— Слухай, плюнь на всю безконечно велику і малу філософію! Серйозно, тобі це треба зробить... Очі Чубрієнка прижмурились; тільки дві маленькі лінії заграли коло соковитого рота, а дим цигарки,— іронічний, покручений,— послався на губах, як кокетливий туман... — Кажеш, треба зрушити страждання, любов, витягти їх з намулу душі людської?.. Чудак ти, чудак! Який намул? Це ж просто — vivat fantasi — я! Ти — хвора людина, більш нічого... — Кожна людина страждає по-своєму, розумієш? — А колективне страждання... Ти поганий тоді психолог, але будь хоч нормальною людиною... Так-от... Чубрієнко задоволено затягся, дістав з моєї торби пшеничний сухар (він дурно нічого не розказував!) і розпочав широко, з деталями... Я глянув на торбу, портрет Карла Маркса і шматок сухаря, недоїдений товаришем,— десь глибоко гадючкою поповз егоїзм. Але Чубрієнко тонко розумів психологічні нюанси душі людської. Він, як передмову, кинув: — Перше. Я не поет, але люблю поетів за тягу до краси: вони хороші, ідеальні люди, правда, їх мало на світі, але дух їх, тяга до краси... І ще з більшою повагою, як брав сухар, узяв коржик. Я розсміявся. Чубрієнко ж задоволено плямкнув, посміхнувся злодійкувато: "Я розумію, товаришу, твої страждання!" — казали його невеличкі, як прорізані осокою, очі. — Так-от... Поетів люблю за тягу до краси, але це не важно! Я хочу розказати тобі історію свого земного страждання... простіше — кохання... Слухаєш? — Слухаю. — В минулу осінь, осінь великої соціальної революції, я тікав з села до города і тікав, звичайно, з стражданням, а по дорозі... Знаєш дорогу "Гола спекулянтка"? — З яким стражданням? Бан... Чубрієнко хитро моргнув: "Не мішай!" — "Гола спекулянтка" — шлях з Києва до Обухова, назва революційна й правдива, бо тим шляхом іде до города дрібна спекуляція,— а як ідуть, брат ти мой, аж земля гнеться... Але це не важно! Іду й я з дівчатами: весело, цілу дорогу співи; а головне — ти зрозумій поезію. Тридцять-сорок душ дівчат з сапетами, клумаками муки гатить у землю босими ногами і курявою на соснах пісню вішають... А хитрий бір шумить... Я помітив тоді його легку іронію над піснею дівчат: коли співали гарно — він кидав спів до сонця, а коли ні — засумує, посміхнеться і гомонить соснами, гомонить... Старий, гордий бір любив, брат, дівчат не хуже нас!.. — Стой, ти ж, здається, до жінок побожно, не по-людському, я забув... Да. — Гомонить бір. Цілуються, ой да милуються... — Чого ти такий кислий? Апостол страждання... ха-ха!.. — Так. А я тоді саме страждав земним коханням: купувати жінку не хочеться — грязь, а наші міщанські часи!.. Але тобі це незрозуміло, а нам, смертним... — Нужно закури-и-ть... — Назустріч, понімаєш, дубовий лісок, поміж ним берези — білобрисий трохи і... — Здрастуйте!.. У мене, знаєш, аж торба затремтіла: це ж була з сусіднього села Марійка — таке чорняве чортеня з глибокими, як криниця ранком, очима. — Здрастуйте, Марійко!.. Язик мій — великий естет і політик — облизав пилюгу на верхній губі, якось солодко защемів, а рука простяглася — весела, гаряча... А, чорт! До мене чорною потрісканою корою посміхнулась стара береза, а Марійка кокетливо нахилилась до клумака і поміж чорно-червоними мережками у поділках обмережались на сонці прекрасні, трошки загорілі дівочі ноги... Нахилився помогти, а вона посміхнулась і гарно посміхнулась: як білі пелюстки троянд розсіяла... Ех ти, мабуть, ніколи не бачив, який іноді хороший сміх сіють жінки?.. Крутнув головою. Чубрієнко спинився. — Слухай, не цінікай, ради Христа, це страждання, моя кров... — А, ну тебе! Розказуй. Мій товариш весело засміявся і очі засвітились, заморгали... — Ви, Василь Демид... теж до Києва? Ах ти ж, чортеня! В місті двохкласові кінчали — і "отчество" забула!.. — До Києва... Разом, значить... Чубрієнко крутнув якось кумедно головою, перехилився на один бік. — Ех, давно-давно, Марійко... Одним оком глянула. Глянула... І білобрисий бір затанцював вершками аж коло сонця (саме заходило), і дивно, далі засоромився, затих і став чорний-чорний, а гілля, здавалось мені, струнко стояло... — Ви й досі учитесь, а я... Не доказала, зашарілась і повела мою думку на тернисту стежку: — А ми з матір’ю оце до Києва, треба солі к пречистій, дома хазяйство...