто мучуся я прикрими думками…<br />
Ідіть же, я лишусь, утомлений життям,<br />
У темнім закутку з журбою сам на сам.

Філінт<br />
Бігме, товаришка подобалась чудна вам!<br />
Я з Еліаитою прийду сюди небавом.

ЯВА 2

Селімен а, Оронт, Альсест.

Оронт<br />
Так, хочу знати я, чи пристрасті моїй<br />
Прийнять судилося од вас вінець надій,<br />
Чи почуваєте до мене ви кохання,<br />
Бо для закоханих найгірше — це вагання.<br />
Як полум’я моє прийняти ви ладні, —<br />
У цім, не криючись, признайтеся мені,<br />
А доказу прошу на разі я одного:<br />
Альсеста, що давно втоптав сюди дорогу<br />
І також почуттям горить до вас палким,<br />
Хай більше не прийма ваш гостелюбний дім.

Селімена<br />
Ну, звідки гнів такий, що вже й приймать не вільно?<br />
Раніш ви ставились до нього так прихильно!

Оронт<br />
Дошукуватись ми не будемо причин;<br />
А лиш питаю вас одверто: я чи він?<br />
Одного з-поміж нас рішуче оберіте,<br />
А я вже знатиму, що й як мені чинити.

Альсест<br />
(виходить із свого темного закутка)<br />
Пан має рацію. Прошу я разом з ним,<br />
Щоб не таїлися ви з вибором своїм.<br />
Сюди однакове нас привело бажання:<br />
Добитись повного і чесного признання<br />
І серця вашого усю глибінь спізнать,<br />
Бо більше, далебі, не може так тривать.

Оронт<br />
Коли надіятись мені на щастя годі, —<br />
Не стану, пане, вам нічим на перешкоді.

Альсест<br />
Ревнивий я чи ні — не знаю, менше з тим,<br />
Але ділитися не згоден я ні з ким.

Оронт<br />
Коли до серця їй ви більш припали, пане…

Альсест<br />
Коли збудили ви в ній почуття жадане…

Оронт<br />
Клянуся кинути я заміри свої.

Альсест<br />
Клянусь від цього дня не бачити її.

Оронт<br />
Ви, пані, маєте сказать останнє слово.

Альсест<br />
Ви, пані, закінчить повинні цю розмову.

Оронт<br />
Вам треба з почуттям одкритися своїм.

Альсест<br />
Вам треба в виборі спиниться на однім.

Оронт<br />
Як! Ви вагаєтесь! Чи це ж можливо, пані?

Альсест<br />
Як! Ще не зважили свого ви почування?

Селімена<br />
Ах, напосталістю ви сердите мене.<br />
Що за бажання вас взяло обох чудне!<br />
Відома серцеві сердечна таємниця;<br />
Сама від себе я не буду, певне, криться<br />
І в цьому виборі давно спинилась я<br />
На тім, кому душа присвячена моя.<br />
Але ж ніяково слова ці таємничі<br />
Сказати голосно і не одному в вічі.<br />
Є речі, про які освідчуватись нам<br />
Годиться-тихо лиш і тільки сам на сам.<br />
Та й, виявляючи чуття своє сердечне,<br />
Не треба ж ображать людину доконечне,<br />
Одверто й різко їй проголосивши: ні.<br />
Жорстоким шлях такий ввижається мені.

Оронт<br />
Ні, правду всю кажіть одверто і до краю;<br />
На це я зважився.

Альсест<br />
Цього я вимагаю.<br />
Не зволікаючись, без жодного жалю<br />
Одному з-поміж нас ви киньте: не люблю.<br />
Хотіли з усіма у злагоді ви жити,<br />
Та годі. Скрайній час хитання ці скінчити.<br />
Як затялися ви уперто на своїм,<br />
То прочитаю я собі відмову в тім —<br />
І все, що думав я про вас лихого, пані,<br />
Знайде нехибний грунт у вашому мовчанні.

Оронт<br />
Я не дивуюся нітрохи цим словам<br />
І підписатися під ними міг би й сам.

