Кобзар
Кобзар
ЗМІСТ
Причинна<br /> Думка ("Тече вода в синє море…")<br /> Думка ("Вітре буйний, вітре буйний!..")<br /> Думка ("Тяжко-важко в світі жити…")<br /> Думка ("Нащо мені чорні брови…")<br /> На вічну пам'ять Котляревському<br /> Катерина<br /> Тарасова ніч<br /> "Думи мої, думи мої…"<br /> Перебендя<br /> Тополя<br /> До Основ'яненка<br /> Іван Підкова<br /> Н. Маркевичу<br /> На незабудь Штернбергові<br /> "Вітер з гаєм розмовляє…"<br /> Мар'яна-черниця<br /> Утоплена<br /> Песня караульного у тюрьмы (Из драмы "Невеста")<br /> Слепая (Поэма)<br /> Гамалія<br /> Тризна<br /> Розрита могила<br /> "Чигрине, Чигрине…"<br /> Сова<br /> Дівичії ночі<br /> Сон ("У всякого своя доля…") (Комедія)<br /> "У неділю не гуляла…"<br /> "Чого мені тяжко, чого мені нудно…"<br /> "Заворожи мені, волхве…"<br /> Гоголю<br /> "Не завидуй багатому…"<br /> "Не женися на багатій…"<br /> Єретик<br /> Невольник (Поема)<br /> Великий льох (Містерія)<br /> Три душі<br /> Три ворони<br /> Три лірники<br /> "Стоїть в селі Суботові…"<br /> Наймичка<br /> Кавказ<br /> І мертвим, і живим, і ненарожденним...<br /> Холодний Яр<br /> Псалми Давидові<br /> 1. ("Блаженний муж на лукаву…")<br /> 12. ("Чи ти мене,боже милий…")<br /> 43. ("Боже, нашими ушима…")<br /> 52. ("Пребезумний в серці скаже…")<br /> 53. ("Боже, спаси,суди мене…")<br /> 81. ("Між царями й судіями…")<br /> 93. ("Господь бог лихих карає…")<br /> 132. ("Чи є що краще, лучче в світі…")<br /> 136. ("На ріках круг Вавілона…")<br /> 149. ("Псалом новий господеві…")<br /> Маленькій Мар'яні<br /> "Минають дні, минають ночі…"<br /> Три літа<br /> Заповіт<br /> Лілея<br /> Русалка<br /> Відьма (Поема)<br /> В казематі ("Згадайте, братія моя…")<br /> I. "Ой, одна я, одна…"<br /> II. "За байраком байрак…"<br /> III. "Мені однаково, чи буду…"<br /> IV. "Не кидай матері!" — казали…"<br /> V. "Чого ти ходиш на могилу?…"<br /> VI. "Ой, три шляхи широкії…"<br /> VII. "Веселе сонечко ховалось…" (Н.Костомарову)<br /> VIII. "Садок вишневий коло хати…"<br /> IX. "Рано-вранці новобранці…"<br /> X. "В неволі тяжко, хоча й волі…"<br /> XI. "Понад полем іде…" (Косар)<br /> XII. "Чи ми ще зійдемося знову…"<br /> "Не спалося, — а ніч, як море…"<br /> "Думи мої, думи мої…"<br /> Княжна (Поема)<br /> NN ("Сонце заходить, гори чорніють…")<br /> NN ("Мені тринадцятий минало")<br /> "Не гріє сонце на чужині…"<br /> Сон ("Гори мої високії…")<br /> Іржавець<br /> N. N. ("О, думи мої! о, славо злая!")<br /> Полякам ("Ще як булими козаками…")<br /> Чернець<br /> "Один у другого питаєм…"<br /> "Самому чудно. А де ж дітись?"<br /> "Ой, стрічечка до стрічечки…"<br /> Хустина<br /> А. О. Козачковському<br /> Москалева криниця (Поема)<br /> "То так і я тепер пишу…"<br /> "А нумо знову віршувать"<br /> Варнак<br /> "Ой, гляну я, подивлюся…"<br /> "У бога за дверми лежала сокира"<br /> "Та не дай, господи, нікому…"<br /> Царі ("Старенька сестро Аполлона…")<br /> "Добро, у кого є господа…"<br /> Титарівна<br /> "Ну що б, здавалося, слова…"<br /> "Мов за подушне, оступили…"<br /> П. С. ("Не жаль на злого, коло його…")<br /> Г. З. ("Немає гірше, як в неволі…")<br /> "Якби зустрілися ми знову…"<br /> Марина ("Неначе цвяшок, в серце вбитий…")<br /> Пророк<br /> Сичі ("На ниву в жито уночі…")<br /> "Меж скалами, неначе злодій…"<br /> "І небо невмите, і заспані хвилі…"<br /> "І виріс я на чужині…"<br /> "Не для людей, тієї слави…"<br /> "Коло гаю в чистім полі…"<br /> "Якби мені черевики…"<br /> "І багата я…"<br /> "Полюбилася я…"<br /> "Породила мене мати…"<br /> "Ой, я свого чоловіка…"<br /> "Ой, я свого чоловіка…"<br /> "По улиці вітер віє…"<br /> "Ой, сяду я під хатою…"<br /> "Закувала зозуленька…"<br /> Швачка<br /> "Ой, не п'ються пива-меди…"<br /> "На улиці невесело…"<br /> "У тієї Катерини…"<br /> "Із-за гаю сонце сходить…"<br /> "Ой, пішла я у яр за водою…"<br /> "Не так тії вороги…"<br /> "Ой, люлі, люлі, моя дитино…"<br /> "Ой, чого ти почорніло…"<br /> "Туман, туман долиною…"<br /> "У неділеньку у святую…"<br /> "У перетику ходила…"<br /> "У неділеньку та ранесенько…"<br /> "Не тополю високую…"<br /> "Утоптала стежечку…"<br /> "І широкую долину…"<br /> "На вгороді коло броду…"<br /> "Якби мені, мамо, намисто…"<br /> "Не хочу я женитися…"<br /> Чума<br /> І знов мені не привезла<br /> "В неволі, в самоті немає…"<br /> "Ой, умер старий батько…"<br /> "Не вернувся із походу…"<br /> "У Вільні, городі преславнім…"<br /> "Заступила чорна хмара…"<br /> "Не додому вночі йдучи…"<br /> "Неначе степом чумаки…"<br /> Сотник ("У Оглаві…Чи по знаку…")<br /> "За сонцем хмаронька пливе…"<br /> "Як маю я журитися…"<br /> "Нащо мені женитися?.."<br /> "Ой, крикнули сірії гуси…"<br /> "Якби тобі довелося…"<br /> "Заросли шляхи тернами…"<br /> "Зацвіла в долині…"<br /> "У нашім раї на землі…"<br /> "На Великдень, на соломі…"<br /> "Було, роблю що, чи гуляю…"<br /> "Буває, іноді старий…"<br /> "Хіба самому написать…"<br /> "І золотої й дорогої…"<br /> "І золотої й дорогої…"<br /> "Ми вкупочці колись росли…"<br /> "Готово! Парус розпустили…"<br /> "Ми восени таки похожі…"<br /> "Лічу в неволі дні і ночі…" (1850)<br /> "Лічу в неволі дні і ночі…" (1850-1858)<br /> "Ми заспівали, розійшлись…"<br /> "Не молилася за мене…"<br /> Петрусь (Поема)<br /> "Мені здається, я не знаю…"<br /> "Якби ви пішли, паничі…"<br /> "Буває, в неволі іноді згадаю…"<br /> "І станом гнучким, і красою…"<br /> "Огні горять, музика грає…"<br /> "Чи то недоля та неволя…"<br /> "На батька бісового я трачу…"<br /> "І досі сниться: під горою…"<br /> "Мій боже милий, знову лихо!.."<br /> Неофіти (Поема)<br /> Юродивий<br /> Доля<br /> Муза<br /> Слава<br /> Сон ("На панщині пшеницю жала…")<br /> "Я не нездужаю нівроку…"<br /> Подражаніє 11 псалму<br /> Марку Вовчку<br /> Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)<br /> N. N. ("Така, як ти, колись лілея…")<br /> "Ой, по горі роман цвіте…"<br /> "Ой, маю, маю я оченята…"<br /> Сестрі<br /> "Колись дурною головою…"<br /> "Во Іудеї во дні они…"<br /> Марія (Поема)<br /> Подражаніє Едуарду Сові<br /> Подражаніє Ієзекіїлю (Глава 19)<br /> Осії. Глава XIV (Подражаніє)<br /> "Дівча любе, чорнобриве…"<br /> "Ой, діброво — темний гаю!.."<br /> Подражаніє сербському<br /> Молитва<br /> "Колись-то ще, во время оно…"<br /> "Тим неситим очам…"<br /> Плач Ярославни<br /> "З передсвіта до вечора…"<br /> "Умре муж велій в власяниці"<br /> Гімн черничий<br /> "Над Дніпровою сагою…"<br /> "Росли укупочці, зросли…"<br /> "Світе ясний! Світе тихий!"<br /> Ликері ("Моя ти любо! Мій ти друже!")<br /> "Барвінок цвів і зеленів…"<br /> "І Архімед, і Галілей…"<br /> Л. ("Поставлю хату і кімнату…")<br /> "Не нарікаю я на бога…"<br /> Саул<br /> "Минули літа молодії…"<br /> Титарівна<br /> "Хоча лежачого й не б'ють"<br /> "І тут, і всюди — скрізь погано"<br /> "О, люди! люди небораки!"<br /> "Якби з ким сісти хліба з'їсти…"<br /> "І день іде, і ніч іде"<br /> "Тече вода з-під явора…"<br /> "Якось-то йдучи уночі…"<br /> "Бували войни й військовії свари…"<br /> Н. Т. ("Великомученице кумо!")<br /> "Зійшлись, побрались, поєднались…"<br /> "Кума моя і я…"<br /> "Чи не покинуть нам небого…"<br /> "За що ми любимо Богдана…"<br /> "Якби-то ти, Богдане п'яний…"
ІНШІ РЕДАКЦІЇ<br /> Москалева криниця (перша редакція)<br /> Тарасова ніч (друга редакція)<br /> Гамалія (друга редакція)<br /> "Лічу в неволі дні і ночі…" (друга редакція)<br /> DUBIA (авторство не доведене)<br /> "Не журюсь я, а не спиться…"<br /> "Вип'єш перву — стрепенешся…"
ПРИЧИННА
Реве та стогне Дніпр широкий,<br /> Сердитий вітер завива,<br /> Додолу верби гне високі,<br /> Горами хвилю підійма.<br /> І блідий місяць на ту пору<br /> Із хмари де-де виглядав,<br /> Неначе човен в синім морі,<br /> То виринав, то потопав.<br /> Ще треті півні не співали,<br /> Ніхто нігде не гомонів,<br /> Сичі в гаю перекликались,<br /> Та ясен раз у раз скрипів.<br /> В таку добу під горою,<br /> Біля того гаю,<br /> Що чорніє над водою,<br /> Щось біле блукає.<br /> Може, вийшла русалонька<br /> Матері шукати,<br /> А може, жде козаченька,<br /> Щоб залоскотати.<br /> Не русалонька блукає —<br /> То дівчина ходить,<br /> Й сама не зна (бо причинна),<br /> Що такеє робить.<br /> Так ворожка поробила,<br /> Щоб меньше скучала,<br /> Щоб, бач, ходя опівночі,<br /> Спала й виглядала<br /> Козаченька молодого,<br /> Що торік покинув.<br /> Обіщався вернутися,<br /> Та, мабуть, і згинув!<br /> Не китайкою покрились<br /> Козацькії очі,<br /> Не вимили біле личко<br /> Слізоньки дівочі:<br /> Орел вийняв карі очі<br /> На чужому полі,<br /> Біле тіло вовки з'їли, —<br /> Така його доля.<br /> Дарма щоніч дівчинонька<br /> Його виглядає.<br /> Не вернеться чорнобривий<br /> Та й не привітає,<br /> Не розплете довгу косу,<br /> Хустку не зав'яже,<br /> Не на ліжко — в домовину<br /> Сиротою ляже!<br /> Така її доля… О боже мій милий!<br /> За що ж ти караєш її, молоду?<br /> За те, що так щиро вона полюбила<br /> Козацькії очі?.. Прости сироту!<br /> Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,<br /> Одна, як та пташка в далекім краю.<br /> Пошли ж ти їй долю, — вона молоденька,<br /> Бо люде чужії її засміють.<br /> Чи винна голубка, що голуба любить?<br /> Чи винен той голуб, що сокіл убив?<br /> Сумує, воркує, білим світом нудить,<br /> Літає, шукає, дума — заблудив.<br /> Щаслива голубка: високо літає,<br /> Полине до бога — милого питать.<br /> Кого ж сиротина, кого запитає,<br /> І хто їй розкаже, і хто теє знає,<br /> Де милий ночує: чи в темному гаю,<br /> Чи в бистрім Дунаю коня напова,<br /> Чи, може, з другою, другую кохає,<br /> Її, чорнобриву, уже забува?<br /> Якби-то далися орлинії крила,<br /> За синім би морем милого знайшла;<br /> Живого б любила, другу б задушила,<br /> А до неживого у яму б лягла.<br /> Не так серце любить, щоб з ким поділиться,<br /> Не так воно хоче, як бог нам дає:<br /> Воно жить не хоче, не хоче журиться.<br /> "Журись", — каже думка, жалю завдає.<br /> О боже мій милий! така твоя воля,<br /> Таке її щастя, така її доля!<br /> Вона все ходить, з уст ні пари.<br /> Широкий Дніпр не гомонить:<br /> Розбивши, вітер, чорні хмари,<br /> Ліг біля моря одпочить,<br /> А з неба місяць так і сяє;<br /> І над водою, і над гаєм,<br /> Кругом, як в усі, все мовчить.<br /> Аж гульк — з Дніпра повиринали<br /> Малії діти, сміючись.<br /> "Ходімо гріться! — закричали. —<br /> Зійшло вже сонце!" (Голі скрізь;<br /> З осоки коси, бо дівчата). …<br /> "Чи всі ви тута? — кличе мати. —<br /> Ходім шукати вечерять.<br /> Пограємось, погуляймо<br /> Та пісеньку заспіваймо:<br /> Ух! Ух!<br /> Солом'яний дух, дух!<br /> Мене мати породила,<br /> Нехрещену положила.<br /> Місяченьку!<br /> Наш голубоньку!<br /> Ходи до нас вечеряти:<br /> У нас козак в очереті, в осоці,<br /> Срібний перстень на руці;<br /> Молоденький, чорнобровий;<br /> Знайшли вчора у діброві.<br /> Світи довше в чистім полі,<br /> Щоб нагулятись доволі.<br /> Поки відьми ще літають,<br /> Посвіти нам… Он щось ходить!<br /> Он під дубом щось там робить.<br /> Ух! Ух!<br /> Солом'яний дух, дух!<br /> Мене мати породила,<br /> Нехрещену положила".<br /> Зареготались нехрещені…<br /> Гай обізвався; галас, зик,<br /> Орда мов ріже. Мов скажені,<br /> Летять до дуба… нічичирк…<br /> Схаменулись нехрещені,<br /> Дивляться — мелькає,<br /> Щось лізе вверх по стовбуру<br /> До самого краю.<br /> Ото ж тая дівчинонька,<br /> Що сонна блудила:<br /> Отаку-то їй причину<br /> Ворожка зробила!<br /> На самий верх на гіллячці<br /> Стала… в серце коле!<br /> Подивись на всі боки<br /> Та й лізе додолу.<br /> Кругом дуба русалоньки<br /> Мовчки дожидали;<br /> Взяли її, сердешную,<br /> Та й залоскотали.<br /> Довго, довго дивовались<br /> На її уроду…<br /> Треті півні: кукуріку! —<br /> Шелеснули в воду.<br /> Защебетав жайворонок,<br /> Угору летючи;<br /> Закувала зозуленька,<br /> На дубу сидячи;<br /> Защебетав соловейко —<br /> Пішла луна гаєм;<br /> Червоніє за горою;<br /> Плугатар співає.<br /> Чорніє гай над водою,<br /> Де ляхи ходили;<br /> Засиніли понад Дніпром<br /> Високі могили;<br /> Пішов шелест по діброві;<br /> Шепчуть густі лози.<br /> А дівчина спить під дубом<br /> При битій дорозі.<br /> Знать, добре спить, що не чує,<br /> Як кує зозуля,<br /> Що не лічить, чи довго жить…<br /> Знать, добре заснула.<br /> А тим часом із діброви<br /> Козак виїжджає;<br /> Під ним коник вороненький<br /> Насилу ступає.<br /> "Ізнемігся, товаришу!<br /> Сьогодні спочинем:<br /> Близько хата, де дівчина<br /> Ворота одчинить.<br /> А може, вже одчинила<br /> Не мені, другому…<br /> Швидче, коню, швидче, коню,<br /> Поспішай додому!"<br /> Утомився вороненький,<br /> Іде, спотикнеться, —<br /> Коло серця козацького<br /> Як гадина в'ється.<br /> "Ось і дуб той кучерявий…<br /> Вона! Боже милий!<br /> Бач, заснула виглядавши,<br /> Моя сизокрила!"<br /> Кинув коня та до неї:<br /> "Боже ти мій, боже!"<br /> Кличе її та цілує…<br /> Ні, вже не поможе!<br /> "За що ж вони розлучили<br /> Мене із тобою?"<br /> Зареготавсь, розігнався —<br /> Та в дуб головою!<br /> Ідуть дівчата в поле жати<br /> Та, знай, співають ідучи:<br /> Як проводжала сина мати,<br /> Як бивсь татарин уночі.<br /> Ідуть — під дубом зеленеьким<br /> Кінь замордований стоїть,<br /> А біля його молоденький<br /> Козак та дівчина лежить.<br /> Цікаві (нігде правди діти)<br /> Підкралися, щоб ізлякать;<br /> Коли подивляться, що вбитий, —<br /> З переполоху ну втікать!<br /> Збиралися подруженьки,<br /> Слізоньки втирають;<br /> Збиралися товариші<br /> Та ями копають;<br /> Пішли попи з корогвами,<br /> Задзвонили дзвони.<br /> Поховали громадою<br /> Як слід, по закону.<br /> Насипали край дороги<br /> Дві могили в житі.<br /> Нема кому запитати,<br /> За що їх убито?<br /> Посадили над козаком<br /> Явір та ялину,<br /> А в головах у дівчини<br /> Червону калину.<br /> Прилітає зозуленька<br /> Над ними кувати;<br /> Прилітає соловейко<br /> Щоніч щебетати;<br /> Виспівує та щебече,<br /> Поки місяць зійде,<br /> Поки тії русалоньки<br /> З Дніпра грітись вийдуть.<br /> [1837, С.-Петербург]
ДУМКА
Тече вода в синє море,<br /> Та не витікає;<br /> Шука козак свою долю,<br /> А долі немає.<br /> Пішов козак світ за очі;<br /> Грає синє море,<br /> Грає серце козацькеє,<br /> А думка говорить:<br /> "Куди ти йдеш, не спитавшись?<br /> На кого покинув<br /> Батька, неньку старенькую,<br /> Молоду дівчину?<br /> На чужині не ті люде,<br /> Тяжко з ними жити!<br /> Ні з ким буде поплакати,<br /> Ні поговорити".<br /> Сидить козак на тім боці,<br /> Грає синє море.<br /> Думав, доля зустрінеться,<br /> Спіткалося горе.<br /> А журавлі летять собі<br /> Додому ключами.<br /> Плаче козак — шляхи биті<br /> Заросли тернами.<br /> [1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Вітре буйний, вітре буйний!<br /> Ти з морем говориш,<br /> Збуди його, заграй ти з ним,<br /> Спитай синє море.<br /> Воно знає, де мій милий,<br /> Бо його носило,<br /> Воно скаже, синє море,<br /> Де його поділо.<br /> Коли милого втопило —<br /> Розбий синє море;<br /> Піду шукать миленького,<br /> Втоплю своє горе,<br /> Втоплю свою недоленьку,<br /> Русалкою стану,<br /> Пошукаю в чорних хвилях,<br /> На дно моря кану.<br /> Найду його, пригорнуся,<br /> На серці зомлію.<br /> Тоді, хвиле, неси з милим,<br /> Куди вітер віє!<br /> Коли ж милий на тім боці,<br /> Буйнесенький, знаєш,<br /> Де він ходить, що він робить,<br /> Ти з ним розмовляєш.<br /> Коли плаче — то й я плачу,<br /> Коли ні — співаю;<br /> Коли ж згинув чорнобривий, —<br /> То й я погибаю.<br /> Тогді неси мою душу<br /> Туди, де мій милий;<br /> Червоною калиною<br /> Постав на могилі.<br /> Буде легше в чужім полі<br /> Сироті лежати —<br /> Буде над ним його мила<br /> Квіткою стояти.<br /> І квіткою й калиною<br /> Цвісти над ним буду,<br /> Щоб не пекло чуже сонце,<br /> Не топтали люде.<br /> Я ввечері посумую,<br /> А вранці поплачу.<br /> Зійде сонце — утру сльози,<br /> Ніхто й не побачить.<br /> Вітре буйний, вітре буйний!<br /> Ти з морем говориш,<br /> Збуди його, заграй ти з ним,<br /> Спитай синє море…<br /> [1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Тяжко-важко в світі жити<br /> Сироті без роду:<br /> Нема куди прихилиться,<br /> Хоч з гори та в воду!<br /> Утопився б молоденький,<br /> Щоб не нудить світом;<br /> Утопився б,— тяжко жити,<br /> І нема де дітись.<br /> В того доля ходить полем —<br /> Колоски збирає;<br /> А моя десь, ледащиця,<br /> За морем блукає.<br /> Добре тому багатому:<br /> Його люди знають;<br /> А зо мною зустрінуться —<br /> Мов недобачають.<br /> Багатого губатого<br /> Дівчина шанує;<br /> Надо мною, сиротою,<br /> Сміється, кепкує.<br /> "Чи я ж тобі не вродливий,<br /> Чи не в тебе вдався,<br /> Чи не люблю тебе щиро,<br /> Чи з тебе сміявся?<br /> Люби ж собі, моє серце,<br /> Люби, кого знаєш,<br /> Та не смійся надо мною,<br /> Як коли згадаєш.<br /> А я піду на край світа…<br /> На чужій сторонці<br /> Найду кращу або згину,<br /> Як той лист на сонці".<br /> Пішов козак сумуючи,<br /> Нікого не кинув;<br /> Шукав долі в чужім полі<br /> Та там і загинув.<br /> Умираючи, дивився,<br /> Де сонечко сяє…<br /> Тяжко-важко умирати<br /> У чужому краю!<br /> Гатчина, 24 ноября 1838 року
ДУМКА
Нащо мені чорні брови,<br /> Нащо карі очі,<br /> Нащо літа молодії,<br /> Веселі дівочі?<br /> Літа мої молодії<br /> Марно пропадають,<br /> Очі плачуть, чорні брови<br /> Од вітру линяють.<br /> Серце в'яне, нудить світом,<br /> Як пташка без волі.<br /> Нащо ж мені краса моя,<br /> Коли нема долі?<br /> Тяжко мені сиротою<br /> На сім світі жити;<br /> Свої люде — як чужії,<br /> Ні з ким говорити;<br /> Нема кому розпитати,<br /> Чого плачуть очі;<br /> Нема кому розказати,<br /> Чого серце хоче,<br /> Чого серце, як голубка,<br /> День і ніч воркує;<br /> Ніхто його не питає,<br /> Не знає, не чує.<br /> Чужі люди не спитають —<br /> Та й нащо питати?<br /> Нехай плаче сиротина,<br /> Нехай літа тратить!<br /> Плач же, серце, плачте, очі,<br /> Поки не заснули,<br /> Голосніше, жалібніше,<br /> Щоб вітри почули,<br /> Щоб понесли буйнесенькі<br /> За синєє море<br /> Чорнявому зрадливому<br /> На лютеє горе!<br /> [1838, С.-Петербург]
НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце гріє, вітер віє<br /> З поля на долину,<br /> Над водою гне вербою<br /> Червону калину;<br /> На калині одиноке<br /> Гніздечко гойдає, —<br /> А де ж дівся соловейко?<br /> Не питай, не знає.<br /> Згадай лихо — та й байдуже…<br /> Минулось… пропало…<br /> Згадай добре — серце в'яне:<br /> Чому не осталось?<br /> Отож гляну та згадаю:<br /> Було, як смеркає,<br /> Защебече на калині —<br /> Ніхто не минає.<br /> Чи багатий, кого доля,<br /> Як мати дитину,<br /> Убирає, доглядає, —<br /> Не мине калину.<br /> Чи сирота, що до світа<br /> Встає працювати,<br /> Опиниться, послухає;<br /> Мов батько та мати<br /> Розпитують, розмовляють, —<br /> Серце б'ється, любо…<br /> І світ божий як великдень,<br /> І люди як люди.<br /> Чи дівчина, що милого<br /> Щодень виглядає,<br /> В'яне, сохне сиротою,<br /> Де дітись не знає;<br /> Піде на шлях подивитись,<br /> Поплакати в лози, —<br /> Защебече соловейко —<br /> Сохнуть дрібні сльози.<br /> Послухає, усміхнеться,<br /> Піде темним гаєм…<br /> Ніби з милим розмовляла…<br /> А він, знай, співає,<br /> Та дрібно, та рівно, як бога благає,<br /> Поки вийде злодій на шлях погулять<br /> З ножем у халайві, — піде руна гаєм,<br /> Піде та замовкне — нащо щебетать?<br /> Запеклую душу злодія не спинить,<br /> Тільки стратить голос, добру не навчить.<br /> Нехай же лютує, поки сам загине,<br /> Поки безголов'я ворон прокричить.<br /> Засне долина. На калині<br /> І соловейко задріма.<br /> Повіє вітер по долині —<br /> Пішла дібровою руна,<br /> Руна гуляє, божа мова.<br /> Встануть сердеги працювать,<br /> Корови підуть по діброві,<br /> Дівчата вийдуть воду брать,<br /> І сонце гляне, — рай, та й годі!<br /> Верба сміється, свято скрізь!<br /> Заплаче злодій, лютий злодій.<br /> Було так перш — тепер дивись:<br /> Сонце гріє, вітер віє<br /> З поля на долину,<br /> Над водою гне з вербою<br /> Червону калину;<br /> На калині одиноке<br /> Гніздечко гойдає, —<br /> А де ж дівся соловейко?<br /> Не питай, не знає.<br /> Недавно, недавно у нас в Україні<br /> Старий Котляревський отак щебетав;<br /> Замовк неборака, сиротами кинув<br /> І гори, і море, де перше витав,<br /> Де ватагу пройдисвіста<br /> Водив за собою, —<br /> Все осталось, все сумує,<br /> Як руїни Трої.<br /> Все сумує, — тільки слава<br /> Сонцем засіяла.<br /> Не вмре кобзар, бо навіки<br /> Його привітала.<br /> Будеш, батьку, панувати,<br /> Поки живуть люди,<br /> Поки сонце з неба сяє,<br /> Тебе не забудуть!<br /> Праведная душе! прийми мою мову,<br /> Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.<br /> Не кинь сиротою, як кинув діброви,<br /> Прилини до мене, хоч на одно слово,<br /> Та про Україну мені заспівай!<br /> Нехай усміхнеться серце на чужині,<br /> Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти<br /> Всю славу козацьку за словом єдиним<br /> Переніс в убогу хату сироти.<br /> Прилинь, сизий орле, бо я одинокий<br /> Сирота у світі, в чужому краю.<br /> Дивлюся на море широке, глибоке,<br /> Поплив би на той бік — човна не дають.<br /> Згадаю Енея, згадаю родину,<br /> Згадаю, заплачу, як тая дитина.<br /> А хвилі на той бік ідуть та ревуть.<br /> А може, я темний, нічого не бачу,<br /> Злая доля, може, на тім боці плаче, —<br /> Сироту усюди люде осміють.<br /> Нехай би сміялись, та там море грає,<br /> Там сонце, там місяць ясніше сія,<br /> Там з вітром могила в степу розмовляє,<br /> Там не одинокий був би з нею й я.<br /> Праведная душе! прийми мою мову,<br /> Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.<br /> Не кинь сиротою, як кинув діброви,<br /> Прилини до мене, хоч на одно слово,<br /> Та про Україну мені заспівай!<br /> [1838, С.-Петербург]
КАТЕРИНА
Василию Андреевичу Жуковскому<br /> на память 22 апреля 1838 года
I
Кохайтеся, чорнобриві,<br /> Та не з москалями,<br /> Бо москалі — чужі люде,<br /> Роблять лихо з вами.<br /> Москаль любить жартуючи,<br /> Жартуючи кине;<br /> Піде в свою Московщину,<br /> А дівчина гине —<br /> Якби сама, ще б нічого,<br /> А то й стара мати,<br /> Що привела на світ божий,<br /> Мусить погибати.<br /> Серце в'яне співаючи,<br /> Коли знає за що;<br /> Люде серця не побачать,<br /> А скажуть — ледащо!<br /> Кохайтеся ж, чорнобриві,<br /> Та не з москалями,<br /> Бо москалі — чужі люде,<br /> Знущаються вами.<br /> Не слухала Катерина<br /> Ні батька, ні неньки,<br /> Полюбила москалика,<br /> Як знало серденько.<br /> Полюбила молодого,<br /> В садочок ходила,<br /> Поки себе, свою долю<br /> Там занапастила.<br /> Кличе мати вечеряти,<br /> А донька не чує;<br /> Де жартує з москаликом,<br /> Там і заночує.<br /> Не дві ночі карі очі<br /> Любо цілувала,<br /> Поки слава на все село<br /> Недобрая стала.<br /> Нехай собі тії люде<br /> Що хотять говорять:<br /> Вона любить, то й не чує,<br /> Що вкралося горе.<br /> Прийшли вісти недобрії —<br /> В поход затрубили.<br /> Пішов москаль в Туреччину;<br /> Катрусю накрили.<br /> Незчулася, та й байдуже,<br /> Що коса покрита:<br /> За милого, як співати,<br /> Любо й потужити.<br /> Обіцявся чорнобривий,<br /> Коли не загине,<br /> Обіцявся вернутися.<br /> Тойді Катерина<br /> Буде собі московкою,<br /> Забудеться горе;<br /> А поки що, нехай люде<br /> Що хотять говорять.<br /> Не журиться Катерина —<br /> Слізоньки втирає,<br /> Бо дівчата на улиці<br /> Без неї співають.<br /> Не журиться Катерина —<br /> Вмиється сльозою,<br /> Возьме відра, опівночі<br /> Піде за водою,<br /> Щоб вороги не бачили;<br /> Прийде до криниці,<br /> Стане собі під калину,<br /> Заспіває Гриця.<br /> Виспівує, вимовляє,<br /> Аж калина плаче.<br /> Вернулася — і раденька,<br /> Що ніхто не бачив.<br /> Не журиться Катерина<br /> І гадки не має —<br /> У новенькій хустиночці<br /> В вікно виглядає.<br /> Виглядає Катерина…<br /> Минуло півроку;<br /> Занудило коло серця,<br /> Закололо в боку.<br /> Нездужає Катерина,<br /> Ледве-ледве дише…<br /> Вичуняла та в запічку<br /> Дитину колише.<br /> А жіночки лихо дзвонять,<br /> Матері глузують,<br /> Що москалі вертаються<br /> Та в неї ночують:<br /> "В тебе дочка чорнобрива,<br /> Та ще й не єдина,<br /> А муштрує у запічку<br /> Московського сина.<br /> Чорнобривого придбала…<br /> Мабуть, сама вчила…"<br /> Бодай же вас, цокотухи,<br /> Та злидні побили,<br /> Як ту матір, що вам на сміх<br /> Сина породила.<br /> Катерино, серце моє!<br /> Лишенько з тобою!<br /> Де ти в світі подінешся<br /> З малим сиротою?<br /> Хто спитає, привітає<br /> Без милого в світі?<br /> Батько, мати — чужі люде,<br /> Тяжко з ними жити!<br /> Вичуняла Катерина,<br /> Одсуне кватирку,<br /> Поглядає на улицю,<br /> Колише дитинку;<br /> Поглядає — нема, нема…<br /> Чи то ж і не буде?<br /> Пішла б в садок поплакати,<br /> Так дивляться люде.<br /> Зайде сонце — Катерина<br /> По садочку ходить,<br /> На рученьках носить сина,<br /> Очиці поводить:<br /> "Отут з муштри виглядала,<br /> Отут розмовляла,<br /> А там… а там… сину, сину!"<br /> Та й не доказала.<br /> Зеленіють по садочку<br /> Черешні та вишні;<br /> Як і перше виходила,<br /> Катерина вийшла.<br /> Вийшла, та вже не співає,<br /> Як перше співала,<br /> Як москаля молодого<br /> В вишник дожидала.<br /> Не співає чорнобрива,<br /> Кляне свою долю.<br /> А тим часом вороженьки<br /> Чинять свою волю —<br /> Кують речі недобрії.<br /> Що має робити?<br /> Якби милий чорнобривий,<br /> Умів би спинити…<br /> Так далеко чорнобривий,<br /> Не чує, не бачить,<br /> Як вороги сміються їй,<br /> Як Катруся плаче.<br /> Може, вбитий чорнобривий<br /> За тихим Дунаєм;<br /> А може — вже в Московщині<br /> Другую кохає!<br /> Ні, чорнявий не убитий,<br /> Він живий, здоровий…<br /> А де ж найде такі очі,<br /> Такі чорні брови?<br /> На край світа, в Московщині,<br /> По тім боці моря,<br /> Нема нігде Катерини;<br /> Та здалась на горе!..<br /> Вміла мати брови дати,<br /> Карі оченята,<br /> Та не вміла на сім світі<br /> Щастя-долі дати.<br /> А без долі біле личко —<br /> Як квітка на полі:<br /> Пече сонце, гойда вітер,<br /> Рве всякий по волі.<br /> Умивай же біле личко<br /> Дрібними сльозами,<br /> Бо вернулись москалики<br /> Іншими шляхами.
II
Сидить батько кінець стола,<br /> На руки схилився;<br /> Не дивиться на світ божий:<br /> Тяжко зажурився.<br /> Коло його стара мати<br /> Сидить на ослоні,<br /> За сльозами ледве-ледве<br /> Вимовляє доні: "Що весілля, доню моя?<br /> А де ж твоя пара?<br /> Де світилки з друженьками,<br /> Старости, бояре?<br /> В Московщині, доню моя!<br /> Іди ж їх шукати,<br /> Та не кажи добрим людям,<br /> Що є в тебе мати.<br /> Проклятий час-годинонька,<br /> Що ти народилась!<br /> Якби знала, до схід сонця<br /> Була б утопила…<br /> Здалась тоді б ти гадині,<br /> Тепер — москалеві…<br /> Доню моя, доню моя,<br /> Цвіте мій рожевий!<br /> Як ягодку, як пташечку,<br /> Кохала, ростила<br /> На лишенько… Доню моя,<br /> Що ти наробила?..<br /> Оддячила!.. Іди ж, шукай<br /> У Москві свекрухи.<br /> Не слухала моїх річей,<br /> То її послухай. Іди, доню, найди її,<br /> Найди, привітайся,<br /> Будь щаслива в чужих людях,<br /> До нас не вертайся!<br /> Не вертайся, дитя моє,<br /> З далекого краю…<br /> А хто ж мою головоньку<br /> Без тебе сховає?<br /> Хто заплаче надо мною,<br /> Як рідна дитина?<br /> Хто посадить на могилі<br /> Червону калину?<br /> Хто без тебе грішну дуту<br /> Поминати буде?<br /> Доню моя, доню моя,<br /> Дитя моє любе! Іди од нас…"<br /> Ледве-ледве<br /> Поблагословила:<br /> "Бог з тобою!" — та, як мертва,<br /> На діл повалилась…<br /> Обізвався старий батько:<br /> "Чого ждеш, небого?"<br /> Заридала Катерина<br /> Та бух йому в ноги:<br /> "Прости мені, мій батечку,<br /> Що я наробила!<br /> Прости мені, мій голубе,<br /> Мій соколе милий!"<br /> "Нехай тебе бог прощає<br /> Та добрії люде;<br /> Молись богу та йди собі —<br /> Мені легше буде".<br /> Ледве встала, поклонилась,<br /> Вийшла мовчки з хати;<br /> Осталися сиротами<br /> Старий батько й мати.<br /> Пішла в садок у вишневий,<br /> Богу помолилась,<br /> Взяла землі під вишнею,<br /> На хрест почепила;<br /> Промовила: "Не вернуся!<br /> В далекому краю,<br /> В чужу землю, чужі люде<br /> Мене заховають;<br /> А своєї ся крихотка<br /> Надо мною ляже<br /> Та про долю, моє горе,<br /> Чужим людям скаже…<br /> Не розказуй, голубонько!<br /> Де б ні заховали,<br /> Щоб грішної на сім світі<br /> Люди не займали.<br /> Ти не скажеш… ось хто скаже,<br /> Що я його мати!<br /> Боже ти мій!.. лихо моє!<br /> Де мені сховатись?<br /> Заховаюсь, дитя моє,<br /> Сама під водою,<br /> А ти гріх мій спокутуєш<br /> В людях сиротою,<br /> Безбатченком!.."<br /> Пішла селом,<br /> Плаче Катерина;<br /> На голові хустиночка,<br /> На руках дитина.<br /> Вийшла з села — серце мліє;<br /> Назад подивилась,<br /> Покивала головою<br /> Та й заголосила.<br /> Як тополя, стала в полі<br /> При битій дорозі;<br /> Як роса та до схід сонця,<br /> Покапали сльози,<br /> За сльозами яа гіркими<br /> І світа не бачить,<br /> Тілько сина пригортає,<br /> Цілує та плаче.<br /> А воно, як янгелятко,<br /> Нічого не знає,<br /> Маленькими ручицями<br /> Пазухи шукає.<br /> Сіло сонце, з-за діброви<br /> Небо червоніє;<br /> Утерлася, повернулась,<br /> Пішла… тілько мріє.<br /> В селі довго говорили<br /> Дечого багато,<br /> Та не чули вже тих річей<br /> Ні батько, ні мати…<br /> Отаке-то на сім світі<br /> Роблять людям люде!<br /> Того в'яжуть, того ріжуть,<br /> Той сам себе губить…<br /> А за віщо? Святий знає.<br /> Світ, бачся, широкий,<br /> Та нема де прихилитись<br /> В світі одиноким.<br /> Тому доля запродала<br /> Од краю до краю,<br /> А другому оставила<br /> Те, де заховають.<br /> Де ж ті люде, де ж ті добрі,<br /> Що серце збиралось<br /> З ними жити, їх любити?<br /> Пропали, пропали!<br /> Єсть на світі доля,<br /> А хто її знає?<br /> Єсть на світі воля,<br /> А хто її має?<br /> Єсть люде на світі —<br /> Сріблом-злотом сяють,<br /> Здається, панують,<br /> А долі не знають,<br /> Ні долі, ні волі!<br /> З нудьгою та з горем<br /> Жупан надівають,<br /> А плакати — сором.<br /> Возьміть срібло-злото<br /> Та будьте багаті,<br /> А я візьму сльози —<br /> Лихо виливати;<br /> Затоплю недолю<br /> Дрібними сльозами,<br /> Затопчу неволю<br /> Босими ногами!<br /> Тоді я веселий,<br /> Тоді я багатий,<br /> Як буде серденько<br /> По волі гуляти!
