Він прибився до нас посеред зими. Вийшов я вранці з хати, а він стоїть у дворі біля криниці. Стоїть і дивиться на мене так, наче хоче щось сказати. Великий, кудлатий, з сумними очима. Де він раніше жив — не знаю. Навіть не віриться, що в нього був господар. Бо якби був, то хіба собака від нього пішов би? Всі ж знають, які віддані собаки господарям. Я заговорив до нього, але він, звичайно, мовчав. Намагався підійти, але як тільки рушив, собака відбігав аж до воріт. Стояв там і повискував нетерпляче. Може, просив їсти? Я заскочив до хати. Одрізав окраєць хліба, старанно намазав його маслом, ще й цукром притрусив. Поспішав, бо боявся, що собака вже втік з нашого двору. Але він знову стояв під криницею і дивився на хліб у моїх руках. Повискував і дряпав передніми лапами лід, що понамерзав довкіл криниці. — На! На! — погукав я, та собака з місця не рушив. Тільки ще голосніше повискував і то піднімав, то опускав голову. Я ступив до нього, але він кинувся до воріт. — І в кого це ти такий полохливий удався? — запитав я ображено.— І чого б оце боятися? Собака стояв під воротами і незмигно дивився на хліб у мене в руках. Поклав хліб на сніг коло порога й одійшов до повітки. Собака кинувся до нього й одразу проковтнув, навіть ні разу не жуйнувши. І відразу ж одним стрибком одлетів до криниці. Сів на хвіст і дивився на мене так, начеб того хліба зовсім не було. Я зрозумів, що він дуже голодний. Приніс хліба ще. До себе собака знову не підпустив. Як тільки ступав до нього хоч крок, він прожогом кидався аж за ворота. Як і того разу, поклав хліб коло порога й одійшов до повітки. Собака стрибнув до нього, враз проковтнув і одбіг назад до криниці. Я говорив до нього. Казав, що даремно він мене боїться, що нічого поганого йому не зроблю, що може до нас приходити скільки завгодно — я завжди його годуватиму. Собака лежав на животі, витягнувши передні лапи, й слухав. Вже навіть хвостом помахував позад себе. Рипнули двері, і на порозі забряжчала відрами мати — йшла по воду. — О, що за проява? — запитала, побачивши собаку.— Звідкіля це він тут узявся? — Забіг до нас. Їсти хоче. — Дав йому що-небудь? — Дав хліба з маслом. — От і добре. Вважай, що ти вже з ним познайомився. — Познайомився? Я навіть не знаю, як його звати... — То назви якось. Мати рушила з відрами до криниці — собака кулею вилетів за ворота. — Ох, який страхопуд! — сказала мати, крутячи корбу. Я допоміг їй перелити воду з відра у відро, але нести його мати знову мені не дала: — Малий ще, підірвешся. Хотів лишитися надворі, але вона суворо сказала: — Ану до хати. Мороз який — застудишся. Оглянувся до воріт на собаку. Він знову прохально дивився на мене. — Можна, я ще винесу собаці хліба й одразу піду до хати? — Можна, тільки одна нога — тут, друга — там. Бо завтра зовсім не випущу. Ясно? — Та ясно,— невдоволено сказав я. Але з матір'ю не посперечаєшся. Як пообіцяла, так і зробить. Я вже те добре знаю. Спробуй не послухатися — не раз пошкодуєш. З великим шматком хліба став на порозі — собака навіть рушив до мене від воріт. Підійшов до криниці. Став і замахав хвостом. — Ну, йди сюди, йди, не бійся! Але до мене не йшов. Хоч йому, мабуть, і хотілося підійти. Інакше так мирно не дивився б. Кинув йому хліб. Він піймав на льоту й зубами клацнув. Оце спритний! Вийшла мати і суворо запитала: — То ми як з тобою домовилися? Нічого не вдієш — треба йти в хату. Оглянувся на собаку — він розгублено дивився на мене. І знову повискував, хвостом помахував. Лише наступного дня мати випустила мене надвір. Тільки відчинив двері, а собака вже тут. Сидить під криницею й запитливо дивиться. Я вже думав, що він пішов од нас і ніколи не прийде. Бо хіба мало в які двори забігає, наш міг і не запам'ятати. А він — запам'ятав. Виніс йому хліба, хотів покласти й одійти, а він — до мене. Я з несподіванки аж розгубився: що це з ним сталося? Собака сів переді мною і, задерши голову, дивився мені прямо в очі. І хвостом сніг промітав. — Не голодний він,— почув я позаду материн голос.— Уже погодувала його, погодувала твого пса. — Хіба він мій? — А чий же? Твій, якщо до нас прибився. Тепер твій. Бач, сам вибрав господаря. Отак і став у нас він жити. Думали-думали з матір'ю, як його назвати, і надумали: хай буде Кудлай. Ніяке інше ім'я йому не підходить. Він швидко звик до свого імені і став відгукуватися на нього. Я вже й не уявляю, як ми раніше без собаки могли жити. І такого собаки, як мій Кудлай, мабуть, не знайти ніде. Такі гарні й розумні тільки в кіно бувають.