Зустрілися якось у горах лев з лисом. — Як ти тут опинився? — питає лис.— Раніш я тебе в наших краях не бачив. — Прийшов пополювати,— відповідає лев. — Марні сподіванки! — засміявся лис.— Треба було спершу дізнатися, чи тут є бодай нікчемні миші. Я сам збираюся кидати ці місця, хоч народився й виріс у горах. — А куди ж ти підеш? — До Великого Лісу. Чув я, що там удосталь всякої звірини та птаства. — То, може, разом пополюємо? — Чому б і ні? Хто, скажи мені, не хотів би мати лева за товариша? Отож вирушили вони вдвох до Великого Лісу. Спустилися з гір у долину, йдуть полем, коли дивляться — пасеться віслюк. — Може, візьмемо і його з собою? — каже лис.— Він спокійний і добрий, а втрьох іти веселіше. — Візьмемо, то й візьмемо,— згодився лев. Підбіг лис до віслюка та й каже: — Ходімо, віслюче, з нами до Великого Лісу полювати! — Дякую! — зрадів віслюк.— Піду залюбки! Я тут в самотині так знудьгувався! Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне та розважне. Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою. Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу — густого та темного. — Перш ніж починати полювання,— мовив до друзів лис,— треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода? — Згода,— відповів лев. Віслюк теж пристав на пропозицію. Почали вони полювати. Скоро на галявині виросла купа смачної поживи. — Бачиш? — мовив лис до лева.— Хіба я тобі не казав, що тут добудеш усе, чого тільки забажаєш? — Авжеж, добре, що ми сюди прийшли. Але час уже й поділити нашу здобич! Хто це зробить? Може, ти, віслюче? — Коли я, то й я,— погодився той. А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну на трьох, аби нікого не образити. — Вибирайте! Кожному по купці! Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед яким тремтить уся звірина, велика й мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші за нього звірі? Слід за це його покарати. І лев зненацька кинувся на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп'явся зубами й пазурами і гриз, аж поки той духу пустився. А тоді повернувся до лиса та й каже: — Тепер нас двоє. Поділи-но знову все спочатку і дай мені мою пайку. Бідолашному лисові кров похолола, як побачив, що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти. — Уже поділив, леве,— каже, а в самого серце заходиться із жаху.— Їж на здоров'я. Лев задоволено облизнувся. — Чудово, лисе! — засміявся.— Як гарно ти поділив! Але скажи мені, будь ласка, хто навчив тебе це робити? Лис відповів понуро: — Хто навчив? Віслюкова доля навчила, леве. Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого.