Лихоліття Грузії
Лихоліття Грузії
<blockquote class="cita" style='text-align:left'>Давид Гурамішвілі<br /> Лихоліття Грузії.</blockquote>
Розділи з поеми
Перекладач: Микола Бажан<br /> Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Лезгинський полон Давида Гурамішвілі
Тяжко день отой згадати,<br /> Тяжко й повість цю почать,-<br /> Дуже тяжко для людини<br /> Про свою біду казать.<br /> Ми в гріхи погрузли. В пітьмі<br /> Зникла сяйва благодать.<br /> Хоч добро в руках тримали —<br /> Мусим знов його шукать.
Переважило злочинство<br /> На вазі добра і зла,-<br /> Бог зневажливо відкинув<br /> Наші добрі всі діла,<br /> І тому рука ворожа<br /> Так добро грузин тягла,<br /> Що в них зник і кусень хліба,<br /> Й солі крихітка мала.
Обернувсь, назад потікши,<br /> Часу вірний кругобіг;<br /> Б'є біда й Кахеті, й Картлі<br /> Змахом крил своїх грізних<br /> І жеруть шакали півнів,<br /> Кинувши курей на сміх,<br /> Щоб злетіле гайвороння<br /> Гнало і жахало їх.
Край квітучий, велелюдний<br /> Обернувся на руїну;<br /> Навіть тих, хто в хащах крився,<br /> В бран зганяли для загину.<br /> Жах, пойнявши й мужні душі,<br /> З бабою зрівняв мужчину,<br /> І нікого не знайшлося,<br /> Хто б оборонив країну.
Сам на себе лихо скликав<br /> Цар Кахеті — Костянтин;1<br /> Зрікшись шахського халата,<br /> Вдяг турецьку шкуру він —<br /> Добровільний перекинчик<br /> Сил не мав на мужній чин:<br /> Здавшись ворогам, віддався<br /> Кату їхньому на скін.
Все, про що кажу я, сталось<br /> Через чвари між братами.<br /> Лезги зайняли Кахеті,<br /> В Картлі турки є панами;<br /> Гори й доли багровіли<br /> Кров'ю, що пролита нами,<br /> І отруйно скрізь смерділи<br /> Трупом виповнені ями.
Був колись і сам я князем,<br /> Жив тоді в Горіс-Убані,2<br /> Де дівчата-наречені<br /> Завше в пишний одяг вбрані,-<br /> Звідти мусив з примхи долі<br /> Плентать далі й од Кубані...<br /> Плачу я, і ви заплачте,<br /> Слухачі мої кохані!
Йдіть, послухайте цю повість,<br /> Як мене взяли до брану!<br /> Мусив я в біді й руїні<br /> Землю кинути кохану<br /> І тікать в долину Ксанську,<br /> У місцевість Ламіскану,<br /> Де в хазяйстві помагав я<br /> Родичу — одному пану.
В пору жнив я рано-вранці<br /> Вибрався у поле з хати,<br /> На обід женцям звелівши<br /> М'ясо й сало готувати.<br /> Не було нікого в полі,-<br /> Ще женці не вийшли жати,<br /> Лезги ж на горі Іртозькій3,<br /> Вже свої тримали чати.
На долині в темнім гаї<br /> Дзюркотів малий потік,-<br /> Там і підповзли до мене<br /> Їх п'ятнадцять чоловік.<br /> Почепив рушницю й шаблю<br /> Я на дубі віддалік,<br /> А тоді, собі на лихо,<br /> До води лицем приник.
Тут вони мене й схопили,<br /> Потягли у путах далі,-<br /> Через сто узгір пробравшись,<br /> Зупинились на привалі.<br /> Я потоки сліз горючих<br /> Лив у розпачі й печалі,<br /> А вони впихали в мене<br /> Сало й юшечку з хінкалі4.
