Ми з мамою і Володею гостювали у тітки Олі в Москві. Першого ж дня мама й тітка пішли до крамниці, а нас із Володею залишили вдома. Дали нам старий альбом із фотографіями, щоб ми розглядали. Ну, ми розглядали, розглядали, поки нам це не набридло. Володя сказав: — Ми так і Москви не побачимо, якщо будемо цілий день дома сидіти! Почали у вікно дивитись. Напроти — станція метро. Я кажу: — Ходімо на метро покатаємось. Прийшли ми на станцію, взяли квитки і поїхали під землею. Спершу здалося страшно, а потім нічого, цікаво. Проїхали дві зупинки, вилізли. "Оглянемо, — думаємо, — станцію — і назад". Почали оглядати станцію, а там сходи рухаються. Люди ними вгору і вниз їдуть. Стали і ми кататися: вгору і вниз, вгору і ©низ… Ходити зовсім не треба, сходи самі возять. Накатались по сходах, сіли на поїзд і поїхали назад. Злізли через дві зупинки, дивимось — не наша станція! — Напевне, ми не в той бік поїхали, — каже Володя. Сіли ми на інший поїзд, поїхали назад. Приїжджаємо — знову не наша станція! Тут ми злякалися. — Треба запитати кого-небудь, — каже Володя. — А як же ти запитаєш? Ти знаєш, на якій станції ми сідали? — Ні. А ти? — Я теж не знаю. — Давай їздити по всіх станціях, може, відшукаємо якось, — каже Володя. Почали ми їздити по станціях. їздили, їздили, навіть голова обертом пішла, Володя запхикав: — Ходімо звідси! — Куди ж ми підемо? — Байдуже куди! Я нагору хочу. — А що тобі нагорі робити? — Не хочу під землею! І завів ревти. — Не треба, — кажу, — плакати. До міліції заберуть. — Хай забирають! Е-е-е!.. — Ну, ходімо, ходімо, — кажу. — Не реви тільки. Он міліціонер уже дивиться на нас! Схопив його за руку — і хутчіше на сходи. Поїхали вгору. "Куди ж нас вивезе? — думаю. — Що тепер з нами буде?" Раптом дивимось — назустріч нам мама з тіткою Олею по інших сходах їдуть. Я як закричу: — Мамо! Вони побачили нас і кричать: — Що ви тут робите? А ми кричимо: — Ми ніяк вибратися звідси не можемо! Більше нічого крикнути не встигли: сходи нас угору потягли, а їх униз. Приїхали ми нагору — і хутчіше іншими сходами униз, за ними навздогін. Раптом дивимось — а вони знову назустріч їдуть! Побачили нас і кричать: — Куди ж ви? Чому нас не зачекали? — А ми за вами поїхали! Приїжджаємо вниз. Я кажу Володі: — Почекаємо. Вони зараз до нас приїдуть. Чекали ми, чекали, а їх усе нема й нема. — Напевне, вони нас чекають, — каже Володя. — Поїдемо. Тільки поїхали, а вони знову назустріч. — Ми вас чекали, чекали!.. — кричать. А навколо всі сміються. Приїхали ми нагору — і знову мерщій униз. Зловили нарешті їх. Мама почала лаяти нас за те, що пішли не спитавшись, а ми розповідали, як загубили станцію. Тітка каже: — Не розумію, як це ви загубили станцію! Я тут щодня їжджу, а ще жодного разу станції не загубила. Ну, поїдьмо додому. Сіли ми на поїзд. Поїхали. — Ех ви, пошехонці! — каже тітка. — Шукали рукавиці, а вони за поясом. Між трьох сосон заблукали. Загубили станцію! І отак цілу дорогу сміялася з нас. Приїжджаємо на станцію, тітка подивилася навколо і каже: — Тьху! Зовсім ви мене заплутали! Нам на Арбат треба, а ми на Курський вокзал приїхали. Не в той бік сіли. Пересіли ми на інший поїзд і поїхали назад. І тітка більше вже не сміялася з нас. І пошехонцями не називала.