МАЙСТЕР СКРИПКИ<br />
<blockquote>Пам’яті діда Миколи</blockquote><br />
Ні в які він не вписаний кадастри,<br />
Ніхто й не пам’ятає того Майстра…<br />
Про нього не напишуть житіє,<br />
Як він шукав тут дерево своє,

Як він ішов з надією до лісу,<br />
Постукував своїм стареньким крісом,<br />
Та не боялись того топірця<br />
Гінкі тополі, юні ясенця.

А молоденькі усміхались липки:<br />
Нічого ми не знаємо за скрипку.<br />
Тож підбирав утиночки пусті,<br />
І горював – не те, не так, не ті…

Здирав кору з повалених дерев,<br />
І дослухався чи смикнувся нерв?<br />
І вибухала щастям голова,<br />
Коли він чув, що дерево співа.

Тягнув додому сіру деревину,<br />
Сміялись діти, плакала дружина,<br />
А потім на столярському столі<br />
Стирав до крові душу й мозолі.

Стругав та клеїв ефи і сурдинки,<br />
Перевіряв і проміряв відтинки,<br />
Не чув вітрів, не видів чорних туч,<br />
Душа замкнулась на скрипковий ключ.

Він скрипки оддавав лиш в добрі руки,<br />
І не страждав ніколи від розлуки,<br />
Бо крила дав, наставив в добру путь,<br />
Нехай співають і цвітуть, цвітуть!

І — розбігались селами містами,<br />
Летіли небом і пливли житами,<br />
Випростувались душі і земля<br />
У симбіозі скрипки й скрипаля.

Він би прожив десь там, мабуть, в пошані<br />
В краях далеких, у світах незнаних,<br />
А тут за нього узялася "власть",<br />
Бо худобина щось пішла не в масть.

Він Майстром був і не шукав причини,<br />
Не міг зректися золотого чину,<br />
Не міг він жити просто, як усі,<br />
Без осіянних звуків, голосів.

Його щоправда і не умовляли,<br />
Бо голод-цар і не таких всіх рівняє,<br />
Шукали хліб і ще якісь скарби<br />
В хатині, де одні гроби.. гроби…

Від люті те обійстя запалили,<br />
На Майстра вже не витрачали сили.<br />
В колисці з лісових гіркущих трав<br />
Він з голоду тихенько дотлівав.

…До нього руки простягали липки,<br />
І плакали з вогню – ми скрипки… скрипки…<br />
І нить летіла небом вогняна,<br />
Одна струна від діда. Лиш струна...

Наталя Дзюбенко-Мейс