
 <blockquote>Василеві Герасим'юку, побратимові</blockquote><br />
Музей не зачиняється о шостій, і тепер<br />
ми, безпритульні, бачимо наш грудень:<br />
Ворохту у снігах, чужих людей,<br />
які жестикулюють біля клубу, і виносять<br />
обладнання з автобусів, і камери, і світло<br />
зимове ущухає блискавично, а Карпати<br />
рушають поза мову, топчуть сніг —<br />
ружовий, присмерковий, смерековий.

Антоніоні, Пазоліні і Фелліні<br />
сидять на сходах, палять сиґарети;<br />
чогось бракує, як завжди, але чого —<br />
не встановити, і замучені до решти асистенти<br />
показують, що треба почекати,<br />
перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,<br />
ідеш до мікрофона, купа дротів,<br />
малі гуцули зі свічками зупиняють,<br />
питаючи, як довго буде смерть.<br />
Як довго буде смерть… … … …<br />
Хіба я знаю?<br />
Криваві фляки замерзають у пітьмі,<br />
і гори у безмову западають,<br />
і западають стежки сніжком у зимі, —

а в ній уже ні Марти, ні Марії,<br />
лиш морок, вирій лиликів, цей стан<br />
невідворотної Ворохти, іцо застав<br />
бездомних псів у горах Гуцулії.