Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя. — Добрий день, друже, куди простуєш? — Ох, любий леве,— відповідає Ведмідь,— шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип. — І я голодний,— відказує лев. — То, може, разом пошукаємо харчу? — Разом то й разом,— згодився лев.— Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд? — Гаразд, леве. І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов. Лев кинувся до козеняти. — Моє! Я перший угледів! — Ні, я перший! — заволав ведмідь і собі побіг до козеняти. Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе! — Пусти! — рикав лев. — Ні, ти пусти! — ревів ведмідь. — Начувайся, це тобі так не минеться! — гарикнув лев, аж листя затремтіло навколо. — Я не заєць тобі, не кріль, і тебе не боюся! — відповів ведмідь.— Кажу по-доброму — відступися, це моя здобич. — Щоб я та відступився? Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, то й собі розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги. — На лихо собі зустрів я тебе! — прогарчав лев.— Ну й дурень же я, що попхався з тобою! — Так мені й треба, здумав водитися з таким! — бурмотів і ведмідь.— Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?! — Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р! Кидались один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина. На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня — і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога — ледве дишуть. — Не так мене діймає біль та слабість,— каже лев,— як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця. — І я про це думаю,— озвався ведмідь.— Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.