Селімена<br />
Ах, домагання це нудне й несправедливе<br />
І тільки муку ним завдаєте мені ви.<br />
Порозумітися нам, далебі, вже час…<br />
Та ось кузина йде, вона розсудить нас.

ЯВА 3

Еліанта, Філінт, Селімена, Оронт, Альсест.

Селімена<br />
Кузино, захистіть! Тут, наче після змови,<br />
На мене з двох боків напали ці панове.<br />
Обом їм хочеться, щоб виповіла я,<br />
Кому із них любов присвячена моя,<br />
І щоб призналася одверто й без вагання,<br />
Хто має кинути даремні сподівання.<br />
Ну, де ж це чувано? Хіба не дивина?

Еліанта<br />
Нехай вимога ця здається вам чудна,<br />
Але даремне ви звертаєтесь до мене:<br />
Я щирість над усе ціную, Селімено.

Оронт<br />
Підтримки, бачите, і тут вам не найти.

Альсест<br />
Всі ваші хитрощі не досягнуть мети.

Оронт<br />
Свій присуд виречіть і терези схитніте.

Альсест<br />
Все розумію я, не треба й говорити.

Оронт<br />
Одно лише слівце — і край розмові цій.

Альсест<br />
В мовчанні вашому читаю жереб свій.

ЯВА 4

Арсіноя, Селімена, Еліанта, Альсест, Філінт, Акаст, Клітандр, Оронт.

Акаст<br />
(до Селімепи)<br />
Не гнівайтесь на нас, добродійко. ласкава;<br />
Нас привела сюди одна маленька справа.

Клітандр<br />
(до Оронта й Альсеста)<br />
До речі, тут і ви. Ця справа водночас,<br />
На жаль, стосується, панове, і до вас.

Арсіноя<br />
(до Селімени)<br />
Ви, певне, вражені, що я сюди з’явилась,<br />
Та ці добродії до того спричинились;<br />
Обидва скаржаться на вчинок, що йому<br />
Нема пробачення. Я ж віри не пойму,<br />
Шанобу маючи давно до вас незмінну,<br />
Щоб зважилися ви на річ таку злочинну.<br />
Ні їхні докази, ні змажка та мала,<br />
Що в нас лучилася, — ніщо не подола<br />
Поваги й приязні глибокої між нами.<br />
Я вірю — змиєте ви всі ганебні плями.

Акаст<br />
Так, пані. Попросить уклінно ми прийшли,<br />
Щоб ви пояснення вичерпне нам дали.<br />
Ось лист: Клітандрові його ви написали.

Клітандр<br />
Записку ніжну що ви до Акаста склали.

Акаст<br />
(до Оронта й Альсеста)<br />
Панове, по знаку вам, певне, букви ці,<br />
Належать-бо вони увічливій руці,<br />
Що знати всім себе дає люб’язне право.<br />
Одначе дещо тут послухати цікаво:<br />
"Ви дивна людина: судите мене за веселість і дорікаєте, ніби я ніколи не буваю веселіша, як тоді, коли вас нема. Це вельми несправедливо; і коли ви не прибудете якнайскоріше перепросити мене за таку образу, я вам довіку цього не подарую. Наш довготелесий віконт…"<br />
От його ще тут бракує!<br />
"… Наш довготелесий віконт, що з нього ви починаєте свої скарги, не належить до тих людей, які могли б мені подобатись, і відколи я бачила, як він цілих три чверті години безперестанку плював у криницю, щоб там кружки розходилися, — я не можу добру про нього мати гадку. Щодо маленького маркіза…"<br />
Це я сам, панове, без хвастощів.<br />
"… Щодо маленького маркіза, котрий так довго вчора мені товаришив, то, на мою думку, нічого нема нікчемнішого за його особу, і тільки його й слави, що плащ та шпага. А про добродія з зеленими стьожками…"<br />
(До Альсеста)<br />
Маєте й собі, пане ласкавий…<br />
"… А про добродія з зеленими стьожками скажу, що він часом розважає мене своїми гострими вихватками та злою похмурістю, але багато частіше буває для мене нестерпний. Щодо пана з сонетом…"<br />
(До Оронта)<br />
Це на вашу пайку, добродію.<br />
"… Щодо пана з сонетом, який спить і бачить себе, наперекір цілому світові, письменником, то для мене мука тяжка слухати його балаканину, і нудна його проза стомлює мене не менше від нудних його віршів. Зважте ж усе це, і ви зрозумієте, що життя моє зовсім не таке веселе, як вам видається; що вас мені бракує більше, ніж я можу це висловити, у всіх отих розвагах, де я мушу брати участь, і що найкраща приправа до наших утіх — це присутність любих серцю людей".

Клітандр<br />
Так, а тепер я.<br />
"Ваш Клітандр, про якого ви пишете і який так усе маніжиться, — останній з-поміж людей, що до них могла б я відчувати приязнь. Він збожеволів, думаючи, ніби його кохають, а ви — гадаючи, що вас не кохають. Верніться ж до розсудливості, поміняйтеся з ним почуттями і заходьте до мене якнайчастіше, щоб помагати мені терпіти набридливі його лицяння".<br />
Душа одбилася прекрасна в цім писанні!<br />
Самі ви знаєте, як це назвати, пані.<br />
Так! Серця вашого збагнули ми секрет<br />
І світу цілому покажем ваш портрет.

Акаст<br />
Чимало дечого сказав би я до цього,<br />
Та ні. Обурення не гідні ви мойого.<br />
Але побачите: маленький ваш маркіз<br />
Зугарен виграти собі й дорожчий приз;

ЯВА 5

Селімена, Еліанта, Арсіноя, Альсест, Оронт, Філінт.

Оронт.<br />
Так от яке мені судилося знущання!<br />
А речі ж ніжні ті, а ніжне листування!<br />
Любов удаючи, хотіли б ви усіх —<br />
Щохвилі бачити у себе біля ніг<br />
І обіцянки всім солодкі розсипати…<br />
О!.. Як же я себе дозволив ошукати!<br />
Спасибі ж красне вам, що серце ви мені<br />
Моє вертаєте.<br />
(До Альсеста).<br />
А вам не заздрю, ні,<br />
І оступаюся з дороги залюбки вам,<br />
З кінцем заздалегідь віншуючи щасливим,

ЯВА 6

Селімена. Еліанта, Арсіноя, Альсест, Філінт.

Арсіноя<br />
Як змовчати мені? Палає в серці гнів!<br />
На світі ще ніхто так, пані, не чинив<br />
І не домислився до зрадництва такого.<br />
Але признаюся: не жалую нікого,<br />
(Показує на Альсеста).<br />
Лиш він, хто присвятив найкращі вам чуття,<br />
— Хто з вашим поєднать хотів своє життя,<br />
Шляхетний над усіх, розумний та правдивий…

Альсест<br />
Даремне похвали складаєте мені ви.<br />
Скажу по щирості: за них я вдячний вам,<br />
Та справу дивну цю розплутаю я сам.<br />
Хоч серце в вас жалем глибоким оповите,<br />
Нічим не можу я за жаль цей відплатити,<br />
І як солодкої настане помсти час,<br />
Що в виборі своїм спинюсь я не на вас.

Арсіноя<br />
От як, добродію! Це, далебі, чудово!<br />
Ви певні, що я жду лише на ваше слово,<br />
Щоб з вами під вінець без роздуму піти,<br />
Що кращої нема для мене і мети.<br />
Але довідатись уже вам треба, мабуть,<br />
Що крам збракований ніяк мене не вабить,<br />
І гордощі свої покинути смішні.<br />
У парі з вами жить, мосьпане, не мені.<br />
Оддайте ліпше їй і серце ви, і руку…<br />
Удвох прегарну ви утворите сполуку.

ЯВА 7

Селімена, Еліанта, Альсест, Філінт.

