Якось літнього дня в затінку дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки нагілку і врешті заскреготіла: — Крре-ке-ке! Чи нема поблизу якого птаха? Я знудилася в самоті, хочу погомоніти. Кіт почув, поволі розплющив очі та й подумав: "Ех, трапила б ти мені в пазури!" Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться — враз утече. І вона заскреготіла знову: — Чи нема поблизу якогось птаха? Обізвися! Аж ось прилетіла до неї друга сорока. — День добрий! Бачу, що ти сама, та й думаю: ану ж розважу подругу. Я оце з села. — То що там цікавого? Сороку хлібом не годуй, а погомоніти дай. Заскреготіли одна поперед одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови. — Пам'ятаєш червоний цегляний курник край села? — питає одна сорока. — Звісно, пам'ятаю! Це там, де рябі кури й білий півень? — Еге ж. То там похворіли кури. Від самого ранку сидять у кутку — не їдять, не п'ють, не несуться. — Та невже? Що ж із ними таке? — Хто його знає! — Шкода мені бідних курей. — А мені, гадаєш, не шкода? Та, на біду, хазяї ще вдосвіта в поле поїхали, а повернуться пізно вночі. Кіт розплющив одне око, друге й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою до села. — Куди це він чкурнув? — питає одна сорока. — Може, чогось ізлякався або набачив якесь звіря та й погнався за ним, — Та що нам до нього! Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче. — Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап'ємося та ще побалакаємо. — Полетімо, то й полетімо! І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила дівчинка. — Що тобі? Лікаря немає. Він поїхав до сестри. — Знаю,— відказує кіт.— То ж він послав мене сюди і просив, щоб ти дала скриньку з ліками. Захворів один чоловік, треба його оглянути. Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув: — Добрий день! — Ко-ко-ко, день добрий,— кволо відповіли кури. — Я лікар. Дізнався, що ви похворіли, і прийшов вас оглянути. Та й ліки приніс. Кури зраділи й загукали: — Просимо, лікарю, до нашої господи! Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір'ям і зашепотів курям: — Це не лікар! Це чорний дикий кіт! Я колись бачив, як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде — біда нам буде. — Ну, відчиняй ворота! — мовив кіт до біленької курочки.— Перш ніж лікувати, я всіх вас огляну. Але кури засокотіли: — Не треба нам твоїх ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув, що його розкусили і, прибравши гордовитого вигляду та закопиливши губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом. — Гей, лікарю! — вигукнув молоденький півник.— Де ти вчився лікувати? — Та не лікувати він учився, а хитрувати! — сказала зозуляста курка.— Гадав, ми йому повіримо й відчинимо ворота! — Ой! Як здумаю про це — аж дрижаки беруть! — писнуло курча. — Щастя наше, що його впізнав півень! — сокотіла далі курка.— Бач, як упіймав облизня, то тепер тікає. І кури знову зайшлися сміхом. — Годі вам реготати! — сердито вигукнув півень.— Ніколи не пускайте нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме вам найсолодших пісень — не йміть віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря... — Авжеж, авжеж! Ми завжди пам'ятатимемо цю пригоду!