III
Кричать сови, спить діброва,<br /> Зіроньки сіяють,<br /> Понад шляхом, щирицею,<br /> Ховрашки гуляють.<br /> Спочивають добрі люде,<br /> Що кого втомило:<br /> Кого — щастя, кого — сльози,<br /> Все нічка покрила.<br /> Всіх покрила темнісінька,<br /> Як діточок мати;<br /> Де ж Катрусю пригорнула:<br /> Чи в лісі, чи в хаті?<br /> Чи на полі під копою<br /> Сина забавляє,<br /> Чи в діброві з-під колоди<br /> Вовка виглядає?<br /> Бодай же вас, чорні брови,<br /> Нікому не мати,<br /> Коли за вас таке лихо<br /> Треба одбувати!<br /> А що дальше спіткається?<br /> Буде лихо, буде!<br /> Зустрінуться жовті піски<br /> І чужії люде;<br /> Зустрінеться зима люта…<br /> А той чи зустріне,<br /> Що пізнає Катерину,<br /> Привітає сина?<br /> З ним забула б чорнобрива<br /> Шляхи, піски, горе:<br /> Він, як мати, привітає,<br /> Як брат, заговорить…<br /> Побачимо, почуємо…<br /> А поки — спочину<br /> Та тим часом розпитаю<br /> Шлях на Московщину.<br /> Далекий шлях, пани-брати,<br /> Знаю його, знаю!<br /> Аж на серці похолоне,<br /> Як його згадаю.<br /> Попоміряв і я колись —<br /> Щоб його не мірять!..<br /> Розказав би про те лихо,<br /> Та чи то ж повірять!<br /> "Бреше,— скажуть,— сякий-такий!<br /> (Звичайно, не в очі),<br /> А так тілько псує мову<br /> Та людей морочить".<br /> Правда ваша, правда, люде!<br /> Та й нащо те знати,<br /> Що сльозами перед вами<br /> Буду виливати?<br /> Нащо воно? У всякого<br /> І свого чимало…<br /> Цур же йому!.. А тим часом<br /> Кете лиш кресало<br /> Та тютюну, щоб, знаєте,<br /> Дома не журились.<br /> А то лихо розказувать,<br /> Щоб бридке приснилось!<br /> Нехай його лихий візьме!<br /> Лучче ж поміркую,<br /> Де то моя Катерина<br /> З Івасем мандрує.<br /> За Києвом, та за Дніпром,<br /> Попід темним гаєм,<br /> Ідуть шляхом чумаченьки,<br /> Пугача співають.<br /> Іде шляхом молодиця,<br /> Мусить бути, з прощі.<br /> Чого ж смутна, невесела,<br /> Заплакані очі?<br /> У латаній свитиночці,<br /> На плечах торбина,<br /> В руці ціпок, а на другій<br /> Заснула дитина.<br /> Зустрілася з чумаками,<br /> Закрила дитину,<br /> Питається: "Люде добрі,<br /> Де шлях в Московщину?"<br /> "В Московщину? оцей самий.<br /> Далеко, небого?"<br /> "В саму Москву, Христа ради,<br /> Дайте на дорогу!"<br /> Бере шага, аж труситься:<br /> Тяжко його брати!..<br /> Та й навіщо?.. А дитина?<br /> Вона ж його мати!<br /> Заплакала, пішла шляхом,<br /> В Броварях спочила7<br /> Та синові за гіркого<br /> Медяник купила.<br /> Довго, довго, сердешная,<br /> Все йшла та питала;<br /> Було й таке, що під тином<br /> З сином ночувала…<br /> Бач, на що здалися карі оченята:<br /> Щоб під чужим тином сльози виливать!<br /> Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,<br /> Щоб не довелося москаля шукать,<br /> Щоб не довелося, як Катря шукає…<br /> Тоді не питайте, за що люде лають,<br /> За що не пускають в хату ночувать.<br /> Не питайте, чорнобриві,<br /> Бо люде не знають;<br /> Кого бог кара на світі,<br /> То й вони карають…<br /> Люде гнуться, як ті лози,<br /> Куди вітер віє.<br /> Сиротині сонце світить<br /> (Світить, та не гріє) —<br /> Люде б сонце заступили,<br /> Якби мали силу,<br /> Щоб сироті не світило,<br /> Сльози не сушило.<br /> А за віщо, боже милий!<br /> За що світом нудить?<br /> Що зробила вона людям,<br /> Чого хотять люде?<br /> Щоб плакала!.. Серце моє!<br /> Не плач, Катерино,<br /> Не показуй людям сльози,<br /> Терпи до загину!<br /> А щоб личко не марніло<br /> З чорними бровами —<br /> До схід сонця в темнім лісі<br /> Умийся сльозами.<br /> Умиєшся — не побачать,<br /> То й не засміються;<br /> А серденько одпочине,<br /> Поки сльози ллються.<br /> Отаке-то лихо, бачите, дівчата.<br /> Жартуючи кинув Катрусю москаль.<br /> Недоля не бачить, з ким їй жартувати,<br /> А люде хоч бачать, та людям не жаль:<br /> "Нехай,— кажуть,— гине ледача дитина,<br /> Коли не зуміла себе шанувать".<br /> Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,<br /> Щоб не довелося москаля шукать.<br /> Де ж Катруся блудить?<br /> Попідтинню ночувала,<br /> Раненько вставала,<br /> Поспішала в Московщину;<br /> Аж гульк — зима впала.<br /> Свище полем заверюха,<br /> Іде Катерина<br /> У личаках — лихо тяжке! —<br /> І в одній свитині.<br /> Іде Катря, шкандибає;<br /> Дивиться — щось мріє…<br /> Либонь, ідуть москалики…<br /> Лихо!.. серце мліє —<br /> Полетіла, зустрілася,<br /> Пита: "Чи немає<br /> Мого Йвана чорнявого?"<br /> А ті: "Мы не знаем".<br /> І, звичайно, як москалі,<br /> Сміються, жартують:<br /> "Ай да баба! ай да наши!<br /> Кого не надуют!"<br /> Подивилась Катерина:<br /> "І ви, бачу, люде!<br /> Не плач, сину, моє лихо!<br /> Що буде, то й буде.<br /> Піду дальше — більш ходила..<br /> А може, й зустріну;<br /> Оддам тебе, мій голубе,<br /> А сама загину".<br /> Реве, стогне хуртовина,<br /> Котить, верне полем;<br /> Стоїть Катря серед поля,<br /> Дала сльозам волю.<br /> Утомилась заверюха,<br /> Де-де позіхає;<br /> Ще б плакала Катерина,<br /> Та сліз більш немає.<br /> Подивилась на дитину:<br /> Умите сльозою,<br /> Червоніє, як квіточка<br /> Вранці під росою.<br /> Усміхнулась Катерина,<br /> Тяжко усміхнулась:<br /> Коло серця — як гадина<br /> Чорна повернулась.<br /> Кругом мовчки подивилась;<br /> Бачить — ліс чорніє,<br /> А під лісом, край дороги,<br /> Либонь, курінь мріє.<br /> "Ходім, сину, смеркається,<br /> Коли пустять в хату;<br /> А не пустять, то й надворі<br /> Будем ночувати.<br /> Під хатою заночуєм,<br /> Сину мій Іване!<br /> Де ж ти будеш ночувати,<br /> Як мене не стане?<br /> З собаками, мій синочку,<br /> Кохайся надворі!<br /> Собаки злі, покусають,<br /> Та не заговорять,<br /> Не розкажуть сміючися…<br /> З псами їсти й пити…<br /> Бідна моя головонько!<br /> Що мені робити?"<br /> Сирота-собака має свою долю,<br /> Має добре слово в світі сирота;<br /> Його б'ють і лають, закують в неволю,<br /> Та ніхто про матір на сміх не спита,<br /> А Йвася спитають, зараннє спитають,<br /> Не дадуть до мови дитині дожить.<br /> На кого собаки на улиці лають?<br /> Хто голий, голодний під тином сидить?<br /> Хто лобуря водить?<br /> Чорняві байстрята…<br /> Одна його доля — чорні бровенята,<br /> Та й тих люде заздрі не дають носить.
IV
Попід горою, яром, долом,<br /> Мов ті діди високочолі,<br /> Дуби з гетьманщини стоять.<br /> У яру гребля, верби в ряд,<br /> Ставок під кригою в неволі<br /> І ополонка — воду брать…<br /> Мов покотьоло — червоніє,<br /> Крізь хмару — сонце зайнялось.<br /> Надувся вітер; як повіє —<br /> Нема нічого: скрізь біліє…<br /> Та тілько лісом загуло.<br /> Реве, свище заверюха.<br /> По лісу завило;<br /> Як те море, біле поле<br /> Снігом покотилось.<br /> Вийшов з хати карбівничий,<br /> Щоб ліс оглядіти,<br /> Та де тобі! таке лихо,<br /> Що не видно й світа.<br /> "Еге, бачу, яка фуга!<br /> Цур же йому я лісом!<br /> Піти в хату… Що там таке?<br /> От їх достобіса!<br /> Недобра їх розносила,<br /> Мов справді за ділом.<br /> Ничипоре! дивись лишень,<br /> Які побілілі!" "Що, москалі?..<br /> Де москалі?" "Що ти? схаменися!"<br /> "Де москалі, лебедики?"<br /> "Та он, подивися".<br /> Полетіла Катерина<br /> І не одяглася.<br /> "Мабуть, добре Московщина<br /> В тямку їй далася!<br /> Бо уночі тілько й знає,<br /> Що москаля кличе".<br /> Через пеньки, заметами,<br /> Летить, ледве дише,<br /> Боса стала серед шляху,<br /> Втерлась рукавами.<br /> А москалі їй назустріч,<br /> Як один, верхами.<br /> "Лихо моє! доле моя!"<br /> До їх… коли гляне —<br /> Попереду старший їде.<br /> "Любий мій Іване!<br /> Серце моє коханеє!<br /> Де ти так барився?"<br /> Та до його… за стремена…<br /> А він подивився,<br /> Та шпорами коня в боки.<br /> "Чого ж утікаєш?<br /> Хіба забув Катерину?<br /> Хіба не пізнаєш?<br /> Подивися, мій голубе,<br /> Подивись на мене:<br /> Я Катруся твоя люба.<br /> Нащо рвеш стремена?"<br /> А він коня поганяє,<br /> Нібито й не бачить.<br /> "Постривай же, мій голубе!<br /> Дивись — я не плачу.<br /> Ти не пізнав мене, Йване?<br /> Серце, подивися,<br /> Їй же богу, я Катруся!"<br /> "Дура, отвяжися!<br /> Возьмите прочь безумную!"<br /> "Боже мій! Іване!<br /> І ти мене покидаєш?<br /> А ти ж присягався!"<br /> "Возьмите прочь!<br /> Что ж вы стали?<br /> "Кого? мене взяти?<br /> За що ж, скажи, мій голубе?<br /> Кому хоч оддати<br /> Свою Катрю, що до тебе<br /> В садочок ходила,<br /> Свою Катрю, що для тебе<br /> Сина породила?<br /> Мій батечку, мій братику!<br /> Хоч ти не цурайся!<br /> Наймичкою тобі стану…<br /> З другою кохайся…<br /> З цілим світом…<br /> Я забуду,<br /> Що колись кохалась,<br /> Що од тебе сина мала,<br /> Покриткою стала…<br /> Покриткою… який сором!<br /> І за що я гину!<br /> Покинь мене, забудь мене,<br /> Та не кидай сина.<br /> Не покинеш?..<br /> Серце моє,<br /> Не втікай од мене…<br /> Я винесу тобі сина".<br /> Кинула стремена<br /> Та в хатину. Вертається,<br /> Несе йому сина.<br /> Несповита, заплакана<br /> Сердешна дитина.<br /> "Осьде воно, подивися!<br /> Де ж ти? заховався?<br /> Утік!.. нема!.. Сина, сина<br /> Батько одцурався!<br /> Боже ти мій!.. Дитя моє!<br /> Де дінусь з тобою?<br /> Москалики! голубчики!<br /> Возьміть за собою;<br /> Не цурайтесь, лебедики:<br /> Воно сиротина;<br /> Возьміть його та оддайте<br /> Старшому за сина,<br /> Возьміть його… бо покину,<br /> Як батько покинув,<br /> Бодай його не кидала<br /> Лихая година!<br /> Гріхом тебе на світ божий<br /> Мати породила;<br /> Виростай же на сміх людям! —<br /> На шлях положила.<br /> Оставайся шукать батька,<br /> А я вже шукала".<br /> Та в ліс з шляху, як навісна!<br /> А дитя осталось,<br /> Плаче бідне… А москалям<br /> Байдуже; минули.<br /> Воно й добре; та на лихо<br /> Лісничі почули.<br /> Біга Катря боса лісом,<br /> Біга та голосить;<br /> То проклина свого Йвана,<br /> То плаче, то просить.<br /> Вибігає на возлісся;<br /> Кругом подивилась<br /> Та в яр… біжить… серед ставу<br /> Мовчки опинилась.<br /> "Прийми, боже, мою душу,<br /> А ти — моє тіло!"<br /> Шубовсть в воду!..<br /> Попід льодом<br /> Геть загуркотіло.<br /> Чорнобрива Катерина<br /> Найшла, що шукала.<br /> Дунув вітер понад ставом —<br /> І сліду не стало.<br /> То не вітер, то не буйний,<br /> Що дуба ламає;<br /> То не лихо, то не тяжке,<br /> Що мати вмирає;<br /> Не сироти малі діти,<br /> Що неньку сховали:<br /> Їм зосталась добра слава,<br /> Могила зосталась.<br /> Засміються злії люде<br /> Малій сиротині;<br /> Виллє сльози на могилу —<br /> Серденько спочине.<br /> А тому, тому на світі,<br /> Що йому зосталось,<br /> Кого батько і не бачив,<br /> Мати одцуралась?<br /> Що зосталось байстрюкові?<br /> Хто з ним заговорить?<br /> Ні родини, ні хатини;<br /> Шляхи, піски, горе…<br /> Панське личко, чорні брови..<br /> Нащо? Щоб пізнали!<br /> Змальовала, не сховала…<br /> Бодай полиняли!
V
Ішов кобзар до Києва<br /> Та сів спочивати,<br /> Торбинками обвішаний<br /> Його повожатий.<br /> Мале дитя коло його<br /> На сонці куняє,<br /> А тим часом старий кобзар<br /> І с у с а співає.<br /> Хто йде, їде — не минає:<br /> Хто бублик, хто гроші;<br /> Хто старому, а дівчата<br /> Шажок міхоноші.<br /> Задивляться чорноброві —<br /> І босе, і голе.<br /> "Дала,— кажуть,— бровенята,<br /> Та не дала долі!"<br /> Іде шляхом до Києва<br /> Берлин шестернею,<br /> А в берлині господиня<br /> З паном і сем'єю.<br /> Опинився против старців —<br /> Курява лягає.<br /> Побіг Івась, бо з віконця<br /> Рукою махає.<br /> Дає гроші Івасеві,<br /> Дивується пані.<br /> А пан глянув… одвернувся..<br /> Пізнав, препоганий,<br /> Пізнав тії карі очі,<br /> Чорні бровенята…<br /> Пізнав батько свого сина,<br /> Та не хоче взяти.<br /> Пита пані, як зоветься?<br /> "Івась", — "Какой милый!"<br /> Берлин рушив, а Івася<br /> Курява покрила…<br /> Полічили, що достали,<br /> Встали сіромахи,<br /> Помолились на схід сонця,<br /> Пішли понад шляхом.<br /> [1838, С.-Петербург]
ТАРАСОВА НІЧ
На розпутті кобзар сидить<br /> Та на кобзі грає;<br /> Кругом хлопці та дівчата —<br /> Як мак процвітає.<br /> Грає кобзар, виспівує,<br /> Вимовля словами,<br /> Як москалі, орда, ляхи<br /> Бились з козаками;<br /> Як збиралась громадонька<br /> В неділеньку вранці;<br /> Як ховали козаченька<br /> В зеленім байраці.<br /> Грає кобзар, виспівує —<br /> Аж лихо сміється…<br /> "Була колись гетьманщина,<br /> Та вже не вернеться.<br /> Було колись — панували,<br /> Та більше не будем!<br /> Тії слави козацької<br /> Повік не забудем!<br /> Встає хмара з-за Лиману,<br /> А другая з поля;<br /> Зажурилась Україна —<br /> Така її доля!<br /> Зажурилась, заплакала,<br /> Як мала дитина.<br /> Ніхто її не рятує…<br /> Козачество гине;<br /> Гине слава, батьківщина;<br /> Немає де дітись;<br /> Виростають нехрещені<br /> Козацькії діти;<br /> Кохаються невінчані;<br /> Без попа ховають;<br /> Запродана жидам віра,<br /> В церкву не пускають!<br /> Як та галич поле крив,<br /> Ляхи, уніати<br /> Налітають,— нема кому<br /> Порадоньки дати.<br /> Обізвався Наливайко —<br /> Не стало Кравчини!<br /> Обізвавсь козак Павлюга<br /> За нею полинув!<br /> Обізвавсь Тарас Трясило<br /> Гіркими сльозами:<br /> "Бідна моя Україно,<br /> Стоптана ляхами!"<br /> Україно, Україно!<br /> Серце моє, ненько!<br /> Як згадаю твою долю,<br /> Заплаче серденько!<br /> Де поділось козачество,<br /> Червоні жупани?<br /> Де поділась доля-воля,<br /> Бунчуки, гетьмани?<br /> Де поділися? Згоріло<br /> А чи затопило<br /> Синє море твої гори,<br /> Високі могили?<br /> Мовчать гори, грає море,<br /> Могили сумують,<br /> А над дітьми козацькими<br /> Поганці панують.<br /> Грай же, море, мовчіть, гори!<br /> Гуляй, буйний, полем!<br /> Плачте, діти козацькії,<br /> Така ваша доля!<br /> Обізвавсь Тарас Трясило<br /> Віру рятовати,<br /> Обізвався, орел сизий,<br /> Та й дав ляхам знати!<br /> Обізвався пан Трясило:<br /> "А годі журиться!<br /> А ходім лиш, пани-брати,<br /> З поляками биться!"<br /> Вже не три дні, не три ночі<br /> Б'ється пан Трясило.<br /> Од Лимана до Трубайла<br /> Трупом поле крилось.<br /> Ізнемігся козаченько,<br /> Тяжко зажурився,<br /> А поганий Конецпольський<br /> Дуже звеселився;<br /> Зібрав шляхту всю докупи<br /> Та й ну частовати.<br /> Зібрав Тарас козаченьків —<br /> Поради прохати:<br /> "Отамани товариші,<br /> Брати мої, діти!<br /> Дайте мені порадоньку,<br /> Що будем робити?<br /> Бенкетують вражі ляхи —<br /> Наше безголов'я".<br /> "Нехай собі бенкетують,<br /> Нехай на здоров'я!<br /> Нехай, кляті, бенкетують,<br /> Поки сонце зайде,<br /> А ніч-мати дасть пораду,<br /> Козак ляха знайде".<br /> Лягло сонце за горою,<br /> Зірки засіяли,<br /> А козаки, як та хмара,<br /> Ляхів обступали.<br /> Як став місяць серед неба,<br /> Ревнула гармата;<br /> Прокинулись ляшки-панки —<br /> Нікуди втікати!<br /> Прокинулись ляшки-панки,<br /> Та й не повставали:<br /> Зійшло сонце — ляшки-панки<br /> Покотом лежали.<br /> Червоною гадюкою<br /> Несе Альта вісти,<br /> Щоб летіли крюки з поля<br /> Ляшків-панків їсти.<br /> Налетіли чорні крюки<br /> Вельможних будити;<br /> Зібралося козачество<br /> Богу помолитись.<br /> Закрякали чорні крюки,<br /> Виймаючи очі;<br /> Заспівали козаченьки<br /> Пісню тії ночі,<br /> Тії ночі кривавої,<br /> Що славною стала<br /> Тарасові, козачеству,<br /> Ляхів що приспала.<br /> Над річкою, в чистім полі,<br /> Могила чорніє;<br /> Де кров текла козацькая,<br /> Трава зеленіє.<br /> Сидить ворон на могилі<br /> Та з голоду кряче…<br /> Згада козак гетьманщину,<br /> Згада та й заплаче!"<br /> Умовк кобзар, сумуючи:<br /> Щось руки не грають.<br /> Кругом хлопці та дівчата<br /> Слізоньки втирають.<br /> Пішов кобзар по улиці —<br /> З журби як заграє!<br /> Кругом хлопці навприсядки,<br /> А він вимовляє:<br /> "Нехай буде отакечки!<br /> Сидіть, діти, у запечку,<br /> А я з журби та до шинку,<br /> А там найду свою жінку,<br /> Найду жінку, почастую,<br /> З вороженьків покепкую".<br /> [6 листопада 1838, С.-Петербург]
* * *
Думи мої, думи мої,<br /> Лихо мені з вами!<br /> Нащо стали на папері<br /> Сумними рядами?..<br /> Чом вас вітер не розвіяв<br /> В степу, як пилину?<br /> Чом вас лихо не приспало,<br /> Як свою дитину?..<br /> Бо вас лихо на світ на сміх породило,<br /> Поливали сльози… чом не затопили,<br /> Не винесли в море, не розмили в полі?.<br /> Не питали б люде, що в мене болить,<br /> Не питали б, за що проклинаю долю,<br /> Чого нуджу світом?<br /> "Нічого робить",<br /> Не сказали б на сміх…<br /> Квіти мої, діти!<br /> Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?<br /> Чи заплаче серце одно на всім світі,<br /> Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…<br /> Може, найдеться дівоче<br /> Серце, карі очі,<br /> Що заплачуть на сі думи,<br /> Я більше не хочу.<br /> Одну сльозу з очей карих —<br /> І пан над панами!<br /> Думи мої, думи мої,<br /> Лихо мені з вами!<br /> За карії оченята,<br /> За чорнії брови<br /> Серце рвалося, сміялось,<br /> Виливало мову,<br /> Виливало, як уміло,<br /> За темнії ночі,<br /> За вишневий сад зелений,<br /> За ласки дівочі…<br /> За степи та за могили,<br /> Що на Україні,<br /> Серце мліло, не хотіло<br /> Співать на чужині…<br /> Не хотілось в снігу, в лісі,<br /> Козацьку громаду<br /> З булавами, з бунчугами<br /> Збирать на пораду.<br /> Нехай душі козацькії<br /> В Украйні витають —<br /> Там широко, там весело<br /> Од краю до краю…<br /> Як та воля, що минулась,<br /> Дніпр широкий — море,<br /> Степ і степ, ревуть пороги,<br /> І могили — гори,<br /> Там родилась, гарцювала<br /> Козацькая воля;<br /> Там шляхтою, татарами<br /> Засідала поле,<br /> Засівала трупом поле,<br /> Поки не остило…<br /> Лягла спочить… А тим часом<br /> Виросла могила,<br /> А над нею орел чорний<br /> Сторожем літає,<br /> І про неї добрим людям<br /> Кобзарі співають,<br /> Все співають, як діялось,<br /> Сліпі небораки,<br /> Бо дотепні… А я… а я<br /> Тілько вмію плакать,<br /> Тілько сльози за Украйну…<br /> А слова — немає…<br /> А за лихо… Та цур йому!<br /> Хто його не знає!<br /> А надто той, що дивиться<br /> На людей душою,<br /> Пекло йому на сім світі,<br /> А на тім…<br /> Журбою<br /> Не накличу собі долі,<br /> Коли так не маю.<br /> Нехай злидні живуть три дні<br /> Я їх заховаю,<br /> Заховаю змію люту<br /> Коло свого серця,<br /> Щоб вороги не бачили,<br /> Як лихо сміється…<br /> Нехай думка, як той ворон,<br /> Літає та кряче,<br /> А серденько соловейком<br /> Щебече та плаче<br /> Нишком — люди не побачать,<br /> То й не засміються…<br /> Не втирайте ж мої сльози,<br /> Нехай собі ллються,<br /> Чуже поле поливають<br /> Щодня і щоночі,<br /> Поки, поки… не засиплють<br /> Чужим піском очі…<br /> Отаке-то… А що робить?<br /> Журба не поможе.<br /> Хто ж сироті завидує —<br /> Карай того, боже!<br /> Думи мої, думи мої,<br /> Квіти мої, діти!<br /> Виростав вас, доглядав вас,<br /> Де ж мені вас діти?<br /> В Україну ідіть, діти!<br /> В нашу Україну,<br /> Попідтинню, сиротами,<br /> А я — тут загину.<br /> Там найдете щире серце<br /> І слово ласкаве,<br /> Там найдете щиру правду,<br /> А ще, може, й славу…<br /> Привітай же, моя ненько,<br /> Моя Україно,<br /> Моїх діток нерозумних,<br /> Як свою дитину.<br /> [1839, С.-Петербург]
ПЕРЕБЕНДЯ
Перебендя старий, сліпий,<br /> Хто його не знає?<br /> Він усюди вештається<br /> Та на кобзі грає.<br /> А хто грає, того знають<br /> І дякують люде:<br /> Він їм тугу розганяє,<br /> Хоть сам світом нудить.<br /> Попідтинню сіромаха<br /> І днює й ночує;<br /> Нема йому в світі хати;<br /> Недоля жартує<br /> Над старою головою,<br /> А йому байдуже;<br /> Сяде собі, заспіває:<br /> "Ой не шуми, луже!"<br /> Заспіває та й згадає,<br /> Що він сиротина,<br /> Пожуриться, посумує,<br /> Сидячи під тином.<br /> Отакий-то Перебендя,<br /> Старий та химерний!<br /> Заспіває про Чалого<br /> На Горлицю зверне;<br /> З дівчатами на вигоні —<br /> Гриця та веснянку,<br /> А у шинку з парубками —<br /> Сербина, Шинкарку<br /> З жонатими на бенкеті<br /> (Де свекруха злая) —<br /> Про тополю, лиху долю,<br /> А потім —<br /> У гаю;<br /> На базарі — про Лазаря,<br /> Або, щоб те знали,<br /> Тяжко-важко заспіває,<br /> Як Січ руйнували.<br /> Отакий-то Перебендя,<br /> Старий та химерний!<br /> Заспіває, засміється,<br /> А на сльози зверне.<br /> Вітер віє-повіває,<br /> По полю гуляє.<br /> На могилі кобзар сидить<br /> Та на кобзі грає.<br /> Кругом його степ, як море<br /> Широке, синіє;<br /> За могилою могила,<br /> А там — тілько мріє.<br /> Сивий ус, стару чуприну<br /> Вітер розвіває;<br /> То приляже та послуха,<br /> Як кобзар співає,<br /> Як серце сміється, сліпі очі плачуть…<br /> Послуха, повіє…<br /> Старий заховавсь<br /> В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,<br /> Щоб вітер по полю слова розмахав,<br /> Щоб люде не чули, бо то боже слово,<br /> То серце по волі з богом розмовля,<br /> То серце щебече господнюю славу,<br /> А думка край світа на хмарі ґуля.<br /> Орлом сизокрилим літає, ширяє,<br /> Аж небо блакитне широкими б'є;<br /> Спочине на сонці, його запитає,<br /> Де воно ночує, як воно встає;<br /> Послухає моря, що воно говорить,<br /> Спита чорну гору: "Чого ти німа?"<br /> І знову на небо, бо на землі горе,<br /> Бо на їй, широкій, куточка нема<br /> Тому, хто все знає, тому, хто все чує:<br /> Що море говорить, де сонце ночує.<br /> Його на сім світі ніхто не прийма.<br /> Один він між ними, як сонце високе.<br /> Його знають люде, бо носить земля;<br /> А якби почули, що він, одинокий,<br /> Співа на могилі, з морем розмовля,<br /> На божеє слово вони б насміялись,<br /> Дурним би назвали, од себе б прогнали.<br /> "Нехай понад морем,— сказали б,— гуля!":<br /> Добре єси, мій кобзарю,<br /> Добре, батьку, робиш,<br /> Що співати, розмовляти<br /> На могилу ходиш!<br /> Ходи собі, мій голубе,<br /> Поки не заснуло<br /> Твоє серце, та виспівуй,<br /> Щоб люде не чули.<br /> А щоб тебе не цурались,<br /> Потурай їм, брате!<br /> Скачи, враже, як пан каже:<br /> На те він багатий.<br /> Отакий-то Перебендя,<br /> Старий та химерний!<br /> Заспіває весільної,<br /> А на журбу зверне.<br /> [1839, С.-Петербург]
ТОПОЛЯ
По діброві вітер виє,<br /> Гуляє по полю,<br /> Край дороги гне тополю<br /> До самого долу.<br /> Стан високий, лист широкий —<br /> Нащо зеленіє?<br /> Кругом поле, як те море<br /> Широке, синіє.<br /> Чумак іде, подивиться<br /> Та й голову схилить;<br /> Чабан вранці з сопілкою<br /> Сяде на могилі,<br /> Подивиться — серце ниє:<br /> Кругом ні билини!<br /> Одна, одна, як сирота<br /> На чужині, гине!<br /> Хто ж викохав тонку, гнучку<br /> В степу погибати?<br /> Постривайте, все розкажу,<br /> Слухайте ж, дівчата.<br /> Полюбила чорнобрива<br /> Козака дівчина.<br /> Полюбила — не спинила,<br /> Пішов та й загинув…<br /> Якби знала, що покине,<br /> Була б не любила;<br /> Якби знала, що загине,<br /> Була б не пустила;<br /> Якби знала, не ходила б<br /> Пізно за водою,<br /> Не стояла б до півночі<br /> З милим під вербою;<br /> Якби знала!.. І то лихо —<br /> Попереду знати,<br /> Що нам в світі зустрінеться.<br /> Не знайте, дівчата!<br /> Не питайте свою долю…<br /> Само серце знає,<br /> Кого любить… Нехай в'яне,<br /> Поки закопають!<br /> Бо не довго, чорнобриві,<br /> Карі оченята;<br /> Біле личко червоніє<br /> Не довго, дівчата!<br /> До полудня, та й зав'яне,<br /> Брови полиняють…<br /> Кохайтеся ж, любітеся,<br /> Як серденько знає.<br /> Защебече соловейко<br /> В лузі на калині, —<br /> Заспіває козаченько,<br /> Ходя по долині.<br /> Виспівує, поки вийде<br /> Чорнобрива з хати;<br /> А він її запитає:<br /> "Чи не била мати?"<br /> Стануть собі, обіймуться, —<br /> Співа соловейко;<br /> Послухають, розійдуться,<br /> Обоє раденькі.<br /> Ніхто того не побачить,<br /> Ніхто не спитає:<br /> "Де ти була, що робила?"<br /> Сама собі знає.<br /> Любилася, кохалася,<br /> А серденько мліло:<br /> Воно чуло недоленьку,<br /> А сказать не вміло.<br /> Не сказало — осталася,<br /> День і ніч воркує,<br /> Як голубка без голуба,<br /> А ніхто не чує.<br /> Не щебече соловейко<br /> В лузі над водою,<br /> Не співає чорнобрива,<br /> Стоя під вербою;<br /> Не співає,— як сирота,<br /> Білим світом нудить.<br /> Без милого батько, мати —<br /> Як чужії люде.<br /> Без милого сонце світить —<br /> Як ворог сміється;<br /> Без милого скрізь могила…<br /> А серденько б'ється!<br /> Минув і рік, минув другий<br /> Козака немає;<br /> Сохне вона, як квіточка, —<br /> Ніхто не питає.<br /> "Чого в'янеш, моя доню?" —<br /> Мати не спитала,<br /> За старого, багатого<br /> Нищечком єднала.<br /> "Іди, доню,— каже мати,<br /> Не вік дівовати.<br /> Він багатий, одинокий —<br /> Будеш пановати".<br /> "Не хочу я пановати,<br /> Не піду я, мамо!<br /> Рушниками, що придбала,<br /> Спусти мене в яму.<br /> Нехай попи заспівають,<br /> А дружки поплачуть:<br /> Легше мені в труні лежать,<br /> Ніж його побачить".<br /> Не слухала стара мати,<br /> Робила, що знала;<br /> Все бачила чорнобрива,<br /> Сохла і мовчала.<br /> Пішла вночі до ворожки,<br /> Щоб поворожити:<br /> Чи довго їй на сім світі<br /> Без милого жити?<br /> "Бабусенько, голубонько,<br /> Серце моє, ненько!<br /> Скажи мені щиру правду,<br /> Де милий-серденько?<br /> Чи жив, здоров, чи він любить,<br /> Чи забув-покинув?<br /> Скажи ж мені, де мій милий?<br /> Край світа полину!<br /> Бабусенько, голубонько,<br /> Скажи, коли знаєш!<br /> Бо видає мене мати<br /> За старого заміж.<br /> Любить його, моя сиза,<br /> Серце не навчити.<br /> Пішла б же я утопилась —<br /> Жаль душу згубити.<br /> Коли нежив чорнобривий,<br /> Зроби, моя пташко,<br /> Щоб додому не вернулась…<br /> Тяжко мені, тяжко!<br /> Там старий жде з старостами…<br /> Скажи ж мою долю".<br /> "Добре, доню; спочинь трошки..<br /> Чини ж мою волю.<br /> Сама колись дівовала,<br /> Теє лихо знаю;<br /> Минулося — навчилася,<br /> Людям помагаю.<br /> Твою долю, моя доню,<br /> Позаторік знала,<br /> Позаторік і зіллячка<br /> Для того придбала".<br /> Пішла стара, мов каламар<br /> Достала з полиці.<br /> "Ось на тобі сего дива!<br /> Піди до криниці;<br /> Поки півні не співали,<br /> Умийся водою,<br /> Випий трошки сего зілля —<br /> Все лихо загоїть.<br /> Вип'єш — біжи якомога;<br /> Що б там ні кричало,<br /> Не оглянься, поки станеш<br /> Аж там, де прощалась.<br /> Одпочинеш; а як стане<br /> Місяць серед неба,<br /> Випий ще раз; не приїде —<br /> Втретє випить треба.<br /> За перший раз, як за той рік,<br /> Будеш ти такою;<br /> А за другий — серед степу<br /> Тупне кінь ногою.<br /> Коли живий козаченько,<br /> То зараз прибуде.<br /> А за третій… моя доню,<br /> Не питай, що буде.<br /> Та ще, чуєш, не хрестися,<br /> Бо все піде в воду.<br /> Тепер же йди, подивися<br /> На торішню вроду".<br /> Взяла зілля, поклонилась:<br /> "Спасибі, бабусю!"<br /> Вийшла з хати: "Чи йти, чи ні?<br /> Ні, вже не вернуся!"<br /> Пішла, вмилась, напилася,<br /> Мов не своя стала,<br /> Вдруге, втретє, та, мов сонна,<br /> В степу заспівала:<br /> "Плавай, плавай, лебедонько,<br /> По синьому морю,<br /> Рости, рости, тополенько,<br /> Все вгору та вгору!<br /> Рости тонка та висока<br /> До самої хмари,<br /> Спитай бога, чи діжду я,<br /> Чи не діжду пари?<br /> Рости, рости, подивися<br /> За синєє море:<br /> По тім боці — моя доля,<br /> По сім боці — горе.<br /> Там десь милий чорнобривий<br /> По полю гуляє,<br /> А я плачу, літа трачу,<br /> Його виглядаю.<br /> Скажи йому, моє серце,<br /> Що сміються люде;<br /> Скажи йому, що загину,<br /> Коли не прибуде.<br /> Сама хоче мене мати<br /> В землю заховати…<br /> А хто ж її головоньку<br /> Буде доглядати?<br /> Хто догляне, розпитає,<br /> На старість поможе?<br /> Мамо моя, доле моя!<br /> Боже милий, боже!<br /> Подивися, тополенько,<br /> Як нема — заплачеш<br /> До схід сонця ранісінько,<br /> Щоб ніхто не бачив.<br /> Рости ж, серце-тополенько,<br /> Все вгору та вгору;<br /> Плавай, плавай, лебедонько,<br /> По синьому морю!"<br /> Таку пісню чорнобрива<br /> В степу заспівала.<br /> Зілля дива наробило —<br /> Тополею стала.<br /> Не вернулася додому,<br /> Не діждала пари;<br /> Тонка-тонка та висока —<br /> До самої хмари.<br /> По діброві вітер виє,<br /> Гуляє по полю,<br /> Край дороги гне тополю<br /> До самого долу.<br /> [1839, С.-Петербург]
ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА
Б'ють пороги; місяць сходить,<br /> Як і перше сходив…<br /> Нема Січі, пропав і той,<br /> Хто всім верховодив!<br /> Нема Січі; очерети<br /> У Дніпра питають:<br /> "Де то наші діти ділись,<br /> Де вони гуляють?"<br /> Чайка скиглить літаючи,<br /> Мов за дітьми плаче;<br /> Сонце гріє, вітер віє<br /> На степу козачім.<br /> На тім степу скрізь могили<br /> Стоять та сумують;<br /> Питаються у буйного:<br /> "Де наші панують?<br /> Де панують, бенкетують?<br /> Де ви забарились?<br /> Вернітеся! дивітеся —<br /> Жита похилились,<br /> Де паслися ваші коні,<br /> Де тирса шуміла,<br /> Де кров ляха, татарина<br /> Морем червоніла —<br /> Вернітеся!" — "Не вернуться!<br /> Заграло, сказало<br /> Синє море.— Не вернуться,<br /> Навіки пропали!"<br /> Правда, море, правда, синє!<br /> Такая їх доля:<br /> Не вернуться сподівані,<br /> Не вернеться воля,<br /> Не вернуться запорожці,<br /> Не встануть гетьмани,<br /> Не покриють Україну<br /> Червоні жупани!<br /> Обідрана, сиротою<br /> Понад Дніпром плаче;<br /> Тяжко-важко сиротині,<br /> А ніхто не бачить…<br /> Тілько ворог, що сміється…<br /> Смійся, лютий враже!<br /> Та не дуже, бо все гине,<br /> Слава не поляже;<br /> Не поляже, а розкаже,<br /> Що діялось в світі,<br /> Чия правда, чия кривда<br /> І чиї ми діти.<br /> Наша дума, наша пісня<br /> Не вмре, не загине…<br /> От де, люде, наша слава,<br /> Слава України!<br /> Без золота, без каменю,<br /> Без хитрої мови,<br /> А голосна та правдива,<br /> Як господа слово.<br /> Чи так, батьку отамане?<br /> Чи правду співаю?<br /> Ех, якби-то!.. Та що й казать?<br /> Кебети не маю.<br /> А до того — Московщина,<br /> Кругом чужі люде.<br /> "Не потурай",— може, скажеш,<br /> Та що з того буде?<br /> Насміються на псалом той,<br /> Що виллю сльозами;<br /> Насміються… Тяжко, батьку,<br /> Жити з ворогами!<br /> Поборовся б і я, може,<br /> Якби малось сили;<br /> Заспівав би,— був голосок,<br /> Та позички з'їли.<br /> Отаке-то лихо тяжке,<br /> Батьку ти мій, друже!<br /> Блуджу в снігах та сам собі:<br /> "Ой не шуми, луже!"<br /> Не втну більше. А ти, батьку,<br /> Як сам здоров знаєш;<br /> Тебе люде поважають,<br /> Добрий голос маєш;<br /> Співай же їм, мій голубе,<br /> Про Січ, про могили,<br /> Коли яку насипали,<br /> Кого положили.<br /> Про старину, про те диво,<br /> Що було, минуло —<br /> Утни, батьку, щоб нехотя<br /> На ввесь світ почули,<br /> Що діялось в Україні,<br /> За що погибала,<br /> За що слава козацькая<br /> На всім світі стала!<br /> Утни, батьку, орле сизий!<br /> Нехай я заплачу,<br /> Нехай свою Україну<br /> Я ще раз побачу,<br /> Нехай ще раз послухаю,<br /> Як те море грає,<br /> Як дівчина під вербою<br /> Гриця заспіває.<br /> Нехай ще раз усміхнеться<br /> Серце на чужині,<br /> Поки ляже в чужу землю,<br /> В чужій домовині.<br /> [1839, С.-Петербург]
ІВАН ПІДКОВА
I
Було колись — в Україні<br /> Ревіли гармати;<br /> Було колись — запорожці<br /> Вміли панувати.<br /> Панували, добували<br /> І славу, і волю;<br /> Минулося — осталися<br /> Могили на полі.<br /> Високії ті могили,<br /> Де лягло спочити<br /> Козацькеє біле тіло,<br /> В китайку повите.<br /> Високії ті могили<br /> Чорніють, як гори,<br /> Та про волю нишком в полі<br /> З вітрами говорять.<br /> Свідок слави дідівщини<br /> З вітром розмовляє,<br /> А внук косу несе в росу,<br /> За ними співає.<br /> Було колись — в Україні<br /> Лихо танцювало,<br /> Журба в шинку мед-горілку<br /> Поставцем кружала.<br /> Було колись добре жити<br /> На тій Україні…<br /> А згадаймо! може, серце<br /> Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману<br /> Небо, сонце криє,<br /> Синє море звірюкою<br /> То стогне, то виє,<br /> Дніпра гирло затопило.<br /> "А нуте, хлоп'ята,<br /> На байдаки! Море грає —<br /> Ходім погуляти!"<br /> Висипали запорожці —<br /> Лиман човни вкрили.<br /> "Грай же, море!" — заспівали,<br /> Запінились хвилі.<br /> Кругом хвилі, як ті гори:<br /> Ні землі, ні неба.<br /> Серце мліє, а козакам<br /> Того тілько й треба.<br /> Пливуть собі та співають;<br /> Рибалка літає…<br /> А попереду отаман<br /> Веде, куди знає.<br /> Походжає вздовж байдака,<br /> Гасне люлька в роті;<br /> Поглядає сюди-туди —<br /> Де-де буть роботі?<br /> Закрутивши чорні уси,<br /> За ухо чуприну,<br /> Підняв шапку — човни стали.<br /> "Нехай ворог гине!<br /> Не в Синопу, отамани,<br /> Панове-молодці,<br /> А у Царград, до султана,<br /> Поїдемо в гості!"<br /> "Добре, батьку отамане!" —<br /> Кругом заревіло.<br /> "Спасибі вам!" —<br /> Надів шапку.<br /> Знову закипіло<br /> Синє море; вздовж байдака<br /> Знову походжає<br /> Пан-отаман та на хвилю<br /> Мовчки поглядає.<br /> [1839, С.-Петербург]
Н. МАРКЕВИЧУ
Бандуристе, орле сизий!<br /> Добре тобі, брате:<br /> Маєш крила, маєш силу,<br /> Є коли літати.<br /> Тепер летиш в Україну —<br /> Тебе виглядають.<br /> Полетів би за тобою,<br /> Та хто привітає.<br /> Я й тут чужий, одинокий,<br /> І на Україні<br /> Я сирота, мій голубе,<br /> Як і на чужині.<br /> Чого ж серце б'ється, рветься?<br /> Я там одинокий.<br /> Одинокий… а Украйна!<br /> А степи широкі!<br /> Там повіє буйнесенький,<br /> Як брат, заговорить;<br /> Там в широкім полі воля;<br /> Там синєє море<br /> Виграває, хвалить бога,<br /> Тугу розганяє;<br /> Там могили з буйним вітром<br /> В степу розмовляють,<br /> Розмовляють сумуючи,<br /> Отака їх мова:<br /> "Було колись — минулося,<br /> Не вернеться знову".<br /> Полетів би, послухав би,<br /> Заплакав би з ними…<br /> Та ба, доля приборкала<br /> Меж людьми чужими.<br /> С.-Петербург, 9 мая 1840 року
НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ
Поїдеш далеко,<br /> Побачиш багато;<br /> Задивишся, зажуришся,<br /> Згадай мене, брате!<br /> [Травень-червень 1840, С.-Петербург]
* * *
Вітер з гаєм розмовляє,<br /> Шепче з осокою,<br /> Пливе човен по Дунаю<br /> Один за водою.<br /> Пливе човен води повен,<br /> Ніхто не спиняє,<br /> Кому спинить — рибалоньки<br /> На світі немає.<br /> Поплив човен в синє море,<br /> А воно заграло,<br /> Погралися гори-хвилі —<br /> І скіпок не стало.<br /> Недовгий шлях — як човнові<br /> До синього моря —<br /> Сиротині на чужину,<br /> А там — і до горя.<br /> Пограються добрі люди,<br /> Як холодні хвилі;<br /> Потім собі подивляться,<br /> Як сирота плаче;<br /> Потім спитай, де сирота,<br /> Не чув і не бачив.<br /> [1841, С.-Петербург]
МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
Оксані К…ко<br /> На пам'ять того,що давно минуло
I
Вітер в гаї нагинає<br /> Лозу і тополю,<br /> Лама дуба, котить полем<br /> Перекотиполе.<br /> Так і доля: того лама,<br /> Того нагинає;<br /> Мене котить, а де спинить,<br /> І сама не знає —<br /> У якому краю мене заховають,<br /> Де я прихилюся, навіки засну.<br /> Коли нема щастя, нема талану,<br /> Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,<br /> Не скаже хоть на сміх: "Нехай спочиває;<br /> Тілько його й долі, що рано заснув".<br /> Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!<br /> І ти не згадаєш того сироту,<br /> Що в сірій свитині, бувало, щасливий,<br /> Як побачить диво — твою красоту.<br /> Кого ти без мови, без слова навчила<br /> Очима, душею, серцем розмовлять.<br /> З ким ти усміхалась, плакала, журилась,<br /> Кому ти любила Петруся співать.<br /> І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!<br /> А я й досі плачу, і досі журюсь,<br /> Виливаю сльози на мою Мар'яну,<br /> На тебе дивлюся, за тебе молюсь.<br /> Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,<br /> І сестру Мар'яну рястом уквітчай,<br /> Часом на Петруся усміхнись, щаслива,<br /> І, хоч так як жарти, колишнє згадай.<br /> Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 р.<br /> У неділю на вигоні<br /> Дівчата гуляли,<br /> Жартували з парубками,<br /> Деякі співали —<br /> Про досвітки-вечірниці<br /> Та як била мати,<br /> Щоб з козаком не стояла.<br /> Звичайне, дівчата…<br /> То про своє все й співають,<br /> Яка про що знає…<br /> Аж ось з хлопцем старий кобзар<br /> В село шкандибає.<br /> В руках чоботи, на плечах<br /> Латана торбина<br /> У старого; а дитина!<br /> Сердешна дитина!<br /> Обідране; ледви-ледви<br /> Несе ноженята…<br /> (Достеменний син Катрусі).<br /> Дивляться дівчата…<br /> "Кобзар іде! Кобзар іде!"<br /> Та всі, якомога,<br /> Хлопців кинули, побігли<br /> Зустрічать сліпого!<br /> "Діду, серце, голубчику,<br /> Заграй яку-небудь.<br /> Я шага дам".— "Я — черешень".<br /> "Всього, чого треба,<br /> Всього дамо… одпочинеш,<br /> А ми потанцюєм…<br /> Заграй же нам яку-небудь".<br /> "Чую, любі, чую…<br /> Спасибі вам, мої квіти,<br /> За слово ласкаве.<br /> Заграв би вам, та, бачите,<br /> Справи нема… справи.<br /> Учора був на базарі,<br /> Кобза зопсувалась…<br /> Розбилася…" — "А струни є?"<br /> "Тілько три осталось".<br /> "Та хоч на трьох яку-небудь".<br /> "На трьох… Ох, дівчата!<br /> І на одній колись-то грав,<br /> Та ба, вже не грати…<br /> Постривайте, мої любі,<br /> Трошки одпочину.<br /> Сядьмо, хлопче". Посідали.<br /> Розв'язав торбину,<br /> Вийняв кобзу, разів зо два<br /> Ударив по рваних.<br /> "Що б вам заграть? постривайте.<br /> Черницю Мар'яну<br /> Чи чували?" —<br /> "Ні, не чули".<br /> "Слухайте ж, дівчата,<br /> Та кайтеся… Давно колись<br /> Була собі мати,<br /> Був і батько, та не стало;<br /> Осталась вдовою,<br /> Та й не молодою,<br /> І з волами,<br /> І з возами,<br /> Й малою дочкою.<br /> Росла дочка Мар'яна,<br /> А виросла, як панна,<br /> Кароока І висока,<br /> Хоч за пана гетьмана.<br /> Стала мати гадати<br /> Та за пана єднати.<br /> А Мар'яна<br /> Не до пана<br /> Виходила гуляти,<br /> Не до пана старого,<br /> Усатого, товстого,<br /> А з Петрусем<br /> В гаю, в лузі<br /> Що вечора святого —<br /> Розмовляла,<br /> Жартувала,<br /> Обнімала, мліла…<br /> А іноді усміхалась,<br /> Плакала, німіла…<br /> "Чого ж плачеш, моє серце?"<br /> Петро запитає;<br /> Вона гляне, усміхнеться:<br /> "І сама не знаю…"<br /> "Може, думаєш, покину?<br /> Ні, моя рибчино,<br /> Буду ходить, буду любить,<br /> Поки не загину!.."<br /> "Хіба було коли в світі,<br /> Щиро що кохались,<br /> Розійшлися, не взялися<br /> Й живими остались?<br /> Ні, не було, мій голубе.<br /> Ти чув, що співають…<br /> То кобзарі вигадують,<br /> Бо, сліпі, не знають,<br /> Бо не бачать, що є брови<br /> Чорні, карі очі,<br /> І високий стан козачий,<br /> І гнучкий дівочий.<br /> Що є коси, довгі коси,<br /> Козацька чуприна…<br /> Що на мову на Петрову<br /> В глухій домовині<br /> Усміхнуся; скажу йому:<br /> "Орле сизокрилий,<br /> Люблю тебе й на сім світі,<br /> Як на тім любила".<br /> Отак, серце, обнімемось,<br /> Отак поцілую,<br /> Нехай вкупі закопають…<br /> Умру… не почую.<br /> Не почую…" Обнялися,<br /> Обнялись, зомліли…<br /> Отак вони любилися!<br /> На той світ хотіли<br /> Обнявшися переступить;<br /> Та не по їх стало!<br /> Щовечора сходилися,<br /> І мати не знала,<br /> Де Мар'яна до півночі<br /> І з ким розмовляє?<br /> "Воно мале ще, дитина,<br /> Нічого не знає".<br /> Угадала стара мати,<br /> Та не все вгадала,<br /> Знать, забула, що колись-то<br /> Сама дівувала.<br /> Угадала мати: Мар'яна-дитина<br /> Не знає, як треба на сім світі жить.<br /> Думала — ні люди, ані домовина<br /> З Петром не розрізнять… уміла любить.<br /> Думала, що тілько кобзарі співають,<br /> Бо, сліпі, не бачать карих оченят;<br /> Що тілько лякають молодих дівчат…<br /> Лякають, дівчата, правдою лякають!<br /> І я вас лякаю, бо те лихо знаю,<br /> Бодай його в світі нікому не знать —<br /> Того, що я знаю… Минуло, дівчата!<br /> Серце не заснуло, я вас не забув.<br /> Люблю вас і досі, як діточок мати,<br /> Буду вам співати, поки не засну.<br /> Тойді ж, мої любі, як мене не стане,<br /> Згадайте про мене, про мою Мар'яну;<br /> Я вам з того світа, любі, усміхнусь,<br /> Усміхнуся…" — та й заплакав.<br /> Дивились дівчата,<br /> Не питали, чого плаче?<br /> Та й нащо питати?<br /> Минулося. Помагало<br /> Ласкаве дівоче Щире слово…<br /> "Вибачайте…Утер сліпі очі.<br /> Вибачайте, мої любі,<br /> Нехотя журюся.<br /> Так от, бачите, Мар'яна<br /> З убогим Петрусем<br /> Щовечора розмовляла,<br /> І мати не знала,<br /> Дивувалась, що се таке<br /> Мар'яну спіткало?<br /> Чи не пристріт? Сяде шити —<br /> Не те вишиває;<br /> Замість Гриця, задумавшись,<br /> Петруся співає.<br /> Часом сонна розмовляє,<br /> Подушку цілує…<br /> Мати спершу сміялася,<br /> Думала — жартує,<br /> Потім бачить, що не жарти,<br /> Та й каже: "Мар'яно!<br /> Треба буде старостів ждать,<br /> Та, може, й од пана!<br /> Ти вже виросла нівроку,<br /> Уже й дівувала;<br /> Я вже думаю, що, бачиш…<br /> Насилу сказала,<br /> Що вже й заміж, коли теє…"<br /> "А за кого, мамо!?"<br /> "Хто вподоба, тому й оддам".<br /> Співає Мар'яна:<br /> "Оддай мене, моя мамо,<br /> Та не за старого,<br /> Оддай мене, моє серце,<br /> Та за молодого.<br /> Нехай старий бурлакує,<br /> Гроші заробляє,<br /> А молодий мене любить,<br /> Долі не шукає.<br /> Не шукає, не блукає<br /> Чужими степами.<br /> Свої воли, свої вози,<br /> А між парубками,<br /> Як маківка меж квітками,<br /> Цвіте, розцвітає.<br /> Має поле, має волю,<br /> Та долі не має.<br /> Його щастя, його доля —<br /> Мої чорні брови,<br /> Довгі вії, карі очі,<br /> Ласкавеє слово.<br /> Оддай мене, моя мамо,<br /> Та не за старого,<br /> Оддай мене, моє серце,<br /> Та за молодого".<br /> "Дочко моя, Мар'яно,<br /> Оддам тебе за пана,<br /> За старшого, багатого,<br /> За сотника Івана".<br /> "Умру, серце мамо,<br /> За сотником Іваном".<br /> "Не вмреш, будеш панувати,<br /> Будеш діток годувати".<br /> "Піду в найми, піду в люди,<br /> А за сотником не буду".<br /> "Будеш, дочко Мар'яно,<br /> За сотником Іваном".<br /> Заплакала, заридала<br /> Сердешна Мар'яна.<br /> "За старого… багатого…<br /> За сотника Івана…" —<br /> Сама собі розмовляла,<br /> А потім сказала:<br /> "Я ще, мамо, не виросла,<br /> Ще не дівувала.<br /> Бо ти мене не пускала<br /> Вранці до криниці,<br /> Ні жита жать, ні льону брать,<br /> Ні на вечірниці,<br /> Де дівчата з парубками<br /> Жартують, співають<br /> Та про мене, чорнобриву,<br /> Нишком розмовляють:<br /> "Багатого дочка батька,<br /> Шляхетського роду".<br /> Тяжко мені. Тяжко, мамо!<br /> Нащо дала вроду<br /> Нащо брови змальовала?<br /> Дала карі очі?<br /> Ти все дала, тілько долі,<br /> Долі дать не хочеш!<br /> Нащо ж мене годувала?<br /> Нащо доглядала?<br /> Поки лиха я не знала,<br /> Чом не заховала?"<br /> Не слухала стара мати,<br /> Лягла спочивати.<br /> А Мар'яна за сльозами<br /> Ледве вийшла з хати.
II
"Ой, гоп не пила,<br /> На весіллі була,<br /> До господи не втрапила,<br /> До сусіда зайшла,<br /> А в сусіда<br /> До обіда<br /> В льоху спати лягла.<br /> Із льоху та в льох,<br /> Завертали в горох,<br /> І в коморі, і надворі<br /> З нежонатим удвох<br /> Пустували,<br /> Жартували,<br /> Зопсували горох.<br /> Ой гоп не сама —<br /> Напоїла кума<br /> І привела до господи.<br /> Не побачив Хома.<br /> Хомо, в хаті<br /> Ляжем спати.<br /> Хоми дома нема.<br /> Тряси ж тебе трясця, Хомо!<br /> Я не ляжу спати дома,<br /> А до кума<br /> До Наума<br /> Піду в клуню на солому.<br /> Ануте, напилась!<br /> Наша, наша придалась!<br /> Червоніє хвартушина:<br /> Роду чесного дитина".<br /> Отак ордою йшли придани,<br /> Співали п'яні; а Мар'яна<br /> Крізь тин дивилася на те.<br /> Не додивилася, упала<br /> І тяжко, тяжко заридала.<br /> Таке-то лихо, і за те,<br /> Що щиро любить. Тяжко, діти,<br /> Вік одинокому прожить,<br /> А ще гірше, мої квіти,<br /> Нерівню в світі полюбить.<br /> Дивіться на мене: я виплакав очі.<br /> Мені їх не шкода, мені їх не жаль.<br /> Ні на що дивиться: ті очі дівочі…<br /> Що колись… колись-то… Думи та печаль,<br /> А більше нічого не мав я й не маю,<br /> А з грішми такими тяжко в світі жить.<br /> Під тином ночую, з вітром розмовляю,<br /> Соромляться люди у хату пустить<br /> І привітать словом старого каліку.<br /> Укороти, боже, молодого віку<br /> Тому, хто не має талану любить.<br /> Легше, мої любі, покриться землею,<br /> Ніж бачить, як другий, багатий, старий,<br /> Цілує за гроші, вінчається з нею…<br /> О боже! мій боже! волею своєю<br /> Розбий моє тіло і душу розбий".<br /> Заридав кобзар, заплакав<br /> Сліпими очима.<br /> Дивувалися дівчата:<br /> Вже смерть за плечима,<br /> А він, сліпий, сивоусий,<br /> Про колишнє плаче.<br /> Не дивуйтеся, дівчата,<br /> На старі козачі<br /> Щирі сльози. То не роса<br /> Вранці при дорозі<br /> На спориші і не ваші<br /> Дуже дрібні сльози.<br /> Наплакався. Струни рвані<br /> Три перебирає.<br /> "Аж до вечора Мар'яна<br /> У темному гаю<br /> Проплакала; прийшов Петрусь,<br /> Вона розказала<br /> Все, що чула од матері<br /> І що сама знала,І не втерпіла, сказала,<br /> Як п'яні придани<br /> Йшли по улиці, співали.<br /> "Мар'яно, Мар'яно!<br /> Чом ти не убога! чом я не багатий!<br /> Чом у мене коней вороних нема?<br /> Не питала б мати, де ходиш гуляти,<br /> З ким коли стояла. Питала б сама,<br /> Сама свого серця; дала б йому волю<br /> Любить, кого знає. Я б тебе сховав<br /> Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,<br /> Щоб ніхто не бачив, де витає доля,<br /> Моя доля, моє щастя,<br /> Ти, моя Мар'яно.<br /> Чом не ти в сірій свитині,<br /> Чом я не в жупані?"<br /> А Мар'яна, як дитина<br /> Без матері, плаче.<br /> Петро стоїть коло неї,<br /> Нічого не бачить —<br /> Тілько сльози Мар'янині;<br /> А сльози дівочі<br /> І серед дня лихо роблять.<br /> А що ж серед ночі?<br /> "Не плач, серце, єсть у мене<br /> І сила, і воля,<br /> Люби мене, моє серце,<br /> Найду свою долю.<br /> За високими горами,<br /> За широкими степами,<br /> На чужому полі,<br /> По волі-неволі<br /> Найду свою долю!<br /> Не в свитині, а сотником<br /> До тебе вернуся,<br /> Не в бур'яні — серед церкви<br /> Обнімеш Петруся,<br /> Обнімемось, поцілую —<br /> Дивуйтеся, люди!<br /> А ти стоїш, червонієш…"<br /> "Коли-то те буде?"<br /> "Швидко, швидко, моя рибко,<br /> Молись тілько богу.<br /> Іди в хату, лягай спати.<br /> А я край дороги<br /> Серед степу помолюся<br /> Зорям яснооким,<br /> Щоб без мене доглядали<br /> Тебе, одиноку.<br /> Серед степу одпочину".<br /> "Хіба сю ніч кинеш?<br /> Хіба зараз?.." — "Я жартую.<br /> Тепер Україну<br /> Ні москалі, ні татари —<br /> Ніхто не воює".<br /> "А я чула, що ляхи йдуть".<br /> "То вони жартують.<br /> Розійдемось, моє серце,<br /> Поки не світає.<br /> Чого ж знову заплакала?"<br /> "І сама не знаю".<br /> [1841, С.-Петербург]
УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє —<br /> Вночі спочиває;<br /> Прокинеться — тихесенько<br /> В осоки питає:<br /> "Хто се, хто се по сім боці<br /> Чеше косу? хто се?..<br /> Хто се, хто се по тім боці<br /> Рве на собі коси?..<br /> Хто се, хто се?" — тихесенько<br /> Спитає-повіє<br /> Та й задріма, поки неба<br /> Край зачервоніє.<br /> "Хто се, хто се?" — спитаєте,<br /> Цікаві дівчата.<br /> Ото дочка по сім боці,<br /> По тім боці мати.<br /> Давно колись те діялось<br /> У нас на Вкраїні.<br /> Серед села вдова жила<br /> У новій хатині,<br /> Білолиця, кароока<br /> І станом висока,<br /> У жупані; кругом пані,<br /> І спереду, й збоку.<br /> І молода — нівроку їй,<br /> А за молодою,<br /> А надто ще за вдовою,<br /> Козаки ордою<br /> Так і ходять.<br /> І за нею<br /> Козаки ходили,<br /> Поки вдова без сорома<br /> Дочку породила;<br /> Породила, та й байдуже;<br /> Людям годувати<br /> В чужім селі покинула:<br /> Отака-то мати!..<br /> Постривайте, що ще буде!<br /> Годували люди<br /> Малу дочку, а вдовиця<br /> В неділю і в будень<br /> З жонатими, з парубками<br /> Пила та гуляла,<br /> Поки лихо не спіткало,<br /> Поки не та стала:<br /> Незчулася, як минули<br /> Літа молодії…<br /> Лихо, лихо! мати в'яне,<br /> Дочка червоніє,<br /> Виростає… Та й виросла<br /> Ганна кароока,<br /> Як тополя серед поля,<br /> Гнучка та висока.<br /> "Я Ганнусі не боюся!" —<br /> Співає матуся;<br /> А козаки, як хміль отой,<br /> В'ються круг Ганнусі.<br /> А надто той рибалонька,<br /> Жвавий, кучерявий,<br /> Мліє, в'яне, як зустріне<br /> Ганнусю чорняву.<br /> Побачила стара мати,<br /> Сказилася люта:<br /> "Чи бач, погань розхристана,<br /> Байстря необуте!<br /> Ти вже виросла, дівуєш,<br /> З хлопцями гуляєш.<br /> Постривай же, ось я тобі!..<br /> Мене зневажаєш?<br /> Ні, голубко!" І од злості<br /> Зубами скрегоче.<br /> Отака-то бува мати!..<br /> Де ж серце жіноче?<br /> Серце матері?.. Ох, лихо,<br /> Лишенько, дівчата!<br /> Мати стан гнучкий, високий,<br /> А серця — не мати.<br /> Ізогнеться стан високий,<br /> Брови полиняють,<br /> І незчуєтесь; а люди<br /> Сміючись згадають<br /> Ваші літа молодії,<br /> Та й скажуть — ледащо!<br /> Тяжко плакала Ганнуся,<br /> І не знала, за що,<br /> За що мати знущається,<br /> Лає, проклинає,<br /> Своє дитя без сорома<br /> Байстрям нарікає.<br /> Катувала, мордувала,<br /> Та не помагало:<br /> Як маківка на городі,<br /> Ганна розцвітала;<br /> Як калина при долині<br /> Вранці під росою,<br /> Так Ганнуся червоніла,<br /> Милася сльозою.<br /> "Заворожена!.. стривай же! —<br /> Шепче люта мати.<br /> Треба трути роздобути,<br /> Треба йти шукати<br /> Стару відьму!"<br /> Найшла відьму,<br /> І трути достала,<br /> І трутою до схід сонця<br /> Дочку напувала.<br /> Не помогло… Кляне мати<br /> Той час і годину,<br /> Коли на світ породила<br /> Нелюбу дитину.<br /> "Душно мені; ходім, дочко,<br /> До ставка купатись".<br /> "Ходім, мамо".<br /> На березі<br /> Ганна роздяглася,<br /> Роздяглася, розкинулась<br /> На білій сорочці;<br /> Рибалонька кучерявий<br /> Мліє на тім боці… І я колись…<br /> Та цур йому!<br /> Сором — не згадаю.<br /> Як дитина, калиною<br /> Себе забавляє,<br /> Гне стан гнучкий, розгинає,<br /> На сонечку гріє.<br /> Мати дивиться на неї,<br /> Од злості німіє;<br /> То жовтіє, то синіє;<br /> Розхристана, боса,<br /> З роту піна; мов скажена,<br /> Рве на собі коси.<br /> Кинулася до Ганнусі<br /> І в коси впилася.<br /> "Мамо! мамо! що ти робиш?"<br /> Хвиля роздалася,<br /> Закипіла, застогнала —<br /> І обох покрила.<br /> Рибалонька кучерявий<br /> З усієї сили<br /> Кинувсь в воду; пливе, синю<br /> Хвилю роздирає,<br /> Пливе, пливе… от-от доплив!<br /> Пірнув, виринає —<br /> І утоплену Ганнусю<br /> На берег виносить,<br /> Із рук матері закляклих<br /> Вириває коси.<br /> "Серце моє! доле моя!<br /> Розкрий карі очі!<br /> Подивися, усміхнися!<br /> Не хочеш? не хочеш!"<br /> Плаче, пада коло неї,<br /> Розкрива, цілує<br /> Мертві очі. "Подивися!..<br /> Не чує, не чує!"<br /> Лежить собі на пісочку,<br /> Білі рученята<br /> Розкидала; а за нею<br /> Стара люта мати:<br /> Очі вивело із лоба<br /> Од страшної муки;<br /> Втеребила в пісок жовтий<br /> Старі сині руки.<br /> Довго плакав рибалонька:<br /> "Нема в мене роду,<br /> Нема долі на сім світі,<br /> Ходім жити в воду!"<br /> Підняв її, поціловав…<br /> Хвиля застогнала,<br /> Розкрилася, закрилася —<br /> І сліду не стало…<br /> З того часу ставок чистий<br /> Заріс осокою;<br /> Не купаються дівчата,<br /> Обходять горою;<br /> Як угледять, то хрестяться<br /> І зовуть заклятим…<br /> Сумно-сумно кругом його…<br /> А вночі, дівчата,<br /> Випливає з води мати,<br /> Сяде по тім боці;<br /> Страшна, синя, розхристана<br /> І в мокрій сорочці,<br /> Мовчки дивиться на сей бік,<br /> Рве на собі коси…<br /> А тим часом синя хвиля<br /> Ганнусю виносить.<br /> Голісінька, стрепенеться,<br /> Сяде на пісочку…<br /> І рибалка випливає,<br /> Несе на сорочку<br /> Баговиння зеленого;<br /> Поцілує в очі —<br /> Та і в воду: соромиться<br /> На гнучкий дівочий,<br /> На стан голий подивиться.<br /> І ніхто не знає<br /> Того дива, що твориться<br /> Серед ночі в гаї.<br /> Тілько вітер з осокою<br /> Шепче: "Хто се, хто се<br /> Сидить сумно над водою,<br /> Чеше довгі коси?"<br /> С.-Петербург, декабря 8, 1841 року
ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ
Из драмы "Невеста"
Старый гордый воевода<br /> Ровно на четыре года<br /> Ушел на войну.<br /> И дубовыми дверями,<br /> И тяжелыми замками<br /> Запер он жену.<br /> Старый, стало быть, ревнивый,<br /> Бьется долго и ретиво.<br /> Кончилась война,<br /> И прошли четыре года.<br /> Возвратился воевода.<br /> А жена? Она<br /> Погрустила и решила:<br /> Окно в двери превратила.<br /> И проходит год —<br /> Пеленает сына Яна<br /> Да про старого про пана<br /> Песенку поет:<br /> "Ой баю, баю, сын мой,<br /> Ян мой милый!<br /> Когда б воеводу татары убили,<br /> Татары убили или волки съели!<br /> Ой баю, баю на мягкой постели".<br /> [Грудень 1841, С.-Петербург]
СЛЕПАЯ
Поэма
"Кого, рыдая, призову я<br /> Делить тоску, печаль мою?<br /> В чужом краю кому, тоскуя,<br /> Родную песню пропою?<br /> Угасну, бедный, я в неволе!<br /> Тоску мою, печаль мою<br /> О прежней воле, прежней доле<br /> Немым стенам передаю.<br /> О если б стон моей печали<br /> И звук заржавленных цепей,<br /> Святые ветры, вы домчали<br /> На лоно родины моей<br /> И в мирной куще повторили,<br /> Где мой отец и мать моя<br /> Меня лелеяли, любили!<br /> А братья? Грешная семья!<br /> Иноплеменникам за злато<br /> От стад, елея и вина<br /> Родного продали вы брата,<br /> Как на заклание овна.<br /> О боже, боже Иудеи,<br /> Благий творителю земли,<br /> Не наказуй родных злодеев,<br /> А мне смирение пошли!"<br /> Такую песню тихо пела,<br /> Сердечной грусти предана,<br /> Слепая нищая; она<br /> У барского двора сидела<br /> У незатворенных ворот.<br /> Но из ворот никто не йдет,<br /> Никто не едет,— опустели<br /> Хоромы барские давно;<br /> Широкий двор порос травою;<br /> Село забвенью предано;<br /> С патриархальной простотою,<br /> С отцовской славою святою<br /> Забыто все. Село молчит;<br /> Никто села не посетит,<br /> Не оживит его молвою.<br /> Как у кладбища, у ворот<br /> Сидит скорбящая слепая<br /> И псальму грустную поет.<br /> Она поет, а молодая<br /> Дочь несчастливицы моей<br /> Головкой смуглою прильнула<br /> К коленам матери своей;<br /> Тоски не ведая, заснула<br /> Сном непорочной простоты.<br /> В одежде грубой нищеты<br /> Она прекрасна; полдень ясный<br /> Моей Украины прекрасной<br /> Позолотил, любя, лелея,<br /> Свое прекрасное дитя.<br /> Ужели тщетно пролетят<br /> Дни упоения над нею<br /> И светлой радостью своею<br /> Ея тоски не усладят?<br /> Она прекрасна, мать калека —<br /> Кто будет ей руководить?<br /> Придет пора, пора любить,<br /> И злое сердце человека<br /> Ея любви не пощадит. …<br /> … невинным сном<br /> Оксана спит, а мать слепая,<br /> Уныло-тихо напевая,<br /> И каждый шорох сторожит.<br /> И если ветер, пролетая,<br /> Упавший лист пошевелит,<br /> Она немеет, и дрожит,<br /> И робко к сердцу прижимает<br /> Свое единое дитя,<br /> Свою единую отраду,<br /> Незрящей памятью следя<br /> Давно минувших дней усладу<br /> Печальной юности своей.<br /> Она изведала людей!<br /> И у забытой сей ограды<br /> Они ее не пощадят;<br /> Они готовы растерзать<br /> Ея дряхлеющие руки…<br /> Для их невнятен стон разлуки,<br /> Чужда им матери любовь.<br /> Они твердят — закон таков:<br /> "Не должно в прахе пресмыкаться<br /> И подаянием питаться<br /> Прекрасной юной сироте;<br /> И мы ее оденем златом,<br /> Внесем в высокие палаты<br /> И поклонимся красоте,<br /> Раскроем мир иных видений,<br /> Иных страстей высокий мир.<br /> Потом… потом…" И ваш кумир,<br /> Богиня ваших поклонении,<br /> От фимиама упилась<br /> И закоптела от курений;<br /> А ваша мудрость отреклась<br /> От обещанья; горстью злата,<br /> Великодушно бросив ей,<br /> Затмили блеск ея очей.<br /> И вот она в грязи разврата,<br /> Во славу дряхлых ваших дней,<br /> Перед толпою черни пьяной<br /> Пьет кубок…<br /> И запивает сердца раны.<br /> Не вы виновны, но она!<br /> Вы дали все, что должно было<br /> Наложнице презренной дать.<br /> А сон девичий обновили,<br /> А возвратили ль благодать<br /> Ея невинных помышлений?<br /> Ея невинную любовь,<br /> И радость тихих упоений,<br /> И целомудренную кровь<br /> Вы обновили ль? Не могли!<br /> Но, чада грешные земли!<br /> Вы дали ль ей восторг объятий<br /> Родного, милого дитяти,<br /> Кому бы, бедная, она<br /> Себя в сей мир переливала<br /> И тайну жизни открывала,<br /> Сердечной грусти предана?<br /> Развратной, бедной вашей кровью<br /> Вы не могли ей повторить<br /> Восторги девственной любови;<br /> Ея пустили вы влачить<br /> Остаток дней в мирской пустыне;<br /> И о родном, едином сыне<br /> Ей не придется получить<br /> Отрадной весточки сдалека.<br /> Чужие дети напоят<br /> Ее в предсмертный час жестокий,<br /> И одинокий гроб с упреком<br /> Чужие дети понесут.<br /> Но если ей судьба судила,<br /> Чтобы родимая рука<br /> Очи уснувшие закрыла,<br /> Тесна ее тогда могила,<br /> Постеля вечная жестка!<br /> Ея малютка за позором<br /> Безмолвно по миру пойдет,<br /> И в светлый праздник у забора<br /> Яичко красное возьмет,<br /> И со слезами и укором<br /> Свою родную помянет.<br /> Осенний полдень, полдень ясный<br /> Родимой, милой той земли,<br /> Мои где годы расцвели,<br /> Где так напрасно, так несчастно<br /> В недоле бедной протекли,<br /> Осенний полдень, полдень ясный,<br /> Как друга юности, любя,<br /> Чужими звуками тебя<br /> Позволь приветствовать, прекрасный!<br /> Ты тот же тихий, так же милый,<br /> Не знаешь времени,— а я!<br /> Не то я стал, что прежде было,<br /> И путь унылый бытия,<br /> И ноша тяжкая моя<br /> Меня ужасно изменили.<br /> Я тайну жизни разгадал,<br /> Раскрыл я сердце человека,<br /> И не страдаю, как страдал,<br /> И не люблю я: я калека!<br /> Я трепет сердца навсегда<br /> Оледенил в снегах чужбины.<br /> И только звуки Украины<br /> Его тревожат иногда.<br /> Как эхо памяти невинной,<br /> В их узнаю мою весну,<br /> Мои унылые досуги,<br /> И в их я таю, в их тону.<br /> И сердца тяжкие недуги,<br /> Как благодатною росой,<br /> Врачую ими, и молюся,<br /> И непритворною слезой<br /> С моей Украиной делюся.<br /> Но глухо все в родном краю!<br /> Я тщетно голос подаю,<br /> Мне эха нету из дубровы<br /> Моей козачки чернобровой.<br /> Там все уснуло! Пустота<br /> Растлила сердце человека,<br /> И я на смех покинут веком —<br /> Я одинокий сирота!<br /> Осенний полдень, догорая,<br /> Поля нагие освещал,<br /> И лист увядший, опадая,<br /> Уныло грустное шептал<br /> О здешней жизни человеку.<br /> Такой порой моя калека,<br /> Слепая нищая моя,<br /> И дочь красавица ея —<br /> Она спала, а мать сидела<br /> И тихо, грустно тихо пела,<br /> Как пел Иосиф про свой род,<br /> Сидя в египетской темнице.<br /> А в поднебесье вереницей<br /> С дубров украинской земли<br /> На юг летели журавли.<br /> Чему ж бы ей, как вольной птице,<br /> Туда, где лучше, не лететь<br /> И веселее не запеть?<br /> Какая тайна приковала<br /> К жилищу мрачной тишины<br /> Своей сердечной глубины<br /> Она еще не открывала<br /> Ни даже дочери своей;<br /> Она лишь пела и грустила,<br /> Но звуки дочерних речей<br /> В ней радость тихую будили,<br /> Быть может, прежних светлых дней.<br /> Или ограда и тополи,<br /> Что грустно шепчут меж собой,<br /> Свидетели минувшей доли,<br /> Или дубовый пень сухой,<br /> Плющом увянувшим повитый,<br /> Как будто временем забытый,<br /> Ея свидетель? Все молчит!<br /> Она поет, она грустит<br /> И в глубине души рыдает,<br /> Как будто память отпевает<br /> О днях минувших, молодых,<br /> О прошлых радостях святых.<br /> И эти звуки выходили<br /> Из сердца бедного ея,<br /> И в этих звуках много было<br /> Ея земного бытия.<br /> И в сотый раз она кончала<br /> Псалом невольничий глухой,<br /> Поникла смуглой головой,<br /> Вздохнула тяжко и сказала:<br /> "Ах, песня, песня, песня горя,<br /> Ты неразлучная моя,<br /> В моем житейском бурном море<br /> Одна ты тихая струя!<br /> Тебя, и день и ночь рыдая,<br /> Я всякий час пою, пою,<br /> И в край далекий посылаю<br /> Тебя, унылую мою!<br /> Но ветер буйный, легкокрылый<br /> Что прежде весело летал,<br /> Теперь так тихо, так уныло,<br /> Как будто друга потерял,<br /> Как будто люди научили,<br /> Чтобы не слушал он меня<br /> И не домчал он в край далекий<br /> Тебя, унылая моя!<br /> Не видя вас, не зная дня<br /> В моей печали одинокой,<br /> Чем оскорбить я вас могла?<br /> Что я вам сделала? Любила,<br /> За ваши грешные дела<br /> Творца небесного молила,<br /> Молила, плакала… А вы<br /> В моей тоске, в моей печали,<br /> Как кровожаждущие львы,<br /> Упреком сердце растерзали,<br /> Растлили ядом мою кровь,<br /> И за молитвы, за любовь<br /> Мое дитя, мое родное,<br /> Тяжелым словом понесли,<br /> И непотребницей слепою<br /> Меня со смехом нарекли!<br /> Я вам простила, я забыла,<br /> Я вашей славы не взяла,<br /> Я подаянием кормила<br /> Мое дитя!" И залилась<br /> Слезами, горькими слезами.<br /> Она рыдает, а Оксана<br /> Раскрыла черные глаза:<br /> Скорбящей матери слеза<br /> Прервала сон отроковицы;<br /> С улыбкой черные ресницы<br /> Она закрыла. "Какой сон<br /> Смешной и глупый, и как живо…"<br /> И раскраснелася стыдливо,<br /> Сама не зная отчего.<br /> "Как холодно, а ты все плачешь!<br /> Уж скоро вечер; для чего<br /> Ты мне печали не расскажешь?<br /> И я бы плакала с тобою,<br /> А то…" — И хлынули рекою<br /> Слезы невинной красоты.<br /> "И ты заплакала… Прости,<br /> Что о моих сердечных ранах<br /> Я не беседую с тобой,<br /> Я скоро плакать перестану,<br /> Моею тяжкою слезой<br /> Я не прерву твой сон прекрасный,<br /> И о судьбе моей несчастной<br /> Узнаешь ты не от меня.<br /> Тебе расскажут злые люди,<br /> Они тебя не пощадят,<br /> И много, много горя будет.<br /> А горе даром не пройдет.<br /> Озлобит сердце пустотою,<br /> Оно возьмет любовь с собою<br /> И все наилучшее возьмет.<br /> Не плачь, Оксано!" И, рыдая,<br /> Она Оксану утешает:<br /> "Не плачь, дитя мое, усни!<br /> Ты рано плакать начинаешь;<br /> Придет пора твоей весны,<br /> И тайну слез моих узнаешь;<br /> Свои прольешь, прольешь одна,<br /> Одна, бездомной сиротою,<br /> И будет то моя вина,<br /> Что не разделишь…" — "А с тобою?<br /> Разве тебя я не люблю!<br /> Ах, мне с тобой и горе любо,<br /> Я все с тобою разделю.<br /> Не понесу я чужим людям<br /> Мою сердечную слезу,<br /> К тебе на грудь я принесу.<br /> Только не плачь! Делись со мною<br /> Своею тяжкою тоскою.<br /> Не плачь одна, откройся мне,<br /> И будет легче. Ах, послушай<br /> О том, что видела во сне,<br /> Я расскажу тебе.<br /> Чаще, гуще<br /> Как будто лес, а мы вдвоем<br /> Так наобум себе идем.<br /> Потом темно, потом светло.<br /> Потом гляжу — тебя не стало;<br /> Я-ну бежать, кричать, устала,<br /> Села и плачу. Вдруг село;<br /> Большая улица, большая;<br /> И я по улице иду.<br /> Мне грустно так, тоска такая,<br /> Я спотыкаюсь, упаду.<br /> Мне тяжело, мне давит грудь,<br /> А люди смотрят и смеются.<br /> Мне больно стало, а взглянуть<br /> Я будто на людей боюся.<br /> Потом отаман мне кричит:<br /> "Вот я тебя!" Я испугалась,<br /> И ну бежать— Бегу… упала.<br /> А сын отамана стоит<br /> Как будто, грустный, над водою<br /> И тихо машет мне рукою.<br /> Вот я к нему и подошла,<br /> А он схватил меня руками.<br /> "Зачем в лесу ты не жила?<br /> Зачем ты в поле не росла? —<br /> Такими он сказал словами.<br /> И мне нельзя тебя любить,<br /> Нельзя с тобою мне венчаться:<br /> Над нами будут все смеяться,<br /> А без тебя мне скучно жить.<br /> Я утоплюся",— он сказал<br /> И так меня поцеловал!<br /> Не так, как ты… И я проснулась.<br /> Не правда ли, мудреный сон?<br /> Должно быть, худо значит он.<br /> Или не худо — ты не знаешь?<br /> Мне страх как хочется узнать.<br /> О чем же снова ты вздыхаешь?<br /> Или боишься рассказать,<br /> Что значит сон? Ах, расскажи!<br /> Ну, что же делать? Если худо —<br /> Мы в лес уйдем и будем жить<br /> С тобой вдвоем, и будет любо<br /> С тобою вместе мне грустить.<br /> Ну, что ж? Расскажешь?" —<br /> "Да,— сказала,<br /> Вздохнув, слепая,— рассказать<br /> Тебе должна я. Я устала,<br /> Устала горе выливать<br /> Неразделенными слезами.<br /> Тебе уже пятнадцать лет.<br /> Твой сон зловещий, сон ужасный.<br /> Ты встретишь горестный привет<br /> Своей весне, своей несчастной!<br /> Не вспоминай меня, прости —<br /> И на просторе, и на воле<br /> С унылым ветром погрусти,<br /> Как я грустила, тосковала,<br /> Мою вседневную печаль<br /> Как я лишь ветру поверяла,<br /> Но и ему меня не жаль;<br /> Он даже слез сушить не хочет,<br /> А их так много сердце точит.<br /> Оксано, выслушай меня<br /> И помолись душой незлобной<br /> Пречистой деве в час прискорбный<br /> И за его, и за меня.<br /> Неправдой люди все живут,<br /> Ты их не слушай! Сказкой злою<br /> Они мой жребий понесут<br /> И посмеются над тобою.<br /> И ты не будешь правды знать;<br /> На суд ты будешь призывать<br /> Свою родную,— а ты знаешь,<br /> Что слезы горько проливать,<br /> Коли вины своей не знаешь.<br /> Узнай же все: всю жизнь мою<br /> Я расскажу, не потаю,<br /> С ея весельями и мукой,<br /> Да будет для тебя наукой!<br /> Своих родных не знала я,<br /> В чужой семье я вырастала,<br /> Чужая добрая семья<br /> Меня любила. Я слыхала,<br /> Когда я стала вырастать,<br /> Что мать родная, умирая,<br /> Просила их не покидать —<br /> Меня, малютку, покидая.<br /> Но кто она, ее как звали,<br /> Потом узнать я не могла.<br /> И я росла себе, росла;<br /> Меня сироткой называли,<br /> Потом красавицей слыла;<br /> Меня любили, и ласкали,<br /> И даже сватали. Но я…<br /> Ах, знать, моя такая доля!<br /> Перед людьми гордилась я<br /> Своей красою. Свою волю,<br /> Девичью волю, берегла.<br /> Как тяжко люди отплатили!<br /> Недолго косу я плела —<br /> Ее накрыли. Вот как было.<br /> Весною умер дидыч старый,<br /> А летом дидыч молодой<br /> В село приехал. Злые чары<br /> Он из Московщины с собой<br /> Привез, красавец, для меня;<br /> И я веселье разлюбила,<br /> И Маковеевого дня<br /> Я не забуду до могилы.<br /> Как ясно солнышко светило,<br /> Как закатилося… и ночь!<br /> Мое дитя! моя ты дочь!<br /> Не обвиняй меня, несчастной,<br /> Я стыд и горе понесла!<br /> И Маковеев день ужасный,<br /> И день рожденья прокляла.<br /> Мы были в поле, жито жали;<br /> Окончив жатву, шли домой;<br /> Подруги пели и плясали,<br /> А я с распущенной косой,<br /> В венке из жита и пшеницы<br /> Вела перед, была царица.<br /> Нас встретил дидыч молодой.<br /> Никто так мной не любовался.<br /> Я трепетала, тихо шла,<br /> А он смотрел и улыбался.<br /> О как я счастлива была!<br /> Какою сладкою мечтою<br /> Забилось сердце у меня…<br /> На третий день… О мой покою!<br /> Зачем покинул ты меня?<br /> На третий день… и я в палатах<br /> Была, как пани на пиру.<br /> Недолго я была богата.<br /> Зимою рано поутру<br /> Проснулась я,— все пусто было,<br /> И сердце холодом заныло,<br /> А слуги… бог им судия!<br /> С насмешкой выгнали меня<br /> И двери заперли за мною.<br /> Я села здесь, под этим пнем,<br /> И долго плакала… Потом<br /> Едва протоптанной тропою<br /> В село забытое пошла<br /> И долю горшую нашла:<br /> Меня и в хату не пустили,<br /> Все посмеялись надо мной<br /> И хусткой черною, простой<br /> Косу шелковую накрыли.<br /> И я, рыдая, из села<br /> Иной дорогою пошла<br /> В село чужое. Ах, Оксано!<br /> И в шитом шелковом жупане,<br /> И в серой свыти люди злы!<br /> Я из села в село ходила,<br /> А горе шло передо мной.<br /> Я горько плакала, молилась,<br /> И все смеялись надо мной.<br /> Покрыткой, дурой называли,<br /> И даже нищие чуждались.<br /> Во всей Украине родной<br /> Мне места не было одной.<br /> В лесу дремучем, в чистом поле<br /> Я не боялась ночевать:<br /> Там без свидетелей, на воле<br /> Могла свободно петь, рыдать.<br /> А песня горе облегчает,<br /> Хоть и унылая она.<br /> Спасибо, нищая одна,<br /> Такая же, как я, слепая,<br /> Меня учила песню петь;<br /> И я пою ее, рыдая,<br /> И до могилы буду петь.<br /> Дитя мое! Моя Оксано!<br /> Я скоро плакать перестану,<br /> Запомни песню ты мою<br /> И пой ее, как я пою,<br /> Она умалит сердца рану.<br /> Пришла и красная весна,<br /> Запели пташки, все проснулось,<br /> Все засмеялось — я одна<br /> Святой весне не улыбнулась…<br /> Она мне слезы принесла.<br /> Занемогла я на дороге,<br /> Кой-как до хутора дошла…<br /> И ты на хуторе убогом<br /> Узрела милый божий свет.<br /> О, сколько радостей у бога<br /> Для наших слез, для наших бед!<br /> Твой первый звук… Ах нет, не стану..<br /> Нет… Поцелуй меня, Оксано!<br /> Я не умею рассказать<br /> Про ту святую благодать,<br /> Что только матери избранной<br /> Душою можно понимать,<br /> То выше счастия людского.<br /> И как несчастлива, убога<br /> Жена бесплодная… С тобой<br /> Мне снова счастье возвратилось,<br /> Я любовалася весной,<br /> Цветы я снова полюбила,<br /> Цветы я снова берегла.<br /> С восходом солнца я вставала.<br /> Ты на груди моей спала.<br /> Никем не видима, бывало,<br /> Прокрадусь в лес, найду цветок<br /> И сяду у цветка с тобою.<br /> Ты тихо спишь, а он цветет,<br /> И я гордилася тобою<br /> Пред распускавшимся цветком.<br /> Бывало, я сорву тайком<br /> Листочек розовый, румяный<br /> И тихо, тихо положу<br /> Тебе на щечку… погляжу<br /> И оболью тебя слезами.<br /> Была ты розовей цветка<br /> И утренней зари румяней.<br /> Так мне господь добро творил<br /> В тебе и розовых листках.<br /> Но… как тебя ни забавляла,<br /> Какие песни ни певала,<br /> Как ни играла я с тобой,<br /> А злая доля шла за мной.<br /> Я не могла тобой гордиться:<br /> Мне было не с кем поделиться<br /> Твоею детскою красой.<br /> Ты слово "мамо" лепетала,<br /> Но слова лучшего не знала,<br /> Как и теперь не знаешь ты.<br /> Я не могла с тобой идти<br /> Через село; я не стыдилась —<br /> Пусть люди смотрят, как хотят!<br /> Я стыд любовью заменила.<br /> Тебе боялась показать,<br /> Как дети меж собой играют,<br /> Боялась видеть, как дитя<br /> Отца усталого ласкает.<br /> Так время шло; ты вырастала,<br /> И любо было мне смотреть,<br /> Когда ходить ты начинала.<br /> Но горе горькое терпеть<br /> Судил господь мне до могилы<br /> За юность грешную мою.<br /> Свет гаснуть стал… О, боже милый!<br /> Я над могилою стою,<br /> Пошли мне мудростью своею<br /> Взглянуть на милый божий свет,<br /> Проститься с грешною землею,<br /> Хотя на место посмотреть,<br /> Где я усну, усну навеки! ….<br /> И я ослепла. Слезы-реки,<br /> Молитвы теплые — ничто,<br /> Ничто творца не умолило;<br /> И все, что душу веселило,<br /> Как будто в гробе заперто.<br /> Потом что было, я не знаю:<br /> Смеялись люди или нет.<br /> Мои беды воспоминая,<br /> Мне только жаль, что божий свет<br /> Не скрылся в юности беспечной;<br /> Тогда б не знала ничего:<br /> Ни сладкой доли скоротечной,<br /> Ни даже сердца своего.<br /> Теперь к печали бесконечной<br /> Пристала горшая печаль.<br /> Ты хороша собой, Оксано,<br /> Я это знаю, и мне жаль —<br /> Твой сон недобрый очень рано<br /> Тебе приснился".<br /> Оксана<br /> Разве он<br /> Какое зло нам предвещает?<br /> Слепая<br /> Он для меня всех бед страшнее,<br /> А для тебя еще ужасней.<br /> И ты погибнешь от людей,<br /> Как я погибла. Ты не знаешь,<br /> Что скоро встретишь между ими<br /> Змию, ужасную змию!<br /> И ты пойдешь за нею следом,<br /> Покинешь голову мою,<br /> Как я покинула, забыла<br /> Меня вскормившую семью.<br /> Оксана<br /> Ведь ты не знала, что так будет,<br /> Что насмеются злые люди,<br /> Что он недобрый человек,<br /> Что он покинет. Мамо, мамо!<br /> Ты говорила все такое,<br /> Что страшно стало. Где же он,<br /> Мой злой отец? Ты говорила,<br /> Что здесь увижу я его.<br /> И сколько лет уже с тобою<br /> Сижу я здесь — его все нет.<br /> Он не приедет, он покинул:<br /> Тебя он, видно, не любил.<br /> Зачем же ты его любила?<br /> Уйдем из этого села —<br /> Мне страшно стало…<br /> Слепая<br /> Ах, Оксано!<br /> Куда уйдем мы от людей?<br /> Где твою молодость укрою?<br /> А он приедет… и тогда,<br /> Тогда спокойно я умру.<br /> Слепая грустно замолчала.<br /> Оксана с детскою тоской<br /> К ней на колени тихо клала<br /> Головку смуглую свою.<br /> "Усни, Оксано! — говорила.<br /> Я тихо песенку спою,<br /> Спою любимую твою,<br /> Как братья брата продавали<br /> В чужую, дальнюю страну".<br /> И отходящую ко сну,<br /> Лелея, нежно целовала,<br /> Читая тихо сей псалом:<br /> "Храни тебя, святая дева,<br /> От злых напастей, бурь земных!<br /> Да будет сон твой сладок, тих,<br /> Как непорочные напевы<br /> Небесных ангелов святых!<br /> Да не дерзает искуситель<br /> В сердечну храмину войти,<br /> И по терновому пути<br /> Да волит ангел-охранитель<br /> На лоно рая привести.<br /> Храни тебя, святая Дева,<br /> От злых напастей, вражьих кои,<br /> Свой найбожественный покров<br /> Пошли тебе, святая дева,<br /> Мое дитя, моя любовь!"<br /> Наутро юная Оксана,<br /> Как утро осени в тумане,<br /> Скорбя невинною душой,<br /> У ног страдалицы слепой<br /> Уныла, бледная сидела.<br /> Слепая ту же песню пела,<br /> И тот же в сердце непокой!<br /> Не скоро дни текут над ними,<br /> Не ясно солнышко горит.<br /> Пришла весна, и двор пустынный<br /> Вдруг оживился, все кипит<br /> Веселой жизнью, как бывало.<br /> Приехал дидыч на покой.<br /> Чету страдалиц разлучили:<br /> Оксана в доме заперта,<br /> А одинокую слепую<br /> Одеть велели и прогнать<br /> С наказом строгим: не шататься<br /> Вокруг господского двора.<br /> И рада, бедная, была,<br /> Что так сбылося, как мечтала.<br /> "Теперь,— так думала слепая,<br /> Теперь Оксаночка моя<br /> Укрылася от непогоды,<br /> Будет счастливою…"<br /> И шла<br /> С любимой песней из села,<br /> Из обновленного села,<br /> Моля небесную царицу,<br /> Да благо дщерино хранит. ….<br /> Оксана грустная сидит<br /> В роскошно убранной светлице,<br /> Одета бархатом, парчой,<br /> И не любуется собой<br /> Перед большими зеркалами.<br /> Проходят месяцы за днями;<br /> Как панне, все готово ей,<br /> И ходит сторож у дверей.<br /> Сам дидыч сласти ей приносит,<br /> Дарит алмазом, жемчугом<br /> И на коленях ее просит<br /> Не звать ни паном, ни отцом. …<br /> Зачем все это?! И рыдала…<br /> Запел весною соловей,<br /> Запел не так, как он, бывало,<br /> Поет пред утренней зарей,<br /> Когда малюточка Оксана,<br /> Пока покоилось село,<br /> Шалашик делает с бурьяну,<br /> Чтоб маму солнце не пекло,<br /> Когда ходила умываться<br /> Она в долину, и потом<br /> Барвинком, рутой наряжаться,<br /> И ненароком повстречаться<br /> С черночупринным козаком.<br /> Печальный вечер ночь сменила<br /> Еще печальней. Тяжко ей,<br /> Она сидела и грустила<br /> О прошлой бедности своей,<br /> И слышит: песню за оградой<br /> Знакомый голос ей поет<br /> Печально, тихо:<br /> "Текла речка в чистом поле,<br /> Орлы воду пили;<br /> Росла дочка у матери,<br /> Козаки любили.<br /> Все любили, все ходили<br /> И все сватать стали,<br /> И одного между ими<br /> Козака не стало.<br /> Куда скрылся, дивилися,<br /> И никто не знает.<br /> Поселился в темной хатке<br /> За тихим Дунаем".<br /> Оксана молча трепетала,<br /> Ей каждый звук рождал мечту.<br /> "Он не забыл,— она шептала,<br /> Он не покинет сироту…"<br /> За каждым звуком вылетает<br /> Из сердца черная тоска,<br /> Она себя воображает<br /> Уже в объятьях козака.<br /> Уже за садом, за оградой,<br /> Уже на поле… воля… рай… ….<br /> "Держи, держи! Лови, стреляй!" —<br /> Раздался хриплый голос пана,<br /> И выстрел поле огласил.<br /> "Убили! — вскрикнула Оксана.<br /> Убили! Он меня любил.<br /> Любил!.." И замертво упала.<br /> То был не сон. То пел козак,<br /> Удалый, вольный гайдамак.<br /> Оксана долго дожидала<br /> Любимца сердца своего<br /> И не дождалася его.<br /> Отрадный звук не повторился,<br /> Надежды вновь не прошептал,<br /> Он только снился, часто снился,<br /> И юный разум разрушал<br /> Мечтой бесплодною.<br /> "Птицы вольные, сестрицы,<br /> Полетите в край далекий,<br /> Где мой милый, кароокий,<br /> Где родная край дороги!<br /> Болят руки, болят ноги,<br /> А я долю проклинаю<br /> С поля воли дожидаю!"