Ні, не те було найтяжчим,<br /> Що їх сало їв з розпуки,<br /> Що я пив огидну юшку<br /> Через люті їх спонуки,-<br /> Тяжко те, що в бран в Осколо5<br /> Йшов, як раб, схрестивши руки.<br /> Ох, чому лишився жити,<br /> Нащо терпів я ці муки?
Притягли мене до себе,<br /> Служником я їхнім став,<br /> Ні питва, ні сну, ні їжі,<br /> Ні притулку я не мав;<br /> Як дешевим тим товаром,<br /> Кожен мною торгував.<br /> Я утік. Мене схопили —<br /> Знов покари я зазнав.
Я один був: для розради<br /> В мене не було нікого,<br /> Не було у мене й зброї<br /> Чи риштунку бойового,<br /> А була лише молитва,<br /> Ревна віра в ласку бога,-<br /> І утік я знов, обравши<br /> Слушний час і мить для цього.
Давидів плач про те,<br /> що він, бранець на чужині,<br /> не міг там узріти лик<br /> і образ своєї коханої (Батьківщини)
О прекрасна, сяйнолика!<br /> Ниво сонця і розмаю!<br /> Не знайшов ніде я в світі<br /> Рівного до тебе краю.<br /> Не цурайсь,— до свого лона<br /> Хоч мій прах прийми, благаю!<br /> Не вкидай у тьму пекельну,<br /> Подаруй розради раю!
Леле, ти — моя надія,<br /> Джерело життя цілюще!<br /> Ох, в розлуці я з тобою —<br /> Чи до тебе знов прийду ще?<br /> Дай мені надію, боже,<br /> На побачення грядуще,<br /> А на тих, хто розлучив нас,<br /> Дай мені помститись дужче!
О кохана, гарнолиця!<br /> Перло ти неоціненне!<br /> З чим зрівняти незрівнянну,<br /> Втрачену тепер для мене?<br /> В час, як дух мій кине тіло,-<br /> Зжалуйсь наді мною, нене,<br /> І хоч кліщами до себе<br /> Притягни це тіло бренне!
Б'ють мене, катують, кажуть:<br /> Одречись од неї ти!<br /> Чи зречусь тебе, голубко,<br /> Чи нап'юся блекоти?<br /> Дай мені хоч трохи світла,<br /> Дірку в стінці прокрути,<br /> Щоб я міг втекти до тебе,<br /> Щоб я міг тебе сягти!
Втеча Давида з полону
Є в моєму серці цівка<br /> З життьового джерела —<br /> Струмом з цівки оцієї<br /> Річка сліз моїх текла.<br /> Господа благав я: "Боже,<br /> Дай мені свого посла,<br /> Щоб я землю бузувірів<br /> З ним пройшов без вади й зла!"
В той бік, де чекав рятунку6<br /> Помолившись, я побіг.<br /> Серце плакало у мене,<br /> Розпач помисли обліг,<br /> І не відав я, чи серце<br /> Б'ється в грудях ще моїх.<br /> Я стогнав: "До вас, кохані,<br /> Повернутися не зміг!"
Вдень мій шлях значило сонце,<br /> Місяць вів мене вночі,-<br /> Сім зірок взяв водіями<br /> Я, на північ ідучи,<br /> Між бескеддям Дагестану<br /> Брів надвечір я в плачі —<br /> Тут мене й настигла буря,<br /> Зливи гнівної ключі.
Знявся вихор, блискавиці,<br /> Град і грім гримів без впину.<br /> Як вдаряла блискавиця —<br /> Очі сліпли в ту хвилину.<br /> Не знайшов ніде я схову,<br /> Аж боявся, що загину.<br /> Впав я, голову запнувши<br /> У подерту одежину.
Так лежав, і раптом серце<br /> Змовило: "Зітри сльозу<br /> І зведись,— у блискавицях<br /> Щось побачиш поблизу".<br /> Я підвівсь, і в сяйві грому<br /> Вгледів темний грот внизу,-<br /> Кинувся, заліз до нього<br /> Пересидіти грозу.
