За морями та океанами лежить найвіддаленіша земля — Антарктида. Безлюдна, скута вічною кригою, холодна і непривітна вона. У воді довкола Антарктиди живуть найбільші у світі морські тварини — кити. Ніде немає їх стільки, як тут. Тому по праву цей далекий загадковий край можна назвати країною Китанією. Окрім цих морських велетнів, у країні Китанії живе сила-силенна дивовижних птахів. Дивовижних — бо мають крила, а не літають. Несуть яйця і не в гнізда кладуть їх, але й не кидають і на мить їх без нагляду — зігрівають під собою, аж доки не вилупляться з яєць пташенята. Птах здається незграбним. А пірне у воду — всі рибини кидаються урозтіч. Бо так швидко почне він у воді махати крильми, наче плавцями, що піймає здобич і на глибині. Пінгвіни — так звуть цих птахів. Смачну рибу вони часом шукають далеко-далеко від Антарктиди. Одного з таких мандрівників нам довелося зустріти аж поблизу південних берегів Африки. Я побачив птаха вперше і подумав, що це сидить на воді велика свійська качка. А за мить, хоч як вдивлялися ми у воду, вже ніде не бачили його. Коли зирк — аж пінгвін на палубі сусіднього траулера. Ми саме навантажували морожену рибу. Пінгвін виструнчився, ніби солдат. Крила, як руки, складені вздовж тіла. Спина в нього чорна, аж лиснить, живіт білий. І що дивно: на пінгвіна ніхто аніскілечки не зважає. Значить, уже звикли до нього, і він там як свій... — Давно ви дружите з пінгвіном? — питаємо в рибалки. — Уже з тиждень не відстає від нашого судна. Де ми, там і він. — А як же він вилазить на палубу? — По сліпу,— відказав рибалка. Сліп — це так називають виріз у хвостовій частині траулера. Сліпом витягують сіті з уловом. Моряк підійшов до пінгвіна, погладив йому шию. Птахові це сподобалось. Він вдячно поглянув на моряка. Той підніс йому до дзьоба рибину. — На, їж! Пінгвін винувато крутнув головою, ніби промовляв: "Не можу ж я поїдати всю рибу, якою мене частують. Живіт лусне". — Ми вже скоро закінчуємо промисли,— сказав рибалка,— потім додому, в Одесу. Візьмемо й пінгвіна з собою. Може, в наших краях йому сподобається... Минуло відтоді більше місяця. Якось випадково я стрів у Одесі того самого моряка. — Ну, де ж ви поділи пінгвіна? — питаю. Моряк каже: — Плив із нами ще кілька днів. А як підходили до екватора, то однієї ночі його не стало. Напевно, пінгвінові в його пір'яному кожусі дуже докучала спека. Скотився сліпом у воду та й подався до рідної країни Китанії.