<br /> Так пела бедная Оксана<br /> Зимой в светлице у окна.<br /> Неволя стерла цвет румяный,<br /> Слезою смылась белизна.<br /> "Быть может, здесь,— она шептала,<br /> Зимой проснулась мать моя,<br /> А я… дитя ее… а я…"<br /> И, содрогаясь, замолчала.<br /> Темнело поле, из тумана<br /> Луна кровавая взошла;<br /> Взглянула с трепетом Оксана<br /> И быстро молча отошла<br /> От неприветного окна,<br /> Страшась кровавого светила. …<br /> Завыли псы, рога трубили,<br /> И шум, и хохот у ворот —<br /> Охота с поля возвратилась,<br /> И пан к страдалице идет<br /> Бесстыдно пьяный…<br /> Слепая, бедная, не знала<br /> Недоли дочери своей,<br /> С чужим вожатым спотыкалась<br /> Меж неприязненных людей.<br /> Ходила в Киев и Почаев<br /> Святых угодников молить<br /> И душу страстную, рыдая,<br /> Молитвой думала смирить.<br /> И возвратилася зимою<br /> В село страдания тайком.<br /> Сердце недобрым чем-то ныло,<br /> Вещало тайным языком<br /> Весть злополучия и горя.<br /> Со страхом в сердце и тоскою<br /> Тихонько крадется она<br /> Давно изведанной тропою;<br /> Кругом, как в гробе, тишина;<br /> Печально бледная луна<br /> С глубокой вышины сияла<br /> И белый саван озаряла<br /> На мертвой грешнице земле.<br /> И вдруг открылася вдали<br /> Картина страшная пожара.<br /> Слепая, бедная, идет,<br /> Не видя наших зол и кары,<br /> И очутилась у ворот,<br /> Весною кинутых. О, боже!<br /> Что она слышит? Треск, и гром,<br /> И визг, и крик, и гул протяжный,<br /> И жаром хлынуло в лицо.<br /> Она трепещет. Недалеко<br /> Вдруг слышит голос… Боже мой!<br /> Чей это голос ты узнала?<br /> Узнала… страшно… то Оксана!<br /> На месте том, где столько лет<br /> Они вдвоем, грустя, сидели,<br /> Она, несчастная, сидит;<br /> Едва одетая, худая,<br /> И на руках, как бы дитя,<br /> Широкий нож в крови качает.<br /> И страшно шепчет:<br /> "Молчи, дитя мое, молчи,<br /> Пока спекутся калачи,<br /> Будем медом запивать,<br /> Будем пана поминать".<br /> (Поет).<br /> "А у пана два жупана,<br /> А третяя свыта,<br /> За то пана<br /> Утром рано<br /> В дуброве убито.<br /> А убили гайдамаки,<br /> Жупаны делили:<br /> Тому жупан, тому жупан,<br /> А третьему свыта.<br /> И остался без свыты пан,<br /> В снег белый зарытый.<br /> Ай да и гайдамаки!"<br /> Слепая<br /> Оксано! Где ты?<br /> Оксана<br /> Ах, молчи!<br /> Дай убаюкать мне сынка!<br /> (Поет).<br /> "Баю, баю, дитя мое,<br /> В дремучем лесу,<br /> А я тебе с поля волю,<br /> Долю принесу.<br /> Баю, баю, дитя мое,<br /> Во сыром бору,<br /> А я пойду погуляю,<br /> Ягод наберу.<br /> Баю, баю, дитя мое,<br /> Край битой дороги,<br /> Переломят люди руки<br /> И белые ноги.<br /> Баю, баю, дитя мое,<br /> У гробу дубовом,<br /> Полиняют кари очи<br /> И черные брови.<br /> Усни, дитя, усни, дитя,<br /> Усни ты навеки,<br /> А я одна на базар пойду,<br /> У жида крови наточу<br /> И тебя полечу".<br /> А… уснул! Теперь возьми.<br /> У! какой черный… посмотри!<br /> Слепая<br /> Оксано! Где ты? Что с тобою?<br /> Оксана (быстро подходит к ней)<br /> А ты где ходишь? Посмотри,<br /> Какой веселый пир у пана!<br /> Да пан не будет пировать —<br /> Я уложила его спать.<br /> Тебя одной недоставало.<br /> Я подожгла, пойдем плясать.<br /> (Поет и медленно пляшет).<br /> "Гой, гой, не беда!<br /> Слезы тоже вода,<br /> Слезы гасят печаль,<br /> А печали мне жаль,<br /> Жаль мне грусти моей,<br /> Жаль подруги моей,<br /> Моей черной тоски".<br /> Моей… моей… Ах нет, не то…<br /> Теперь так весело, светло,<br /> А я как будто на поклонах.<br /> (Поет и пляшет).<br /> "Посеяла лебеду на беду,<br /> А долина калиною поросла;<br /> А у меня, красавицы,<br /> Змии-серьги в ушах.<br /> Через плечи висят,<br /> И шипят, и шипят.<br /> Козак верно любил,<br /> Козак серьги дарил.<br /> Мать в могиле спала,<br /> А я, знай себе, шла.<br /> Шла дорогой большой;<br /> А за мной, все за мной<br /> По четыре, по три<br /> Косари, косари,<br /> Бурьян косят, поют…"<br /> Слепая<br /> Оксано бедная, молися,<br /> Молися богу, ты поешь<br /> Все песни страшные такие!<br /> Оксана<br /> А ты смеяться, мамо, хочешь?<br /> Э, полно, мамо, столько лет<br /> Ты хохотала, я смеялась, —<br /> Поплакать можно одну ночь.<br /> Слепая<br /> Дитя мое, моя ты дочь!<br /> Опомнись, грех тебе, Оксано,<br /> Ты насмеялася.<br /> Оксана<br /> Кто? Я?<br /> Не насмеялася! Смотри,<br /> Смотри, как падают стропила.<br /> Гу!.. гу!.. гу!.. Ха-ха-ха-ха!<br /> Пойдем плясать, его уж нет,<br /> Он не разлучит нас с тобою.<br /> (Поет и пляшет).<br /> "По дороге осока,<br /> А в болоте груши,<br /> Полюбила козака,<br /> Запродала душу.<br /> А козак<br /> Так и сяк,<br /> Не любил,<br /> Задушил,<br /> В сыру землю зарыл.<br /> В темной хате сырой<br /> Спать ложилась со мной<br /> Ведьма черная.<br /> И смеялася,<br /> Обнималася,<br /> Ела, грызла меня,<br /> Подложила огня,<br /> И запела, заплясала,<br /> И скакала, и кричала:<br /> Жар, жар, жар!<br /> Через яр<br /> На пожар.<br /> Все слеталися,<br /> Любовалися<br /> И смеялися:<br /> Хи-хи-хи, тра-ла-ла-ла,<br /> Не осталось ни кола.<br /> Смоляная черту свечка!<br /> Через яр идет овечка.<br /> Не ходи, козак, в дуброву,<br /> Не ходи, Ивашечко,<br /> Торною дорожкою,<br /> Не носи гостинчики<br /> Змии, черной гадине!<br /> Чародейка лютая<br /> Сотрет брови черные,<br /> Выжжет очи карие".<br /> Слепая<br /> Опомнись, дочь моя, Оксано!<br /> Ты все недоброе поешь;<br /> Пойдем в село: здесь страшно стало!<br /> Оксана<br /> Пойдем в село, здесь душно мне,<br /> Я босиком, как на огне,<br /> На розовом снегу танцую.<br /> Пойдем в село, переночуем.<br /> А кто нас пустит ночевать?<br /> Ведь люди, знаешь, нас боятся;<br /> Пойдем мы в лес волков ласкать;<br /> Ведь люди врут, что волки злятся,<br /> Волки нас любят — право, так!<br /> А помнишь, ты мне говорила…<br /> Ах, нет… не то… постой, забыла!<br /> Я все забыла… Мой козак,<br /> Мой кароокий… Я любила,<br /> И он, козак, меня любил,<br /> И темной ночью он ходил<br /> В зеленый сад, где я гуляла.<br /> Ах, как там весело бывало!<br /> Как он, лаская, целовал,<br /> Какие речи он шептал!<br /> Ты так меня не целовала,<br /> Как он, мой милый, дорогой,<br /> Мой ненаглядный, мой сердечный! …<br /> Ты говорила, он не злой;<br /> А он, твой пан, бесчеловечный,<br /> Твой пан-палач его убил<br /> За то, что я его любила,<br /> За то, что он меня любил.<br /> Злодей, в железа заковал.<br /> Об этом я не говорила<br /> С тобою даже. Он пропал…<br /> Пропал без вести, как пропала<br /> Моя девичая краса.<br /> А ты слыхала чудеса?<br /> Он в гайдамаках атаманом<br /> И этот нож мне подарил.<br /> Он приходил…<br /> Слепая<br /> Пойдем скорее!<br /> Веди меня!<br /> Оксана<br /> Куда вести?<br /> В болото, в лес? Постой, постой!<br /> Я поведу тебя в село,<br /> Где все бурьяном поросло,<br /> Где вместо хат кресты, могилы,<br /> Где поселился друг мой милый<br /> В светелке темной и сырой.<br /> Слепая<br /> Пойдем скорее. Бог с тобой!<br /> Перекрестися!<br /> Оксана<br /> Я крестилась,<br /> Я горько плакала, молилась,<br /> Но бог отверг мои кресты,<br /> Мои сердечные молитвы.<br /> Да, он отверг. А помнишь ты?<br /> Нет, ты не помнишь, ты забыла.<br /> А я так помню: ты учила<br /> Меня, малютку, кровь сосать<br /> Да Отче наш еще читать.<br /> Слепая<br /> Оксано, боже мой, молись,<br /> Ты страшно говоришь!<br /> Оксана<br /> Да, да.<br /> Я страшно говорю, так что же!<br /> Ты не боялася сидеть<br /> Осенней ночью у забора<br /> И просидела двадцать лет,<br /> Пойдем опять туда сидеть.<br /> Пойдем же, мамо, будем петь,<br /> Пока народ не пробудился.<br /> И будем петь, как снарядился<br /> Козак с ордою воевать,<br /> И как покинул он дивчину,<br /> И как другую полюбил.<br /> Ведь это весело — покинуть<br /> В чужой далекой стороне<br /> Листок с любистка на огне.<br /> (Поет тихо).<br /> "Плыви, плыви, лодочка, за Дунай;<br /> За Дунаем погуляю, молода,<br /> С козаками-молодцами мертвыми,<br /> С козаками-мертвецами".<br /> Чур меня! Чур меня! Чур меня!<br /> Пойдем скорее. Ах, постой!<br /> Я потеряла башмаки.<br /> А башмаки ведь дорогие,<br /> Да ноги жгли мне, все равно<br /> Мне их не жаль, и босиком<br /> Дойдем до гроба…<br /> (Поет).<br /> "Полетела пташечка<br /> Через поле в гай,<br /> Уронила перышко<br /> На тихий Дунай.<br /> Плыви, плыви, перышко,<br /> Плыви за водой!.."<br /> Я все молчала, все молчала,<br /> А он шептал и целовал.<br /> Сулил намисто с дукачами.<br /> Зачем ты не велела брать?<br /> Ведь им бы можно удавиться.<br /> А знаешь что? Пойдем к реке<br /> Купаться просто, и утонем,<br /> И будем щуками в воде.<br /> И пташкам воля в чистом поле,<br /> И пташкам весело летать,<br /> А мне так весело в неволе<br /> Девичью молодость терять.<br /> Я разве грешница какая?<br /> Отраву, что ли, я варю?<br /> Нет, я не грешница; ты знаешь,<br /> Всему я верила, всему!<br /> Но кто поверил моей вере?<br /> Теперь не то. Летит, летит!<br /> Нет, ты не вылетишь, проклятый,<br /> Я задушу тебя! Держите —<br /> Красный змий! Красный змий!<br /> Он рассыпется… Потом…<br /> Га! га! ги!.."<br /> И, будто мщение живое,<br /> Она, с распущенной косой,<br /> С ножом в руках, крича летела<br /> И с визгом скрылася в огне.<br /> Вдруг крик пронзительный. Вздрогнула<br /> Слепая молча и, крестясь,<br /> "Аминь, аминь, аминь!" — шептала.<br /> И крик сменил протяжный гул,<br /> Стена упала, гул ревел<br /> И смолк в долине безучастной,<br /> Как в глубине души бесстрастной.<br /> Пожар, лютея, пламенел.<br /> Слепая, бедная, стояла<br /> В дыму и пыли снеговой;<br /> Она Оксаны дожидала<br /> И со святыми упокой<br /> Невольно с трепетом шептала.<br /> И не дождалася слепая<br /> Своей Оксаночки; ушла<br /> Из погорелого села,<br /> Псалом любимый напевая:<br /> "Кого, рыдая, призову я<br /> Делить тоску, печаль мою?<br /> В чужом краю кому, тоскуя,<br /> Родную песню пропою?"<br /> [1842, С.-Петербург]
ГАМАЛІЯ
"Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі<br /> Із нашої України;<br /> Чи там раду радять, як на турка стати,<br /> Не чуємо на чужині.<br /> Ой повій, повій, вітре, через море<br /> Та з Великого Лугу,<br /> Суши наші сльози, заглуши кайдани<br /> Та розвій нашу тугу.<br /> Ой заграй, заграй, синесеньке море,<br /> Та під тими байдаками,<br /> Що пливуть козаки, тілько мріють шапки<br /> Та на сей бік за нами.<br /> Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,<br /> Неси ти їх з України;<br /> Почуємо славу, козацькую славу,<br /> Почуємо та й загинем".<br /> Отак у Скутарі козаки співали,<br /> Співали, сердеги, а сльози лились,<br /> Лилися козацькі, тугу домовляли.<br /> Босфор аж затрясся, бо зроду не чув<br /> Козацького плачу; застогнав широкий<br /> І шкурою, сірий бугай, стрепенув,<br /> І хвилю, ревучи, далеко-далеко<br /> У синеє море на ребрах послав.<br /> І море ревнуло<br /> Босфорову мову,<br /> У Лиман погнало, а<br /> Лиман Дніпрові<br /> Тую тугу-мову на хвилі подав.<br /> Зареготався дід наш дужий,<br /> Аж піна з уса потекла.<br /> "Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,<br /> Хортице-сестро?" Загула<br /> Хортиця з Лугом: "Чую, чую".<br /> І Дніпр укрили байдаки,<br /> І заспівали козаки.<br /> "У туркені по тім боці<br /> Хата на помості.<br /> Гай-гай! море, грай!<br /> Реви, скелі ламай!<br /> Поїдемо в гості<br /> До вашої мості.<br /> У туркені у кишеніі<br /> Таляри, дукати.<br /> Не кишені трусить,<br /> Не дукати лічить —<br /> Будемо гуляти,<br /> Братів визволяти.<br /> У туркені яничари<br /> І баша на лаві.<br /> Гой-ги, вороги!<br /> Ми не маєм ваги!<br /> Наш бенкет кровавий.<br /> Наша воля й слава!"<br /> Пливуть собі та співають,<br /> Море вітер чує;<br /> Попереду Гамалія<br /> Байдаком гирує.<br /> Гамалію, серце мліє,<br /> Сказилося море.<br /> "Нехай казиться", — й сховались<br /> За хвилі — за гори.<br /> Дрімає в гаремах, в садах Візантія.<br /> І Скутар дрімає. Босфор клекотить,<br /> Неначе скажений, то стогне, то виє.<br /> Йому Візантію хочеться збудить.<br /> "Не буди, Босфоре, буде тобі горе,<br /> Твої білі ребра піском занесу,<br /> У мул поховаю! — реве синє море. —<br /> Хіба ти не бачиш, яких я несу<br /> Гостей до султана?.." Так море спиняло<br /> (Любимо завзятих усатих слав'ян).<br /> Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,<br /> Дрімав у гаремі ледачий султан.<br /> Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають<br /> Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?<br /> По-своєму бога в кайданах благають,<br /> А хвилі на той бік ідуть та ревуть.<br /> "О милий боже з України!<br /> Не дай пропасти на чужині,<br /> В неволі вольним козакам!<br /> І сором тут, і сором там<br /> Вставать з чужої домовини,<br /> На суд твій праведний прийти,<br /> В залізі руки принести<br /> І перед всіми у кайданах<br /> Стать козакові…" — "Ріж та бий!<br /> Мордуй невіру-бусурмана!" —<br /> Кричать за муром. Хто такий?<br /> Гамалію, серце мліє,<br /> Скутар скаженіє!<br /> "Нехай казиться", — з твердині<br /> Кричить Гамалія.<br /> Реве гарматами Скутара,<br /> Ревуть, лютують вороги.<br /> Козацтво преться без ваги —<br /> І покотились яничари.<br /> Гамалія по Скутарі<br /> По пеклу гуляє,<br /> Сам кайдани розбиває,<br /> Братів визволяє.<br /> "Вилітайте, сірі птахи,<br /> На базар до паю!"<br /> Стрепенулись соколята,<br /> Бо давно не чули<br /> Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась.<br /> Не бачила стара мати<br /> Козацької плати.<br /> Не лякайся, подивися<br /> На бенкет козачий.<br /> Темно всюди, мов у будень,<br /> А свято чимале.<br /> Не злодії з Гамалієм<br /> Їдять нишком сало<br /> Без шашлика. "Засвітимо!"<br /> До самої хмари<br /> З щоглистими кораблями<br /> Палає Скутара.<br /> Візантія пробуркалась,<br /> Витріщила очі,<br /> Переплива на подмогу,<br /> Зубами скрегоче.<br /> Реве, лютує Візантія,<br /> Руками берег достає,<br /> Достали, зикнула, встає…<br /> І на списах в крові німіє.<br /> Скутар, мов пекло те, палає,<br /> Через базари кров тече,<br /> Босфор широкий доливає.<br /> Неначе птахи чорні в гаї,<br /> Козацтво сміливе літає,<br /> Ніхто на світі не втече;<br /> Огонь запеклих не пече.<br /> Руйнують мури, срібло, злото<br /> Несуть шапками козаки<br /> І насипають в байдаки.<br /> Горить Скутар, стиха робота,<br /> І хлопці сходяться, зійшлись,<br /> Люльки з пожару закурили,<br /> На байдаки — та й поплили,<br /> Рвучи червоні гори-хвилі.<br /> Пливуть собі, ніби з дому;<br /> Так, буцім гуляють,<br /> Та, звичайне, запорожці,<br /> Пливучи, співають.<br /> "Наш отаман Гамалія,<br /> Отаман завзятий,<br /> Забрав хлопців та й поїхав<br /> По морю гуляти,<br /> По морю гуляти,<br /> Слави здобувати,<br /> Із турецької неволі<br /> Братів визволяти.<br /> Ой приїхав Гамалія<br /> Аж у ту Скутару,<br /> Сидять брати-запорожці,<br /> Дожидають кари.<br /> Ой як крикнув Гамалія:<br /> "Брати, будем жити,<br /> Будем жити, вино пити,<br /> Яничара бити,<br /> А курені килимами,<br /> Оксамитом крити".<br /> Вилітали небожата<br /> На лан жито жати;<br /> Жито жали, в копи клали,<br /> Гуртом заспівали:<br /> "Слава тобі, Гамалію,<br /> На ввесь світ великий,<br /> На ввесь світ великий,<br /> На всю Україну,<br /> Що не дав ти товариству<br /> Згинуть на чужині".<br /> Пливуть собі, а з-за хвилі<br /> Сонце хвилю червонить;<br /> Перед ними море миле<br /> Гомонить та клекотить.<br /> "Гамалію, вітер віє,<br /> Ось-ось наше море!.."<br /> І сховалися за хвилі —<br /> Неначе за гори.<br /> [Жовтень — перша пол. листопада 1842]
ТРИЗНА
На память 9-го ноября 1843 года.<br /> Княжне Варваре Николаевне Репниной
ПОСВЯЩЕНИЕ
Душе с прекрасным назначеньем<br /> Должно любить, терпеть, страдать;<br /> И дар господний, вдохнвенье,<br /> Должно слезами поливать.<br /> Для. вас понятно это слово!..<br /> Для. вас я радостно сложил<br /> Свои житейские оковы,<br /> Священнодействовал я снова<br /> И слезы в звуки перелил.<br /> Ваш добрый ангел осенил<br /> Меня бессмертными крылами<br /> И тихостройными речами<br /> Мечты о рае пробудил.<br /> Яготин, 11 ноября 1843
Души ваши очистивше в послушании истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождени не от семени нетленна, но не нетленна, словом живаго бога и пребываюшего во веки. Зане всяка плоть, яко трава, и всяка слава человеча, яко цвет травный: изсще трава, и цвет ея отпаде. Глагол же господень пребывает во веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.<br /> Соборное послание первое святаго апостола Петра, I, 22, 25
Двенадцать приборов на круглом столе,<br /> Двенадцать бокалов высоких стоят;<br /> И час уж проходит,<br /> Никто не приходит;<br /> Должно быть, друзьями<br /> Забыты они.<br /> Они не забыты,— в урочную пору,<br /> Обет исполняя, друзья собрались,<br /> И вечную память пропели собором,<br /> Отправили тризну — и все разошлись.<br /> Двенадцать их было; все молоды были,<br /> Прекрасны и сильны; в прошедшем году<br /> Наилучшего друга они схоронили<br /> И другу поминки в тот день учредили,<br /> Пока на свиданье к нему не сойдут.<br /> "Счастливое братство! Единство любови<br /> Почтили вы свято на грешной земле;<br /> Сходитеся, други, как ныне сошлись,<br /> Сходитеся долго и песнею новой<br /> Воспойте свободу на рабской земле!"<br /> Благословен твой малый путь,<br /> Пришлец убогий, неизвестный!<br /> Ты силой господа чудесной<br /> Возмог в сердца людей вдохнуть<br /> Огонь любви, огонь небесный.<br /> Благословен! Ты божью волю<br /> Короткой жизнью освятил;<br /> В юдоли рабства радость воли<br /> Безмолвно ты провозгласил.<br /> Когда брат брата алчет крови —<br /> Ты сочетал любовь в чужих;<br /> Свободу людям — в братстве их<br /> Ты проявил великим словом:<br /> Ты миру мир благовестил;<br /> И, отходя, благословил<br /> Свободу мысли, дух любови!<br /> Душа избранная, зачем<br /> Ты мало так у нас гостила?<br /> Тебе здесь тесно, трудно было!<br /> Но ты любила здешний плен,<br /> Ты, непорочная, взирала,<br /> Скорбя, на суетных людей.<br /> Но ангела недоставало<br /> У вечного царя царей;<br /> И ты на небе в вечной славе<br /> У трона божия стоишь,<br /> На мир наш, темный и лукавый,<br /> С тоской невинною глядишь.<br /> Благоговею пред тобою,<br /> В безмолвном трепете дивлюсь;<br /> Молюсь тоскующей душою,<br /> Как перед ангелом молюсь!<br /> Сниди, пошли мне исцеленье!<br /> Внуши, навей на хладный ум<br /> Хоть мало светлых, чистых дум;<br /> Хоть на единое мгновенье<br /> Темницу сердца озари<br /> И мрак строптивых помышлений<br /> И разгони, и усмири.<br /> Правдиво, тихими речами<br /> Ты расскажи мне все свое<br /> Земное благо-житие<br /> И научи владеть сердцами<br /> Людей кичливых и своим,<br /> Уже растленным, уже злым…<br /> Скажи мне тайное ученье<br /> Любить гордящихся людей<br /> И речью кроткой и смиреньем<br /> Смягчать народных палачей,<br /> Да провещаю гимн пророчий,<br /> И долу правду низведу,<br /> И погасающие очи<br /> Без страха к небу возведу.<br /> И в этот час последней муки<br /> Пошли мне истинных друзей<br /> Сложить хладеющие руки<br /> И бескорыстия елей<br /> Пролить из дружеских очей.<br /> Благословлю мои страданья,<br /> Отрадно смерти улыбнусь<br /> И к вечной жизни с упованьем<br /> К тебе на небо вознесусь.<br /> Благословен твой малый путь,<br /> Пришлец неславленный, чудесный!<br /> В семье убогой, неизвестной<br /> Он вырастал; и жизни труд,<br /> Как сирота, он встретил рано;<br /> Упреки злые встретил он<br /> За хлеб насущный… В сердце рану<br /> Змея прогрызла… Детский сон<br /> Исчез, как голубь боязливый;<br /> Тоска, как вор, нетерпеливо,<br /> В разбитом сердце притаясь,<br /> Губами жадными впилась<br /> И кровь невинную сосала…<br /> Душа рвалась, душа рыдала,<br /> Просила воли… ум горел,<br /> В крови гордыня клокотала…<br /> Он трепетал, он цепенел…<br /> Рука, сжимаяся, дрожала…<br /> О, если б мог он шар земной<br /> Схватить озлобленной рукой<br /> Со всеми гадами земными;<br /> Схватить, измять и бросить в ад!..<br /> Он был бы счастлив, был бы рад.<br /> Он хохотал, как демон лютый,<br /> И длилась страшная минута,<br /> И мир пылал со всех сторон;<br /> Рыдал, немел он в исступленье,<br /> Душа терзалась страшным сном;<br /> Душа мертвела,— а кругом<br /> Земля, господнее творенье,<br /> В зеленой ризе и в цветах,<br /> Весну встречая, ликовала.<br /> Душа отрадно пробуждалась,<br /> И пробудилась… Он в слезах<br /> Упал и землю лобызает,<br /> Как перси матери родной!..<br /> Ом снова чистый ангел рая,<br /> И на земле он всем чужой.<br /> Взглянул на небо: "О, как ясно,<br /> Как упоительно-прекрасно!<br /> О, как там вольно будет мне!.."<br /> И очи в чудном полусне<br /> На свод небесный устремляет,<br /> И в беспредельной глубине<br /> Душой невинной утопает.<br /> По высоте святой, широкой<br /> Платочком белым, одинока,<br /> Прозрачна тучка в даль плывет.<br /> "Ах, тучка, тучка, кто несет<br /> Тебя так плавно, так высоко?<br /> Ты что такое? и зачем<br /> Так пышно, мило нарядилась?<br /> Куда ты послана и кем?.."<br /> И тучка тихо растопилась<br /> На небе светлом. Взор унылый<br /> Он опустил на темный лес…<br /> "А где край света, край небес,<br /> Концы земли?.." И вздох глубокий,<br /> Недетский вздох, он испустил;<br /> Как будто в сердце одиноком<br /> Надежду он похоронил.<br /> В ком веры нет — надежды нет!<br /> Надежда — бог, а вера — свет.<br /> "Не погасай, мое светило!<br /> Туман душевный разгоняй,<br /> Живи меня твоею силой<br /> И путь тернистый, путь унылый<br /> Небесным светом озаряй.<br /> Пошли на ум твою святыню,<br /> Святым наитием напой,<br /> Да провещаю благостыню,<br /> Что заповедана тобой!.."<br /> Надежды он не схоронил,<br /> Воспрянул дух, как голубь горний,<br /> И мрак сердечный, мрак юдольный<br /> Небесным светом озарил;<br /> Пошел искать он жизни, доли,<br /> Уже прошел родное поле,<br /> Уже скрывалося село…<br /> Чего-то жаль внезапно стало,<br /> Слеза ресницы пробивала,<br /> Сжималось сердце и рвалось.<br /> Чего-то жаль нам в прошлом нашем,<br /> И что-то есть в земле родной…<br /> Но он, бедняк, он всем не свой,<br /> И тут, и там. Планета наша,<br /> Прекрасный мир наш, рай земной,<br /> Во всех концах ему — чужой.<br /> Припал он молча к персти милой<br /> И, как родную лобызал,<br /> Рыдая, тихо и уныло<br /> На путь молитву прочитал…<br /> И твердой, вольною стопою<br /> Пошел… и скрылся за горою.<br /> За рубежом родной земли<br /> Скитаясь нищим, сиротою,<br /> Какие слезы не лились!<br /> Какой ужасною ценою<br /> Уму познания купил<br /> И девство сердца сохранил.<br /> Без малодушной укоризны<br /> Пройти мытарства трудной жизни,<br /> Измерять пропасти страстей,<br /> Понять на деле жизнь людей,<br /> Прочесть все черные страницы,<br /> Все беззаконные дела…<br /> И сохранить полет орла<br /> И сердце чистой голубицы!<br /> Се человек!.. без крова жить<br /> (Сирот и солнышко не греет),<br /> Людей изведать — и любить!<br /> Незлобным сердцем сожалея<br /> О недостойных их делах<br /> И не кощунствуя впотьмах,<br /> Как царь ума. Убогим, нищим,<br /> Из-за куска насущной пищи<br /> Глупцу могучему годить,<br /> И мыслить, чувствовать и жить!..<br /> Вот драма страшная, святая!..<br /> И он прошел ее, рыдая,<br /> Ее он строго разыграл<br /> Без слова; он не толковал<br /> Своих вседневных приключений<br /> Как назидательный роман;<br /> Не раскрывал сердечных ран,<br /> И тьму различных сновидений,<br /> И байронический туман<br /> Он не пускал; толпой ничтожной<br /> Своих друзей не поносил;<br /> Чинов и власти не казнил,<br /> Как N. глашатай осторожный,<br /> И тот, кто мыслит без конца<br /> О мыслях Канта, Галилея,<br /> Космополита-мудреца,<br /> И судит люди, не жалея<br /> Родного брата и отца;<br /> Тот лжепророк! Его сужденья —<br /> Полуидеи, полувздор!..<br /> Провидя жизни назначенье,<br /> Великий божий приговор,<br /> В самопытливом размышленье<br /> Он подымал слезящий взор<br /> На красоты святой природы.<br /> "Как все согласно!" — он шептал<br /> И край родной воспоминал;<br /> У бога правды и свободы<br /> Всему живущему молил,<br /> И кроткой мыслию следил<br /> Дела минувшие народов,<br /> Дела страны своей родной,<br /> И горько плакал… "О, святая!<br /> Святая родина моя!<br /> Чем помогу тебе, рыдая?<br /> И ты закована, и я.<br /> Великим словом божью волю<br /> Сказать тиранам — не поймут!<br /> И на родном прекрасном поле<br /> Пророка каменьем побьют!<br /> Сотрут высокие могилы<br /> И понесут их словом зла!<br /> Тебя убили, раздавили;<br /> И славословить запретили<br /> Твои великие дела!<br /> О, боже! сильный и правдивый,<br /> Тебе возможны чудеса.<br /> Исполни славой небеса<br /> И сотвори святое диво:<br /> Воспрянуть мертвым повели,<br /> Благослови всесильным словом<br /> На подвиг новый и суровый,<br /> На искупление земли,<br /> Земли поруганной, забытой,<br /> Чистейшей кровию политой,<br /> Когда-то счастливой земли".<br /> Как тучи, мысли расходились,<br /> И слезы капали, как дождь!..<br /> Блажен тот на свете, кто малую долю,<br /> Кроху от трапезы волен уделить<br /> Голодному брату и злобного волю<br /> Хоть властью суровой возмог укротить!<br /> Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,<br /> А смотрит душою на козни людей<br /> И может лишь плакать в тоске одинокой,<br /> О, боже правдивый, лиши ты очей!..<br /> Твои горы, твое море,<br /> Все красы природы<br /> Не искупят его горя,<br /> Не дадут свободы.<br /> И он, страдалец жизни краткой,<br /> Все видел, чувствовал и жил,<br /> Людей, изведавши, любил<br /> И тосковал о них украдкой.<br /> Его и люди полюбили<br /> И он их братиями звал;<br /> Нашел друзей и тайной силой<br /> К себе друзей причаровал;<br /> Между друзьями молодыми,<br /> Порой задумчивый… порой<br /> Как волхв, вещатель молодой,<br /> Речами звучными, живыми<br /> Друзей внезапно изумлял;<br /> И силу Дружбы между ними,<br /> Благословляя, укреплял.<br /> Он говорил, что обще благо<br /> Должно любовию купить<br /> И с благородною отвагой<br /> Стать за народ и зло казнить.<br /> Он говорил, что праздник жизни,<br /> Великий праздник, божий дар,<br /> Должно пожертвовать отчизне,<br /> Должно поставить под удар.<br /> Он говорил о страсти нежной;<br /> Он тихо, грустно говорил,<br /> И умолкал!.. В тоске мятежной<br /> Из-за стола он выходил<br /> И горько плакал. Грусти тайной,<br /> Тоски глубокой, не случайной,<br /> Ни с кем страдалец не делил.<br /> Друзья любили всей душою<br /> Его, как кровного; но он<br /> Непостижимою тоскою<br /> Был постоянно удручен,<br /> И между ними вольной речью<br /> Он пламенел. Но меж гостей,<br /> Когда при тысяче огней<br /> Мелькали мраморные плечи,<br /> О чем-то тяжко он вздыхал,<br /> И думой мрачною летал<br /> В стране родной, в стране прекрасной,<br /> Там, где никто его не ждал,<br /> Никто об нем не вспоминал,<br /> Ни о судьбе его неясной.<br /> И думал он: "Зачем я тут?<br /> И что мне делать между ними?<br /> Они все пляшут и поют,<br /> Они родня между родными,<br /> Они все равны меж собой;<br /> А я!.." И тихо он выходит,<br /> Идет, задумавшись, домой;<br /> Никто из дому не выходит<br /> Его встречать; никто не ждет,<br /> Везде один… тоска, томленье!..<br /> И светлый праздник воскресенья<br /> Тоску сторичную несет.<br /> И вянет он, вянет, как в поле былина,<br /> Тоскою томимый в чужой стороне;<br /> И вянет он молча… какая кручина<br /> Запала в сердечной его глубине?<br /> "О горе мне, горе! Зачем я покинул<br /> Невинности счастье, родную страну?<br /> Зачем я скитался, чего я достигнул?<br /> Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!<br /> Они-то мне, черви, мой ум источили,<br /> С моим тихим счастьем они разлучили!<br /> Кому я тоску и любовь расскажу?<br /> Кому сердца раны в слезах покажу?<br /> Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,<br /> Я бедный поденщик, работник простой;<br /> Что дам я подруге моими мечтами?<br /> Любовь… Ах, любови, любови одной<br /> С нее на три века, на вечность бы стало!<br /> В своих бы объятьях ее растопил!<br /> О как бы я нежно, как нежно любил!"<br /> И крупные слезы, как искры, низались,<br /> И бледные щеки, и слабую грудь<br /> Росили, и сохли. "О, дайте вздохнуть,<br /> Разбейте мне череп и грудь разорвите,<br /> Там черви, там змеи,— на волю пустите!<br /> О, дайте мне тихо, навеки заснуть!"<br /> Страдал несчастный сирота<br /> Вдали от родины счастливой<br /> И ждал конца нетерпеливо.<br /> Его любимая мечта —<br /> Полезным быть родному краю,<br /> Как цвет, с ним вместе увядает!<br /> Страдал он. Жизни пустота<br /> Пред ним могилой раскрывалась:<br /> Приязни братской было мало,<br /> Не грела теплота друзей:<br /> Небесных солнечных лучей<br /> Душа парящая алкала.<br /> Огня любви, что бог зажег<br /> В стыдливом сердце голубином<br /> Невинной женщины, где б мог<br /> Полет превыспренний, орлиный<br /> Остановить и съединить<br /> Пожар любви, любви невинной;<br /> Кого бы мог он приютить<br /> В светлице сердца и рассудка,<br /> Как беззащитную голубку,<br /> От жизни горестей укрыть;<br /> И к персям юным, изнывая,<br /> Главой усталою прильнуть;<br /> И, цепенея и рыдая,<br /> На лоне жизни, лоне рая<br /> Хотя минуту отдохнуть.<br /> В ее очах, в ее томленье<br /> И ум, и душу утопить,<br /> И сердце в сердце растопить,<br /> И утонуть в самозабвенье.<br /> Но было некого любить;<br /> Сочетаваться не с кем было;<br /> А сердце плакало, и ныло,<br /> И замирало в пустоте.<br /> Его тоскующей мечте<br /> В грядущем что-то открывалось,<br /> И в беспредельной высоте<br /> Святое небо улыбалось.<br /> Как воску ярого свеча,<br /> Он таял тихо, молчаливо,<br /> И на задумчивых очах<br /> Туман ложился. Взор стыдливый<br /> На нем красавица порой<br /> Покоя, тайно волновалась<br /> И симпатической красой<br /> Украдкой долго любовалась.<br /> И, может, многие грустили<br /> Сердца девичие о нем,<br /> Но тайной волей, высшей силой<br /> Путь одинокий до могилы<br /> На камнях острых проведен.<br /> Изнемогал он, грудь болела,<br /> Темнели очи, за крестом<br /> Граница вечности чернела<br /> В пространстве мрачном и пустом.<br /> Уже в постели предмогильной<br /> Лежит он тих, и — гаснет свет.<br /> Друзей тоскующий совет<br /> Тревожит дух его бессильный.<br /> Поочередно ночевали<br /> У друга верные друзья;<br /> И всякий вечер собиралась<br /> Его прекрасная семья.<br /> В последний вечер собралися<br /> Вокруг предсмертного одра<br /> И просидели до утра.<br /> Уже рассвет смыкал ресницы,<br /> Друзей унылых сон клонил,<br /> И он внезапно оживил<br /> Их грустный сон огнем бывалым<br /> Последних пламенных речей;<br /> И други друга утешали,<br /> Что через семь иль восемь дней<br /> Он будет петь между друзей.<br /> "Не пропою вам песни новой<br /> О славе родины моей.<br /> Сложите вы псалом суровый<br /> Про сонм народных палачей;<br /> И вольным гимном помяните<br /> Предтечу, друга своего.<br /> И за грехи… грехи его,<br /> Усердно богу помолитесь…<br /> И со святыми упокой<br /> Пропойте, други, надо мной!"<br /> Друзья вокруг его стояли,<br /> Он отходил, они рыдали,<br /> Как дети… Тихо он вздыхал,<br /> Вздохнул, вздохнул… Его не стало!<br /> И мир пророка потерял,<br /> И слава сына потеряла.<br /> Печально други понесли<br /> Наутро в церковь гроб дубовый.<br /> Рыдая, предали земли<br /> Остатки друга; и лавровый<br /> Венок зеленый, молодой,<br /> Слезами дружбы оросили,<br /> И на могиле положили;<br /> И со святыми упокой<br /> Запели тихо и уныло.<br /> В трактире за круглым, за братским столом<br /> Уж под вечер други сидели кругом;<br /> Печально и тихо двенадцать сидело:<br /> Их сердце одною тоскою болело.<br /> Печальная тризна, печальны друзья!..<br /> Ах, тризну такую отправил и я.<br /> Согласьем общим положили,<br /> Чтоб каждый год был стол накрыт<br /> В день смерти Друга; чтоб забыт<br /> Не мог быть друг их за могилой.<br /> И всякой год они сходились<br /> В день смерти друга поминать.<br /> Уж многих стало не видать:<br /> Приборы каждый год пустели,<br /> Друзья все больше сиротели,<br /> И вот, один уж, сколько лет<br /> К пустым приборам на обед<br /> Старик печальный приезжает;<br /> Печаль и радость юных лет<br /> Один, грустя, воспоминает.<br /> Сидит он долго; мрачен, тих,<br /> И поджидает: "Нет ли брата<br /> Хоть одного еще в живых?"<br /> И одинокий в путь обратный<br /> Идет он молча… И теперь,<br /> Где круглый стол стоит накрытый,<br /> Тихонько отворилась дверь,<br /> И брат, что временем забытый,<br /> Вошел согбенный!.. Грустно он<br /> Окинул стол потухшим взором<br /> И молвил с дружеским укором:<br /> "Лентяи! видишь, как закон<br /> Священный братский исполняют!<br /> Вот и сегодня не пришли,<br /> Как будто за море ушли!"<br /> И слезы молча утирает,<br /> Садясь за братский круглый стол.<br /> "Хоть бы один тебе пришел!"<br /> Старик сидит и поджидает…<br /> Проходит час, прошел другой,<br /> Уж старику пора домой.<br /> Старик встает: "Да, изменили!<br /> Послушай, выпей, брат, вино,<br /> Сказал слуге он,— все равно<br /> Я не могу; прошло, что было,<br /> Да поминай за упокой;<br /> А мне пора уже — домой!"<br /> И слезы снова покатились.<br /> Слуга вино, дивяся, выпил.<br /> "Дай шляпу мне… какая лень<br /> Идти домой!.." — и тихо вышел.<br /> И через год в урочный день<br /> Двенадцать приборов на круглом столе,<br /> Двенадцать бокалов высоких стоят,<br /> И день уж проходит,<br /> Никто не приходит,<br /> Навеки, навеки забыты они.<br /> [1843, Яготин]<br /> * Как цветок, процвевший на их болоте. (Т. Шевченко).