Укріпивсь тоді я духом<br /> Од надій, воскреслих знов,-<br /> Видно, бог мене рятує,<br /> Бо мені він дав цей схов,<br /> Щоб мене не різав вітер,<br /> Щоб на мене дощ не йшов.<br /> Людям, котрі в бога вірять,<br /> Бог дає од зла покров.
Боже, порятунок гнаним<br /> Лиш твої діла дають,<br /> Тільки ти нам розкриваєш<br /> Незбагненних явищ суть.<br /> Я лежав, стуливши очі,<br /> Згинув би у тьмі, мабуть,<br /> Ти ж вказав моєму серцю<br /> Вірну, рятівничу путь.
Град минув. Я з гроту вийшов<br /> І приніс творцю в офіру<br /> Не ягня жертовне — тільки<br /> Серця полум'яну віру.<br /> Де б я взяв письмо священне<br /> Чи знання, властиві кліру?<br /> "Боже, порятуй",— твердив я,<br /> Як свою молитву щиру.
Про те, як Давида Гурамішвілі,<br /> що вийшов з печери,<br /> зустріли незнайомі люди<br /> і в нього з ляку підломились ноги
Тій горі, де в час негоди<br /> Я притулок вірний мав,<br /> Нелукавими словами<br /> Щиросерду дяку склав,<br /> А тоді подався далі,<br /> І журився, і ридав,<br /> Відживляючи сльозами<br /> Пагінці засохлих трав.
По градин товстому шару<br /> Йти босоніж довелось,<br /> Але серце не тремтіло,<br /> Острахом не пройнялось.<br /> Не страшний вже був для мене<br /> Хижий вовк, ведмідь чи лось,<br /> Бо при допомозі бога<br /> Чи злякався б я когось?
В мандрах скуштував і горя,<br /> І оказій багатьох;<br /> В чагарях лежав, завмерши,<br /> Я на протязі днів трьох,<br /> Доки в таборі поганців<br /> Не затих переполох.<br /> Мій живіт од голоднечі<br /> Аж до ребер був присох.
Щоб сховатись од погоні,<br /> В хащах вилежав три дні,<br /> Потім ще днів п'ять за їжу<br /> Мав кислиці лиш одні;<br /> Йшов ночами, вдень же крився<br /> У густому бур'яні.<br /> Одинадцять день прийшлося<br /> Мандрувати так мені.
Хоч хлібів я джавахетських<br /> І не взяв у свій похід,<br /> Хоч вином я кахетинським<br /> Не впивався тут як слід,<br /> А проте, не ївши тиждень,<br /> Пишний мав собі обід:<br /> Кислі грона барбарису<br /> І глевкий, нудотний глід.
Хоч я мав сорочку цілу,<br /> Та подер її поволі,<br /> З лахманів своїх нужденних<br /> Виставляв коліна голі,<br /> Але бог на мене зглянувсь,<br /> І з його святої волі<br /> Всі загоїлися рани,<br /> Вгамувалися всі болі.
День дванадцятий почався,<br /> Як набрів я на ріку,<br /> Стиснуту обабіч лугом.<br /> Там, залізши в осоку,<br /> Придививсь: на тому боці<br /> Молотив хтось на току:<br /> О, невже розвієш, боже,<br /> Ти мою біду тяжку?
Раптом бачу, що до мене<br /> На човні два хлопці їде.<br /> Я вже паче чув їх оклик:<br /> "Що ти робиш там, Давиде?"<br /> Та вони назад вернулись,<br /> Мов узрівши щось зловиде.<br /> Скам'янів я:— все пропало!<br /> Критись ніде, дітись ніде!
Зауважили ті хлопці,<br /> Що я теж тремчу з тривоги,<br /> Що від втоми й переляку<br /> Підломились в мене ноги.<br /> Кинувсь я од них тікати<br /> У чагарники розлогі.<br /> З волі бога так стражденно<br /> Я верстав свої дороги.
