Дід бере гирлигу в кутку і виходить з хати. Я за ним. — Діду, а скільки ж ви дасте мені кавунів — скільки донесу, ге? — Скільки донесеш. — А коли одного я ще у вас з'їм? — З'їси. — А дині у вас є? — Є і дині. А чорнобривці й собі: — Є і дині! Дід не чує чорнобривців. Він чує тільки мене і себе. — Є і дині, і всяка всячина. Я пішов. А чорнобривці дідові вслід: — Я пішов! — То я прийду, діду! А тут ще лелека на хаті: —То я прийду, діду! Дивлюсь на чорнобривці, на вітер, піднімаю голову на лелеку. — Кла-кла-кла-кла! — каже лелека і летить зі стріхи. Цей наш лелека — злодій. Увечері, коли ніхто не бачить, він краде зорі з неба. Стоїть на хаті на одній нозі, скине голову в зоряне небо — шия довга, дзьоб до зір — та й хап зорю. Зоря гаряча, застрягає в горлі, лелека ковтнути не може, студить зорю, клекіт із горла — кла-кла-кла. Це вже я добре помітив, що цілу весну і літо наш лелека спить на одній нозі. Друга нога у нього відпочиває. Вона у нього для Африки. Прилітає в Африку, стає на ту відпочилу ногу, а нашу цю підгинає. Так і живе: одна нога для Африки, друга для нашої хати. — Іди-но краще корову заверни з череди! Іду по корову. А чорнобривці услід: — Іде по корову! Вітер із неба: — Іде по корову! Іду. А над нами всіма — небо. Небо домашнє, як чорнобривці. Я люблю небо. Мами вдома нема, а небо є. І ще люблю небо найбільше тоді, коли в ньому летить лелека до нашої хати, і дід іде до хати з гирлигою за плечима. Я люблю небо в нас над хатою і над мамою небо люблю.