РОЗРИТА МОГИЛА
Світе тихий, краю милий,<br /> Моя Україно,<br /> За що тебе сплюндровано,<br /> За що, мамо, гинеш?<br /> Чи ти рано до схід сонця<br /> Богу не молилась,<br /> Чи ти діточок непевних<br /> Звичаю не вчила?<br /> "Молилася, турбувалась,<br /> День і ніч не спала,<br /> Малих діток доглядала,<br /> Звичаю навчала.<br /> Виростали мої квіти,<br /> Мої добрі діти,<br /> Панувала і я колись<br /> На широкім світі,<br /> Панувала… Ой, Богдане!<br /> Нерозумний сину!<br /> Подивись тепер на матір,<br /> На свою Вкраїну,<br /> Що, колишучи, співала<br /> Про свою недолю,<br /> Що, співаючи, ридала,<br /> Виглядала волю.<br /> Ой, Богдане, Богданочку,<br /> Якби була знала,<br /> У колисці б задушила,<br /> Під серцем приспала.<br /> Степи мої запродані<br /> Жидові, німоті,<br /> Сини мої на чужині,<br /> На чужій роботі.<br /> Дніпро, брат мій, висихає,<br /> Мене покидає,<br /> І могили мої милі<br /> Москаль розриває…<br /> Нехай риє, розкопує,<br /> Не своє шукає,<br /> А тим часом перевертні<br /> Нехай підростають<br /> Та поможуть москалеві<br /> Господарювати,<br /> Та з матері полатану<br /> Сорочку знімати.<br /> Помагайте, недолюдки,<br /> Матір катувати".<br /> Начетверо розкопана,<br /> Розрита могила.<br /> Чого вони там шукали?<br /> Що там схоронили<br /> Старі батьки? Ех, якби-то,<br /> Якби-то найшли те, що там схоронили,<br /> Не плакали б діти, мати не журилась.<br /> 9 октября 1843, Березань
* * *
Чигрине, Чигрине,<br /> Все на світі гине,<br /> І святая твоя слава,<br /> Як пилина, лине<br /> За вітрами холодними,<br /> В хмарі пропадає.<br /> Над землею летять літа,<br /> Дніпро висихає,<br /> Розсипаються могили,<br /> Високі могили —<br /> Твоя слава… і про тебе,<br /> Старче малосилий,<br /> Ніхто й слова не промовить,<br /> Ніхто й не покаже,<br /> Де ти стояв? чого стояв?<br /> І на сміх не скаже!!<br /> За що ж боролись ми з ляхами?<br /> За що ж ми різались з ордами?<br /> За що скородили списами<br /> Московські ребра??.. засівали,<br /> І рудою поливали…<br /> І шаблями скородили.<br /> Що ж на ниві уродилось??!!<br /> Уродила рута… рута…<br /> Волі нашої отрута.<br /> А я, юродивий, на твоїх руїнах<br /> Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,<br /> Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,<br /> В калюжі, в болоті серце прогноїла<br /> І в дупло холодне гадюк напустила,<br /> А дітям надію в степу оддала.<br /> А надію…<br /> Вітер по полю розвіяв,<br /> Хвиля морем рознесла.<br /> Нехай же вітер все розносить<br /> На неокраєнім крилі.<br /> Нехай же серце плаче, просить<br /> Святої правди на землі.<br /> Чигрине, Чигрине,<br /> Мій друже єдиний,<br /> Проспав єси степи, ліси<br /> І всю Україну.<br /> Спи ж, повитий жидовою,<br /> Поки сонце встане,<br /> Поки тії недолітки<br /> Підростуть, гетьмани.<br /> Помолившись, і я б заснув…<br /> Так думи прокляті<br /> Рвуться душу запалити,<br /> Серце розірвати.<br /> Не рвіть, думи, не паліте!<br /> Може, верну знову<br /> Мою правду безталанну,<br /> Моє тихе слово.<br /> Може, викую я з його<br /> До старого плуга<br /> Новин леміш і чересло.<br /> І в тяжкі упруги…<br /> Може, зорю переліг той,<br /> А на перелозі…<br /> Я посію мої сльози,<br /> Мої щирі сльози.<br /> Може, зійдуть і виростуть<br /> Ножі обоюдні,<br /> Розпанахають погане,<br /> Гниле серце, трудне,<br /> І вицідять сукровату,<br /> І наллють живої<br /> Козацької тії крові,<br /> Чистої, святої!!!<br /> Може… може… а меж тими<br /> Меж ножами рута<br /> І барвінок розів'ється —<br /> І слово забуте,<br /> Моє слово тихосумне,<br /> Богобоязливе,<br /> Згадається — і дівоче<br /> Серце боязливе<br /> Стрепенеться, як рибонька,<br /> І мене згадає…<br /> Слово моє, сльози мої,<br /> Раю ти мій, раю!<br /> Спи, Чигрине, нехай гинуть<br /> У ворога діти.<br /> Спи, гетьмане, поки встане<br /> Правда на сім світі.<br /> 19 февраля 1844, Москва
СОВА
Породила мати сина<br /> В зеленій діброві,<br /> Дала йому карі очі<br /> І чорнії брови.<br /> Китайкою повивала,<br /> Всіх святих благала,<br /> Та щоб йому всі святії<br /> Талан-долю слали.<br /> "Пошли тобі матер божа<br /> Тії благодати,<br /> Всього того, чого мати<br /> Не зуміє дати".<br /> До схід сонця воду брала,<br /> В барвінку купала,<br /> До півночі колихала,<br /> До світа співала:<br /> "Е… е… лю-лі,<br /> Питала зозулі,<br /> Зозуля кувала,<br /> Правдоньку казала.<br /> Буду сто літ жити,<br /> Тебе годувати,<br /> В жупані ходити,<br /> Буду панувати.<br /> Ой виростеш, сину,<br /> За півчварта року,<br /> Як княжа дитина,<br /> Як ясен високий,<br /> Гнучкий і дебелий,<br /> Щасливий, веселий<br /> І не одинокий.<br /> Найду тобі рівню<br /> Хоч за морем синім.<br /> Або крамарівну,<br /> Або сотниківну,<br /> Таки панну, сину.<br /> У червоних черевиках,<br /> В зеленім жупані<br /> По світлиці походжає,<br /> Як пава, як пані,<br /> Та з тобою розмовляє.<br /> В хаті, як у раї!!<br /> А я сиджу на покуті,<br /> Тілько поглядаю.<br /> Ой сину мій, сину,<br /> Моя ти дитино!<br /> Чи є кращий на всім світі,<br /> На всій Україні!<br /> Нема кращого й не буде —<br /> Дивуйтеся, люди!<br /> Нема кращого!.. а долю…<br /> Долю роздобуде".<br /> Ой зозуле, зозуленько,<br /> Нащо ти кувала,<br /> Нащо ти їй довгі літа,<br /> Сто літ накувала?<br /> Чи є ж таки на сім світі<br /> Слухняная доля?<br /> Ох, якби-то… вміла б мати<br /> З німецького поля<br /> Своїм діточкам закликать<br /> І долю, і волю,<br /> Та ба… а зле безталання<br /> Зустрінеться всюди —<br /> І на шляху, і без шляху,<br /> Усюди, де люди.<br /> Кохалася мати сином,<br /> Як квіткою в гаї,<br /> Кохалася… а тим часом<br /> Батько умирає.<br /> Осталася удовою,<br /> Хоч і молодою,<br /> І не одна… та все ж тяжко…<br /> З горем та нудьгою<br /> Пішла вона до сусідів<br /> Поради просити…<br /> Присудили сусідоньки<br /> У наймах служити.<br /> Ізнищіла, ізмарніла,<br /> Кинула господу,<br /> Пішла в найми… не минула<br /> Лихої пригоди.<br /> І день і ніч працювала,<br /> Подушне платила…<br /> І синові за три копи<br /> Жупанок купила.<br /> Щоб і воно, удовине,<br /> До школи ходило.<br /> Ой талане, талане,<br /> Удовиний поганий!<br /> Чи ти в полі, чи ти в гаї,<br /> Обідраний цигане,<br /> З бурлаками гуляєш?<br /> Тече вода і на гору<br /> Багатому в хату.<br /> А вбогому в яру треба<br /> Криницю копати.<br /> У багатих ростуть діти —<br /> Верби при долині;<br /> А у вдови одним одно,<br /> Та й те, як билина.<br /> Діждалася вдова долі,<br /> Зросту того сина.<br /> І письменний, і вродливий —<br /> Квіточка дитина!<br /> Як у бога за дверима,<br /> Вдова панувала;<br /> А дівчата лицялися<br /> І рушники дбали.<br /> Полюбила багатая —<br /> Не поцілувала,<br /> Вишивала шовком хустку —<br /> Не подарувала.<br /> Крались злидні із-за моря<br /> В удовину хату.<br /> Та й підкрались…<br /> Стали хлопців<br /> В кайдани кувати<br /> Та повезли до прийому<br /> Битими шляхами.<br /> Пішла й вдова з матерями<br /> З дрібними сльозами.<br /> Де на ніч ставали,<br /> Сторожу давали,<br /> Стару вдову до обозу<br /> Та й не допускали.<br /> Ой привезли до прийому<br /> Чуприну голити;<br /> Усе дрібні, усе малі,<br /> Все багатих діти.<br /> Той каліка недоріка,<br /> Той не вміє стати.<br /> Той горбатий, той багатий,<br /> Тих чотири в хаті.<br /> Усі невлад, усіх назад,<br /> В усіх доля мати.<br /> А у вдови один син,<br /> Та й той якраз під аршин.<br /> Покинула знову хату,<br /> Синову господу;<br /> Пішла в найми, за хліб черствий<br /> Жидам носить воду.<br /> Бо хрещені не приймають:<br /> "Стара,— кажуть,— стала,<br /> Нездужує…" — і огризок<br /> В вікно подавали<br /> Христа ради. Не дай, боже,<br /> Такого дожити,<br /> Не дай, боже, в багатого<br /> І пить попросити.<br /> По копійці заробляла,<br /> Копу назбирала.<br /> Та до сина лист писала,<br /> У військо послала —<br /> Полегшало. Минає рік,<br /> І другий минає,<br /> І четвертий, і десятий,<br /> А чутки немає.<br /> Нема чутки; що тут робить?<br /> Треба торбу брати<br /> Та йти… іти собак дражнить<br /> Од хати до хати.<br /> Взяла торбу, пішла селом,<br /> На вигоні сіла<br /> І в село вже не верталась,<br /> День і ніч сиділа<br /> Коло коворот. А літо<br /> За літом минає.<br /> Помарніла, скалічіла,<br /> Ніхто й не пізнає.<br /> Та й кому там пізнавати<br /> Каліку убогу.<br /> Сидить собі та дивиться<br /> В поле на дорогу.<br /> І світає, і смеркає,<br /> І знову смеркає,<br /> А москаля, її сина,<br /> Немає, немає.<br /> Понад ставом увечері<br /> Хитається очерет.<br /> Дожидає сина мати<br /> До досвіта вечерять.<br /> Понад ставом увечері<br /> Шепочеться осока.<br /> Дожидає в темнім гаї<br /> Дівчинонька козака.<br /> Понад ставом вітер віє,<br /> Лози нагинає.<br /> Плаче мати одна в хаті,<br /> А дівчина в гаї.<br /> Поплакала чорнобрива<br /> Та й стала співати;<br /> Поплакала стара мати<br /> Та й стала ридати.<br /> І молилась, і ридала,<br /> Кляла все на світі.<br /> Ох, тяжкі ви, безталанні<br /> У матері діти!<br /> Скалічені старі руки<br /> До бога здіймала,<br /> Свою долю проклинала,<br /> Сина вимовляла.<br /> То од жалю одходила<br /> І мовчки журилась<br /> Та на шлях той на далекий<br /> Крізь сльози дивилась.<br /> І день і ніч дивилася<br /> Та й стала питати:<br /> "Чи не чув хто, чи не бачив<br /> Москаля-солдата,<br /> Мого сина?.." Ніхто не чув,<br /> Ніхто і не бачив.<br /> Сидить вона, не йде в село,<br /> Не пита й не плаче,<br /> Одуріла!.. і цеглину<br /> Муштрук, то лає,<br /> То годує, як дитину,<br /> Й сином називає,<br /> І нищечком тихесенько<br /> Крізь сльози співає:<br /> "Змія хату запалила,<br /> Дітям каші наварила,<br /> Поморщила постоли,<br /> Полетіли москалі.<br /> Сірі гуси в ірій, ірій<br /> По чотири, по чотири<br /> Полетіли — гел-гел! —<br /> На могилі орел,<br /> На могилі серед ночі<br /> У козака вийма очі,<br /> А дівчина в темнім гаї<br /> Його з війська виглядає".<br /> Вдень лазила на смітниках,<br /> Черепки збирала,<br /> Примовляла, що синові<br /> Гостинця ховала.<br /> А уночі розхристана<br /> І простоволоса<br /> Селом ходить — то співає,<br /> То страшно голосить.<br /> Люди лаяли… бо, бачте,<br /> Спать їм не давала<br /> Та кропиву під їх тином<br /> І бур'ян топтала.<br /> Діти бігали з паліччям<br /> Удень за вдовою<br /> По улицях та, сміючись…<br /> Дражнили Совою.<br /> 6 мая 1844, С.-Петербург
ДІВИЧІЇ НОЧІ
Висушили карі очі<br /> Дівичії ночі.<br /> "Черниця-Мар'яна"<br /> Розплелася густа коса<br /> Аж до пояса,<br /> Розкрилися перси-гори,<br /> Хвилі серед моря;<br /> Засіяли карі очі,<br /> Зорі серед ночі,<br /> Білі руки простяглися —<br /> Так би й обвилися<br /> Кругом стану. І в подушку<br /> Холодну впилися,<br /> Та й заклякли, та й замерли,<br /> З плачем рознялися.<br /> "Нащо мені коса-краса,<br /> Очі голубині,<br /> Стан мій гнучий… коли нема<br /> Вірної дружини,<br /> Немає з ким полюбитись,<br /> Серцем поділитись…<br /> Серце моє! серце моє!<br /> Тяжко тобі битись<br /> Одинокому. З ким жити,<br /> З ким, світе лукавий,<br /> Скажи мені… Нащо мені<br /> Тая слава… слава.<br /> Я любить, я жити хочу<br /> Серцем, не красою!<br /> А мені ще й завидують,<br /> Гордою і злою<br /> Злії люди нарікають.<br /> А того й не знають,<br /> Що я в серці заховала…<br /> Нехай нарікають,<br /> Гріх їм буде… Боже милий,<br /> Чому ти не хочеш<br /> Укоротить свої темні,<br /> Тяжкі мені ночі!..<br /> Бо я вдень не одинока —<br /> З полем розмовляю,<br /> Розмовляю і недолю<br /> В полі забуваю,<br /> А вночі…" — та й оніміла,<br /> Сльози полилися…<br /> Білі руки простяглися,<br /> В подушку впилися.<br /> 18 мая 1844, С.-Петербург
СОН
Комедія
Дух истины, его же мир не может прияти,<br /> яко не видит его, ниже знает его.<br /> Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доля<br /> І свій шлях широкий:<br /> Той мурує, той руйнує,<br /> Той неситим оком<br /> За край світа зазирає,<br /> Чи нема країни,<br /> Щоб загарбать і з собою<br /> Взять у домовину.<br /> Той тузами обирає<br /> Свата в його хаті,<br /> А той нишком у куточку<br /> Гострить ніж на брата.<br /> А той, тихий та тверезий,<br /> Богобоязливий,<br /> Як кішечка, підкрадеться,<br /> Вижде нещасливий<br /> У тебе час та й запустить<br /> Пазурі в печінки,<br /> І не благай: не вимолять<br /> Ні діти, ні жінка.<br /> А той, щедрий та розкошний,<br /> Все храми мурує;<br /> Та отечество так любить,<br /> Так за ним бідкує,<br /> Так із його, сердешного,<br /> Кров, як воду, точить!..<br /> А братія мовчить собі,<br /> Витріщивши очі!<br /> Як ягнята; "Нехай,— каже,<br /> Може, так і треба".<br /> Так і треба! бо немає<br /> Господа на небі!<br /> А ви в ярмі падаєте<br /> Та якогось раю<br /> На тім світі благаєте?<br /> Немає! немає!<br /> Шкода й праці. Схаменіться:<br /> Усі на сім світі —<br /> І царята і старчата — Адамові діти.<br /> І той… і той… а що ж то я?!<br /> Ось що, добрі люди:<br /> Я гуляю, бенкетую<br /> В неділю і в будень.<br /> А вам нудно! жалкуєте!<br /> Єй-богу, не чую,<br /> І не кричіть! Я свою п'ю,<br /> А не кров людськую!<br /> Отак, ідучи попідтинню<br /> З бенкету п'яний уночі,<br /> Я міркував собі йдучи,<br /> Поки доплентавсь до хатини.<br /> А в мене діти не кричать<br /> І жінка не лає,<br /> Тихо, як у раї,<br /> Усюди божа благодать —<br /> І в серці, і в хаті.<br /> Отож я ліг спати.<br /> А вже підпилий як засне,<br /> То хоч коти гармати,<br /> І усом не моргне.<br /> Та й сон же, сон, напричуд дивний,<br /> Мені приснився —<br /> Найтверезіший би упився,<br /> Скупий жидюга дав би гривню,<br /> Щоб позирнуть на ті дива.<br /> Та чорта з два!<br /> Дивлюся: так буцім сова<br /> Летить лугами, берегами, та нетрями,<br /> Та глибокими ярами,<br /> Та широкими степами,<br /> Та байраками.<br /> А я за нею, та за нею,<br /> Лечу й прощаюся з землею:<br /> "Прощай, світе, прощай, земле,<br /> Неприязний краю,<br /> Мої муки, мої люті<br /> В хмарі заховаю.<br /> А ти, моя Україно,<br /> Безталанна вдово,<br /> Я до тебе літатиму<br /> З хмари на розмову.<br /> На розмову тихо-сумну,<br /> На раду з тобою;<br /> Опівночі падатиму<br /> Рясною росою.<br /> Порадимось, посумуєм,<br /> Поки сонце встане;<br /> Поки твої малі діти<br /> На ворога стануть.<br /> Прощай же ти, моя нене,<br /> Удово небого,<br /> Годуй діток; жива правда<br /> У господа бога!"<br /> Летим. Дивлюся, аж світає,<br /> Край неба палає,<br /> Соловейко в темнім гаї<br /> Сонце зустрічає.<br /> Тихесенько вітер віє,<br /> Степи, лани мріють,<br /> Меж ярами над ставами<br /> Верби зеленіють.<br /> Сади рясні похилились,<br /> Тополі по волі<br /> Стоять собі, мов сторожа,<br /> Розмовляють з полем.<br /> І все то те, вся країна,<br /> Повита красою,<br /> Зеленіє, вмивається<br /> Дрібною росою,<br /> Споконвіку вмивається,<br /> Сонце зустрічає…<br /> І нема тому почину,<br /> І краю немає!<br /> Ніхто його не додбає<br /> І не розруйнує…<br /> І все то те… Душе моя,<br /> Чого ти сумуєш?<br /> Душе моя убогая,<br /> Чого марне плачеш,<br /> Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,<br /> Хіба ти не чуєш людського плачу?<br /> То глянь, подивися; а я полечу<br /> Високо, високо за синії хмари;<br /> Немає там власті, немає там кари,<br /> Там сміху людського і плачу не чуть.<br /> Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,<br /> Латану свитину з каліки знімають,<br /> З шкурою знімають, бо нічим обуть<br /> Княжат недорослих; а он розпинають<br /> Вдову за подушне, а сина кують,<br /> Єдиного сина, єдину дитину,<br /> Єдину надію! в військо оддають!<br /> Бо його, бач, трохи! а онде під тином<br /> Опухла дитина, голоднеє мре,<br /> А мати пшеницю на панщині жне.<br /> А он бачиш? очі! очі!<br /> Нащо ви здалися,<br /> Чом ви змалку не висохли,<br /> Слізьми не злилися?<br /> То покритка, попідтинню<br /> З байстрям шкандибає,<br /> Батько й мати одцурались,<br /> Й чужі не приймають!<br /> Старці навіть цураються!!<br /> А панич не знає,<br /> З двадцятою, недоліток,<br /> Душі пропиває!<br /> Чи бог бачить із-за хмари<br /> Наші сльози, горе?<br /> Може, й бачить, та помага,<br /> Як і оті гори<br /> Предковічні, що политі<br /> Кровію людською!..<br /> Душе моя убогая!<br /> Лишенько з тобою.<br /> Уп'ємося отрутою,<br /> В кризі ляжем спати,<br /> Пошлем думу аж до бога:<br /> Його розпитати,<br /> Чи довго ще на сім світі<br /> Катам панувати??<br /> Лети ж, моя думо, моя люта муко,<br /> Забери з собою всі лиха, всі зла,<br /> Своє товариство — ти з ними росла,<br /> Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки<br /> Тебе повивали. Бери ж їх, лети<br /> Та по всьому небу орду розпусти.<br /> Нехай чорніє, червоніє,<br /> Полум'ям повіє,<br /> Нехай знову рига змії,<br /> Трупом землю криє.<br /> А без тебе я де-небудь<br /> Серце заховаю<br /> Та тим часом пошукаю<br /> На край світа раю.<br /> І знов лечу понад землею,<br /> І знов прощаюся я з нею.<br /> Тяжко матір покидати<br /> У безверхій хаті.<br /> А ще гірше дивитися<br /> На сльози та лати.<br /> Лечу, лечу, а вітер віє,<br /> Передо мною сніг біліє,<br /> Кругам бори та болота,<br /> Туман, туман і пустота.<br /> Людей не чуть, не знать і сліду<br /> Людської страшної ноги.<br /> І вороги й не вороги,<br /> Прощайте, в гості не приїду!<br /> Упивайтесь, бенкетуйте —<br /> Я вже не почую,<br /> Один собі навік-віки<br /> В снігу заночую.<br /> І поки ви дознаєтесь,<br /> Що ще є країна,<br /> Не полита сльозьми, кров'ю,<br /> То я одпочину.<br /> Одпочину… аж слухаю —<br /> Загули кайдани<br /> Під землею… Подивлюся…<br /> О, люде поганий!<br /> Де ти взявся? що ти робиш?<br /> Чого ти шукаєш<br /> Під землею? Ні, вже, мабуть,<br /> Я не заховаюсь І на небі!..<br /> За що ж кара,<br /> За що мені муки?<br /> Кому я що заподіяв!<br /> Чиї тяжкі руки<br /> В тілі душу закували,<br /> Серце запглили І галичі силу —<br /> Думи розпустили??<br /> За що, не знаю, а караюсь,<br /> І тяжко караюсь!<br /> І коли я спокутую,<br /> Коли діжду краю,<br /> Не бачу й не знаю!!<br /> Заворушилася пустиня.<br /> Мов із тісної домовини<br /> На той остатній страшний суд<br /> Мертвці за правдою встають.<br /> То не вмерлі, не убиті,<br /> Не суда просити!<br /> Ні, то люди, живі люди,<br /> В кайдани залиті.<br /> Із нор золото виносять,<br /> Щоб пельку залити<br /> Неситому!.. То каторжні.<br /> А за що? т.і знає…<br /> Вседержитель… а може, ще<br /> Й він не добачає.<br /> Онде злодій штемпований<br /> Кайдани волочить;<br /> Он розбойник катований<br /> Зубами скрегоче,<br /> Недобитка товариша<br /> Зарізати хоче!<br /> А меж ними, запеклими,<br /> В кайдани убраний<br /> Цар всесвітній! цар волі, цар,<br /> Штемпом увінчаний!<br /> В муці, в каторзі не просить,<br /> Не плаче, не стогне!<br /> Раз добром нагріте серце<br /> Вік не прохолоне!<br /> А де ж твої думи, рожевії квіти,<br /> Доглядані, смілі, викохані діти,<br /> Кому ти їх, друже, кому передав?<br /> Чи, може, навіки в серці поховав?<br /> О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!<br /> Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!<br /> Чи ще митарство? чи вже буде?<br /> Буде, буде, бо холодно,<br /> Мороз розум будить.<br /> І знов лечу.<br /> Земля чорніє,<br /> Дрімає розум, серце мліє.<br /> Дивлюся: хати над шляхами<br /> Та городі: з стома церквами,<br /> А в городах, мов журавлі,<br /> Замуштрували москалі;<br /> Нагодовані, обуті<br /> І кайданачи окуті,<br /> Муштруються… Далі гляну:<br /> У долині, мов у ямі,<br /> На багнищі город мріє;<br /> Над ним хмарою чорніє<br /> Туман тяжкий… Долітаю —<br /> То город безкраїй.<br /> Чи то турецький,<br /> Чи то німецький,<br /> А може, те, що й московський.<br /> Церкви, та палати,<br /> Та пани пузаті,<br /> І ні однісінької хати.<br /> Смеркалося… огонь огнем<br /> Кругом запалало,<br /> Аж злякавсь я… "Ура! ура!<br /> Ура!" — закричали.<br /> "Цу-цу, дурні! схаменіться!<br /> Чого се ви раді!<br /> Що горите?" — "Экой хохол!<br /> Не знает параду.<br /> У нас парад! сам изволит<br /> Сегодни гуляти!"<br /> "Та де ж вона, тая цяця?"<br /> "Бон видишь — палаты".<br /> Штовхаюсь я; аж землячок,<br /> Спасибі, признався,<br /> З циновими ґудзиками:<br /> "Де ты здесь узялся?"<br /> "З України". — "Так як же ты<br /> Й говорыть не вмиєш<br /> По-здешему?" —<br /> "Ба ні,— кажу,Говорить умію.<br /> Та не хочу".— "Экой чудак!<br /> Я вси входы знаю,<br /> Я тут служу; коли хочеш,<br /> В дворец попитаюсь<br /> Ввесты тебе. Только, знаєш,<br /> Мы, брат, просвищенны,<br /> Не поскупись полтинкою…"<br /> Цур тобі, мерзенний<br /> Каламарю… І зробився<br /> Я знову незримий<br /> Та й пропхався у палати.<br /> Боже мій єдиний!!<br /> Так от де рай! уже нащо<br /> Золотом облиті<br /> Блюдолизи; аж ось і сам,<br /> Високий, сердитий,<br /> Виступає; обок його<br /> Цариця небога,<br /> Мов опеньок засушений,<br /> Тонка, довгонога,<br /> Та ще р;а лихо, сердешне,<br /> Хита головою.<br /> Так оце-то та богиня!<br /> Лишенько з тобою.<br /> А я, дурний, не бачивши<br /> Тебе, цяце, й разу,<br /> Та й повірив тупорилим<br /> Твоїм в рщомазам.<br /> Ото дурний! а ще й битий!<br /> На каток повірив<br /> Москалеві. От і читай,<br /> І йми ти їм віри!<br /> За богами — панства, панства<br /> В серебрі та златі!<br /> Мов кабани годовані —<br /> Пикаті, пузаті!..<br /> Аж потіють, та товпляться,<br /> Щоб то ближче стати<br /> Коло самих: може, вдарять<br /> Або дулю дати<br /> Благовонять; хоч маленьку,<br /> Хоч півдулі, аби тілько<br /> Під самую пику.<br /> І всі у ряд поставали,<br /> Ніби без'язикі —<br /> Анітелень. Цар цвенькає;<br /> А диво-цариця,<br /> Мов та чапля меж птахами,<br /> Скаче, бадьориться.<br /> Довгенько вдвох походжали<br /> Мов сичі надуті,<br /> Та щось нишком розмовляли<br /> Здалека не чути —<br /> О отечестві, здається,<br /> Та нових петлицях,<br /> Та о муштрах ще новіших!..<br /> А потім цариця<br /> Сіла мовчки на дзиґлику.<br /> Дивлюсь, цар підходить<br /> До найстаршого… та в пику<br /> Його як затопить!..<br /> Облизався неборака<br /> Та меншого в пузо —<br /> Аж загуло!.. а той собі<br /> Ще меншого туза<br /> Межи плечі; той меншого,<br /> А менший малого,<br /> А той дрібних, а дрібнота<br /> Уже за порогом<br /> Як кинеться по улицях,<br /> Та й дівай місити<br /> Недобитків православних,<br /> А ті голосити;<br /> Та верещать; та як ревнуть:<br /> "Гуля наш батюшка, ґуля!<br /> Ура!..ура!..ура! а, а, а…"<br /> Зареготався я, та й годі;<br /> А й мене давнули<br /> Таки добре. Перед світом<br /> Усе те заснуло;<br /> Тільки де-де православні<br /> По углах стогнали<br /> Та, стогнучи, за батюшку<br /> Господа благали.<br /> Сміх і сльози! От пішов я<br /> Город озирати.<br /> Там ніч, як день. Дивлюся:<br /> Палати, палати<br /> Понад тихою рікою;<br /> А беріг ушитий<br /> Увесь каменем. Дивуюсь,<br /> Мов несамовитий!<br /> Як то ноно зробилося<br /> З калюжі такої<br /> Таке диво… отут крові<br /> Пролито людської —<br /> І без ножа. По тім боці<br /> Твердиня й дзвіниця,<br /> Мов та швайка загострена,<br /> Аж чудно дивиться.<br /> І дзиггрі теленькають.<br /> От я повертаюсь —<br /> Аж кінь летить, копитами<br /> Скелю розбиває!<br /> А на коні сидить охляп,<br /> У свит — не свиті,<br /> І без шапки. Якимсь листом<br /> Голова повита.<br /> Кінь басує, от-от річку,<br /> От… от… перескочить.<br /> А він руку простягає,<br /> Мов світ увесь хоче<br /> Загарбати. Хто ж це такий?<br /> От собі й читаю,<br /> Що на скелі наковано:<br /> Первому — Вторая<br /> Таке диво наставила.<br /> Тепер же я знаю:<br /> Це той Первий що розпинав<br /> Нашу Україну,<br /> А Вторая доконала<br /> Вдову сиротину.<br /> Кати! кати! людоїди!<br /> Наїлись обоє,<br /> Накралися; а що взяли<br /> На той світ з собою?<br /> Тяжко, тяжко мені стало,<br /> Так, мов я читаю<br /> Історія України.<br /> Стою, замираю…<br /> А тим часом — тихо, тихо<br /> Та сумно співає<br /> Щось такеє невидиме:<br /> "Із города із Глухова<br /> Полки виступали<br /> З заступами на лінію,<br /> А мене послали<br /> На столицю з козаками<br /> Наказним гетьманом!<br /> О, боже наш милосердий!<br /> О, царю поганий,<br /> Царю проклятий, лукавий,<br /> Аспиде неситий!<br /> Що ти зробив з козаками?<br /> Болота засипав<br /> Благородними костями;<br /> Поставив столицю<br /> На їх трупах катованих!<br /> І в темній темниці<br /> Мене, вольного гетьмана,<br /> Голодом замучив<br /> У кайданах. Царю! царю!<br /> І бог не розлучить<br /> Нас з тобою. Кайданами<br /> Скованій зо мною<br /> Навік-віки. Тяжко мені<br /> Витать над Невою.<br /> України далекої,<br /> Може, вже немає.<br /> Полетів би, подивився,<br /> Так бог не пускає.<br /> Може, Москва випалила<br /> І Дніпро спустила<br /> В синє море, розкопала<br /> Високі могили —<br /> Нашу славу. Боже милий,<br /> Зжалься, боже милий".<br /> Та й замовкло; дивлюся я:<br /> Біла хмара криє<br /> Сіре небо. А в тій хмарі<br /> Мов звір в гаї виє.<br /> То не хмара — біла пташка<br /> Хмарою спустилась<br /> Над царем тим мусянджовим<br /> І заголосила:<br /> "І ми сковані з тобою,<br /> Людоїде, змію!<br /> На страішному на судищі<br /> Ми бог і закриєм<br /> Од очей твоїх неситих.<br /> Ти нас з України<br /> Загнав, голих і голодних,<br /> У сніг на чужину<br /> Та й порізав; а з шкур наших<br /> Собі багряницю<br /> Пошив жилами твердими<br /> І заклав; столицю<br /> В новій рясі. Подивися:<br /> Церкви та палати!<br /> Веселися, лютий кате,<br /> Проклятий! проклятий!"<br /> Розлетілись, розсипались,<br /> Сонечко вставало.<br /> А я стояв, дивувався,<br /> Та аж страшно стало.<br /> Уже вбогі ворушились,<br /> На труд поспішали,<br /> І москалі на розпуттях<br /> Уже муштрувались.<br /> Покрай улиць поспішали<br /> Заспані дівчата,<br /> Та не з дому, а додому!<br /> Посилала мати<br /> На цілу ніч працювати,<br /> На хліб заробляти.<br /> А я стою, похилившись,<br /> Думаю, гадаю,<br /> Як то тяжко той насущний<br /> Люди заробляють.<br /> От і братія сипнула<br /> У сенат писати<br /> Та підписувать — та драти<br /> І з батька, і брата.<br /> А меж ними і землячки<br /> Де-де проглядають.<br /> По-московській так і ріжуть,<br /> Сміються та лають<br /> Батьків своїх, що змалечку<br /> Цвенькать не навчили<br /> По-німецькій,— а то тепер<br /> І кисни в чорнилах!<br /> П'явки! п'явки! може, батько<br /> Остатню корову<br /> Жидам продав, поки вивчив<br /> Московської мови.<br /> Україно! Україно!<br /> Оце твої діти,<br /> Твої квіти молодії,<br /> Чорнилом политі,<br /> Московською блекотою<br /> В німецьких теплицях<br /> Заглушені!.. Плач, Украйно!<br /> Бездітна вдовице!<br /> Піти лишень подивиться<br /> До царя в палати,<br /> Що там робиться. Приходжу:<br /> Старшина пузата<br /> Стоїть рядом; сопе, хропе,<br /> Та понадувалось,<br /> Як індики, і на двері<br /> Косо поглядало.<br /> Аж ось вони й одчинились.<br /> Неначе з берлоги<br /> Медвідь виліз, ледве-ледве<br /> Переносить ноги;<br /> Та одутий, аж посинів:<br /> Похмілля прокляте<br /> Його мучило. Як крикне<br /> На самих пузатих —<br /> Всі пузаті до одного<br /> В землю провалились!<br /> Він вилупив баньки з лоба —<br /> І все затрусилось,<br /> Що осталось; мов скажений,<br /> На менших гукає —<br /> І ті в землю; він до дрібних<br /> І ті пропадають!<br /> Він до челяді — і челядь,<br /> І челядь пропала;<br /> До москалів — москалики,<br /> Тілько застогнало,<br /> Пішли в землю; диво дивне<br /> Сталося на світі.<br /> Дивлюся я, що дальш буде,<br /> Що буде робити<br /> Мій медведик! Стоїть собі,<br /> Голову понурив<br /> Сіромаха. Де ж ділася<br /> Медвежа натура?<br /> Мов кошеня, такий чудний.<br /> Я аж зісміявся.<br /> Він і почув, та як зикне,Я перелякався,<br /> Та й прокинувсь… Отаке-то<br /> Приснилося диво.<br /> Чудне якесь!.. таке тілько<br /> Сниться юродивим<br /> Та п'яницям. Не здивуйте,<br /> Брати любі, милі,<br /> Що не своє розказав вам,<br /> А те, що приснилось.<br /> 8 іюля 1844, С.-Петербург
* * *
У неділю не гуляла,<br /> Та на шовки заробляла,<br /> Та хустину вишивала,<br /> Вишиваючи, співала:<br /> "Хустиночко мережана,<br /> Вишиваная,<br /> Вигаптую, подарую,<br /> А він мене поцілує.<br /> Хустино моя<br /> Мальованая.<br /> Здивуються вранці люди,<br /> Що в сироти хустка буде<br /> Мережаная,<br /> Мальованая.<br /> А я косу розплітаю,<br /> З дружиною походжаю.<br /> Доленько моя,<br /> Матінко моя".<br /> Отак вона вишивала<br /> У віконце поглядала,<br /> Чи не ревуть круторогі,<br /> Чи не йде чумак з дороги.<br /> Іде чумак з-за Лиману<br /> З чужим добром, безталанний,<br /> Чужі вели поганяє,<br /> Поганяючи, співає:<br /> "Доле моя, доле,<br /> Чом ти не такая,<br /> Як інші чужая?<br /> Чи я п'ю, гуляю,<br /> Чи сили не маю?<br /> Чи до тебе доріженьки<br /> У степу не знаю?<br /> Чи до тебе свої дари<br /> Я не посилаю? Є у мене дари —<br /> Очі моі карі.<br /> Молодую мою силу<br /> Багаті купили;<br /> Може, і дівчину без мене<br /> З іншим заручили.<br /> Навчи к мене, моя доле,<br /> Гуляти навчи".<br /> Та й заплакав сіромаха,<br /> Степом ідучи.<br /> Ой застогнав сивий пугач<br /> В степу на могилі,<br /> Зажурились чумаченьки,<br /> Тяжко зажурились.<br /> "Благослови, отамане,<br /> Коло села стати,<br /> Та понесем товариша<br /> В село причащати".<br /> Сповідали, причащали<br /> Й ворожки питали,<br /> Не помогло… з незціленним<br /> В дорогу рушали.<br /> Чи то праця задавила<br /> Молодую силу,<br /> Чи то нудьга невсипуща<br /> Його з ніг звалила.<br /> Чи то люди поробили<br /> Йому, молодому,<br /> Що привезли його з Дону<br /> На возі додому.<br /> Благав бога, щоб дівчину…<br /> Хоч село побачить.<br /> Не доблагав… Поховали,<br /> Ніхто й не заплаче!<br /> Поставили громадою<br /> Хрест над сиротою<br /> Й розійшлися… Як билина,<br /> Як лист за водою,<br /> Пішов козак з сього світа,<br /> Все забрав з собою.<br /> А де ж тая мальована,<br /> Шитая хустина?<br /> А де ж тая веселая<br /> Дівчина-дитина?!<br /> На новому хресті хустку<br /> Вітер розвіває,<br /> А дівчина у черниці<br /> Косу розплітає.<br /> 18 октября 1844, С.-Петербург
* * *
Чого мені тяжко, чого мені нудно,<br /> Чого серце плаче, ридає, кричить,<br /> Мов дитя голодне? Серце моє трудне,<br /> Чого ти бажаєш, що в тебе болить?<br /> Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?<br /> Засни, моє серце, навіки засни,<br /> Невкрите, розбите,— а люд навісний<br /> Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.<br /> 13 ноября 1844, С.-Петербург
* * *
Заворожи мені, волхве,<br /> Друже сивоусий!<br /> Ти вже серце запечатав,<br /> А я ще боюся.<br /> Боюся ще погорілу<br /> Пустку руйнувати,<br /> Боюся ще, мій голубе,<br /> Серце поховати.<br /> Може, вернеться надія<br /> З тією водою<br /> Зцілющою й живущою,<br /> Дрібною сльозою —<br /> Може, вернеться з-за світа<br /> В пустку зимувати,<br /> Хоч всередині обілить<br /> Горілую хату. І витопить, і нагріє,<br /> І світло засвітить…<br /> Може, ще раз прокинуться<br /> Мої думи-діти.<br /> Може, ще раз помолюся,<br /> З дітками заплачу.<br /> Може, ще раз сонце правди<br /> Хоч крізь сон побачу…<br /> Стань же: братом, хоч одури.<br /> Скажи, що робити:<br /> Чи молитись, чи журитись,<br /> Чи тім'я розбити??!<br /> 13 декабря 1844, С.-Петербург
ГОГОЛЮ
За думою дума роєм вилітає,<br /> Одна давить серце, друга роздирає,<br /> А третяя тихо, тихесенько плаче<br /> У самому серці, може, й бог не побачить.<br /> Кому ж її покажу я,<br /> І хто тую мову<br /> Привітає, угадає<br /> Великеє слово?<br /> Всі оглухли — похилились<br /> В кайданах… байдуже…<br /> Ти смієшся, а я плачу,<br /> Великий мій друже.<br /> А що вродить з того плачу?<br /> Богилова, брате…<br /> Не заревуть в Україні<br /> Вольнії гармати.<br /> Не заріже батько сина,<br /> Своєї дитини,<br /> За честь, славу, за братерство,<br /> За волю Вкраїни.<br /> Не заріже — викохає<br /> Та й продасть в різницю<br /> Москалеві. Це б то, бачиш,<br /> Лепта удовиці<br /> Престолові-отечеству<br /> Та німоті плата.<br /> Нехай, брате. А ми будем<br /> Сміяться та плакать.<br /> 30 декабря 1844, С.-Петербург
