"Нещасний, чом ти помарнів,<br />
Чом день у день блукаєш сам?<br />
Зів'яв комиш, у лісі змовк<br />
Пташиний гам.

Нещасний, що тебе в'ялить,<br />
Чому ти сохнеш, як трава?<br />
Набила білка свій ванькир,<br />
Пройшли жнива.

Я бачу лілію бліду<br />
Твого чола, де жар і піт;<br />
Жовтіє на щоках твоїх<br />
Рожевий цвіт".

"Зустрів я панну у лугах,<br />
Красу гаїв, дитину фей;<br />
З-під довгих локонів палав<br />
Огонь очей.

Я вбрав ту панну у квітки<br />
Від голови до білих ніг;<br />
Кохання в погляді її<br />
Я постеріг.

Я посадив її в сідло<br />
I біля неї все забув,<br />
Бо дивну співанку із уст<br />
її почув.

Вона для мене дикий мед,<br />
Солодкий корінь добула;<br />
В її нечуваних словах<br />
Любов була.

Вона ввела мене в свій грот,<br />
I сум їй серце огорнув,<br />
I поцілунком дикий зір<br />
Я їй зімкнув.

Ми спали поряд у моху,<br />
I там я сон побачив... Ах!<br />
Останній мій, останній сон<br />
У цих лугах!

Я бачив пишних вояків,<br />
Блідих, як смерть, легких, як мла;<br />
Я чув: "La belle dame sans merci<br />
Тебе звела".

Я бачив висохлі уста,<br />
В яких темнів і зяяв жах,<br />
I я прочнувсь, і опинивсь<br />
У цих лугах.

Тому-то я й зостався тут,<br />
Тому й блукаю в полі сам,<br />
Хоч голо скрізь і в лісі змовк<br />
Пташиний гам".