Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі Царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці поклали: нехай кожен покаже, на що він здатен. Хто зробить щось найкраще — того й оберуть царем. Посідали всі кружка, залишивши на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки. Перший вийшов могутній лев і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів. Потім виступив слон із стовбуром величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір'їну, підняв деревину й поклав собі на спину, а потім жбурнув далеко геть. За ним вийшов тигр. Примірявся — і одним стрибком перескочив галявину. Показав себе й заєць — так прудко помчав колом, що не встигли звірі змигнути оком, як він уже тричі оббіг галявину. Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід під галявиною. Віслюк похвалився своїм голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці. Останньою вийшла мавпа й затанцювала так кумедно, що всі зареготали. Всі звірі — великі та малі, дужі та слабкі — аж качалися, аж за животи бралися. Сміялися довго — поки мавпа покинула танцювати. А тоді зусебіч загукали: — Мавпа! Мавпа — ось наш царі — Іншого царя не треба! Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні — лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала: — Чи ви при своєму глуздові? Мавпа — цар?! Та хто вона за одна та мавпа? Тільки й уміє, що блазнювати та гризти горіхи. А чи годна вона звитяжно воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад? Ні. Чи годна розпізнати потаємних ворогів і дати їм такого перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні! Чи вміє вона красно говорити? Ні, де там! То що ж вона тоді вміє? У танцях вихилятися та люд потішати? Де ж пак — які заслуги! І, глянувши на мавпу, лисиця докинула: — Диви, як набундючилася! Було б чого! Та раптом очі лисиці спалахнули, і в них майнула лукава усмішка. — Ну, зажди, я тобі зараз утну! Відійшла лисиця далеченько й спинилася під високим деревом. Ще коли бігла на галявину, бачила там пастку, а в ній шматок м'яса. Лисиця скрушно похитала головою: — Якийсь бідолаха попадеться туди! Тепер підбігла вона до дерева, глянула — м'ясо на місці. Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі. — Ану розступіться, дайте дорогу! І я хочу привітати царя! Звірі розступилися. — Хай живе наш цар! — закричала лисиця й тричі вклонилася мавпі.— Хай живе царська корона — наша честь і гордість! Щасливого царювання тобі, твоїм дітям, онукам і всьому твоєму родові довіку. І, повернувшись до звірів, солоденько мовила: — Ви обрали справжнього царя. — Красно дякую,— відповіла мавпа, скривившися так кумедно, що звірі знову засміялися. Лисиця подумки зауважила: "Стривайте лишень — зараз ще не так реготатимете". — Царю мій,— провадила далі вголос,— я давно мріяла зробити тобі подарунок. Але я бідна лисиця і не маю нічого гідного твоєї величі. Та сьогодні мені пощастило — я знайшла в лісі скарб. Тож прийми його від мене, бо тільки царям належить володіти скарбами. — Який скарб? — спитала мавпа. — Ходімо, царю мій, я покажу. — Ходімо,— радо згодилась мавпа та й подалася за лисицею. — Ану ж бо й ми глянемо,— сказав котрийсь із звірів. — Ходімо всі! Ходімо! І всі посунули слідом за мавпою. Незабаром лисиця спинилася й, показавши мавпі на м'ясо в пастці, мовила: — Скарб там, царю мій. Візьми-по його сам. Мавпа, простягти руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й пастка защепнулася. — Гей, лисице, тут тільки шматок м'яса! Це такий скарб? Ану відчини мені, я хочу вийти! — жалібно загукала мавпа. — Стривай, пані мавпо,— сказала лисиця, забачивши на стежці звірів.— Зажди трохи, вийдеш. Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу: — Бачите, якого царя ви обрали? Пишайтеся тепер ним! Звірі оточили пастку. Дивляться — а там мавпа, зіщулена й жалюгідна. — Що сталося? — питають здивовані звірі.— Як вона туди влізла? Де скарб? — Спитайте її! — переможно засміялася лисиця.— А скарб — то шматок м'яса! Пані мавпа кинулась у воду, не спитавши броду. От і вскочила в халепу. І цього недоумка, любі мої, ви обрали царем? Чого ж мовчите? Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк: — Правду лисиця каже! — Авжеж, правду! — підхопили всі.— Ніяк не випадає мавпі царювати! — Тож скиньмо її з престолу! — вигукнула лисиця.— Бо інакше весь світ з нас глузуватиме! — Мудро каже лисиця... Та спершу визволімо мавпу з пастки. А потім оберімо нового царя! — Чудово! — зраділа лисиця.— Нарешті я чую голос розуму. Отож випустили звірі мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині — обирати нового царя. Вийшла на середину лисиця й сказала: — Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа не винна. Що вона вміла — те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали царем блазня, не подумавши, до якого лиха він може вас довести.