* * *
Не завидуй багатому:<br /> Багатий не знає<br /> Ні приязні, ні любові —<br /> Він все те наймає.<br /> Не завидуй могучому,<br /> Бо той заставляє.<br /> Не завидуй і славному:<br /> Славний добре знає,<br /> Що не його люди люблять,<br /> А ту тяжку славу,<br /> Що він тяжкими сльозами<br /> Вилив на забаву.<br /> А молоді як зійдуться,<br /> Та любо, та тихо,<br /> Як у раї,— а дивишся:<br /> Ворушиться лихо.<br /> Не завидуй же нікому,<br /> Дивись кругом себе:<br /> Нема раю на всій землі,<br /> Та нема й на небі.<br /> 4 октября 1845, Миргород
* * *
Не женися на багатій,<br /> Бо вижене з хати,<br /> Не женися на убогій,<br /> Бо не будеш спати.<br /> Оженись на вольній волі,<br /> На козацькій долі:<br /> Яка буде, така й буде,<br /> Чи гола, то й гола.<br /> Та ніхто не докучає<br /> І не розважає —<br /> Чого болить і де болить,<br /> Ніхто не питає.<br /> Удвох, кажуть, і плакати<br /> Мов легше неначе;<br /> Не потурай: легше плакать,<br /> Як ніхто не бачить.<br /> 4 октября 1845, Миргород
ЄРЕТИК
Шафарикові
Запалили у сусіда<br /> Нову добру хату<br /> Злі сусіди; нагрілися<br /> Й полягали спати,<br /> І забули сірий попіл<br /> По вітру розвіять.<br /> Лежить попіл на розпутті,<br /> А в попелі тліє<br /> Іскра вогню великого.<br /> Тліє, не вгасає,<br /> Жде підпалу, як той месник,<br /> Часу дожидає,<br /> Злого часу. Тліла іскра,<br /> Тліла, дожидала<br /> На розпутті широкому,<br /> Та й гаснути стала.<br /> Отак німота запалила<br /> Велику хату. І сім'ю,<br /> Сім'ю слав'ян роз'єдинила<br /> І тихо, тихо упустила<br /> Усобищ лютую змію.<br /> Полилися ріки крові,<br /> Пожар загасили.<br /> А німчики пожарище<br /> Й сирот розділили.<br /> Виростали у кайданах<br /> Слав'янськії діти<br /> І забули у неволі,<br /> Що вони на світі!<br /> А на давнім пожарищі<br /> Іскра братства тліла,<br /> Дотлівала, дожидала<br /> Рук твердих та смілих,<br /> І дождалась…<br /> Прозрів єси<br /> В попелі глибоко<br /> Огонь добрий смілим серцем,<br /> Смілим орлім оком!<br /> І засвітив, любомудре,<br /> Світоч правди, волі…<br /> І слав'ян сім'ю велику<br /> Во тьмі і неволі<br /> Перелічив до одного,<br /> Перелічив трупи,<br /> А не слав'ян. І став єси<br /> На великих купах,<br /> На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем,<br /> І — о, диво! — трупи встали<br /> І очі розкрили,<br /> І брат з братом обнялися<br /> І проговорили<br /> Слово тихої любові<br /> Навіки і віки!<br /> І потекли в одно море<br /> Слав'янськії ріки!<br /> Слава тобі, любомудре,<br /> Чеху-слав'янине!<br /> Що не дав ти потонути<br /> В німецькій пучині<br /> Нашій правді. Твоє море<br /> Слав'янськеє, нове!<br /> Затого вже буде повне,<br /> І попливе човен<br /> З широкими вітрилами<br /> І з добрим кормилом,<br /> Попливе на вольнім морі,<br /> На широких хвилях.<br /> Слава тобі, Шафарику,<br /> Вовіки і віки!<br /> Що звів єси в одно море<br /> Слав'янськії ріки!<br /> Привітай же в своїй славі<br /> І мою убогу<br /> Лепту-думу немудрую<br /> Про чеха святого,<br /> Великого мученика,<br /> Про славного Гуса!<br /> Прийми, отче. А я тихо<br /> Богу помолюся,<br /> Щоб усі слав'яне стали<br /> Добрими братами,<br /> І синами сонця правди,<br /> І єретиками<br /> Отакими, як Констанцький<br /> Єретик великий!<br /> Мир мирові подарують<br /> І славу вовіки!<br /> 22 ноября 1845, в Переяславі
Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от господа бысть сей, й єсть дивен во очесех наших.<br /> Псалом 117. стих 22
"Кругом неправда і неволя,<br /> Народ замучений мовчить.<br /> І на апостольськім престолі<br /> Чернець годований сидить.<br /> Людською кровію шинкує<br /> І рай у найми оддає!<br /> Небесний царю! суд твій всує,<br /> І всує царствіє твоє.<br /> Розбойники, людоїди<br /> Правду побороли,<br /> Осміяли твою славу,<br /> І силу, і волю.<br /> Земля плаче у кайданах,<br /> Як за дітьми мати.<br /> Нема кому розкувати,<br /> Одностайне стати<br /> За євангеліє правди,<br /> За темнії люде!<br /> Нема кому! боже! боже!<br /> Чи то ж і не буде?<br /> Ні, настане час великий<br /> Небесної кари.<br /> Розпадуться три корони<br /> На гордій тіарі!<br /> Розпадуться! Благослови<br /> На месть і на муки,<br /> Благослови мої, боже,<br /> Нетвердії руки!"<br /> Отак у келії правдивий<br /> Іван Гус думав розірвать<br /> Окови адові!.. і диво,<br /> Святеє диво показать<br /> Очам незрящим. "Поборюсь…<br /> За мене бог!.. да совершиться!"<br /> І в Віфліємськую каплицю<br /> Пішов молиться добрий Гус.<br /> "Во ім'я господа Христа,<br /> За нас розп'ятого на древі,<br /> І всіх апостолів святих,<br /> Петра і Павла особливе,<br /> Ми розрішаємо гріхи<br /> Святою буллою сією Рабині божій…"<br /> "Отій самій,<br /> Що водили по улицях<br /> В Празі позавчора;<br /> Отій самій, що хилялась<br /> По шинках, по стайнях,<br /> По чернечих переходах,<br /> По келіях п'яна!<br /> Ота сама заробила<br /> Та буллу купила —<br /> Тепер свята!.. Боже! боже!<br /> Великая сило!<br /> Великая славо! зглянься на людей!<br /> Одпочинь од кари у світлому раї!<br /> За що пропадають? за що ти караєш<br /> Своїх і покорних і добрих дітей?<br /> За що закрив їх добрі очі<br /> І вольний розум окував<br /> Кайданами лихої ночі!..<br /> Прозріте, люди, день настав!<br /> Розправте руки, змийте луду.<br /> Прокиньтесь, чехи, будьте люди,<br /> А не посмішище ченцям!<br /> Розбойники, кати в тіарах<br /> Все потопили, все взяли,<br /> Мов у Московії татаре,<br /> І нам, сліпим, передали<br /> Свої догмати!.. кров, пожари,<br /> Всі зла на світі, войни, чвари,<br /> Пекельних мук безкраїй ряд…<br /> І повен Рим байстрят!<br /> От їх догмати і їх слава.<br /> То явна слава… А тепер<br /> Отим положено конглавом:<br /> Хто без святої булли вмер —<br /> У пекло просто; хто ж заплатить<br /> За буллу вдвоє — ріж хоч брата,<br /> Окроме папи і ченця,<br /> І в рай іди! Конець концям!<br /> У злодія вже злодій краде,<br /> Та ще й у церкві. Гади! гади!<br /> Чи напилися ви, чи ні<br /> Людської крові?.. Не мені,<br /> Великий господи, простому,<br /> Судить великії діла<br /> Твоєї волі. Люта зла<br /> Не дієш без вини нікому.<br /> Молюся: господи, помилуй,<br /> Спаси ти нас, святая сило,<br /> Язви язик мій за хули,<br /> Та язви мира ізціли.<br /> Не дай знущатися лукавим<br /> І над твоєю вічно-славой,<br /> Й над нами, простими людьми!.."<br /> І плакав Гус, молитву дія,<br /> І тяжко плакав. Люд мовчав<br /> І дивувався: що він діє,<br /> На кого руку підійма!<br /> "Дивіться, люде: осьде булла,<br /> Що я читав…" — і показав<br /> Перед народом. Всі здрогнули:<br /> Іван Гус буллу розідрав!!<br /> Із Віфліємської каплиці<br /> Аж до всесвітньої столиці<br /> Луна, гогочучи, неслась.<br /> Ченці ховаються… Мов кара,<br /> Луна в конглаві оддалась,<br /> І похилилася тіара!<br /> Зашипіли, мов гадюки,<br /> Ченці в Ватікані,<br /> Шепочеться Авіньйона<br /> З римськими ченцями,<br /> Шепочуться антипапи,<br /> Аж стіни трясуться<br /> Од шепоту. Кардинали,<br /> Як гадюки, в'ються<br /> Круг тіари. Та нищечком,<br /> Мов коти, гризуться<br /> За мишеня… Та й як паки?<br /> Однієї шкури<br /> Така сила… а м'ясива!!!<br /> Аж здригнули мури,<br /> Як згадали, що у Празі<br /> Загелкали гуси<br /> Та з орлами летять биться…<br /> Конглав схаменувся,<br /> Зібрав раду. Положили<br /> Одностайне стати<br /> Против Гуса. І в Констанці<br /> Всіх ворон скликати!<br /> Та стерегти якомога<br /> І зверху, і здолу,<br /> Щоб не втекла сіра птаха<br /> На слав'янське поле.<br /> Як та галич поле крила —<br /> Ченці повалили<br /> До Констанця; степи, шляхи,<br /> Мов сарана, вкрили<br /> Барони, герцоги і дюки,<br /> Псарі, герольди, шинкарі,<br /> І трубадури (кобзарі),<br /> І шляхом військо, мов гадюки.<br /> За герцогинями німота;<br /> Хто з соколами на руках,<br /> Хто пішки, верхи на ослах —<br /> Так аж кишить! все на охоту,<br /> Мов гад у ірій, поспіша!<br /> О, чеху! де твоя душа??<br /> Дивись, що сили повалило —<br /> Мов сарацина воювать<br /> Або великого Аттілу! '<br /> У Празі глухо гомонять,<br /> І цесаря, і Вячеслава,<br /> І той собор тисячоглавий<br /> Уголос лають! Не хотять<br /> Пускать в Констанц Івана Гуса!<br /> "Жив бог! жива душа моя!<br /> Брати, я смерті не боюся!<br /> Я докажу отим зміям,<br /> Я вирву їх несите жало!.."<br /> І чехи Гуса проводжали,<br /> Мов діти батька…<br /> Задзвонили у Констанці<br /> Рано в усі дзвони.<br /> Збиралися кардинали,<br /> Гладкі та червоні,<br /> Мов бугаї в загороду,<br /> І прелатів лава.<br /> І три папи, і баронство,<br /> І вінчані глави;<br /> Зібралися, мов іуди<br /> На суд нечестивий<br /> Против Христа. Свари, гомін,<br /> То реве, то виє,<br /> Як та орда у таборі<br /> Або жиди в школі…<br /> І — всім разом заціпило!..<br /> Мов кедр серед поля<br /> Ливанського,— у кайданах<br /> Став Гус перед ними!<br /> І окинув нечестивих<br /> Орліми очима.<br /> Затрусились, побіліли,<br /> Мовчки озирали<br /> Мученика. "Чого мене —<br /> Чи на прю позвали?<br /> Чи дивиться на кайдани??"<br /> "Мовчи, чеше смілий…" —<br /> Гадюкою зашипіли,<br /> Звіром заревіли.<br /> "Ти єретик! ти єретик!<br /> Ти сієш розколи!<br /> Усобища розвіваєш,<br /> Святійшої волі —<br /> Не приймаєш…"<br /> — "Одно слово!"<br /> "Ти богом проклятий!<br /> Ти єретик! ти єретик!..<br /> Ревіли прелати.Ти усобник!.."<br /> — "Одно слово".<br /> "Ти всіми проклятий!.."<br /> Подивився Гус на папи<br /> Та й вийшов з палати!..<br /> "Побороли! побороли!" —<br /> Мов обеленіли.<br /> "Автодафе! автодафе!.." —<br /> Гуртом заревіли. І цілу ніч бенкетовали<br /> Ченці, барони… всі пили<br /> І, п'яні, Гуса проклинали,<br /> Аж поки дзвони загули. І світ настав…<br /> Ідуть молиться<br /> Ченці за Гуса.<br /> З-за гори<br /> Червоне сонце аж горить.<br /> І сонце хоче подивиться,<br /> Що будуть з праведним творить?!<br /> Задзвонили в усі дзвони,<br /> І повели Гуса<br /> На Голгофу у кайданах.<br /> І не стрепенувся…<br /> Перед огнем; став на йому<br /> І молитву діє:<br /> "О, господи милосердий,<br /> Що я заподіяв<br /> Оцим людям? твоїм людям!<br /> За що мене судять!<br /> За що мене розпинають?<br /> Люди! добрі люди!<br /> Молітеся!.. неповинні<br /> — І з вами те буде!<br /> Молітеся! люті звірі<br /> Прийшли в овніх шкурах<br /> І пазурі розпустили…<br /> Ні гори, ні мури<br /> Не сховають. Розіллється<br /> Червонеє море<br /> Крові! крові з дітей ваших.<br /> О, горе! о, горе!<br /> Онде вони! в ясних ризах.<br /> Їх лютії очі…<br /> Уже крові…" — Пали! пали!.."<br /> "Крові! крові хочуть!<br /> Крові вашої!.." — і димом<br /> Праведного вкрило.<br /> "Молітеся! молітеся!<br /> Господи, помилуй,<br /> Прости ти їм, бо не знають!.."<br /> Та й не чути стало!<br /> Мов собаки, коло огню<br /> Кругом ченці стали —<br /> Боялися, щоб не виліз<br /> Гадиною з жару<br /> Та не повис на короні<br /> Або на тіарі.<br /> Погас огонь, дунув вітер<br /> І попіл розвіяв. І бачили на тіарі<br /> Червоного змія<br /> Прості люде. Пішли ченці<br /> Й Tedeum співали,<br /> Розійшлися по трапезах<br /> І трапезували<br /> І день і ніч, аж попухли.<br /> Малою сім'єю<br /> Зійшлись чехи, взяли землі<br /> З-під костра і з нею<br /> Пішли в Прагу. Отак Гуса<br /> Ченці осудили,<br /> Запалили… та божого<br /> Слова не спалили,<br /> Не вгадали, що вилетить<br /> Орел із-за хмари<br /> Замість гуся і розклює<br /> Високу тіару.<br /> Байдуже їм, розлетілись,<br /> Мов тії ворони,<br /> З кровавого того свята.<br /> Ченці і барони<br /> Розвернулись у будинках<br /> І гадки не мають —<br /> Бенкетують та інколи Tedeum співають.<br /> Все зробили… Постривайте!<br /> Он над головою<br /> Старий Жижка з Таборова<br /> Махнув булавою.<br /> 10 октября 1845, с. Марьинское
НЕВОЛЬНИК
Поема
Посвященіє
Думи мої молодії —<br /> Понурії діти,<br /> І ви мене покинули!..<br /> Пустку натопити<br /> Нема кому… Остався я,<br /> Та не сиротою,<br /> А з тобою, молодою,<br /> Раю мій, покою,<br /> Моя зоре досвітняя,<br /> Єдиная думо<br /> Пречистая!.. Ти витаєш…<br /> Як у того Нуми<br /> Тая німфа Егерія,<br /> Так ти, моя зоре,<br /> Просіяєш надо мною,<br /> Ніби заговориш,<br /> Усміхнешся… Дивлюся я —<br /> Нічого не бачу…<br /> Прокинуся… серце плаче —<br /> І очі заплачуть.<br /> Спасибі, зіронько!..<br /> Минає<br /> Неясний день мій; вже смеркає;<br /> Над головою вже несе<br /> Свою неклепаную косу<br /> Косар непевний… Мовчки скосить,<br /> А там — і слід мій занесе<br /> Холодний вітер… Все минає!..<br /> Згадаєш, може, молодая,<br /> Вилиту сльозами<br /> Мою думу і тихими,<br /> Тихими речами<br /> Проговориш: "Я любила<br /> Його на сім світі<br /> Й на тім світі любитиму…"<br /> О мій тихий світе,<br /> Моя зоре вечірняя!<br /> Я буду витати<br /> Коло тебе і за тебе<br /> Господа благати!<br /> Той блукає за морями,<br /> Світ переходжає,<br /> Долі-доленьки шукає —<br /> Немає, немає…<br /> Мов умерла; а той рветься<br /> З усієї сили<br /> За долею… от-от догнав<br /> І — бебех в могилу!<br /> А в іншого сіромахи<br /> Ні хати, ні поля,<br /> Тільки торба, а з торбини<br /> Виглядає доля,<br /> Мов дитинка; а він її<br /> Лає, проклинає<br /> І за чвертку закладає —<br /> Ні, не покидає!<br /> Як реп'ях той, учепиться<br /> За латані поли<br /> Та й збирає колосочки<br /> На чужому полі,<br /> А там — снопи, а там — скирти,<br /> А там — у палатах<br /> Сидить собі сіромаха,<br /> Мов у своїй хаті.<br /> Такая-то доля тая,<br /> Хоч і не шукайте:<br /> Кого схоче — сама найде,<br /> У колисці найде.<br /> Ще на Україні веселі<br /> І вольнії пишались села<br /> Тойді, як праведно жили<br /> Старий козак і діток двоє…<br /> Ще за гетьманщини старої<br /> Давно се діялось колись.<br /> Так, коло полудня, в неділю,<br /> Та на зелених ще й святках,<br /> Під хатою в сорочці білій<br /> Сидів, з бандурою в руках,<br /> Старий козак.<br /> "І так і сяк!
(Старий міркує, розмовляє).<br /> І треба б,— каже,— й трохи шкода.<br /> А треба буде: два-три года<br /> Нехай по світу погуляє<br /> Та сам своєї пошукає,<br /> Як я шукав колись… Ярино!<br /> А де Степан?" — "А он під тином,<br /> Неначе вкопаний, стоїть".<br /> "А я й не бачу! А ідіть<br /> Лишень сюда, та йдіть обоє…<br /> Ануте, діти, отакої!"<br /> І вшкварив по струнах.<br /> Старий грає, а Ярина<br /> З Степаном танцює;<br /> Старий грає, примовляє,<br /> Ногами тупцює.<br /> "Якби мені лиха та лиха,<br /> Якби мені свекрівонька тиха.<br /> Якби мені чоловік молодий,<br /> До другої не ходив, не любив.<br /> Ой гоп, чики-чики,<br /> Та червоні черевики,<br /> Та троїсті музики,<br /> Од віку до віку<br /> Я любила б чоловіка!"<br /> "Ой гоп, заходивсь,<br /> Зробив хату, оженивсь,<br /> І піч затопив,<br /> І вечерять наварив".<br /> "Ануте, діти, отакої!"<br /> І старий піднявся,<br /> Як ударить, як ушкварить,<br /> Аж у боки взявся.<br /> "Чи так, чи не так,<br /> Уродив пастернак,<br /> А петрушку<br /> Криши в юшку —<br /> Буде смак, буде смак!<br /> Ой так, таки-так,<br /> Оженився козак,<br /> Кинув хату І кімнату<br /> Та й потяг у байрак".<br /> "Ні, не така вже, підтопталась<br /> Стара моя сила,<br /> Утомився… А все це ви<br /> Так розворушили.<br /> О бодай вас! Що то літа?<br /> Ні, вже не до ладу…<br /> Минулося. Іди лишень<br /> Полудновать лагодь.<br /> Гуляючи, як той казав,<br /> Шматок хліба з'їсти.<br /> Іди ж, доню… А ти, сину,<br /> Послухаєш вісти.<br /> Сідай лишень. Як убили<br /> Твого батька Йвана<br /> В Шляхетчині, то ти ще був<br /> Маленьким, Степане.<br /> Ще й не лазив".— "То я не син?<br /> Я чужий вам, тату?"<br /> "Та не чужий, стривай лишень.<br /> От умерла й мати,<br /> Таки твоя, а я й кажу<br /> Покойній Марині,<br /> Моїй жінці: "А що,— кажу,<br /> Возьмем за дитину?"<br /> Тебе б оце. "Добре,— каже<br /> Покойна Марина,<br /> Чому не взять?" Взяли тебе<br /> Ми та й спарували<br /> З Яриночкою докупи…<br /> А тепер осталось<br /> Ось що робить. Ти на літі,<br /> І Ярина зріє.<br /> Треба буде людей шукать<br /> Та що-небудь діять.<br /> Як ти скажеш?" — "Я не знаю,<br /> Бо я думав теє…"<br /> "Що Ярина сестра тобі?<br /> А воно не теє,<br /> Воно просто, любітеся,<br /> Та й з богом до шлюбу.<br /> А поки що, треба буде<br /> І на чужі люде<br /> Подивитись, як там живуть,<br /> Чи орють,<br /> Чи не на ораному сіють,<br /> А просто жнуть<br /> І немолоченеє віють,<br /> Та як і мелють, і їдять —<br /> Все треба знать.<br /> Так от як, друже, треба в люде<br /> На рік, на два піти<br /> У наймити;<br /> Тойді й побачимо, що буде.<br /> Бо хто не вміє заробить,<br /> То той не вмітиме й пожить.<br /> А ти як думаєш, небоже?<br /> Не думай, коли хочеш знать,<br /> Де лучче лихом торгувать,<br /> Іди ти в Січ. Як бог поможе,<br /> Там наїсися всіх хлібів,<br /> Я їх чимало попоїв,<br /> І досі нудно, як згадаю!<br /> Коли здобудеш — принесеш,<br /> А коли згубиш — поживеш<br /> Моє добро, то хоч звичаю<br /> Козацького наберешся<br /> Та побачиш світа,<br /> Не такого, як у бурсі,<br /> А живі мисліте л<br /> З товариством прочитаєш,<br /> Та по-молодечи<br /> Будеш богу молитися,<br /> А не по-чернечи<br /> Харамаркать. Отак, сину,<br /> Помолившись богу,<br /> Осідлаєм буланого,<br /> Та й гайда в дорогу!<br /> Ходім лишень полудновать.<br /> Чи ти вже, Ярино,<br /> Змайструвала нам що-небудь?<br /> Отаке-то, сину…"<br /> "Уже, таточку!" — озвалась<br /> Із хати Ярина.<br /> Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється,<br /> І очі не бачать, не чуть голови!<br /> Замість шматка хліба за кухоль береться.<br /> Дивиться Ярина та нишком сміється.<br /> "Що се йому стало? Ні їсти, ні пить —<br /> Нічого не хоче! Чи не занедужав?"<br /> "Братику Степане, що в тебе болить?" —<br /> Ярина питає. Старому байдуже,<br /> Нібито й не чує. "Чи жать, чи не жать,<br /> А сіяти треба,— старий промовляє<br /> Нібито до себе.— Анумо вставать,<br /> До вечерні, може, ще пошкандибаю.<br /> А ти, Степане, ляжеш спать,<br /> Бо завтра рано треба встать<br /> Та коня сідлать".<br /> "Степаночку, голубчику!<br /> Чого се ти плачені?<br /> Усміхнися, подивися,<br /> Хіба ти не бачиш,<br /> Що й я плачу? Розсердився<br /> Бог знає на кого<br /> Та й зо мною не говорить.<br /> Утечу, єй-богу,<br /> Та й сховаюсь у бур'яні…<br /> Скажи-бо, Степане,<br /> Може, й справді нездужаєш?<br /> Я зілля достану,<br /> Я побіжу за бабою…<br /> Може, це з пристріту?"<br /> "Ні, Ярино, моє серце,<br /> Мій рожевий квіте!<br /> Я не брат тобі, Ярино,<br /> Я завтра покину<br /> Тебе й батька, на чужині<br /> Де-небудь загину,<br /> А ти мене й не згадаєш,<br /> Забудеш, Ярино,<br /> Свого брата…"<br /> — "Схаменися! Єй-богу, з пристріту!<br /> Я не сестра? Хто ж оце я?<br /> О боже мін, світе!<br /> Що тут діять? Батька нема,<br /> А він занедужав,<br /> Та ще й умре. О, боже мій!<br /> А йому байдуже,<br /> Мов сміється. Степаночку,<br /> Хіба ти не знаєш,<br /> Що без тебе і таточка<br /> І мене не стане?"<br /> "Ні, Ярино, я не кину,<br /> А тілько поїду<br /> Недалеко. А на той рік<br /> Я до вас приїду<br /> З старостами — за тобою<br /> Та за рушниками…<br /> Чи подаєш?" — "Та цур тобі<br /> З тими старостами,<br /> Ще й жартує!"<br /> — "Не жартую, Єй-богу, Ярино,<br /> Не жартую!.."<br /> — "Та це й справді<br /> Ти завтра покинеш<br /> Мене й батька? Не жартуєш?<br /> Скажи-бо, Степане,<br /> Хіба й справді не сестра я?"<br /> "Ні, моє кохання,<br /> Моє серце!"<br /> — "Боже ж ти мій!<br /> Чому я не знала?<br /> Була б тебе не любила<br /> І не цілувала…<br /> Ой, ой! сором! Геть од мене!<br /> Пусти мене! Бачиш,<br /> Який добрий! Та пусти-бо!<br /> Єй-богу, заплачу".<br /> І заплакала Ярина,<br /> Як тая дитина.<br /> І крізь сльози промовляла:<br /> "Покине! покине!"<br /> Як той явір над водою,<br /> Степан похилився,<br /> Щирі сльози козацькії<br /> В серці запеклися,<br /> Мов у пеклі. А Ярина<br /> То клене, то просить,<br /> То замовкне, подивиться,<br /> І знов заголосить.<br /> Незчулися, як смерклося;<br /> І сестру, і брата,<br /> Ніби скованих докупи,<br /> Застав батько в хаті.<br /> І світ настав, а Ярині<br /> Не спиться,— ридає.<br /> Уже Степан із криниці<br /> Коня напуває.<br /> Й вона з відрами побігла —<br /> Ніби за водою<br /> До криниці. А тим часом<br /> Запорозьку зброю<br /> Старий виніс із комори,<br /> Дивиться, радіє,<br /> Приміряє, ніби знову<br /> Старий молодіє.<br /> Та й заплакав. "Зброє моя,<br /> Зброє золотая!..<br /> Літа мої молодії,<br /> Сило молодая!<br /> Послужи, моя ти зброк,<br /> Молодій ще силі,<br /> Послужи йому так щиро,<br /> Як мені служила!"<br /> Вернулися од криниці,<br /> І Степан сідлає<br /> Коня, свого товариша,<br /> Й жупан надіває.<br /> А Ярина дає зброю,<br /> На порозі стоя;<br /> Степан її надіває,<br /> Та плачуть обоє.<br /> І шаблюка, мов гадюка,<br /> Й ратище-дрючина,<br /> Й самопал семип'яденний<br /> Повис за плечима.<br /> Аж зомліла, як узріла;<br /> І старий заплакав,<br /> Як побачив на коневі<br /> Такого юнака.<br /> Веде коня за поводи<br /> Та плаче Ярина;<br /> Старий батько іде рядом,<br /> Научає сина:<br /> Як у війську пробувати,<br /> Старшин шанувати,<br /> Товариство поважати,<br /> В табор не ховатись.<br /> "Нехай тебе бог заступить!"<br /> Як за селом стали,<br /> Сказав батько, та всі троє<br /> Разом заридали.<br /> Степан гукнув, і курява<br /> Шляхом піднялася.<br /> "Не барися, мій синочку,<br /> Швидше повертайся!" —<br /> Сказав старий. А Ярина,<br /> Мов тая ялина<br /> При долині, похилилась…<br /> Мовчала Ярина.<br /> Тільки сльози утирає,<br /> На шлях поглядає;<br /> Із куряви щось вигляне<br /> І знов пропадає;<br /> Ніби шапка через поле<br /> Котиться, чорнів,<br /> Пропадає, мошечкою<br /> Тільки-тільки мріє,<br /> Та й пропало. Довго, довго<br /> Стояла Ярина<br /> Та дивилась, чи не вирне<br /> Знову комашина<br /> Із куряви. Не вирнула —<br /> Пропала! І знову<br /> Заплакала Яриночка<br /> Та й пішла додому.<br /> Минають дні, минає літо,<br /> Настала осінь, шелестить<br /> Пожовкле листя, мов убитий<br /> Старий під хатою сидить,<br /> Дочка нездужає Ярина;<br /> Його єдиная дитина<br /> Покинуть хоче. З ким дожить,<br /> Добити віку вікового?<br /> Згадав Степана молодого,<br /> Згадав свої благі літа,<br /> Згадав та й заплакав<br /> Багатий сивий сирота.<br /> "В твоїх руках все на світі,<br /> Твоя всюди воля!<br /> Нехай буде так, як хочеш,<br /> Така моя доля",<br /> Старий вимовив і нишком<br /> Богу помолився;<br /> Та й пішов собі з-під хати<br /> В садок походити.<br /> І барвінком, і рутою,<br /> І рястом квітчає<br /> Весна землю, мов дівчину<br /> В зеленому гаї;<br /> І сонечко серед неба<br /> Опинилось-стало,<br /> Мов жених той молодую,<br /> Землю оглядало,<br /> І Ярина вийшла з хати<br /> На світ божий глянуть,<br /> Ледве вийшла: усміхнеться,<br /> То піде, то стане,<br /> Розглядає, дивується,<br /> Та любо, та тихо,<br /> Ніби вчора народилась…<br /> А лютеє лихо<br /> В самім серці ворухнулось<br /> І світ запалило.<br /> Як билина підкошена,<br /> Ярина схилилась;<br /> Як з квіточки роса вранці,<br /> Сльози полилися.<br /> Старий батько коло неї,<br /> Як дуб, похилився.<br /> Одужала Яриночка,<br /> Ідуть люде в Київ<br /> Та в Почаїв помолитись,<br /> І вона йде з ними.<br /> У Києві великому<br /> Всіх святих благала;<br /> У Межигорського Спаса<br /> Тричі причащалась;<br /> У Почаєві святому<br /> Ридала-молилась,<br /> Щоб Степан той, доля тая<br /> Їй хоча приснилась.<br /> Не приснилась. Вернулася,<br /> Знову забіліла<br /> Зима біла. За зимою<br /> Знов зазеленіла<br /> Весна божа. Вийшла з хати<br /> На світ дивуватись<br /> Яриночка, та не бога<br /> Святого благати,<br /> А нищечком у ворожки<br /> Про його спитати.<br /> І ворожка ворожила,<br /> Пристріт замовляла,<br /> Талан-долю та весілля<br /> З воску виливала.<br /> "Он, бачиш, кінь осідланий<br /> Тупає ногою<br /> Під козаком; а онде йде<br /> Дідусь з бородою<br /> Аж до колін. Ото гроші;<br /> Якби догадався<br /> Козак отой злякать діда.<br /> Злякав та й сховався<br /> За могилу, лічить гроші;<br /> А он знову шляхом<br /> Козак іде, ніби старець,<br /> То, бач, ради страху,<br /> Щоб ляхи або татаре<br /> Часом не спіткали".<br /> І радесенька Ярина<br /> Додому верталась.<br /> Уже третій, і четвертий,<br /> І п'ятий минає<br /> Немалий рік, а Степана<br /> Немає, немає.<br /> І стежечка-доріжечка,<br /> Яром та горою<br /> Утоптана до ворожки,<br /> Поросла травою.<br /> Нема його. У черниці<br /> Косу розплітає<br /> Безталанна, коло неї<br /> Падає, благає<br /> Старий батько, хоч літечко,<br /> Хоч Петра діждати 6,<br /> Хоч зеленої неділі…<br /> Діждались, і хату<br /> Уквітчали гарнесенько,<br /> І в сорочках білих,<br /> Невеселі, мов сироти,<br /> Під хатою сіли.<br /> Сидять собі та сумують,<br /> Слухають… щось грає,<br /> Мов на кобзі, на улиці<br /> І ніби співає.
ДУМА
У неділю вранці-рано<br /> Синє море грало,<br /> Товариство кошового<br /> На раді прохало:<br /> "Благослови, отамане,<br /> Байдаки спускати,<br /> Та за Тендер погуляти,<br /> Турка пошукати".<br /> Чайки і байдаки спускали,<br /> Гарматами риштовали,<br /> З Дніпрового гирла широкого випливали,<br /> Серед ночі темної,<br /> На морі синьому<br /> За островом Тендером потопали,<br /> Пропадали.<br /> Один потопає,<br /> Другий виринає,<br /> Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає<br /> І зично гукає:<br /> "Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!" —<br /> І в синій хвилі потопає,<br /> Пропадає.<br /> Тільки три чайки, слава богу,<br /> Отамана курінного,<br /> Сироти Степана молодого,<br /> Синє море не втопило,<br /> А в турецьку землю агарянську<br /> Без кормиг прибило.<br /> Тойді сироту Степана,<br /> Козака лейстрового,<br /> Отамана молодого,<br /> Турки-яничари ловили,<br /> З гармати гримали,<br /> В кайдани кували,<br /> В тяжкую неволю завдавали.<br /> Ой Спасе наш Межигорський,<br /> Чудотворний Спасе,<br /> І лютому ворогові<br /> Не допусти впасти<br /> В турецькую землю, в тяжкую неволю!<br /> Там кайдани по три пуда,<br /> Отаманам по чотири,<br /> І світа божого не бачать, не знають,<br /> Під землею камень ламають,<br /> Без сповіді святої умирають,<br /> Як собаки, здихають.<br /> І згадав сирота Степан в неволі<br /> Свою далеку Україну,<br /> Нерідного батька старого,<br /> І коника вороного,<br /> І нерідную сестру Ярину.<br /> Плаче-ридає,<br /> До бога руки здіймає,<br /> Кайдани ламає,<br /> Утікає на вольную волю…<br /> Уже на третьому полю<br /> Турки-яничари догнали,<br /> До стовпа в'язали,<br /> Очі виймали,<br /> Гарячим залізом випікали,<br /> В кайдани кували,<br /> В тюрму посадили<br /> Та й замуровали.
* * *
Отак на улиці під тином<br /> Ще молодий кобзар стояв<br /> І про невольника співав.<br /> За тином слухала Ярина —<br /> І не дослухала, упала.<br /> "Степаночку! Степаночку! —<br /> Кричала, ридала.<br /> Степаночку, моє серце!<br /> Де ж це ти барився?<br /> Тату! Тату! ідіть сюда,<br /> Ідіть подивітесь".<br /> Прийшов старий, розглядає,<br /> І свого Степана<br /> Не пізнає, таке з його<br /> Зробили кайдани.<br /> "Сину ти мій безталанний!<br /> Моя ти дитино!<br /> Де ти в світі погибаєш,<br /> Сину мій єдиний?"<br /> Плаче старий та ридає,<br /> Й Степан сліпий плаче<br /> Невидющими очима,<br /> Мов сонце побачив.<br /> І беруть його під руки,<br /> І ведуть у хату.<br /> І вітає Яриночка,<br /> Мов рідного брата.<br /> І голову йому змила,<br /> І ноги умила,<br /> І в сорочці тонкій білій<br /> За стіл посадила,<br /> Годувала, напувала,<br /> Положила спати<br /> У кімнаті і тихенько<br /> Вийшла з батьком з хати.<br /> Через тиждень без старостів<br /> За Степана свата<br /> Старий свою Яриночку.<br /> І Ярина в хаті.<br /> "Ні, не треба, мій таточку,<br /> Не треба, Ярино,<br /> Степан каже.<br /> — Я загинув,<br /> Навіки загинув!<br /> За що ж свої молодії<br /> Ти літа погубиш<br /> За калікою?.. Ярино!<br /> Насміються люде,<br /> І бог святий покарає<br /> І прожене долю<br /> З ції хати веселої<br /> На чужеє поле.<br /> Ні, Ярино, бог не кине<br /> І найде дружину;<br /> А я піду в Запорожжя,<br /> Там я не загину,<br /> Нагодують".— "Ні, Степане,<br /> Моя ти дитино!<br /> І господь тебе покине,<br /> Як ти нас покинеш".<br /> "Оставайся, Степаночку;<br /> Коли не хоч братись,<br /> То так будем: я сестрою,<br /> А ти будеш братом<br /> І дітьми йому обоє,<br /> Батькові старому.<br /> Не йди од нас, Степаночку,<br /> Не кидай нас знову.<br /> Не покинеш?" — "Ні, Ярино!"<br /> І Степан остався.<br /> Зрадів старий, мов маленький,<br /> Аж за кобзу взявся,<br /> Хотів вшкварить метелицю<br /> З усієї сили,<br /> Та не вшкварив… під хатою<br /> Усі троє сіли.<br /> "Розкажи ж ти нам, Степане,<br /> Про свою недолю,<br /> Бо й я таки гуляв колись<br /> В турецькій неволі".<br /> "Отож мене, вже сліпого,<br /> На світ випускали<br /> З товариством. Товариство<br /> На Січ прямувало<br /> І мене взяло з собою;<br /> І через Балкани<br /> Простали ми в Україну<br /> Вольними ногами;<br /> А на тихому Дунаю<br /> Нас перебігають<br /> Січовики-запорожці<br /> І в Січ завертають,<br /> І розказують, і плачуть,<br /> Як Січ руйнували,<br /> Як москалі срібло, злото<br /> І свічі забрали<br /> У Покрові; як козаки<br /> Вночі утікали<br /> І на тихому Дунаю<br /> Новим кошем стали;<br /> Як цариця по Києву<br /> З Нечосом ходила…<br /> І Межигорського Спаса<br /> Вночі запалила.<br /> І по Дніпру у золотій<br /> Галері гуляла,<br /> На пожар той поглядала,<br /> Нишком усміхалась.<br /> І як степи запорозькі<br /> Тоді поділили<br /> І панам на Україні<br /> Люд закріпостили.<br /> Як Кирило з старшинами<br /> Пудром осипались<br /> І в цариці, мов собаки,<br /> Патинки лизали.<br /> Отак, тату! Я щасливий,<br /> Що очей не маю,<br /> Що нічого того в світі<br /> Не бачу й не знаю…<br /> Ляхи були — усе взяли,<br /> Кров повипивали!..<br /> А москалі і світ божий<br /> В путо закували.<br /> Отаке-то! Тяжко, тату,<br /> Із своєї хати<br /> До турчина поганого<br /> В сусіди прохатись.<br /> Тепер, кажуть, в Слободзеї<br /> Останки збирає<br /> Головатий та на Кубань<br /> Хлопців підмовляє.<br /> Нехай йому бог поможе!<br /> А що з того буде,<br /> Святий знає: почуємо,<br /> Що розкажуть люде".<br /> Отак вони що день божий<br /> Удвох розмовляли<br /> До півночі, а Ярина<br /> Господарювала<br /> Та святих отих благала…<br /> Таки ж ублагала:<br /> На всеїдній у неділю<br /> Вона спарувалась<br /> З сліпим своїм. Такеє-то<br /> Скоїлось на світі,<br /> Мої любі дівчаточка,<br /> Рожевії квіти.<br /> Такеє-то. Одружились<br /> Мої молодії.<br /> Може, воно й не до ладу,<br /> Та що маю діять,<br /> Коли таке сподіялось;<br /> Рік уже минає,<br /> Уже й другий. З дружиною<br /> Ярина гуляє<br /> По садочку. Старий батько<br /> Сидить коло хати<br /> Та вчить внука-пузанчика<br /> Чолом оддавати.<br /> [1845, с. Мар'їнське — 1858,<br /> не пізніше квітня 1859, С.-Петербург]<br /> ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ
(Містерія)
Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех.<br /> Псалом 43, ст. 14 й 15
ТРИ ДУШІ
Як сніг, три пташечки летіли<br /> Через Суботове і сіли<br /> На похиленному хресті<br /> На старій церкві. "Бог простить:<br /> Ми тепер душі, а не люди.<br /> А відціля видніше буде,<br /> Як той розкопуватимуть льох.<br /> Коли б вже швидше розкопали,<br /> Тойді б у рай нас повпускали.<br /> Бо так сказав Петрові бог:<br /> "Тойді у рай їх повпускаєш,<br /> Як все москаль позабирає,<br /> Як розкопа великий льох".
