Майстер скрипки
Майстер скрипки
МАЙСТЕР СКРИПКИ<br /> <blockquote>Пам’яті діда Миколи</blockquote><br /> Ні в які він не вписаний кадастри,<br /> Ніхто й не пам’ятає того Майстра…<br /> Про нього не напишуть житіє,<br /> Як він шукав тут дерево своє,
Як він ішов з надією до лісу,<br /> Постукував своїм стареньким крісом,<br /> Та не боялись того топірця<br /> Гінкі тополі, юні ясенця.
А молоденькі усміхались липки:<br /> Нічого ми не знаємо за скрипку.<br /> Тож підбирав утиночки пусті,<br /> І горював – не те, не так, не ті…
Здирав кору з повалених дерев,<br /> І дослухався чи смикнувся нерв?<br /> І вибухала щастям голова,<br /> Коли він чув, що дерево співа.
Тягнув додому сіру деревину,<br /> Сміялись діти, плакала дружина,<br /> А потім на столярському столі<br /> Стирав до крові душу й мозолі.
Стругав та клеїв ефи і сурдинки,<br /> Перевіряв і проміряв відтинки,<br /> Не чув вітрів, не видів чорних туч,<br /> Душа замкнулась на скрипковий ключ.
Він скрипки оддавав лиш в добрі руки,<br /> І не страждав ніколи від розлуки,<br /> Бо крила дав, наставив в добру путь,<br /> Нехай співають і цвітуть, цвітуть!
І — розбігались селами містами,<br /> Летіли небом і пливли житами,<br /> Випростувались душі і земля<br /> У симбіозі скрипки й скрипаля.
Він би прожив десь там, мабуть, в пошані<br /> В краях далеких, у світах незнаних,<br /> А тут за нього узялася "власть",<br /> Бо худобина щось пішла не в масть.
Він Майстром був і не шукав причини,<br /> Не міг зректися золотого чину,<br /> Не міг він жити просто, як усі,<br /> Без осіянних звуків, голосів.
Його щоправда і не умовляли,<br /> Бо голод-цар і не таких всіх рівняє,<br /> Шукали хліб і ще якісь скарби<br /> В хатині, де одні гроби.. гроби…
Від люті те обійстя запалили,<br /> На Майстра вже не витрачали сили.<br /> В колисці з лісових гіркущих трав<br /> Він з голоду тихенько дотлівав.
…До нього руки простягали липки,<br /> І плакали з вогню – ми скрипки… скрипки…<br /> І нить летіла небом вогняна,<br /> Одна струна від діда. Лиш струна...
Наталя Дзюбенко-Мейс