Івасик все маленький та маленький. І рік йому — маленький. І п’ять — маленький. І дванадцять — маленький. І все мати біля нього: — З’їж, Івасику! — Випий, Івасику! — Ляж поспи, Івасику! Ліг він, пообідавши, спати, а мати взяла штани й випрала — любила, щоб син у чистеньких ходив. А тут до вікна хлопці і кричать: — Іване, Іване, вставай! У кіно ходім, там картина гарна! Тут Івась як не схопиться! До штанів, аж вони проти сонечка сохнуть. Що тут робити? Хоч без штанів біжи! Хлопці дивляться у вікно, радять: — А ти батькові одягни. Та мерщій! А то спізнимося! Кинувсь Івась до батькових. Схопив, почав натягати, а вони не натягаються. Насилу у холоші ноги позаганяв. Обстебнувся, підперезався і до дзеркала — глянути, чи гарно. Аж дивиться, а йому батькові штанці — по колінця! Все маленьким ходив Івасик і не помітив, як його під стелю вигнало!