I
Як була я людиною,<br /> То Прісею звалась;<br /> Я отутечки родилась,<br /> Тут і виростала.<br /> Отут, було, на цвинтарі<br /> Я з дітьми гуляю,<br /> І з Юрусем гетьманенком!<br /> У піжмурки граєм.<br /> А гетьманша, було, вийде<br /> Та й кликне в будинок,<br /> Он де клуня. А там мені<br /> І фіг, і родзинок —<br /> Всього мені понадає<br /> І на руках носить…<br /> А з гетьманом як приїдуть<br /> Із Чигрина гості,<br /> То це й шлють, було, за мною.<br /> Одягнуть, обують,<br /> І гетьман бере на руки,<br /> Носить і цілує.<br /> Отак-то я в Суботові<br /> Росла, виростала!<br /> Як квіточка; і всі мене<br /> Любили й вітали.<br /> І нікому я нічого,<br /> Ніже злого слова,<br /> Не сказала. Уродлива<br /> Та ще й чорноброва.<br /> Всі на мене залицялись<br /> І сватати стали;<br /> А у мене, як на теє,<br /> Й рушники вже ткались.<br /> От-от була б подавала,<br /> Та лихо зустріло!<br /> Вранці-рано, в пилипівку,<br /> Якраз у неділю,<br /> Побігла я за водою…<br /> Вже й криниця тая<br /> Замуліла і висохла!<br /> А я все літаю!..<br /> Дивлюсь — гетьман з старшиною.<br /> Я води набрала<br /> Та вповні шлях і перейшла;<br /> А того й не знала,<br /> Що він їхав в Переяслав<br /> Москві присягати!..<br /> І вже ледви я, наледви<br /> Донесла до хати —<br /> Оту воду… чом я з нею<br /> Відер не побила!<br /> Батька, матір, себе, брата,<br /> Собак отруїла<br /> Тію клятою водою!<br /> От за що караюсь,<br /> От за що мене, сестрички,<br /> І в рай не пускають.
II
А мене, мої сестрички,<br /> За те не впустили,<br /> Що цареві московському<br /> Коня напоїла<br /> В Батурині; як він їхав<br /> В Москву із Полтави.<br /> Я була ще недолітком,<br /> Як Батурин славний<br /> Москва вночі запалила,<br /> Чечеля убила,<br /> І малого, і старого<br /> В Сейму потопила.<br /> Я меж трупами валялась<br /> У самих палатах<br /> Мазепиних… Коло мене<br /> І сестра, і мати<br /> Зарізані, обнявшися,<br /> Зо мною лежали;<br /> І насилу-то, насилу<br /> Мене одірвали<br /> Од матері неживої.<br /> Що вже я просила<br /> Московського копитана,<br /> Щоб і мене вбили.<br /> Ні, не вбили, а пустили<br /> Москалям на грище!<br /> Насилу я сховалася<br /> На тім пожарищі.<br /> Одна тілько й осталася<br /> В Батурині хата!<br /> І в тій хаті поставили<br /> Царя ночувати,<br /> Як вертавсь із-під Полтави.<br /> А я йшла з водою<br /> До хатини… а він мені<br /> Махає рукою,<br /> Каже коня напоїти,<br /> А я й напоїла!..<br /> Я не знала, що я тяжко,<br /> Тяжко согрішила!<br /> Ледве я дійшла до хати,<br /> На порозі впала.<br /> А назавтра, як цар вийшов,<br /> Мене поховала<br /> Та бабуся, що осталась<br /> На тій пожарині<br /> Та ще й мене привітала<br /> В безверхій хатині.<br /> А назавтра й вона вмерла<br /> Й зотліла у хаті,<br /> Бо нікому в Батурині<br /> Було поховати.<br /> Уже й хату розкидали<br /> І сволок з словами<br /> На угілля попалили!..<br /> А я над ярами<br /> І степами козацькими<br /> І досі літаю!<br /> І за що мене карають,<br /> Я й сама не знаю?<br /> Мабуть, за те, що всякому<br /> Служила, годила…<br /> Що цареві московському<br /> Коня напоїла!..
III
А я в Каневі родилась.<br /> Ще й не говорила,<br /> Мене мати ще сповиту<br /> На руках носила,<br /> Як їхала Катерина<br /> В Канів по Дніпрові.<br /> А ми з матір'ю сиділи<br /> На горі в діброві.<br /> Я плакала; я не знаю,<br /> Чи їсти хотілось?<br /> Чи, може, що в маленької<br /> На той час боліло?<br /> Мене мати забавляла,<br /> На Дніпр поглядала;<br /> І галеру золотую<br /> Мені показала,<br /> Мов будинок. А в галері<br /> Князі, і всі сіли<br /> Воєводи… і меж ними<br /> Цариця сиділа.<br /> Я глянула, усміхнулась…<br /> Та й духу не стало!<br /> Й мати вмерла, в одній ямі<br /> Обох поховали!<br /> От за що, мої сестриці,<br /> Я тепер караюсь,<br /> За що мене на митарство<br /> Й досі не пускають.<br /> Чи я знала, ще сповита,<br /> Що тая цариця —<br /> Лютий ворог України,<br /> Голодна вовчиця!..<br /> Скажіте, сестриці?<br /> "Смеркається. Полетимо<br /> Ночувати в Чуту.<br /> Як що буде робитися,<br /> Відтіль буде чути".<br /> Схопилися, білесенькі,<br /> І в ліс полетіли,<br /> І вкупочці на дубочку<br /> Ночувати сіли.
ТРИ ВОРОНИ
Крав! крав! крав!<br /> Крав Богдан крам,<br /> Та повіз у Київ,<br /> Та продав злодіям<br /> Той крам, що накрав.<br /> Я в Парижі була<br /> Та три злота з Радзівіллом<br /> Та Потоцьким пропила.<br /> Через мост идет черт,<br /> А коза по воде:<br /> Быть беде. Быть беде.<br /> Отак кричали і летіли<br /> Ворони з трьох сторон і сіли<br /> На маяку, що на горі<br /> Посеред лісу, усі три.<br /> Мов на мороз, понадувались,<br /> Одна на другу позирали;<br /> Неначе три сестри старі,<br /> Що дівували, дівували,<br /> Аж поки мохом поросли.<br /> Оце тобі, а це тобі.<br /> Я оце літала<br /> Аж у Сибір: та в одного<br /> Декабриста вкрала<br /> Трохи жовчі. От, бачите,<br /> Й є чим розговіться!<br /> Ну, а в твоїй Московщині<br /> Є чим поживиться?<br /> Чи чортма й тепер нічого.<br /> Э… сестрица, много:<br /> Три указа накаркала<br /> На одну дорогу…<br /> На яку це? на ковану?<br /> Ну, вже наробила…<br /> Да шесть тысяч в одной версте<br /> Душ передушила…<br /> Та не бреши, бо тілько п'ять.<br /> Та й то з фоном Корфом<br /> Ще й чваниться, показує<br /> На чужу роботу!<br /> Капусниця! закурена…<br /> А ви, пості-пані?<br /> Бенкетуєте в Парижі,<br /> Поганці погані!<br /> Що розлили з річку крові<br /> Та в Сибір загнали<br /> Свою шляхту, то вже й годі,<br /> Уже й запишались.<br /> Ач, яка вельможна пава…<br /> А ти що зробила?<br /> А дзуськи вам питать мене!<br /> Ви ще й не родились,<br /> Як я отут шинкувала<br /> Та кров розливала!<br /> Дивись, які! Карамзіна,<br /> Бачиш, прочитали!<br /> Та й думають, що ось-то ми!<br /> А дзусь, недоріки!<br /> В колодочки ще не вбились,<br /> Безпері каліки!..<br /> Ото, яка недотика!<br /> Не та рано встала,<br /> Що до світа упилася…<br /> А та, що й проспалась!<br /> Упилася б ти без мене<br /> З своїми ксьондзами? —<br /> Чортма хисту! Я спалила<br /> Польщу з королями;<br /> А про тебе, щебетухо,<br /> І досі б стояла.<br /> А з вольними козаками<br /> Що я виробляла?<br /> Кому я їх не наймала,<br /> Не запродавала?<br /> Та й живущі ж, проклятущі!<br /> Думала, з Богданом<br /> От-от уже поховала.<br /> Ні, встали, погані,<br /> Із шведською приблудою…<br /> Та й тойді ж творилось!<br /> Аж злішаю, як згадаю…<br /> Батурин спалила,<br /> Сулу в Ромні загатила<br /> Тілько старшинами<br /> Козацькими… а такими,<br /> Просто козаками,<br /> Фінляндію засіяла;<br /> Насипала бурта<br /> На Орелі… на Ладогу<br /> Так гурти за гуртом<br /> Виганяла та цареві<br /> Болота гатила.<br /> І славного Полуботка<br /> В тюрмі задушила.<br /> Отойді-то було свято!<br /> Аж пекло злякалось.<br /> Матер божа у Ржавиці<br /> Вночі заридала.<br /> Й я таки пожила:<br /> С татарами помутила,<br /> С мучителем покутила,<br /> С Петрухою попила,<br /> Да немцам запродала.<br /> Та ти добре натворила:<br /> Так кацапів закрепила<br /> У німецькі кайдани —<br /> Хоч лягай та й засни.<br /> А в мене ще, враг їх знає,<br /> Кого вони виглядають?<br /> Вже ж і в крепость завдала,<br /> І дворянства страшну силу<br /> У мундирах розплодила,<br /> Як тих вошей розвела;<br /> Все вельможнії байстрята!<br /> Вже ж і Січ їх бісновата<br /> Жидовою поросла.<br /> Та й москаль незгірша штука:<br /> Добре вміє гріти руки!<br /> І я люта, а все-таки<br /> Того не зумію,<br /> Що москалі в Україні<br /> З козаками діють.<br /> Ото указ надрукують:<br /> "По милості божій,<br /> І ви наші, і все наше,<br /> І гоже й негоже!"<br /> Тепер уже заходились<br /> Древности шукати<br /> У могилах… бо нічого<br /> Уже в хаті взяти;<br /> Все забрали любісінько.<br /> Та лихий їх знає,<br /> Чого вони з тим поганим<br /> Льохом поспішають?<br /> Трошки, трошки б підождали,<br /> І церква б упала…<br /> Тойді б разом дві руїни<br /> В П ч е л е описали…<br /> Чого ж ти нас закликала?<br /> Щоб на льох дивиться?<br /> Таки й на льох. Та ще буде<br /> Два дива твориться.<br /> Сю ніч будуть в Україні<br /> Родиться близнята.<br /> Один буде, як той Ґонта,<br /> Катів катувати!<br /> Другий буде… оце вже наш!<br /> Катам помагати —<br /> Наш вже в череві щипає…<br /> А я начитала,<br /> Що, як виросте той Ґонта,<br /> Все наше пропало!<br /> Усе добре поплюндрує<br /> Й брата не покине!<br /> І розпустить правду й волю<br /> По всій Україні!<br /> Так от бачите, сестриці,<br /> Що тут компонують!<br /> На катів та на все добре<br /> Кайдани готують!<br /> Я золотом розтопленим<br /> Заллю йому очі!..<br /> А він, клятий недолюдок,<br /> Золота не схоче.<br /> Я царевыми чинами<br /> Скручу ему руки!..<br /> А я зберу з всього світа<br /> Всі зла і всі муки!..<br /> Ні, сестриці. Не так треба.<br /> Поки сліпі люде,<br /> Треба його поховати,<br /> А то лихо буде!<br /> Он бачите, над Києвом<br /> Мітла простяглася,<br /> І над Дніпром і Тясмином<br /> Земля затряслася.<br /> Чи чуєте? Застогнала<br /> Гора над Чигрином.<br /> О!.. Сміється і ридає<br /> Уся Україна!<br /> То близнята народились,<br /> А навісна мати<br /> Регочеться, що Йванами<br /> Обох буде звати!<br /> Полетімо!..<br /> Полетіли<br /> Й летячи співали:<br /> Попливе наш Іван<br /> По Дніпру у Лиман<br /> З кумою.<br /> Побіжить наш ярчук:<br /> В ірій їсти гадюк<br /> Зо мною.<br /> Как хвачу да помчу,<br /> В самый ад полечу<br /> Стрелою.
ТРИ ЛІРНИКИ
Один сліпий, другий кривий,<br /> А третій горбатий<br /> Йшли в Суботов про Богдана<br /> Мирянам співати.<br /> Що то, сказано, ворони.<br /> Уже й помостили,<br /> Мов для їх те сідало<br /> Москалі зробили.<br /> А для кого ж? Чоловіка,<br /> Певне, не посадять<br /> Лічить зорі…<br /> Ти то кажеш.<br /> А може, й посадять<br /> Москалика або німця.<br /> А москаль та німець<br /> І там найдуть хлібець.<br /> Що це таке верзете ви?<br /> Які там ворони?<br /> Та москалі, та сідала?<br /> Нехай бог боронить!<br /> Може, ще нестись заставлять,<br /> Москаля плодити.<br /> Бо чутка є, що цар хоче<br /> Весь світ полонити.<br /> А може, й так!<br /> Так на чорта ж їх на горах ставить?<br /> Та ще такі височенні,<br /> Що й хмари достанеш,<br /> Як вилізти…<br /> Так от же що:<br /> Ото потоп буде,<br /> Пани туда повилазять<br /> Та дивиться будуть,<br /> Як мужики тонутимуть.<br /> Розумні ви люди,<br /> А нічого не знаєте!<br /> То понаставляли<br /> Ті фігури он для чого:<br /> Щоб люди не крали<br /> Води з річки — та щоб нишком<br /> Піску не орали,<br /> Що скрізь отам за Тясьмою.<br /> Чортзна-що провадить!<br /> Нема хисту, то й не бреши.<br /> А що, як присядем<br /> Отутечки під берестом<br /> Та трохи спочинем! —<br /> Та в мене ще шматків зо два<br /> Є хліба в торбині,<br /> То поснідаєм в пригоді,<br /> Поки сонце встане…<br /> Посідали. "А хто, братця,<br /> Співа про Богдана?"<br /> Я співаю. І про Ясси,<br /> І про Жовті Води,<br /> І містечко Берестечко.<br /> В великій пригоді<br /> Нам сьогодні вони стануть!<br /> Бо там коло льоху<br /> Базар люду насходилось<br /> Та й панства не трохи.<br /> От де нам пожива буде!<br /> Ану, заспіваєм!<br /> Проби ради…<br /> Та цур йому!<br /> Лучче полягаєм<br /> Та виспимось. День великий.<br /> Ще будем співати.<br /> І я кажу: помолимось<br /> Та будемо спати.<br /> Старці під берестом заснули;<br /> Ще сонце спить, пташки мовчать,<br /> А коло льоху вже проснулись<br /> І заходилися копать.<br /> Копають день, копають два,<br /> На третій насилу<br /> Докопалися до муру<br /> Та трохи спочили.<br /> Поставили караули.<br /> Ісправник аж просить,<br /> Щоб нікого не пускали,<br /> І в Чигрин доносить<br /> По начальству. Приїхало<br /> Начальство мордате,<br /> Подивилось. "Треба,— каже,<br /> Своди розламати,<br /> Вєрнєй дєло…"<br /> Розламали<br /> Та й перелякались!<br /> Костяки в льоху лежали<br /> І мов усміхались,<br /> Що сонечко побачили.<br /> От добро Богдана!<br /> Черепок, гниле корито<br /> Й костяки в кайданах!<br /> Якби в формених, то добре:<br /> Вони б ще здалися…<br /> Засміялись… а ісправник<br /> Трохи не сказився!<br /> Що нічого, бачиш, взяти,<br /> А він же трудився!<br /> І день і ніч побивався,<br /> Та в дурні й убрався.<br /> Якби йому Богдан оце<br /> У руки попався,<br /> У москалі заголив би,<br /> Щоб знав, як дурити<br /> Правительство!! Кричить, біга,<br /> Мов несамовитий.<br /> Яременка [1] в пику пише,<br /> По-московській лає<br /> Увесь народ. І на старців<br /> Моїх налітає.<br /> "Вы што делаете, плуты!!"<br /> "Та ми, бачте, пане,<br /> Співаємо про Богдана…"<br /> "Я вам дам Богдана,<br /> Мошенники, дармоеды!<br /> Й песню сложили<br /> Про такого ж мошенпика…"<br /> "Нас, пане, навчили…"<br /> "Я вас навчу! Завалить им!"<br /> Взяли й завалили —<br /> Випарили у московській<br /> Бані-прохолоді.<br /> Отак пісні Богданові<br /> Стали їм в пригоді!!..<br /> Так малий льох в Суботові<br /> Москва розкопала!<br /> Великого ж того льоху<br /> Ще й не дошукалась.<br /> [1845, Миргород].
* * *
Стоїть в селі Суботові<br /> На горі високій<br /> Домовина України,<br /> Широка, глибока.<br /> Ото церков Богданова.<br /> Там-то він молився,<br /> Щоб москаль добром і лихом<br /> З козаком ділився.<br /> Мир душі твоїй, Богдане!<br /> Не так воно стало;<br /> Москалики, що заздріли,<br /> То все очухрали.<br /> Могили вже розривають<br /> Та грошей шукають,<br /> Льохи твої розкопують<br /> Та тебе ж і лають,<br /> Що й за труди не находять!<br /> Отак-то, Богдане!<br /> Занапастив єси вбогу<br /> Сироту Украйну!<br /> За те ж тобі така й дяка.<br /> Церков-домовину<br /> Нема кому полагодить!!<br /> На тій Україні,<br /> На тій самій, що з тобою<br /> Ляха задавила!<br /> Байстрюки Єкатерини<br /> Сараною сіли.<br /> Отаке-то, Зіновію,<br /> Олексіїв друже!<br /> Ти все оддав приятелям,<br /> А їм і байдуже.<br /> Кажуть, бачиш, що все то те<br /> Таки й було наше,<br /> Що вони тілько наймали<br /> Татарам на пашу<br /> Та полякам… Може, й справді!<br /> Нехай і так буде!<br /> Так сміються ж з України<br /> Стороннії люди!<br /> Не смійтеся, чужі люде!<br /> Церков-домовина<br /> Розвалиться… і з-під неї<br /> Встане Україна.<br /> І розвіє тьму неволі,<br /> Світ правди засвітить,<br /> І помоляться на волі<br /> Невольничі діти!..<br /> 21 октября 1845, Марьинское
НАЙМИЧКА
Пролог
У неділю вранці-рано<br /> Поле крилося туманом;<br /> У тумані, на могилі,<br /> Як тополя, похилилась<br /> Молодиця молодая.<br /> Щось до лона пригортає<br /> Та з туманом розмовляє:<br /> "Ой тумане, тумане,<br /> Мін латаний талане!<br /> Чому мене не сховаєш<br /> Отут серед лану?<br /> Чому мене не задавиш,<br /> У землю не вдавиш?<br /> Чому мені злої долі,<br /> Чом віку не збавиш?<br /> Ні, не дави, туманочку!<br /> Сховай тілько в полі,<br /> Щоб ніхто не знав, не бачив<br /> Моєї недолі!..<br /> Я не одна,— єсть у мене<br /> І батько, і мати…<br /> Єсть у мене… туманочку,<br /> Туманочку, брате!..<br /> Дитя моє! мій синочку,<br /> Нехрещений сину!<br /> Не я тебе хреститиму<br /> На лиху годину.<br /> Чужі люди хреститимуть,<br /> Я не буду знати,<br /> Як і зовуть… Дитя моє!<br /> Я була багата…<br /> Не лай мене; молитимусь,<br /> Із самого неба<br /> Долю виплачу сльозами<br /> І пошлю до тебе".<br /> Пішла полем ридаючи,<br /> В тумані ховалась<br /> Та крізь сльози тихесенько<br /> Про вдову співала,<br /> Як удова в Дунаєві<br /> Синів поховала:<br /> "Ой у полі могила;<br /> Там удова ходила,<br /> Там ходила-гуляла,<br /> Трути-зілля шукала.<br /> Трути-зілля не найшла,<br /> Та синів двох привела,<br /> В китаєчку повила<br /> І на Дунай однесла:<br /> "Тихий, тихий Дунай!<br /> Моїх діток забавляй.<br /> Ти, жовтенький пісок,<br /> Нагодуй моїх діток;<br /> І скупай, і сповий,<br /> І собою укрий!"
I
Був собі дід та баба.<br /> З давнього-давна у гаї над ставом<br /> Удвох собі на хуторі жили,<br /> Як діточок двоє,<br /> Усюди обоє.<br /> Ще змалечку удвох ягнята пасли,<br /> А потім побралися,<br /> Худоби діждалися,<br /> Придбали хутір, став і млин,<br /> Садок у гаї розвели<br /> І пасіку чималу —<br /> Всього надбали.<br /> Та діточок у їх бігма,<br /> А смерть з косою за плечима.<br /> Хто ж їх старість привітає,<br /> За дитину стане?<br /> Хто заплаче, поховає?<br /> Хто душу спом'яне?<br /> Хто поживе добро чесно,<br /> В добрую годину,<br /> І згадає дякуючи,<br /> Як своя дитина?..<br /> Тяжко дітей годувати<br /> У безверхій хаті,<br /> А ще гірше старітися<br /> У білих палатах,<br /> Старітися, умирати,<br /> Добро покидати<br /> Чужим людям, чужим дітям<br /> На сміх, на розтрату!
II
І дід, і баба у неділю<br /> На призьбі вдвох собі сиділи<br /> Гарненько, в білих сорочках.<br /> Сіяло сонце, в небесах<br /> Ані хмариночки, та тихо,<br /> Та любо, як у раї.<br /> Сховалося у серці лихо,<br /> Як звір у темнім гаї.<br /> В такім раї чого б, бачся,<br /> Старим сумувати?<br /> Чи то давнє яке лихо<br /> Прокинулось в хаті?<br /> Чи вчорашнє, задавлене<br /> Знов поворушилось,<br /> Чи ще тілько заклюнулось<br /> І рай запалило?<br /> Не знаю, що і після чого<br /> Старі сумують. Може, вже<br /> Оце збираються до бога,<br /> Та хто в далекую дорогу<br /> Їм добре коней запряже?<br /> "А хто нас, Насте, поховає,<br /> Як помремо?"<br /> "Сама не знаю!<br /> Я все оце міркувала,<br /> Та аж сумно стало:<br /> Одинокі зостарілись…<br /> Кому понадбали<br /> Добра цього?.."<br /> "Стривай лишень!<br /> Чи чуєш? щось плаче<br /> За ворітьми… мов дитина!<br /> Побіжім лиш!.. Бачиш?<br /> Я вгадував, що щось буде!"<br /> І разом схопились<br /> Та до воріт… Прибігають,<br /> Мовчки зупинились.<br /> Перед самим перелазом<br /> Дитина сповита —<br /> Та й не туго, й новенькою<br /> Свитиною вкрита;<br /> Бо то мати сповивала —<br /> І літом укрила<br /> Останньою свитиною!..<br /> Дивились, молились<br /> Старі мої. А сердешне<br /> Неначе благав:<br /> Випручало рученята<br /> Й до їх простягає<br /> Манюсінькі… і замовкло,<br /> Неначе не плаче,<br /> Тілько пхика.<br /> "А що, Насте?<br /> Я й казав! От бачиш?<br /> От і талан, от і доля,<br /> І не одинокі!<br /> Бери ж лишень та сповивай…<br /> Ач яке, нівроку!<br /> Неси ж в хату, а я верхи<br /> Кинусь за кумами<br /> В Городище…"<br /> Чудно якось<br /> Діється між нами!<br /> Один сина проклинає,<br /> З хати виганяє,<br /> Другий свічечку, сердешний,<br /> Потом заробляє<br /> Та ридаючи становить<br /> Перед образами —<br /> Нема дітей!.. Чудно якось<br /> Діється між нами!
III
Аж три пари на радощах<br /> Кумів назбирали,<br /> Та ввечері й охрестили,<br /> І Марком назвали.<br /> Росте Марко. Старі мої<br /> Не знають, де діти,<br /> Де посадить, де положить<br /> І що з ним робити.<br /> Минає рік. Росте Марко —<br /> І дійна корова<br /> У розкоші купається.<br /> Аж ось чорноброва<br /> Та молода, білолиця<br /> Прийшла молодиця<br /> На той хутір благодатний<br /> У найми проситься.<br /> "А що ж,— каже,— возьмім, Насте".<br /> "Возьмімо, Трохиме,<br /> Бо ми старі, нездужаєм,<br /> Та таки й дитина,<br /> Хоча воно вже й підросло,<br /> Та все ж таки треба<br /> Коло його піклуватись".<br /> "Та воно-то треба.<br /> Бо й я свою вже часточку<br /> Прожив, слава богу,<br /> Підтоптався. Так що ж тепер,<br /> Що візьмеш, небого?<br /> За рік, чи як?"<br /> "А що дасте".<br /> "Е, ні! треба знати,<br /> Треба, дочко, лічить плату,<br /> Зароблену плату,<br /> Бо сказано: хто не лічить,<br /> То той і не має.<br /> Так отак хіба, небого?<br /> Ні ти нас не знаєш,<br /> Ні ми тебе. А поживеш,<br /> Роздивишся в хаті,<br /> Та й ми тебе побачимо,<br /> Отоді й за плату,<br /> Чи так, дочко?"<br /> "Добре, дядьку"<br /> "Просимо ж у хату".<br /> Поєднались. Молодиця<br /> Рада та весела,<br /> Ніби з паном повінчалась,<br /> Закупила села.<br /> І у хаті, і на дворі,<br /> І коло скотини,<br /> Увечері і вдосвіта;<br /> А коло дитини<br /> Так і пада, ніби мати;<br /> В будень і в неділю<br /> Головоньку йому змиє,<br /> Й сорочечку білу<br /> Що день божий надіває.<br /> Грається, співає,<br /> Робить возики, а в свято —<br /> То й з рук не спускає.<br /> Дивуються старі мої<br /> Та моляться богу.<br /> А наймичка невсипуща<br /> Щовечір, небога,<br /> Свою долю проклинає,<br /> Тяжко-важко плаче;<br /> І ніхто того не чує,<br /> Не знає й не бачить,<br /> Опріч Марка маленького.<br /> Так воно не знає,<br /> Чого наймичка сльозами<br /> Його умиває.<br /> Не зна Марко, чого вона<br /> Так його цілує,<br /> Сама не з'їсть і не доп'є,<br /> Його нагодує.<br /> Не зна Марко, як в колисці<br /> Часом серед ночі<br /> Прокинеться, ворухнеться,<br /> То вона вже скочить,<br /> І укриє, й перехрестить,<br /> Тихо заколише;<br /> Вона чує з тії хати,<br /> Як дитина дише.<br /> Вранці Марко до наймички<br /> Ручки простягає<br /> І мамою невсипущу<br /> Ганну величає…<br /> Не зна Марко, росте собі,<br /> Росте, виростає.
IV
Чимало літ перевернулось,<br /> Води чимало утекло;<br /> І в хутір лихо завернуло,<br /> І сліз чимало принесло.<br /> Бабусю Настю поховали<br /> І ледве-ледве одволали<br /> Трохима-діда.<br /> Прогуло<br /> Прокляте лихо та й заснуло.<br /> На хутір знову благодать<br /> З-за гаю темного вернулась<br /> До діда в хату спочивать.<br /> Уже Марко чумакує<br /> І восени не ночує<br /> Ні під хатою, ні в хаті…<br /> Кого-небудь треба сватать.<br /> "Кого ж би тут?" — старий дума<br /> І просить поради<br /> У наймички. А наймичка<br /> До царівни б рада<br /> Слать старости:<br /> "Треба Марка Самого спитати".<br /> "Добре, дочко, спитаємо<br /> Та й будемо сватать".<br /> Розпитали, порадились,<br /> Та й за старостами<br /> Пішов Марко. Вернулися<br /> Люде з рушниками,<br /> З святим хлібом обміненим.<br /> Панну у жупані,<br /> Таку кралю висватали,<br /> Що хоч за гетьмана,<br /> То не сором. Отаке-то<br /> Диво запопали!<br /> "Спасибі вам! — старий каже.<br /> Тепер, щоб ви знали,<br /> Треба краю доводити,<br /> Коли й де вінчати,<br /> Та й весілля. Та ще ось що:<br /> Хто в нас буде мати?<br /> Не дожила моя Настя!.." —<br /> Та й заливсь сльозами.<br /> А наймичка у порогу<br /> Вхопилась руками<br /> За одвірок та й зомліла.<br /> Тихо стало в хаті;<br /> Тілько наймичка шептала:<br /> "Мати… мати… мати!"
V
Через тиждень молодиці<br /> Коровай місили<br /> На хуторі. Старий батько<br /> З усієї сили<br /> З молодицями танцює,<br /> Та двір вимітає,<br /> Та прохожих, проїжджачих<br /> У двір закликає,<br /> Та вареною частує,<br /> На весілля просить.<br /> Знай, бігає, а самого<br /> Ледве ноги носять.<br /> Скрізь гармидер та реготня,<br /> В хаті і надворі.<br /> І жолоби викотили<br /> З нової комори.<br /> Скрізь порання: печуть, варять,<br /> Вимітають, миють…<br /> Та все чужі. Де ж наймичка?<br /> На прощу у Київ<br /> Пішла Ганна. Благав старий,<br /> А Марко аж плакав,<br /> Щоб була вона за матір.<br /> "Ні, Марку, ніяко<br /> Мені матір'ю сидіти:<br /> То багаті люде,<br /> А я наймичка… ще й з тебе<br /> Сміятися будуть.<br /> Нехай бог вам помагає!<br /> Піду помолюся<br /> Усім святим у Києві,<br /> Та й знову вернуся<br /> В вашу хату, як приймете.<br /> Поки маю сили,<br /> Трудитимусь…"<br /> Чистим серцем<br /> Поблагословила<br /> Свого Марка… заплакала<br /> Й пішла за ворота.<br /> Розвернулося весілля.<br /> Музикам робота<br /> І підковам. Вареною<br /> Столи й лави миють.<br /> А наймичка шкандибає,<br /> Поспішає в Київ.<br /> Прийшла в Київ — не спочила,<br /> У міщанки стала,<br /> Найнялася носить воду,<br /> Бо грошей не стало<br /> На молебствіє Варварі.<br /> Носила-носила,<br /> Кіп із вісім заробила<br /> Й Маркові купила<br /> Святу шапочку в пещерах<br /> У Йвана святого,<br /> Щоб голова не боліла<br /> В Марка молодого;<br /> І перстеник у Варвари<br /> Невістці достала,<br /> І, всім святим поклонившись,<br /> Додому верталась.<br /> Вернулася. Катерина<br /> І Марко зустріли<br /> За ворітьми, ввели в хату<br /> Й за стіл посадили;<br /> Напували й годували,<br /> Про Київ питали,<br /> І в кімнаті Катерина<br /> Одпочить послала.<br /> "За що вони мене люблять?<br /> За що поважають?<br /> О боже мій милосердний!<br /> Може, вони знають…<br /> Може, вони догадались…<br /> Ні, не догадались;<br /> Вони добрі…" І наймичка<br /> Тяжко заридала.
VI
Тричі крига замерзала,<br /> Тричі розтавала,<br /> Тричі наймичку у Київ<br /> Катря проводжала<br /> Так, як матір; і в четвертий<br /> Провела небогу<br /> Аж у поле, до могили,<br /> І молила бога,<br /> Щоб швиденько верталася,<br /> Бо без неї в хаті<br /> Якось сумно, ніби мати<br /> Покинула хату.<br /> Після пречистої в неділю,<br /> Та після першої, Трохим<br /> Старий сидів в сорочці білій,<br /> В брилі на призьбі. Перед ним<br /> З собакою онучок грався,<br /> А внучка в юпку одяглась<br /> У Катрину і ніби йшла<br /> До діда в гості. Засміявсь<br /> Старий і внучку привітав,<br /> Неначе справді молодицю:<br /> "А де ж ти діла паляницю?<br /> Чи, може, в лісі хто одняв?<br /> Чи попросту — забула взяти?..<br /> Чи, може, ще й не напекла?<br /> О, сором, сором, лепська мати!"<br /> Аж зирк — і наймичка ввійшла<br /> На двір. Побіг стрічати<br /> З онуками свою Ганну.<br /> "А Марко в дорозі?" —<br /> Ганна діда питалася.<br /> "В дорозі ще й досі".<br /> "А я ледве додибала<br /> До вашої хати,<br /> Не хотілось на чужині<br /> Одній умирати!<br /> Коли б Марка діждатися…<br /> Так щось тяжко стало!"<br /> І внучатам із клуночка<br /> Гостинці виймала:<br /> І хрестики, й дукачики,<br /> Й намиста разочок<br /> Яриночці, і червоний<br /> З фольги образочок,<br /> А Карпові соловейка<br /> Та коників пару,<br /> І четвертий уже перстень<br /> Святої Варвари Катерині, а дідові<br /> Із воску святого<br /> Три свічечки; а Маркові<br /> І собі нічого<br /> Не принесла: не купила,<br /> Бо грошей не стало,<br /> А заробить не здужала.<br /> "А ось ще осталось<br /> Півбубличка!"<br /> Й по шматочку<br /> Дітям розділила.
VII
Ввійшла в хату. Катерина<br /> Їй ноги умила<br /> Й полудновать посадила.<br /> Не пила й не їла<br /> Стара Ганна.<br /> "Катерино!<br /> Коли в нас неділя?"<br /> "Післязавтра".<br /> "Треба буде<br /> Акафіст найняти<br /> Миколаєві святому<br /> Й на часточку дати;<br /> Бо щось Марко забарився…<br /> Може, де в дорозі<br /> Занедужав, сохрань боже!"<br /> Й покапали сльози<br /> З старих очей замучених.<br /> Ледве-ледве встала<br /> Із-за стола.<br /> "Катерино!<br /> Не та вже я стала:<br /> Зледащіла, не здужаю<br /> І на ноги встати.<br /> Тяжко, Катре, умирати<br /> В чужій теплій хаті!"<br /> Занедужала небога.<br /> Уже й причащали,<br /> Й маслосвятіє служили,<br /> Ні, не помагало.<br /> Старий Трохим по надвір'ю,<br /> Мов убитий, ходить.<br /> Катерина ж з болящої<br /> І очей не зводить;<br /> Катерина коло неї<br /> І днює й ночує.<br /> А тим часом сичі вночі<br /> Недобре віщують<br /> На коморі. Болящая<br /> Щодень, щогодини,<br /> Ледве чути, питається:<br /> "Доню Катерино!<br /> Чи ще Марко не приїхав?<br /> Ох, якби я знала,<br /> Що діждуся, що побачу,<br /> То ще б підождала!"
