Ой, які ж то часи були! І зараз, як згадаю, робиться мені радісно й хвильно. Які ж то часи були? Мій тато казав: "Це незабутні дні". А й справді, хіба можна їх забути? Я так усе пам'ятаю — дарма що мені було тоді сім років... Ось хоч би про кулемет... Наче зараз він стоїть переді мною на коліщатах — такий чорний, такий залізний, такий... ну, який же ще? Мабуть, страшний такий, невідомий... А моєму братові Костеві (йому тоді п'ять років було) кулемет здався чомусь плужком. Чому? Може, тому, що на коліщатах. Кость так і сказав: "Ого, який плужок на коліщатах". Цього кулемета вкотив у нашу хату чер-воноармієць і поставив біля порога. Засміявся і сказав: — Приймайте гостей до хати. Нас двоє — я та мій товаришок. Та так очима на кулемет показує — ось він, мовляв, цей товаришок. Засміявся й тато. — Просимо,— каже,— радий гостям. — День у вас,— каже червоноармієць,— постоїмо, а тоді підемо на банду. Аж ось того дня надвечір чуємо: тріскотять за селом постріли. Ближче й ближче... (А ми, дітвора, теж уже добре знали тоді, що то — стрілянина. Не раз її до того чули, як були біля нашого села бої.) — Діти, на піч! — гукнув батько. А постріли вже, чуємо, в самісінькому селі. Раптом двері — грюк. Розчинилися навстіж. Прожогом ускочив у хату наш червоноарміець. — Банда наскочила! — гукнув він та, схопивши кулемет, хутко потяг його до порога. І тут скоїлося те, чого я відразу й не зрозумів. Червоноармієць упав. Тато підскочив до нього, а він хрипло так: "Кулемет заховайте..." Тільки й устиг сказати. Трохи згодом я догадався, що його забила куля. Вона, мов оса, влетіла в розчинені двері... Дивлюсь я — схопив тато того кулемета на плечі, поставив до нас на піч, відкотив у куток і запнув рядном. — Мовчіть же! — гримнув на нас. І такий він тоді незвичайний був, мій тато, такий... Ну, як це сказати? Незабутній він був... І голос у нього був такий, і очі такі — незабутні... І тільки що сховав тато кулемет, чуємо — гуп-гуп, гуп-гуп! Біжать. Важкі чоботища гупають ось уже під самісіньким вікном. Вскочили в хату. Двоє. Шапки на них кудлаті-кудлаті, ніби нашого Рябка хвіст. І рушниця в кожного в руках. Я зразу зрозумів — не наші, бандити. — Зброя є? — гукнув один. (Я добре запам'ятав цього першого — зубами білими блискав усе.) — Де там вона взялася? — відповів батько. А тоді другий бандит озвався: — Гляди, знайдемо — застрелимо... Як почув я це — затрусився. Ось хочу не труситись — не можу. Само тіло сіпається. Руки сіпаються, ноги. Пальці танцюють. Коли це чую, братик Кость (він виліз наперед) голосно так, на всю хату: — А в нас плужок на печі єсть! Я так і скам'янів. А потім, не знаю, як це сталося, сіпнув Костя, штовхнув його. Захлипав він. Я ж тихцем поліз у куток та й затулив кулемет своєю спиною... А бандит питає: — Який там плужок? Він не стріляє часом? Чую: поперхнувся тато словом — мабуть, хотів удати посмішку. — Ат,— відказує,— патякає щось дитина. Бандит підійшов і заглянув на піч. — Тут їх двоє, жовторотих (це про нас),— вимовив. Вийшли вони з хати, не помітивши кулемета. А тато... тато схилився на стіл і схлипнув... Я подумав, що йому шкода вбитого чер-воноармійця. Справді, шкода було... Ой, як шкода... Коли бандитів другого дня прогнали з села, був похорон. На труні червоноармійця стояв кулемет. Він був перевитий червоними стрічками. Той самий кулемет, що його звав братик мій "плужком". І вже не здавався він мені тепер таким страшним і невідомим.