Спочатку він скрізь за мною ходив. Навіть тоді, коли мені цього зовсім не хотілося. Прийдуть подружки, щоб разом у кіно вибратись, а Толя проситься: — І я з вами! І я! Стоїть переді мною, очицями синіми кліпає. Скажи йому "ні", то вмить заплаче. Через вулицю — за руку, в парк — за руку: "Бо мене цигани вкрадуть!" У м'яча граємо — він під ногами плутається. В піжмурки — він з якогось закапелка в дворі гукає тонким голосом: — Уже йдіть шукати, я заховався! Тільки все це раніш було. Поки до школи не ходив. А тепер брат мій Толька, широконосий Толька-бараболька ходить до школи. Портфель у руці, на голові кашкетик з темним козирком. Насупив брови і намагається басом мовити: — Щоб ти не сміла мене в школу вести! Я сам! — Ще чого, сам! Гляди, цигани вкрадуть? — Циганів ти вигадала, Лінко-пінко! І тільки спробуй мене вести — побачиш, що буде! Ну, що буде? Зареве — буде сліз, як у царівни Несмілий. — Ходімо, Толю! — Я сам! Не хочу з тобою! Видерся, портфелем замахнувся і побіг. На інший бік вулиці перейшов і кулака мені показує: спробуй підійди! Так ми і добрались до його школи: і разом, і не разом. Цілий тиждень так ходили, а потім він таки домігся свого. І вже без мене знаходив дорогу до школи. І коли через вулицю переходить, то ані ліворуч, ані праворуч не дивиться: біжить, аж вуха прищулює. Зі школи повертається також бігом. Розхристаний, шапка в руці. Поскидає усе, де трапиться, і знов до дверей. — Толю, руки мити, обідати! — Я потім! — Толю, вернись, ти куди?! — Не чіпай мене! Ніколи: наших б'ють "беганики"! Ур-ра! В атаку! "Бешники" — це хлопчаки з першого "Б". Дуже смішно. "Бешники"... У неділю ми пішли в парк збирати листя для гербарію. У парку — дитяча залізниця. Сідай і їдь — три станції вперед, три станції назад. Все зовсім як справжнє. І паровоз. І кондуктори. І дорога за вікном. — Толю, хочеш — покатайся! — Що я, маленький, чи що? Нехай голопупенки катаються! Що ж, нехай. А він збиратиме листя для гербарію. Він це любить. Колись поклав у землю в дворі насіння з яблука, патичками обгородив і цілий тиждень поливав — усе чекав, що яблуня з червоними яблуками виросте. Кленове листя — світло-жовте, прозоре, кожну жилку видно. Каштанове — коричневе, сухе, аж тріскуче. З дикого винограду — червоне. А дубове — ще зелене. Коричневі каштани падають під ноги. Блискучі, відполіровані. З жолудів можна намисто зробити — треба тільки на нитку нанизати. Толя ходить від дерева до дерева, читає на табличках дивовижні назви дерев. Уже не по складах, а відразу ціле слово. Хіба що іноді трохи спіткнеться. — Ліно, ти глянь тільки — он тому дубу триста років. Три-ста! На скільки це він старший від мене? — Спробуй порахуй! Триста відняти шість — скільки буде? Толя рахує, ворушить губами, перебирає пальці. Пальців тут не стане, брате мій! Головою думай! Ф'юїть! — над самим моїм вухом пролетів каштан. А потім другий влучив у плече. Боляче! Я озираюсь — стоїть оддалік хлопчисько, сміється і ще примірюється. — Чого чіпляєшся? — питаю я. Зовсім мені не хочеться, щоб він ще кидав каштани, бо нема мені від цього ну ніякого задоволення. — Хочу і чіпляюсь! А хіба що? — А те, що заробиш! — вискочив раптом брат мій Толя. Нашорошений, злий, як їжак, що одного разу жив у нас у хаті. Він завжди злився і настовбурчував голки, коли його намагались витягти з-під шафи. — Ха-ха! — зневажливо засміявся хлопчисько.— Покажи, як зароблю! — Толю, не смій! Толю, ти чуєш! Де там, він нічого не чув! Він кинувся на хлопчака з кулаками, аж той сторопів. Звичайно, усе це закінчилось дуже погано: у брата була розквашена губа, і я витирала йому лице носовиком, але ще гірше розмастила кров. Ми вмились потім холодною газованою водою, від неї пощипувало шкіру. — Здорово я його, правда? — прошепелявив Толька.— Він тепер до тебе ніколи не причепиться. І взагалі, як тільки хтось до тебе полізе, ти так і кажи: "Не лізь, бо як скажу братові, то..." Зрозуміла? Зрозуміла, брате мій Толю! Нехай тільки спробують, я обов'язково скажу: "Не зачіпайте, бо як покличу брата!"