Втеча з полону до Росії
Впала ніч. Десь зникли в пітьмі<br /> Переслідувачі злі,<br /> Я ж, до ранку не заснувши,<br /> Крився у туманній млі.<br /> Вранці рушив. На поживу<br /> Підібрав собі з землі<br /> Кинутий кавун зів'ялий,<br /> Огірочки два гнилі.
Кавунця брудного в річці<br /> Захотілося помить,<br /> Та, коли я над водою<br /> Нахилився це зробить,-<br /> Огірки упали в воду,<br /> Так журився я в ту мить,<br /> Що за них би міг, при змозі,<br /> Сто червінців заплатить.
Попливли ці огірочки,-<br /> Я ловив їх, не впіймав;<br /> Женучись за ними вперто,<br /> Мало сам в ріку не впав,<br /> І тоді я од розпуки<br /> Докоряти богу став:<br /> "Нащо ти мене караєш?<br /> Чом забрав оте, що дав?
Благ твоїх дано зазнати<br /> Кожному єству й тварині,-<br /> Чом же ти мені, мій творче,<br /> Відмовляєш в благостині?<br /> Якщо дав мені на їжу<br /> Ти плоди оці єдині,<br /> Нащо ж в мене забираєш<br /> Те, що мав уже я нині?"
Схаменувшись згодом, бога<br /> Знов почав благать в печалі:<br /> "Ти прости, ласкавий боже,<br /> Скарги ці мої зухвалі —<br /> Зараз буду неремстиво<br /> Нести випроби тривалі!"<br /> Я, від голоду знемігши,<br /> Сил не мав рушати далі.
Так тоді собі промовив:<br /> "Чом ти з голоду поник?<br /> Пощенням і покаянням<br /> Душу чистить чоловік.<br /> Чорту в пастку потрапляє<br /> Той, хто жить в розкошах звик,<br /> Бо розкоші тільки гублять<br /> Дух і плоть людську навік".
В думах отаких побожних,<br /> Без зупинок і завад<br /> Я ішов, і, проминувши<br /> Кілька довгих гін підряд,<br /> Несподівано побачив<br /> Пречудовий, пишний сад,<br /> Де росли, плодами вкриті,<br /> Персики і виноград.
Крадучись, проліз я нишком<br /> До привабливого саду,<br /> Утолив жагу і голод,<br /> Вдосталь з'ївши винограду,<br /> І відчув у серці знову<br /> Сором і тяжку досаду,<br /> Бо посмів я недовірок,<br /> З богом учиняти зваду.
Я ті огірки нещасні<br /> Мав і втратив з волі бога,<br /> Та, голодних мук не знісши,<br /> Скаржитись почав на нього.<br /> Ти прости мені це, боже,<br /> Не карай вигнанця строго,<br /> Хоч і слід у рот мій грішний<br /> Перцю всипати гіркого.
Винороб повинен добре<br /> Мити посуд для вина,<br /> Щоб усякий намул змити,<br /> Вичистити глек до дна.<br /> Якщо після цього гірша<br /> Стане рідина смачна,-<br /> Винороб мене за раду<br /> Хай, як схоче, проклина!
Боже, піснею зроби ти<br /> Плач, і зойк, і стогін мій<br /> І обмий мене, неначе<br /> Посуд для вина брудний!<br /> З мого розуму і серця<br /> Всяку скверну дбало змий<br /> І прости слова гріховні<br /> В щедрій милості своїй!
Голос мій сягнув до бога —<br /> Він підпору й оборону<br /> Дав мені, мандрівникові<br /> По земель безмежних лону;<br /> Враз почув я звук надії,<br /> А не крик біди й прокльону,-<br /> Дзвонять в церкві десь. До мене<br /> Долетіли звуки дзвону.
Серце радо затремтіло,<br /> Як почув я тихий дзвін;<br /> Звівсь на ноги, глянув пильно<br /> В далеч річкових долин<br /> І побачив біля церкви<br /> Тлум людей — хрестився він.<br /> Я сказав: отут на мене<br /> Жде притулок і спочин.
