Повернеться, було, мама з міста і неодмінно привезе всім трьом подарунки. Не знає тільки, який кому дати. Розкладе їх на столі й каже: — Вибирайте самі. Кому ось цього півника-свистуна? Так Олесь і Петро не встигнуть навіть рота розкрити, як Дмитрик уже: — Мені! — А калинову сопілку кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре? — Ні, мені! — знову вимагає Дмитрик. Почнуть йому пояснювати, що не можна ж так: треба щоб кожному якийсь подарунок дістався. А він, наче й не до нього, як заведе: — Мені півника! Мені сопілку! Мені коника! Мені! Мені! Мені! І так завжди. Ладен усе забрати собі. Якось не було мами вдома, працювала в полі. Олесь із Петриком, вивчивши уроки, грались у хаті. Дмитрик і собі хотів з ними погратися, та вони його не прийняли, прогнали надвір. Тоді Дмитрик пішов у садок пасти "череду". Коровами у нього були невеликі в'ялі гарбузи, яких він назбирав на городі, вівцями — огірки-репанки, свиньми — картоплини. Череда ніби справжня, тільки замість ніг, хвостів і рогів повстромлювані палички і стеблинки, замість очей попротикані дірочки. Пасе Дмитрик "череду" то на тих луках, то на тих. І раптом прислухався — мама в хаті розмовляє. Та голосно так, аж у садку чути. — Ну, так чого ж ви мовчите? — питає мама.— Кому з вас?.. Почувши те "кому", Дмитрии кинув свою "череду" і мерщій до хати. — То кажіть же кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре? — допитувалася мама. — Мені! — голосно крикнув з порога Дмитрии. Хотів іще раз повторити своє звичне слівце, але не повторив. Олесь і Петрик, посхилявши голови, стояли біля столу й колупали його з обох боків нігтями... А мама сиділа на табуретці й тримала в руках розбиту макітру. Дмитрии одразу ж догадався, що то її розбили Олесь і Петрик. Вони вже тоді, як вигонили його з хати, навіщось витягли макітру з-під лави. Поглянувши на Дмитрика, мама спершу посміхнулася, потім стала сувора-пресувора і сказала: — От і добре, що ти признався. А то я думала: це вони розбили макітру. Та все допитуюсь, не знаю, кому ж із них ставати в куток. — Я не...— почав було Дмитрии. — Нічого, нічого,— перебила його мама,— вірю, що ти більше не битимеш, але в кутку все-таки доведеться тобі постояти. Іди ставай і стій, поки не покличу!.. Зрозумів Дмитрии, що йому тепер ні за що перепаде, і гірко-гірко заплакав. Тоді мама вже не втрималась і засміялася. Олесь із Петриком також реготали, хоч їм і не до сміху було. Знали: мама все одно покарає їх за шкоду. Проте вони були раді, що їм, нарешті, вдалося-таки провчити маленького жаднюгу.