Серце прикладами змолочено,<br />
Очі жахами обезвічено,<br />
У горлі джин німий гніздиться,<br />
У мозок преться божевілля.

I все ж — вставай, моя ти сило,<br />
З землі рвонися одчайдушно,<br />
Чи вже там світ, чи тьма кромішна,<br />
Дарма, вставай, як повставала<br />
Не раз було у давні давна.

Угорцю гордому не вділять<br />
Всі сто раїв і триста пекол<br />
Кращої долі, аніж бути<br />
Людиною в нелюдськості,<br />
Мадяром в гнаному мадярстві,<br />
Воскреслим — і затято мертвим.

Шляхами, битими страхами,<br />
Верхами, що мене манили,<br />
Я сновидав серед кошмарів:<br />
Яка біда на нас упала,<br />
Який буває Бог безсилий!

Тепер той мрець повинен жити,<br />
Той мученик і страстотерпець<br />
З душею, що ледь-не-ледь мріє.<br />
Скарби, що вороги нам крадуть,<br />
Він в серці враженім складає<br />
I виглядає кращих днів.

Я всі жалоби розумію,<br />
За все Прийдешнє потерпаю<br />
(Хоч то воскреслому й не личить),<br />
За рід, що йде врозбрід, мордуюсь.

Душа ятритъся, кровоточитъ,<br />
Одно мені, одно на думці:

Серце прикладами змолочено,<br />
Очі жахами обезвічено,<br />
У горлі джин німий гніздиться,<br />
У мозок преться божевілля...<br />
А я живу й кричу за інших:<br />
Людина я в нелюдськості!