Альсест<br />
(до Селімени)<br />
Що ж, пані… Слова я ще й досі не казав<br />
І на чергу свою терпливо дожидав,<br />
Уста німотою скувавши кам’яною.<br />
Чи ж можу нині я…

Селімена<br />
Так, мовою гіркою<br />
Ви право маєте тепер мене ганьбить.<br />
Карайте ж! Як огнем, докорами печіть!<br />
Мені пробачення найменшого немає,<br />
Я винна — і душа від сорому палає. —<br />
До інших байдуже, і їхній крик — смішний,<br />
Та злочин проти вас нестримний і тяжкий.<br />
На мене дивитесь ви з невимовним гнівом,<br />
І мушу я його признати справедливим,<br />
Лукавства марного цураючись окрас. —<br />
Ненависть я прийму заслужену од вас —<br />
І мовчки…

Альсест<br />
Зраднице! Ненависть утікає<br />
Із серця, де любов палала і палає,<br />
І хоч забути вас навіки б я хотів, —<br />
Перемогти, своїх не зможу почуттів.<br />
(До Еліанти та Філінта).<br />
Ви, друзі, бачите: боротися несила.<br />
Якимись чарами вона мене сп’янила,<br />
Зустрівся з нею я на лихо й на біду, —<br />
І все-таки кінця тут хоч-не-хоч дійду.<br />
Що розум, що розважні міркування,<br />
Як серцю людському приречене кохання!<br />
(До Селімени).<br />
Так, так… Забуду все, усе пробачу вам,<br />
Скажу, що досі ви жили таким життям,<br />
В такім оточенні, де нам під юні роки<br />
Неважко прищепить найгірші всі пороки, —<br />
Аби ви згодились зо мною утекти<br />
Від цеї марної людської суєти<br />
В пустелю, в закуток, геть од забав, фальшивих,<br />
Для щастя світлого і радощів правдивих.<br />
Лише наважтеся — і змиєте ви враз<br />
В моїй душі сліди усіх тяжких образ,<br />
Вгамуєте людську неумоленну мстивість<br />
І вернете мені любити вас можливість.

Селімена<br />
В пустелю, в закуток сховатися мені?<br />
Зректися втіх життя на життєвій весні?

Альсест<br />
Коли серця горять огнем у нас єдиним, —<br />
Навіщо втіхи нам, навіщо люди всі нам?<br />
Ми рай спізнаємо на лоні самоти.

Селімена<br />
Але ж у двадцять літ од світу утекти,<br />
В далекій глушині верстати вдвох дорогу.<br />
Ні, в мене мужності не вистачить до того!<br />
Коли любов іще в грудях у вас горить, —<br />
Я шлюбом згоджуюсь усе це довершить,<br />
І може…

Альсест<br />
Годі! Край! Не варті ви любові:<br />
Це добре зрозумів я з вашої відмови.<br />
Для мене ви й життя, і світ, і все були;<br />
Як же в мені того, на жаль, ви не знайшли, —<br />
Прощайте. Хай умре на спільний шлях надія,<br />
Ганебні з радістю скидаю кайдани я.

ЯВА 8

Еліанта, Альсест, Філінт.

Альсест<br />
(до Еліанти)<br />
Ви, пані, маєте краси ясної чар<br />
І дорогих чеснот високий, чистий дар;<br />
Шукати кращої — була б то марна праця…<br />
Дозвольте ж зберегти й надалі почуття ці<br />
І вище ставити вас од усіх людей,<br />
Але з’єднати нас не може Гіменей.<br />
Не вартий я того, і на шляху земному<br />
Дійти кінця мені судилося самому.<br />
Та. Й що б я скласти вам у жертву нині зміг?<br />
Те серце, що його тут піднято на сміх,<br />
Непотріб, кинуту зрадливою рукою…

Еліанта<br />
У цій турботі вас я, пане, заспокою:<br />
Я другу вашому скажу слівце одно,<br />
Якого потай він чекає вже давно,"-<br />
І ми з’єднаємо із ним серця і руки.

Філінт<br />
— За щастя це ладен піти б я і на муки.

Альсест<br />
Нехай же стелиться вам радісне життя<br />
У любій злагоді, без сліз і каяття.<br />
А я — окривджений, осміяний жорстоко<br />
Піду, втікаючи від злоби, від порока,<br />
У тихий закуток, як він на світі єсть,<br />
Де правда ще живе і не зів’яла честь.

Філінт<br />
Ми ж, пані, маємо його переконати,<br />
Щоб нас не засудив він до такої втрати.