Так були мені по муках<br /> Божі чудеса явлені.<br /> Радощі відчув я в серці,<br /> Несподівані, шалені,-<br /> Веселився, аж упали<br /> Виноградні грона з жмені.<br /> Якмерщій ввійти хотілось<br /> Під покрівлі ті свячені.
Ще раз в далеч придивився<br /> Я, напружуючи очі:<br /> Що це,— чи чортячі роги,<br /> Чи такі хустки жіночі?<br /> Я дививсь і думав: може,<br /> Чорт мене дурити хоче?<br /> Краще отуди не бігти,<br /> А сховатись десь до ночі!
Я набрав плодів із саду<br /> На дорогу, про запас,<br /> Загорнув їх в одежину<br /> І за пазуху натряс.<br /> Серце знов мені казало:<br /> "Ще пожди якийся час,<br /> Вдень не йди туди, бо можеш<br /> Трапити в тенета враз".
Я побрів очеретами,<br /> Загрузаючи в багні.<br /> Хай би ворог ваш потрапив<br /> На такі списи страшні,<br /> Бо знялися з очерету<br /> Цілі хмари комарні<br /> І вони, у рот набившись,<br /> Не дали дихнуть мені.
Скрикнув я од болю й люті —<br /> Так мене комар допік:<br /> "Що б не сталось,— тут не всиджу,<br /> Звідси й звір лісний би втік!"<br /> Я схопився й рушив бистро,<br /> Наче званий чоловік,<br /> До людей, що молотили<br /> На току невіддалік.
Цих людей мій вигляд вразив,<br /> Жаль і подив їх пройняв.<br /> Всі вони до мене збіглись<br /> І мене їх тлум обстав.<br /> Під сорочкою з них кожен<br /> Хрестика на грудях мав,-<br /> Враз тоді, перехрестившись,<br /> Я той хрест поцілував.
Хтось із них сказав до інших:<br /> "Лазаре, дай хліба трохи!"7<br /> Добре слово "хліб" зачувши,<br /> Я знебув свої тривоги<br /> І всім тілом затрусився,<br /> Затремтіли руки й ноги.<br /> Мов зруйнована будівля,<br /> Долі впав я від знемоги.
Руське слово "хліб" я здавна<br /> Вже не раз, бувало, чув,-<br /> З нього зараз і дізнався,<br /> Що до руських сіл прибув;<br /> Їхнє слово "хліб", як радість,<br /> Серцем всім своїм відчув.<br /> І розпався сніп, що горем<br /> Зв'язаний так довго був.
Як один козак тамтешній<br /> Піклувавсь і дбав за мною —<br /> Навіть батька ніжна ласка<br /> Бути не могла такою!<br /> Він мене притис до серця,<br /> Цілував, зросив сльозою,<br /> Перекладача-пховійця8<br /> Звідкілясь привів з собою.
Переплив човном я річку<br /> І до церкви на майдані<br /> Увійшов, щоб уклонитись<br /> Перед господом в пошані;<br /> Потім рушив до управи,<br /> Де при всім козацькім стані<br /> Оповів,— і хто я, й звідки,<br /> Що робив у Ламіскані.
Треба скоротити повість —<br /> В ній і так багато слів!<br /> З Тереку йшов до Солагу,<br /> Звідти в Астрахань забрів,<br /> Далі — до Москви добрався,<br /> Де Вахтанг з Бакаром9 жив.<br /> Цар прийняв мене й призначив<br /> Старшиною зброярів.
Став я з царського наказу<br /> Повновладцем в арсеналі.<br /> Дай вам, боже, зустрічати<br /> Великоднє свято й далі<br /> Бучно так, як ми Великдень<br /> Святкували в царській залі,-<br /> Тішились, складали вірші,<br /> Любо грали на кімвалі.