— І зразу дівчина набралась рішучості і тихо запитала: — Ви, мабуть, і не знаєте, що я заміж вийшла? — Давно? Плюнув — зачепився за корч, а очі засвітились синім-синім огником і наче вирізали на корі молодої берези: "Мати... молодиця..." — Не знав... А ви, Марійко, трошки змарніли... Мабуть, чоловік... Та й справді — давно ж це черничка молодицею?.. — Уже три місяці... Степан Чугуєнків, знаєш?.. — Знаю... знаю... — А я думала, що ти вже, Маріє, заблудила... Марійчина мати якось смішно шавкнула, як гуска, я ввічливо поздоровкався, і на губах заплигало зле: "Старого чорта догнав..." Ліс посміхнувся... Моргнув до мене зеленими бровами, закурив люльку — погасла, і почав у сонця огонь вершками кресать — не дістає; поцілує золотий крайок — не запалюється: розсердився, аж посинів до степу... Не викресав. Зашумів і ліг на спині Лисої гори спати... А я... тоді саме, як ліс лягав спати, почалося моє страждання: плювати я хотів, що він не закурив, у мене серйозніше діло з Марійкою, як його люлька!.. Згори зліз вечір; засвітив одну зорю — темно, кашлянув тінями, подумав і спересердя на тоненькі золоті лінії сонця кинув ще одну зорю над св. Лаврою — засвітилась, і, веселий, як майнув тоді по небу зорі сіять... Золота луска. Хай сіє... Ми з Марійкою до Деміївки вже доходили. Стара ззаду чмихає... Весела ніч зустріла нас у Києві, на квартирі дрібного спекулянта Сашки; іудина борідка лопаточкою, чуб проблем на два боки прилизаний, ходить півником, а на губах брехлива ласка, наче лій розлитий... — Роздягайтесь, пожалуста, будьте как дома... Ми сійчас електрічество... Вечерять... Анька, самоварчик гостям!.. А це що за молодий человек? Познайомились. — Приятно... Кописточка... Александр Іванович... Учиться до города? Зла, хитра іронія застигла на лойових губах Кописточки, далі розплилася, і він не втерпів: — Какая тепер наука? Ех, господи, господи! Наказав нас грєшних... Комуни-совєти настали на свєті, а жизні нєту... Да-с... Ви можеть самі партєйний, а я, знаєте, человєк старий… І знов розсипав смішок і підлизнув його обережно язиком. Стара ліниво глянула на мою зелену сорочку, перехрестила рота і тільки ясна з пеньками жовтих зубів зачервонілись... — Це ви правду, Сашка... Хіба за царизни така розпуста була? Банди всякі, злодійства, молоді прямо тобі як покаширились — до церкви не Ходять: бога, кажуть, немає... Кописточка перебив стару і скоромовкою кинув: — Пришилось до слова: бил Ніколка дурачок, а хлєбушко — п’ятачок, а тепер і Совєти, а хлєба — нєту... Да. Жизнь наша стала горькая: когда-то лавочку ймєл — человеком жив, а тепер — самі відітє... І наче ненарочне показав рукою на гарно обставлену спальню з м’якими кріслами і великим трюмо; в углі голова Христа в терновому вінчику, а по вікнах — маленькі тазочки з квітками... Стара задивилась на голову Христа, закивала зажурено і проказала сама до себе: "Господи, який страдник був... Розп’ятий, в пустині постився сорок..." Гикнула і заклопотано вела розмову з Кописточкою: — А дорожнеча, мати божа, й докупиться не можна!.. Це ваш, Сашка, хлопчик? — Да. Мой наслєдніх... Подойди до баби, дурачок! Рудий хлопчина підкотився на кривих ногах до старої й серйозно спитав