Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,<br />
На шістдесят земних коротких літ<br />
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,<br />
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори, квіти,<br />
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —<br />
І людська творчість підіймає міт<br />
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон<br />
Спадає; глушить веселковий тон<br />
Думок, жадань та щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно<br />
І топлять нас. І білий цвіт латаття<br />
Вертають на мулке і чорне дно.

22.04.1931