Там змагатися у віршах<br /> Мусив я з Джавахішвілі,<br /> Ми обидва з ним не мали<br /> Тями в віршницькому ділі.<br /> Він був схожий на коряку,<br /> Висохлий, худий на тілі.<br /> Мов реп'ях, чіплявсь до нього<br /> Вірш мій. Гнівавсь він в знесиллі.
Заповіт Давида Гурамішвілі
Я відкинув і свиріль, і ліру,<br /> Стогоном кінчивши пісню щиру.<br /> Лживий світ мене позбавив миру,-<br /> Зрадив він, згубив мою довіру.
Всі гріхи згадав мені, блюзніру,<br /> В корінь мій всадив свою сокиру,<br /> Злиднями обтяжив понад міру,<br /> Вкрав мою кохану потай миру.
Серце він вгорнув у мряку сіру,<br /> Здер волосся, що вилось допіру,<br /> Лик мій зморщив, наче грушку хиру,<br /> Вибратись не дав мені із виру.
Він мені послав тяжкі недуги,<br /> В серце вбив разюче лезо туги.<br /> Люта смерть до мене ось підходить,<br /> Голу шаблю, гостру косу зводить.
Люди, богу віддані душею!<br /> Змірте гріх мій мірою своєю,<br /> Вмерлому мені не шліть прокльону,<br /> Пом'яніть добром в час похорону!
Ви прощення грішникові дайте<br /> І, згадавши мертвого, не лайте!<br /> Я ж образ ніколи вам не вдію,<br /> Бо язик застиглий мій німіє.
Хай замовкнуть плетуни й злоріки,-<br /> Їх не чую, зглухнувши навіки!<br /> Вже про мене і зітхання, й крики,-<br /> Твір свій нищить сам творець великий.
В постіль я, схрестивши руки, ляжу,<br /> Не збираю в дальній путь поклажу,<br /> Не беру нічого, все покину,-<br /> Гроші, сад, баштан, майно, хатину.
Люди, вас благаю в ревнім слові,-<br /> Ви оті три дощечки соснові<br /> Збийте просто, без дбання й шаноби,<br /> Без прикрас усяких і оздоби.
Не кладіть в труну коштовні речі,<br /> Щоб вона вам не гнітила плечі,<br /> Не фарбуйте домовини гарно,<br /> Щоб не зникли ваші гроші марно,-<br /> Всі прикраси втратить домовина,<br /> Як її засипле в ямі глина.
Ті, які мені добра бажають,<br /> Хай про речі отакі подбають,<br /> Що мені корисні можуть бути,<br /> Грішну душу визволять із скрути.
Ось що є душі гріховній мило:<br /> Служба в церкві, з ладаном кадило,<br /> Годування й зодягання бідних,<br /> Уникання зазіхань негідних.
Чи мені надгробний плач поможе?<br /> Оживити він мене не може!<br /> Краще, ніж вдягать жалобні шати,<br /> Про достойний спомин мій подбати.
Леле, вмру я без прощення навіть,<br /> Піп за мною служби не відправить<br /> І ніхто в молитві не згадає,<br /> І ніхто в журбі не заридає!
Вмру один, бездітна сиротина,<br /> Ні дочки не маючи, ні сина,<br /> Що мене хоча б згадать призволив.<br /> Так всевишній бог мене знедолив!
1 Костянтин — з 1722 до 1733 року за згодою іранського шаха<br /> царював у Кахетії. З наказу турецького султана<br /> був скараний на горло.<br /> 2 Горіс-Убані — місцевість біля м. Мцхета. Нині зветься Сугурамо.<br /> Тут був родовий маєток Гурамішвілі.<br /> 3 Іртозі — гора в Ксанській ущелині, навпроти селища Ламіскана.<br /> 4 Хінкалі — вареники з м'ясом.<br /> 5 Осколо — селище в Дагестані.<br /> 6 Себто на північ, у бік Росії.<br /> 7 Ці слова в грузинському оригіналі наводяться<br /> російською мовою.<br /> 8 Пховієць — пшав.<br /> 9 Бакар — син царя Вахтанга VI.