її: — Насіння привезли?.. — Єсть, синок, є... Зараз дам тобі гостинця. Вона дістала з торби три жмені соняшникового, перемішаного з гарбузовим, і розсипала перед хлопцем, як разок доброго намиста. Хлопець не подякував. Кописточка незадоволено гукнув на нього: — Поблагодарі, дурак, бабушку! — Спасіба... Сіли вечеряти. Серед сивої пари попили чай; дякували Кописточку за руку, а він задоволено лащився з папіросами і сіяв на всі боки свій мерзенний смішок: — Пожалуста, старий табак "Месаксуді". От когда б ви раньше... до театру пошли б, хотя тепер і грають... Лучче дома сиди... Стара піддержала: — Спокійніше. А тепер — помолимось богу, а завтра дасть день, дасть і пищу... У синє вікно черкнулась листком тополя, десь далеко завив поїзд, зарохкав автомобіль, і зоряна курява ночі кинула надворі до мене гарячу Марійку... Проказала: — Хтось побач... Чудний ти який — вуса, як золота щетинка... Як будеш тихенький — ляжу з твого боку... Тільки пам’ятай: т и х е н ь к и й... І торкнула за ухо пальцем. — Тихенький... Ех ти! Махнув на сходах кулаком — розчинились двері: — Ай!.. Щось жалібно заскуготало: — Тю, чорт підніс! Придержуючи лікоть, хлипав і плювався старий єврей: він посковзнувся на лушпинні і попав під двері у буйну хвилю радості. Марійка оглянулась. Круторогий місяць поцілував її розкішну косу, засвітив соромливо червінця на намисті і... — Тихо. Я припав до її прозорих очей, вона охопила шию руками і поцілувала гарячими, сухими губами, а... Спати лягли на помості трикутником: стара праворуч, дочка ліворуч, а я... (це, дорогий товаришу, не важно!), мої ноги міцні, як клени молоді, упирались у білі берези — ноги Марійки — ніжні, гарячі... Кописточка погасив електрику у спальні і хитро, насмішкувато поспитав Марійку: — Ви клопов не боїтесь? Ха-ха!.. У городі, знаєте, клопи...— закректав, перевернувся, заскрипіла кровать, і — затих. Я помалу скригнув зубами: "Гад, клопи найшов!" Марійка мовчала і хропла: так треба. От тільки пекельне одіяло з шерстю лоскочеться, важко дише і смиче помалу за спідницю... Тополя знов заглянула до вікна, а за нею одним рогом виткнувся місяць і срібною смужкою освітив матір Марійки: вона спала. Губи її плямкали, як у малої дитини, кругле підборіддя з волом гойдалося кумедно на печі, і тільки сіра смага у куточках рота застигла і робила його широким-широким... Я ліг під пекельне одіяло. Дивно: срібна смужка перескочила на моє голе лігво, затремтіла, засміялась на комірі піджака і стала. Сухі губи шептали: "Тихо, тихо". І, на злість, десь голосно, як перед світом у селі, заспівав півень. — Куй...— тричі вигукнув... Весела ніч... Одіяло зайнялося зразу низом, жевріло іскрами, а коли тонка пазуха розгорнула тверді перса і губи заіскрились у палкий, жагучий поцілунок, почулось останнє, покірне: "Тихо..." Не пригадую добре: чи хруснула гілляка тополі, коли дивився місяць, чи мої пальці... о, це була глупа хвилина людського страждання, але... Обома рогами, крізь зорю і срібний лист тополі, дивився місяць: одіяло мінилось, палахкотіло, а тремтючі тіні розбігались кутками і, здавалось, танцювали якийсь скажений танець... Місяць сміявся... Стара прокинулась, звелась на лікоть і, здивована, застигла; я засвітив злим, жовтим огнем одне око до місяця, Марійка соромливо закрила пазуху і гордо кинула чорну, блискучу косу на подушку, круторогий ще раз заскалив до зорі зуби і, мов огненна птиця ночі, шугнув у жовті хмари неба... Товариш скінчив... — Страждання, правда? Ні, це тільки м і с я ч н и й с м і х, а може... Я мовчки запропонував Чубрієнкові закурити, він плямкнув тричі над економним моргунцем, погасив його, а думку скінчив, коли жевріла папіроса: — А може... це була любов... Не знаю. 1922