VIII
Іде Марко з чумаками.<br /> Ідучи, співає,<br /> Не поспіша до господи —<br /> Воли попасає.<br /> Везе Марко Катерині<br /> Сукна дорогого,<br /> А батькові шитий пояс<br /> Шовку червоного,<br /> А наймичці на очіпок<br /> Парчі золотої<br /> І червону добру хустку<br /> З білою г а б о ю.<br /> А діточкам черевички,<br /> Фіг та винограду,<br /> А всім вкупі — червоного<br /> Вина з Цареграду<br /> Відер з троє у барилі,<br /> І кав'яру з Дону —<br /> Всього везе, та не знає,<br /> Що діється дома!<br /> Іде Марко, не журиться.<br /> Прийшов — слава богу!<br /> І ворота одчиняє,<br /> І молиться богу.<br /> "Чи чуєш ти, Катерино?<br /> Біжи зустрічати!<br /> Уже прийшов! Біжи швидче!<br /> Швидче веди в хату!..<br /> Слава тобі, Христе-боже!<br /> Насилу діждала!"<br /> Отче наш тихо-тихо,<br /> Мов крізь сон, читала.<br /> Старий воли випрягає,<br /> Занози ховає<br /> Мережані, а Катруся<br /> Марка оглядає.<br /> "А де ж Ганна, Катерино?<br /> Я пак і байдуже!<br /> Чи не вмерла?"<br /> "Ні, не вмерла,<br /> А дуже нездужа.<br /> Ходім лишень в малу хату,<br /> Поки випрягає<br /> Воли батько: вона тебе,<br /> Марку, дожидає".<br /> Ввійшов Марко в малу хату<br /> І став у порогу…<br /> Аж злякався. Ганна шепче:<br /> "Слава… слава богу!<br /> Ходи сюди, не лякайся…<br /> Вийди, Катре, з хати:<br /> Я щось маю розпитати,<br /> Дещо розказати".<br /> Вийшла з хати Катерина,<br /> А Марко схилився<br /> До наймички у голови.<br /> "Марку! подивися,<br /> Подивися ти на мене:<br /> Бач, як я змарніла?<br /> Я не Ганна, не наймичка,<br /> Я..." —<br /> Та й оніміла.<br /> Марко плакав, дивувався.<br /> Знов очі одкрила,<br /> Пильно, пильно подивилась —<br /> Сльози покотились.<br /> "Прости мене! Я каралась<br /> Весь вік в чужій хаті…<br /> Прости мене, мій синочку!<br /> Я… я твоя мати".<br /> Та й замовкла…<br /> Зомлів Марко,<br /> Й земля задрижала.<br /> Прокинувся… до матері —<br /> А мати вже спала!<br /> 13 ноября 1845, в Переяславі
КАВКАЗ
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто даст главе моей воду,<br /> И очесем моим источник слез,<br /> И плачуся и день и нощь, о побиенных…<br /> Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті,<br /> Засіяні горем, кровію политі.<br /> Споконвіку Прометея<br /> Там орел карає,<br /> Що день божий добрі ребра<br /> Й серце розбиває.<br /> Розбиває, та не вип'є<br /> Живущої крові —<br /> Воно знову оживає<br /> І сміється знову.<br /> Не вмирає душа наша,<br /> Не вмирає воля. І неситий не виоре<br /> На дні моря поле.<br /> Не скує душі живої<br /> І слова живого.<br /> Не понесе слави бога,<br /> Великого бога.<br /> Не нам на прю з тобою стати!<br /> Не нам діла твої судить!<br /> Нам тілько плакать, плакать, плакать<br /> І хліб насущний замісить<br /> Кровавим потом і сльозами.<br /> Кати згнущаються над нами,<br /> А правда наша п'яна спить.<br /> Коли вона прокинеться?<br /> Коли одпочити<br /> Ляжеш, боже, утомлений?<br /> І нам даси жити!<br /> Ми віруєм твоїй силі<br /> І духу живому.<br /> Встане правда! встане воля!<br /> І тобі одному<br /> Помоляться всі язики<br /> Вовіки і віки.<br /> А поки що течуть ріки,<br /> Кровавії ріки!<br /> За горами гори, хмарою повиті,<br /> Засіяні горем, кровію политі.<br /> Отам-то милостивії ми<br /> Ненагодовану і голу<br /> Застукали сердешну волю<br /> Та й цькуємо. Лягло костьми<br /> Людей муштрованих чимало.<br /> А сльоз, а крові? Напоїть<br /> Всіх імператорів би стало<br /> З дітьми і внуками, втопить<br /> В сльозах удов'їх. А дівочих,<br /> Пролитих тайне серед ночі!<br /> А матерних гарячих сльоз!<br /> А батькових старих, кровавих,<br /> Не ріки — море розлилось,<br /> Огненне море! Слава! Слава!<br /> Хортам, і гончим, і псарям,<br /> І нашим батюшкам-царям Слава.<br /> І вам слава, сині гори,<br /> Кригою окуті.<br /> І вам, лицарі великі,<br /> Богом не забуті.<br /> Борітеся — поборете,<br /> Вам бог помагає!<br /> За вас правда, за вас сила<br /> І воля святая!<br /> Чурек і сакля — все твоє,<br /> Воно не прошене, не дане,<br /> Ніхто й не возьме за своє,<br /> Не поведе тебе в кайданах.<br /> А в нас!.. На те письменні ми,<br /> Читаєм божії глаголи!..<br /> І од глибо[ко]ї тюрми<br /> Та до високого престола —<br /> Усі ми в золоті і голі.<br /> До нас в науку! ми навчим,<br /> Почому хліб і сіль почім!<br /> Ми християне; храми, школи,<br /> Усе добро, сам бог у нас!<br /> Нам тілько сакля очі коле:<br /> Чого вона стоїть у вас,<br /> Не нами дана; чом ми вам<br /> Чурек же ваш та вам не кинем,<br /> Як тій собаці! Чом би нам<br /> Платить за сонце не повинні!<br /> Та й тілько ж то! Ми не погане,<br /> Ми настоящі християне,<br /> Ми малим ситі!.. А зате!<br /> Якби ви з нами подружили,<br /> Багато б дечому навчились!<br /> У нас же й світа, як не те —<br /> Одна Сибір неісходима,<br /> А тюрм! а люду!.. Що й лічить!<br /> Од молдованина до фінна<br /> На всіх язиках все мовчить,<br /> Бо благоденствує! У нас<br /> Святую Біблію читає<br /> Святий чернець і научає,<br /> Що цар якийсь-то свині пас<br /> Та дружню жінку взяв до себе,<br /> А друга вбив. Тепер на небі.<br /> Об бачите, які у нас<br /> Сидять на небі! Ви ще темні,<br /> Святим хрестом не просвіщенні,<br /> У нас навчіться!.. В нас дери,<br /> Дери та дай, І просто в рай,<br /> Хоч і рідню всю забери!<br /> У нас! чого то ми не вмієм?<br /> І зорі лічим, гречку сієм,<br /> Французів лаєм. Продаєм<br /> Або у карти програєм<br /> Людей… не негрів… а таких<br /> Таки хрещених… но простих.<br /> Ми не гішпани; крий нас, боже,<br /> Щоб крадене перекупать,<br /> Як ті жиди. Ми по закону!..<br /> По закону апостола<br /> Ви любите брата!<br /> Суєслови, лицеміри,<br /> Господом прокляті.<br /> Ви любите на братові<br /> Шкуру, а не душу!<br /> Та й лупите по закону<br /> Дочці на кожушок,<br /> Байстрюкові на придане,<br /> Жінці на патинки.<br /> Собі ж на те, що не знають<br /> Ні діти, ні жінка!<br /> За кого ж ти розіп'явся,<br /> Христе, сине божий?<br /> За нас, добрих, чи за слово<br /> Істини… чи, може,<br /> Щоб ми з тебе насміялись?<br /> Воно ж так і сталось.<br /> Храми, каплиці, і ікони,<br /> І ставники, і мірри дим,<br /> І перед обра[зо]м твоїм<br /> Неутомленниє поклони.<br /> За кражу, за войну, за кров,<br /> Щоб братню кров пролити, просять<br /> І потім в дар тобі приносять<br /> З пожару вкрадений покров!!<br /> Просвітились! та ще й хочем<br /> Других просвітити,<br /> Сонце правди показати<br /> Сліпим, бачиш, дітям!..<br /> Все покажем! тілько дайте<br /> Себе в руки взяти.<br /> Як і тюрми муровати,<br /> Кайдани кувати,<br /> Як і носить!.. і як плести<br /> Кнути узловаті —<br /> Всьому навчим; тілько дайте<br /> Свої сині гори<br /> Остатнії… бо вже взяли<br /> І поле і море. І тебе загнали,<br /> мій друже єдиний,<br /> Мій Якове добрий! Не за Україну,<br /> А за її ката довелось пролить<br /> Кров добру, не чорну. Довелось запить<br /> З московської чаші московську отруту!<br /> О, друже мій добрий! друже незабутий!<br /> Живою душею в Украйні витай,<br /> Літай з козаками понад берегами,<br /> Розриті могили в степу назирай.<br /> Заплач з козаками дрібними сльозами<br /> І мене з неволі в степу виглядай.<br /> А поки що мої думи,<br /> Моє люте горе<br /> Сіятиму — нехай ростуть<br /> Та з вітром говорять.<br /> Вітер тихий з України<br /> Понесе з росою<br /> Мої думи аж до тебе!..<br /> Братньою сльозою<br /> Ти їх, друже, привітаєш,<br /> Тихо прочитаєш… І могили, степи, море,<br /> І мене згадаєш.<br /> 18 ноября 1845, в Переяславі
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОДЖЕНИМ<br /> землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє ПОСЛАНІЄ
Аще кто речет, яко люблю бога,<br /> а брата своего ненавидит, ложь есть.<br /> Соборно[е] послание Иоанна.<br /> Глава 4, с. 20
І смеркає, і світає,<br /> День божий минає,<br /> І знову люд потомлений<br /> І все спочиває.<br /> Тілько я, мов окаянний,<br /> І день і ніч плачу<br /> На розпуттях велелюдних,<br /> І ніхто не бачить,<br /> І не бачить, і не знає<br /> Оглухли, не чують;<br /> Кайданами міняються,<br /> Правдою торгують.<br /> І господа зневажають,<br /> Людей запрягають<br /> В тяжкі ярма. Орють лихо,<br /> Лихом засівають,<br /> А що вродить? побачите,<br /> Які будуть жнива!<br /> Схамениться, недолюди,<br /> Діти юродиві!<br /> Подивиться на рай тихий,<br /> На свою країну,<br /> Полюбіте щирим серцем<br /> Велику руїну,<br /> Розкуйтеся, братайтеся!<br /> У чужому краю<br /> Не шукайте, не питайте<br /> Того, що немає<br /> І на небі, а не тілько<br /> На чужому полі.<br /> В своїй хаті своя й правда,<br /> І сила, і воля.<br /> Нема на світі України,<br /> Немає другого Дніпра,<br /> А ви претеся на чужину<br /> Шукати доброго добра,<br /> Добра святого. Волі! волі!<br /> Братерства братнього! Найшли,<br /> Несли, несли з чужого поля<br /> І в Україну принесли<br /> Великих слов велику силу<br /> Та й більш нічого. Кричите,<br /> Що бог вас создав не на те,<br /> Щоб ви неправді поклонились!..<br /> І хилитесь, як і хилились!<br /> І знову шкуру дерете<br /> З братів незрящих, гречкосіїв,<br /> І сонця-правди дозрівать<br /> В німецькі землі, не чужії,<br /> Претеся знову!.. Якби взять<br /> І всю мізерію з собою,<br /> Дідами крадене добро,<br /> Тойді оставсь би сиротою,<br /> З святими горами Дніпро!<br /> Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,<br /> Щоб там і здихали, де ви поросли!<br /> Не плакали б діти, мати б не ридала,<br /> Не чули б у бога вашої хули.<br /> І сонце не гріло б смердячого гною<br /> На чистій, широкій, на вольній землі.<br /> І люди б не знали, що ви за орли,<br /> І не покивали б на вас головою.<br /> Схаменіться! будьте люди,<br /> Бо лихо вам буде.<br /> Розкуються незабаром<br /> Заковані люде,<br /> Настане суд, заговорять<br /> І Дніпро, і гори!<br /> І потече сторіками<br /> Кров у синє море<br /> Дітей ваших… і не буде<br /> Кому помагати.<br /> Одцурається брат брата<br /> І дитини мати.<br /> І дим хмарою заступе<br /> Сонце перед вами,<br /> І навіки прокленетесь<br /> Своїми синами!<br /> Умийтеся! образ божій<br /> Багном не скверніте.<br /> Не дуріте дітей ваших,<br /> Що вони на світі<br /> На те тілько, щоб панувать…<br /> Бо невчене око<br /> Загляне їм в саму душу<br /> Глибоко! глибоко!<br /> Дознаються небожата,<br /> Чия на вас шкура,<br /> Та й засядуть, і премудрих<br /> Немудрі одурять!<br /> Якби ви вчились так, як треба,<br /> То й мудрість би була своя.<br /> А то залізите на небо:<br /> "І ми не ми, і я не я,<br /> І все те бачив, і все знаю,<br /> Нема ні пекла, ані раю,<br /> Немає й бога, тілько я!<br /> Та куций німець узловатий,<br /> А більш нікого!.."<br /> — "Добре, брате,<br /> Що ж ти такеє?"<br /> "Нехай скаже<br /> Німець. Ми не знаєм".<br /> Отак-то ви навчаєтесь<br /> У чужому краю!<br /> Німець скаже: "Ви моголи".<br /> "Моголи! моголи!"<br /> Золотого Тамерлана<br /> Онучата голі.<br /> Німець скаже: "Ви слав'яне".<br /> "Слав'яне! слав'яне!"<br /> Славних прадідів великих<br /> Правнукі погані!<br /> І Коллара читаєте<br /> З усієї сили,<br /> І Шафарика, і Ганка,<br /> І в слав'янофіли<br /> Так і претесь…<br /> І всі мови<br /> Слав'янського люду —<br /> Всі знаєте.<br /> А своєї Дас[т]ьбі…<br /> Колись будем<br /> І по-своєму глаголать,<br /> Як німець покаже<br /> Та до того й історію<br /> Нашу нам розкаже,<br /> — Отойді ми заходимось!..<br /> Добре заходились<br /> По німецькому показу<br /> І заговорили<br /> Так, що й німець не второпа,<br /> Учитель великий,<br /> А не те щоб прості люде.<br /> А гвалту! а крику!<br /> "І гармонія, і сила,<br /> Музика, та й годі.<br /> А історія!.. поема<br /> Вольного народа!<br /> Що ті римляне убогі!<br /> Чортзна-що — не Брути!<br /> У нас Брути! і Коклекси!<br /> Славні, незабуті!<br /> У нас воля виростала,<br /> Дніпром умивалась,<br /> У голови гори слала,<br /> Степом укривалась!"<br /> Кров'ю вона умивалась,<br /> А спала на купах,<br /> На козацьких вольних трупах,<br /> Окрадених трупах!<br /> Подивиться лишень добре,<br /> Прочитайте знову<br /> Тую славу. Та читайте<br /> Од слова до слова,<br /> Не минайте ані титли,<br /> Ніже тії коми,<br /> Все розберіть… та й спитайте<br /> Тойді себе: що ми?..<br /> Чиї сини? яких батьків?<br /> Ким? за що закуті?..<br /> То й побачите, що ось що<br /> Ваші славні Брути:<br /> Раби, подножки, грязь Москви,<br /> Варшавське сміття — ваші пани,<br /> Ясновельможнії гетьмани.<br /> Чого ж ви чванитеся, ви!<br /> Сини сердешної України!<br /> Що добре ходите в ярмі,<br /> Ще лучше, як батьки ходили.<br /> Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,<br /> А з їх, бувало, й лій топили.<br /> Може, чванитесь, що братство<br /> Віру заступило,<br /> Що Синопом, Трапезондом<br /> Галушки варило.<br /> Правда!.. правда, наїдались.<br /> А вам тепер вадить.<br /> І на Січі мудрий німець<br /> Картопельку садить,<br /> А ви її купуєте,<br /> Їсте на здоров'я<br /> Та славите Запорожжя.<br /> А чиєю кров'ю<br /> Ота земля напоєна,<br /> Що картопля родить, —<br /> Вам байдуже. Аби добра<br /> Була для городу!<br /> А чванитесь, що ми Польщу<br /> Колись завалили!..<br /> Правда ваша: Польща впала,<br /> Та й вас роздавила!<br /> Так от як кров свою лили<br /> Батьки за Москву і Варшаву,<br /> І вам, синам, передали<br /> Свої кайдани, свою славу!<br /> Доборолась Україна<br /> До самого краю.<br /> Гірше ляха свої діти<br /> Її розпинають<br /> Заміс[т]ь пива праведную<br /> Кров із ребер точать.<br /> Просвітити, кажуть, хочуть<br /> Материні очі<br /> Современними огнями.<br /> Повести за віком,<br /> За німцями, недоріку,<br /> Сліпую каліку.<br /> Добре, ведіть, показуйте,<br /> Нехай стара мати<br /> Навчається, як дітей тих<br /> Нових доглядати.<br /> Показуйте!.. за науку,<br /> Не турбуйтесь, буде<br /> Материна добра плата.<br /> Розпадеться луда<br /> На очах ваших неситих,<br /> Побачите славу,<br /> Живу славу дідів своїх<br /> І батьків лукавих.<br /> Не дуріте самі себе,<br /> Учітесь, читайте,<br /> І чужому научайтесь,<br /> Й свого не цурайтесь.<br /> Бо хто матір забуває,<br /> Того бог карає,<br /> Того діти цураються,<br /> В хату не пускають.<br /> Чужі люди проганяють,<br /> І немає злому<br /> На всій землі безконечній<br /> Веселого дому.<br /> Я ридаю, як згадаю<br /> Діла незабуті<br /> Дідів наших. Тіжкі діла!<br /> Якби їх забути,<br /> Я оддав би веселого<br /> Віку половину.<br /> Отака-то наша слава,<br /> Слава України.<br /> Отак і ви прочитай[те],<br /> Щоб не сонним снились<br /> Всі неправди, щоб розкрились<br /> Високі могили<br /> Перед вашими очима,<br /> Щоб ви розпитали<br /> Мучеників, кого, коли,<br /> За що розпинали!<br /> Обніміте ж, брати мої,<br /> Найменшого брата —<br /> Нехай мати усміхнеться,<br /> Заплакана мати.<br /> Благословіть дітей своїх<br /> Твердими руками<br /> І діточок поцілує<br /> Вольними устами.<br /> І забудеться срамотня<br /> Давняя година,<br /> І оживе добра слава,<br /> Слава України,<br /> І світ ясний, невечерній<br /> Тихо засіяє…<br /> Обніміться ж, брати мої,<br /> Молю вас, благаю!<br /> 14 декабря 1845, Вьюнища
ХОЛОДНИЙ ЯР
У всякого своє лихо,<br /> І в мене не тихо;<br /> Хоч не своє, позичене,<br /> А все-таки лихо.<br /> Нащо б, бачся, те згадувать,<br /> Що давно минуло,<br /> Будить бознає колишнє,<br /> Добре, що заснуло.<br /> Хоч і Яр той; вже до його<br /> І стежки малої<br /> Не осталось; і здається,<br /> Що ніхто й ногою<br /> Не ступив там; а згадаєш,<br /> То була й дорога<br /> З монастиря Мотриного<br /> До Яру страшного.<br /> В Яру колись гайдамаки<br /> Табором стояли,<br /> Лагодили самопали,<br /> Ратища стругали.<br /> У Яр тойді сходилися,<br /> Мов із хреста зняті,<br /> Батько з сином і брат з братом<br /> Одностайне стати<br /> На ворога лукавого,<br /> На лютого ляха.<br /> Де ж ти дівся, в Яр глибокий<br /> Протоптаний шляху?<br /> Чи сам заріс темним лісом,<br /> Чи то засадили<br /> Нові кати? Щоб до тебе<br /> Люди не ходили<br /> На пораду: що їм діять<br /> З добрими панами,<br /> Людоїдами лихими,<br /> З новими ляхами?<br /> Не сховаєте! над Яром<br /> Залізняк витає<br /> І на Умань позирає,<br /> Ґонту виглядає.<br /> Не ховайте, не топчіте<br /> Святого закона,<br /> Не зовіте преподобним<br /> Лютого Нерона.<br /> Не славтеся царевою<br /> Святою войною.<br /> Бо ви й самі не знаєте,<br /> Що царики коять.<br /> А кричите, що несете<br /> І душу і шкуру<br /> За отечество!.. Єй-богу,<br /> Овеча натура;<br /> Дурний шию підставляє<br /> І не знає за що!<br /> Та ще й Ґонту зневажає,<br /> Ледаче ледащо!<br /> "Гайдамаки не воины —<br /> Розбойники, воры.<br /> Пятно в нашей истории…"<br /> Брешеш, людоморе!<br /> За святую правду-волю<br /> Розбойник не стане,<br /> Не розкує закований<br /> У ваші кайдани<br /> Народ темний, не заріже<br /> Лукавого сина,<br /> Не розіб'є живе серце<br /> За свою країну.<br /> Ви — розбойники неситі,<br /> Голодні ворони.<br /> По якому правдивому,<br /> Святому закону<br /> І землею, всім даною,<br /> І сердешним людом<br /> Торгуєте? Стережіться ж,<br /> Бо лихо вам буде,<br /> Тяжке лихо!.. Дуріть дітей<br /> І брата сліпого,<br /> Дуріть себе, чужих людей,<br /> Та не дуріть бога.<br /> Бо в день радості над вами<br /> Розпадеться кара.<br /> І повіє огонь новий<br /> З Холодного Яру.<br /> Вьюнища, 17 декабря 1845
ПСАЛМИ ДАВИДОВІ
1
Блаженний муж на лукаву<br /> Не вступає раду,<br /> І не стане на путь злого,<br /> І з лютим не сяде.<br /> А в законі господньому<br /> Серце його й воля<br /> Навчається; і стане він —<br /> Як на добрім полі<br /> Над водою посаджене<br /> Древо зеленіє,<br /> Плодом вкрите. Так і муж той<br /> В добрі своїм спіє.<br /> А лукавих, нечестивих<br /> І слід пропадає,<br /> Як той попіл, над землею<br /> Вітер розмахає,<br /> І не встануть з праведними З<br /> лії з домовини.<br /> Діла добрих обновляться,<br /> Діла злих загинуть.<br /> 12
Чи ти мене, боже милий,<br /> Навік забуваєш,<br /> Одвертаєш лице своє,<br /> Мене покидаєш?<br /> Доки буду мучить душу<br /> І серцем боліти?<br /> Доки буде ворог лютий<br /> На мене дивитись<br /> І сміятись! Спаси мене,<br /> Спаси мою душу,<br /> Да не скаже хитрий ворог:<br /> "Я його подужав".<br /> І всі злії посміються,<br /> Як упаду в руки,<br /> В руки вражі. Спаси мене<br /> Од лютої муки,<br /> Спаси мене,— помолюся<br /> І воспою знову<br /> Твої блага чистим серцем,<br /> Псалмом тихим, новим.
43
Боже, нашими ушима<br /> Чули твою славу,<br /> І діди нам розказують<br /> Про давні кроваві<br /> Тії літа; як рукою<br /> Твердою своєю<br /> Розв'язав ти наші руки<br /> І покрив землею<br /> Трупи ворогів. І силу<br /> Твою восхвалили<br /> Твої люде, і в покої,<br /> В добрі одпочили,<br /> Славя господа!.. А нині<br /> Покрив єси знову<br /> Срамотою свої люде,<br /> І вороги нові<br /> Розкрадають, як овець, нас<br /> І жеруть! Без плати<br /> І без ціни оддав єси<br /> Ворогам проклятим;<br /> Покинув нас на сміх людям,<br /> В наругу сусідам,<br /> Покинув нас, яко в притчу<br /> Нерозумним людям.<br /> І кивають, сміючися,<br /> На нас головами;<br /> І всякий день перед нами —<br /> Стид наш перед нами.<br /> Окрадені, замучені,<br /> В путах умираєм,<br /> Чужим богам не молимось,<br /> А тебе благаєм:<br /> "Поможи нам, ізбави нас<br /> Вражої наруги.<br /> Поборов ти першу силу,<br /> Побори ж і другу,<br /> Ще лютішу!.. Встань же, боже,<br /> Вскую' будеш спати,<br /> Од сліз наших одвертатись,<br /> Скорби забувати!<br /> Смирилася душа наша,<br /> Жить тяжко в оковах!<br /> Встань же, боже, поможи нам<br /> Встать на ката знову".
52
Пребезумний в серці скаже,<br /> Що бога немає,<br /> В беззаконії мерзіє,<br /> Не творить благая.<br /> А бог дивиться, чи є ще<br /> Взискающий бога?<br /> Нема добро творящого,<br /> Нема ні одного!<br /> Коли вони, неситії,<br /> Гріхами дознають?<br /> Їдять люде замість хліба,<br /> Бога не згадають,<br /> Там бояться, лякаються,<br /> Де страху й не буде.<br /> Так самі себе бояться<br /> Лукавії люде.<br /> Хто ж пошле нам спасеніє,<br /> Верне добру долю?<br /> Колись бог нам верне волю,<br /> Розіб'є неволю.<br /> Восхвалимо тебе, боже,<br /> Хваленієм всяким;<br /> Возрадується Ізраїль<br /> І святий Іаков.
53
Боже, спаси, суди мене<br /> Ти по своїй волі.<br /> Молюсь: господи, внуши їм<br /> Уст моїх глаголи,<br /> Бо на душу мою встали<br /> Сильнії чужії,<br /> Не зрять бога над собою,<br /> Не знають, що діють.<br /> А бог мені помагає,<br /> Мене заступає<br /> І їм правдою своєю<br /> Вертає їх злая.<br /> Помолюся господеві<br /> Серцем одиноким<br /> І на злих моїх погляну<br /> Незлим моїм оком.<br /> 81
Між царями й судіями<br /> На раді великій<br /> Став земних владик судити<br /> Небесний владика:<br /> "Доколі будете стяжати<br /> І кров невинну розливать<br /> Людей убогих? а багатим<br /> Судом лукавим помагать?<br /> Вдові убогій поможіте,<br /> Не осудіте сироти<br /> І виведіть із тісноти<br /> На волю тихих, заступіте<br /> Од рук неситих". Не хотять<br /> Познать, розбити тьму неволі,<br /> І всує господа глаголи,<br /> І всує трепетна земля.<br /> Царі, раби — однакові<br /> Сини перед богом;<br /> І ви вмрете, як і князь ваш,<br /> І ваш раб убогий.<br /> Встань же, боже, суди землю<br /> І судей лукавих.<br /> На всім світі твоя правда,<br /> І воля, і слава.<br /> 93
Господь бог лихих карає —<br /> Душа моя знає.<br /> Встань же, боже,— твою славу<br /> Гордий зневажає.<br /> Вознесися над землею<br /> Високо, високо,<br /> Закрий славою своєю<br /> Сліпе, горде око.<br /> Доки, господи, лукаві<br /> Хваляться, доколі<br /> Неправдою? Твої люде<br /> Во тьму і в неволю<br /> Закували… добро твоє<br /> Кров'ю потопили,<br /> Зарізали прохожого,<br /> Вдову задавили<br /> І сказали: "Не зрить господь,<br /> Ніже теє знає".<br /> Умудрітеся, немудрі:<br /> Хто світ оглядає,<br /> Той і серце ваше знає,<br /> І розум лукавий.<br /> Дивітеся ділам його,<br /> Його вічній славі.<br /> Благо тому, кого господь<br /> Карає між нами;<br /> Не допуска, поки злому<br /> Ізриється яма.<br /> Господь любить свої люде,<br /> Любить, не оставить,<br /> Дожидає, поки правда<br /> Перед ними стане.<br /> Хто б спас мене од лукавих<br /> І діющих злая?<br /> Якби не бог поміг мені,<br /> То душа б живая<br /> Во тьмі ада потонула,<br /> Проклялась на світі.<br /> Ти, господи, помагаєш<br /> По землі ходити.<br /> Ти радуєш мою душу<br /> І серце врачуєш;<br /> І пребудет твоя воля,<br /> І твій труд не всує.<br /> Вловлять душу праведничу,<br /> Кров добру осудять.<br /> Мені господь пристанище,<br /> Заступником буде<br /> І воздасть їм за діла їх<br /> Кроваві, лукаві,<br /> Погубить їх, і їх слава<br /> Стане їм в неславу.
132
Чи є що краще, лучче в світі,<br /> Як укупі жити,<br /> З братом добрим добро певне<br /> Познать, не ділити<br /> Яко миро добровонне<br /> З голови честної<br /> На бороду Аароню<br /> Спадає росою<br /> І на шитії омети<br /> Ризи дорогії;<br /> Або роси єрмонськії<br /> На святії гори<br /> Високії сіонськії<br /> Спадають і творять<br /> Добро тварям земнородним,<br /> І землі, і людям,<br /> Отак братів благих своїх<br /> Господь не забуде,<br /> Воцариться в дому тихих,<br /> В сем'ї тій великій,<br /> І пошле їм добру долю<br /> Од віка до віка.
136
На ріках круг Вавілона,<br /> Під вербами, в полі,<br /> Сиділи ми і плакали<br /> В далекій неволі;<br /> І на вербах повішали<br /> Органи глухії,<br /> І нам стали сміятися<br /> Едомляне злії:<br /> "Розкажіть нам пісню вашу,<br /> Може, й ми заплачем.<br /> Або нашу заспівайте,<br /> Невольники наші".<br /> Якої ж ми заспіваєм?<br /> На чужому полі<br /> Не співають веселої<br /> В далекій неволі.<br /> І коли тебе забуду, Ієрусалиме,<br /> Забвен буду, покинутий,<br /> Рабом на чужині.<br /> І язик мій оніміє,<br /> Висохне лукавий,<br /> Як забуде пом'янути<br /> Тебе, наша славо!<br /> І господь наш вас пом'яне,<br /> Едомськії діти,<br /> Як кричали ви: "Руйнуйте,<br /> Руйнуйте, паліте Єрусалим!.."<br /> Вавілоня Дщере окаянна!<br /> Блаженний той, хто заплатить<br /> За твої кайдани!<br /> Блажен, блажен! Тебе, злая,<br /> В радості застане<br /> І розіб'є дітей твоїх<br /> О холодний камінь!
149
Псалом новий господові<br /> І новую славу<br /> Воспоєм честнйм собором,<br /> Серцем нелукавим;<br /> Во псалтирі і тимпані<br /> Воспоєм благая,<br /> Яко бог кара неправих,<br /> Правим помагає.<br /> Преподобнії во славі<br /> І на тихих ложах<br /> Радуються, славословлять,<br /> Хвалять ім'я боже;<br /> І мечі в руках їх добрі,<br /> Гострі обоюду,<br /> На отмщеніє язикам<br /> І в науку людям.<br /> Окують царей неситих<br /> В залізнії пута,<br /> І їх, славних, оковами<br /> Ручними скрутять,<br /> І осудять губителей<br /> Судом своїм правим,<br /> І вовіки стане слава,<br /> Преподобним слава.<br /> 19 декабря 1845, Вьюниіца
МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ
Рости, рости, моя пташко,<br /> Мій маковий цвіте,<br /> Розвивайся, поки твоє<br /> Серце не розбите,<br /> Поки люди не дознали<br /> Тихої долини,<br /> Дознаються — пограються,<br /> Засушать та й кинуть.<br /> Ані літа молодії,<br /> Повиті красою,<br /> Ні карії оченята,<br /> Умиті сльозою,<br /> Ані серце твоє тихе,<br /> Добреє дівоче<br /> Не заступить, не закриє<br /> Неситії очі.<br /> Найдуть злії та й окрадуть…<br /> І тебе, убогу,<br /> Кинуть в пекло…<br /> Замучишся<br /> І прокленеш бога.<br /> Не цвіти ж, мій цвіте новий,<br /> Нерозвитий цвіте,<br /> Зов'янь тихо, поки твоє<br /> Серце не розбите.<br /> 20 декабря 1845, Вьюница
* * *
Минають дні, минають ночі,<br /> Минає літо, шелестить<br /> Пожовкле листя, гаснуть очі,<br /> Заснули думи, серце спить,<br /> І все заснуло, і не знаю,<br /> Чи я живу, чи доживаю,<br /> Чи так по світу волочусь,<br /> Бо вже не плачу й не сміюсь…<br /> Доле, де ти! Доле, де ти?<br /> Нема ніякої,<br /> Коли доброї жаль, боже,<br /> То дай злої, злої!<br /> Не дай спати ходячому,<br /> Серцем замирати<br /> І гнилою колодою<br /> По світу валятись.<br /> А дай жити, серцем жити<br /> І людей любити,<br /> А коли ні… то проклинать<br /> І світ запалити!<br /> Страшно впасти у кайдани,<br /> Умирать в неволі,<br /> А ще гірше — спати, спати<br /> І спати на волі,<br /> І заснути навік-віки,<br /> І сліду не кинуть<br /> Ніякого, однаково,<br /> Чи жив, чи загинув!<br /> Доле, де ти, доле, де ти?<br /> Нема ніякої!<br /> Коли доброї жаль, боже,<br /> То дай злої! злої!<br /> 21 декабря 1845, Вьюница
ТРИ ЛІТА
І день не день, і йде не йде,<br /> А літа стрілою<br /> Пролітають, забирають<br /> Все добре з собою.<br /> Окрадають добрі думи,<br /> О холодний камень<br /> Розбивають серце наше<br /> І співають амінь,<br /> Амінь всьому веселому<br /> Однині довіка,<br /> І кидають на розпутті<br /> Сліпого каліку.<br /> Невеликії три літа<br /> Марно пролетіли…<br /> А багато в моїй хаті<br /> Лиха наробили.<br /> Опустошили убоге<br /> Моє серце тихе,<br /> Погасили усе добре,<br /> Запалили лихо,<br /> Висушили чадом-димом<br /> Тії добрі сльози,<br /> Що лилися з Катрусею<br /> В московській дорозі,<br /> Що молилась з козаками<br /> В турецькій неволі,<br /> І Оксану, мою зорю,<br /> Мою добру долю,<br /> Що день божий умивали…<br /> Поки не підкрались<br /> Злії літа; та все теє<br /> Заразом украли.<br /> Жаль і батька, жаль і матір,<br /> І вірну дружину,<br /> Молодую, веселую,<br /> Класти в домовину,<br /> Жаль великий, брати мої;<br /> Тяжко годувати<br /> Малих діток неумитих<br /> В нетопленій хаті,<br /> Тяжко лихо, та не таке,<br /> Як тому дурному,<br /> Що полюбить, побереться,<br /> А вона другому<br /> За три шаги продається<br /> Та з його й сміється.<br /> От де лихо! От де серце<br /> Разом розірветься!<br /> Отаке-то злеє лихо й зо мною спіткалось:<br /> Серце люди полюбило<br /> І в людях кохалось,<br /> І вони його вітали,<br /> Гралися, хвалили…<br /> А літа тихенько крались<br /> І сльози сушили,<br /> Сльози щирої любові;<br /> І я прозрівати<br /> Став потроху…<br /> Доглядаюсь —<br /> Бодай не казати,<br /> Кругом мене, де не гляну,<br /> Не люди, а змії…<br /> І засохли мої сльози,<br /> Сльози молодії.<br /> І тепер я розбитеє<br /> Серце ядом гою,<br /> І не плачу, й не співаю,<br /> А вию совою.<br /> Отаке-то, що хочете,<br /> То те і робіте:<br /> Чи голосно зневажайте,<br /> Чи нишком хваліте<br /> Мої думи; однаково<br /> Не вернуться знову<br /> Літа мої молодії,<br /> Веселеє слово.<br /> Не вернеться…<br /> І я серцем<br /> До вас не вернуся.<br /> І не знаю, де дінуся,<br /> Де я пригорнуся,<br /> І з ким буду розмовляти,<br /> Кого розважати,<br /> І перед ким мої думи<br /> Буду сповідати?<br /> Думи мої! літа мої,<br /> Тяжкії три літа,<br /> До кого ви прихилитесь,<br /> Мої слії діти?<br /> Не хилітесь ні до кого,<br /> Ляжте дома спати…<br /> А я піду четвертий год<br /> Новий зострічати;<br /> Добридень же, новий годе<br /> В торішній свитині,<br /> Що ти несеш в Україну<br /> В латаній торбині?<br /> "Благоденствіє, указом<br /> Новеньким повите".<br /> Іди ж здоров, та не забудь<br /> Злидням поклонитись.<br /> 22 декабря 1845, Вьюнища
ЗАПОВІТ
Як умру, то поховайте<br /> Мене на могилі,<br /> Серед степу широкого,<br /> На Вкраїні милій,<br /> Щоб лани широкополі,<br /> І Дніпро, і кручі<br /> Було видно, було чути,<br /> Як реве ревучий.<br /> Як понесе з України<br /> У синєє море<br /> Кров ворожу… отойді я<br /> І лани, і гори —<br /> Все покину і полину<br /> До самого бога<br /> Молитися… а до того<br /> Я не знаю бога.<br /> Поховайте та вставайте,<br /> Кайдани порвіте<br /> І вражою злою кров'ю<br /> Волю окропіте.<br /> І мене в сем'ї великій,<br /> В сем'ї вольній, новій,<br /> Не забудьте пом'янути<br /> Незлим тихим словом.<br /> 25 декабря 1845, в Переяславі
ЛІЛЕЯ
"За що мене, як росла я,<br /> Люде не любили?<br /> За що мене, як виросла,<br /> Молодую вбили?<br /> За що вони тепер мене<br /> В палатах вітають,<br /> Царівною називають,<br /> Очей не спускають<br /> З мого цвіту? Дивуються,<br /> Не знають, де діти!<br /> Скажи мені, мій братику,<br /> Королевий Цвіте!"<br /> "Я не знаю, моя сестро".<br /> І Цвіт королевий<br /> Схилив свою головоньку<br /> Червоно-рожеву<br /> До білого пониклого<br /> Личенька Лілеї.<br /> І заплакала Лілея<br /> Росою-сльозою…<br /> Заплакала і сказала:<br /> "Брате мій, з тобою<br /> Ми давно вже кохаємось,<br /> А я й не сказала,<br /> Як була я людиною,<br /> Як я мордувалась.<br /> Моя мати… чого вона,<br /> Вона все журилась<br /> І на мене, на дитину,<br /> Дивилась, дивилась<br /> І плакала. Я не знаю,<br /> Мій брате єдиний!<br /> Хто їй лихо заподіяв?<br /> Я була дитина,<br /> Я гралася, забавлялась,<br /> А вона все в'яла<br /> Та нашого злого пана<br /> Кляла-проклинала.<br /> Та й умерла… А мене пан<br /> Взяв догодувати.<br /> Я виросла, викохалась<br /> У білих палатах.<br /> Я не знала, що байстря я,<br /> Що його дитина.<br /> Пан поїхав десь далеко,<br /> А мене покинув.<br /> І прокляли його люде,<br /> Будинок спалили…<br /> А мене, не знаю за що,<br /> Убити — не вбили,<br /> Тілько мої довгі коси<br /> Остригли, накрили<br /> Острижену ганчіркою.<br /> Та ще й реготались.<br /> Жиди навіть нечистії<br /> На мене плювали.<br /> Отаке-то, мій братику,<br /> Було мені в світі.<br /> Молодого, короткого<br /> Не дали дожити<br /> Люде віку. Я умерла<br /> Зимою під тином,<br /> А весною процвіла я<br /> Цвітом при долині,<br /> Цвітом білим, як сніг, білим!<br /> Аж гай звеселила.<br /> Зимою люде… боже мій!<br /> В хату не пустили.<br /> А весною, мов на диво,<br /> На мене дивились.<br /> А дівчата заквітчались<br /> І почали звати<br /> Лілеєю-снігоцвітом;<br /> І я процвітати<br /> Стала в гаї, і в теплиці,<br /> І в білих палатах.<br /> Скажи ж мені, мій братику,<br /> Королевий Цвіте:<br /> Нащо мене бог поставив<br /> Цвітом на сім світі?<br /> Щоб людей я веселила,<br /> Тих самих, що вбили<br /> Мене й матір?.. Милосердий,<br /> Святий боже, милий!"<br /> І заплакала Лілея,<br /> А Цвіт королевий<br /> Схилив свою головоньку<br /> Червоно-рожеву<br /> На білеє пониклеє<br /> Личенько Лілеї.<br /> [25 липня 1846, Київ]
РУСАЛКА
"Породила мене мати<br /> В високих палатах<br /> Та й понесла серед ночі<br /> У Дніпрі скупати.<br /> Купаючи, розмовляла<br /> Зо мною, малою:<br /> "Пливи, пливи, моя доню,<br /> Дніпром за водою.<br /> Та випливи русалкою<br /> Завтра серед ночі,<br /> А я вийду гуляти з ним,<br /> А ти й залоскочеш.<br /> Залоскочи, моє серце:<br /> Нехай не сміється<br /> Надо мною, молодою,<br /> Нехай п'є-уп'ється<br /> Не моїми кров-сльозами —<br /> Синьою водою<br /> Дніпровою… Нехай собі<br /> Гуляє з дочкою.<br /> Пливи ж, моя єдиная.<br /> Хвилі! мої хвилі!<br /> Привітайте русалоньку…" —<br /> Та й заголосила,<br /> Та й побігла. А я собі<br /> Плила за водою,<br /> Поки сестри не зустріли,<br /> Не взяли з собою.<br /> Уже з тиждень, як росту я.<br /> З сестрами гуляю<br /> Опівночі. Та з будинку<br /> Батька виглядаю.<br /> А може, вже поєдналась<br /> З паном у палатах?<br /> Може, знову розкошує<br /> Моя грішна мати?"<br /> Та й замовкла русалочка,<br /> В Дніпро поринула,<br /> Мов пліточка. А лозина<br /> Тихо похитнулась.<br /> Вийшла мати погуляти —<br /> Не спиться в палатах.<br /> Пана Яна нема дома,<br /> Ні з ким розмовляти.<br /> А як прийшла до берега,<br /> То й дочку згадала.<br /> І згадала, як купала<br /> І як примовляла.<br /> Та й байдуже. Пішла собі<br /> У палати спати.<br /> Та не дійшла,— довелося<br /> В Дніпрі ночувати.<br /> І незчулась, як зуспіли<br /> Дніпрові дівчата —<br /> Та до неї, ухопили<br /> Та й ну з нею гратись,<br /> Радісінькі, що піймали.<br /> Грались, лоскотали,<br /> Поки в вершу не запхали..<br /> Та й зареготались.<br /> Одна тілько русалонька<br /> Не зареготалась.<br /> [9 серпня 1846, Київ]
ВІДЬМА
Поема
Молюся, знову уповаю,<br /> І знову сльози виливаю,<br /> І думу тяжкую мою<br /> Німим стінам передаю.<br /> Озовітеся ж, заплачте,<br /> Німії, зо мною<br /> Над неправдою людською,<br /> Над долею злою.<br /> Озовітесь! А за вами,<br /> Може, озоветься<br /> Безталання невсипуще<br /> І нам усміхнеться.<br /> Поєднає з недолею<br /> І з людьми і скаже<br /> Спасибі нам. Помолиться<br /> Й тихо спати ляже.<br /> І примиренному присняться<br /> І люде добрі, і любов,<br /> І все добро. І встане вранці<br /> Веселий, і забуде знов<br /> Свою недолю. І в неволі<br /> Познає рай, познає волю<br /> І всетворящую любов.<br /> Коло осіннього Миколи,<br /> Обідрані, трохи не голі,<br /> Бендерським шляхом уночі<br /> Ішли цигане. А йдучи —<br /> Звичайне, вольниє — співали.<br /> Ішли, ішли, а потім стали.<br /> Шатро край шляху розп'яли,<br /> Огонь чималий розвели<br /> І кругом його посідали.<br /> Хто з шашликом, а хто і так,<br /> Зате він вольний, як козак<br /> Колись-то був. Сидять, куняють,<br /> А за шатром в степу співає,<br /> Неначе п'яна, з приданок<br /> Додому йдучи, молодиця:<br /> "Ой, у новій хаті<br /> Полягали спати,<br /> Молодій приснилось,<br /> Що мати сказилась,<br /> Свекор оженився,<br /> Батько утопився. І.. гу…"<br /> Цигане слухають, сміються.<br /> "І де ті люде тут возьмуться?<br /> Оце, мабуть, із-за Дністра,<br /> Бо тут все степ… Мара! Мара!" —<br /> Цигане крикнули, схопились.<br /> А перед ними опинилось<br /> Те, що співало. Жаль і страх!<br /> В свитині латаній дрожала<br /> Якась людина. На ногах<br /> І на руках повиступала<br /> Од стужі кров; аж струпом стала.<br /> І довгі коси в реп'яхах<br /> О поли бились в ковтунах.<br /> Постояла, а потім сіла<br /> Коло огню, і руки гріла<br /> На самім полум'ї. "Ну, так!<br /> Оженився неборак!" —<br /> Сама собі вона шептала<br /> І тяжко, страшно усміхалась.<br /> Що ж се таке? Се не мара.<br /> Моя се мати і сестра.<br /> Моя се відьма, щоб ви знали.
Ц и г а н е<br /> А відкіля ти, молодице?
В і д ь м а<br /> Хто, я?<br /> (Співає).<br /> "Як була я молодиця,<br /> Цілували мене в лиця,<br /> А як стала стара баба,<br /> Цілували б, була б рада".
Ц и г а н<br /> Співуча, нічого сказать.<br /> Якби собі таку достать,<br /> Та ще й з медведем…
В і д ь м а<br /> Я співаю.<br /> Чи то сиджу, чи то гуляю,<br /> Все співаю, все співаю,<br /> Уже забула говорить…<br /> А перше добре говорила.
Ц и г а н<br /> Де ж ти була, що заблудила?
В і д ь м а<br /> Хто, я? чи ти?<br /> (Шепче)<br /> Цить лишень, цить.<br /> Он, бач, зо мною пан лежить.<br /> Огонь погас, а місяць сходить,<br /> В яру пасеться вовкулак…<br /> (Усміхнувшись)<br /> Я в приданках була, впилася.<br /> І молода не придалася…<br /> А все то прокляті пани<br /> З дівчатами такеє діють…<br /> Ще треба<br /> Другу одружить.<br /> Піду, без мене не зуміють<br /> І в домовину положить…
Ц и г а н е<br /> Не йди, небого, будь ти з нами.<br /> У нас, єй-богу, добре жить.
В і д ь м а<br /> А діти єсть у вас?
Ц и г а н е<br /> Немає.
В і д ь м а<br /> Кого ж годуєте єсте?<br /> Кого ви спати кладете?<br /> Кого колишете вночі?<br /> Лягаючи і встаючи,<br /> За кого молитесь? Ох, діти!<br /> І все діти! і все діти!<br /> Не знаю, де од їх подітись.<br /> Де не піду, й вони за мною,<br /> Вони з'їдять мене колись…
Ц и г а н е<br /> Не плач, небого, не журись.<br /> У нас дітей нема й заводу.<br /> В і д ь м а<br /> Хоч з гори та в воду.<br /> І відьма тяжко заридала.<br /> Цигане мовчки дивувались,<br /> Поки поснули, де хто впав.<br /> Вона ж не спала, не журилась,<br /> Сиділа, ноги устромила<br /> В гарячий попіл. Виступав<br /> Щербатий місяць з-за могили<br /> І на шатро мов позирав,<br /> Аж поки хмари заступили.<br /> Чом не спиться багатому<br /> Сивому, гладкому?<br /> Чом не спиться убогому<br /> Сироті старому?<br /> Один дума, як би його<br /> Достроїть палати.<br /> Другий дума, як би його<br /> На подзвін придбати.<br /> Один старий одпочине<br /> В пишній домовині.<br /> Другий старий і так собі<br /> Де-небудь під тином.<br /> І обидва спочивають<br /> І гадки не мають.<br /> Убогого не згадують,<br /> А того ще й лають.<br /> Коло огню старий циган<br /> З люлькою куняє.<br /> Позирає на приблуду<br /> Й на подзвін не дбає.
Ц и г а н<br /> Чому не ляжеш, не спочинеш?<br /> Зірниця сходить, подивись.
В і д ь м а<br /> Дивилась я, вже ти дивись.<br /> Ц и г а н<br /> Ми рано рушимо, покинем,<br /> Як не проспишся.
В і д ь м а<br /> Не просплюсь,<br /> Я вже ніколи не просплюсь.<br /> Отак де-небудь і загину<br /> У бур'яні…<br /> (Співає тихо).<br /> "Гаю, гаю, темний гаю,<br /> Тихенький Дунаю!<br /> Ой у гаї погуляю,<br /> В Дунаї скупаюсь.<br /> В зеленому баговинні<br /> Трохи одпочину…<br /> Та, може, ще хоч каліку<br /> Приведу дитину…"<br /> Дарма! аби собі ходило<br /> Та вміло матір проклинать.<br /> А он, чи бачиш, на могилі<br /> Очима лупа кошеня?<br /> Іди до мене. Кицю, кицю…<br /> Не йде, прокляте бісеня!<br /> А то дала б тобі напиться<br /> З моєї чистої криниці…<br /> (Приспівує)<br /> "Стоїть кутя на покуті,<br /> А в запічку діти.<br /> Наплодила, наводила,<br /> Та нема де діти:<br /> Чи то потопити?<br /> Чи то подушити?<br /> Чи жидові на кров продать,<br /> А гроші пропити?"<br /> Що, добре наші завдають?<br /> Сідай лиш ближченько, отут.<br /> Ото-то й то! А ти не знаєш…<br /> Що я в Волошині була.<br /> Я розкажу, як нагадаю.<br /> Близнят в Бендерах привела.<br /> У білих Яссах колихала,<br /> У Дунаєві купала,<br /> В Туреччині сповила<br /> Та додому однесла —<br /> Аж у Київ. Та вже дома<br /> Без кадила, без кропила<br /> За три шаги охрестила,<br /> А три шаги пропила.<br /> Упилася, упилась! І досі п'яна!<br /> І вже ніколи не просплюсь,<br /> Бо я вже й бога не боюсь,<br /> І не соромлюся людей.<br /> Коли б мені отих дітей<br /> Найти де-небудь! Ти не знаєш,<br /> Чи є в Туреччині война?
Ц и г а н<br /> Була колись, тепер нема.<br /> Умер найстарший старшина.
В і д ь м а<br /> А я думала, що й досі…<br /> Аж уже немає.<br /> Слухай лишень, скажу тобі,<br /> Кого я шукаю.<br /> Я шукаю Наталочку<br /> Та сина Івана.<br /> Дочку свою Наталоньку…<br /> Та шукаю пана,<br /> Того ірода, що, знаєш?..<br /> Стривай, нагадала.<br /> Як була я молодою —<br /> І гадки не мала,<br /> По садочку походжала,<br /> Квітчалась, пишалась.<br /> А він мене і набачив, Ірод!..<br /> І не снилось,<br /> Що я була крепачкою.<br /> А то б утопилась,<br /> Було б легше.<br /> От набачив,<br /> Та й бере в покої,<br /> І стриже, неначе хлопця,<br /> І в поход з собою<br /> Бере мене. У Бендери<br /> Прийшли ми. Стояли<br /> З москалями на кватирях,<br /> А москалі за Дунаєм<br /> Турка воювали.<br /> Тут дав бог мені близнята,<br /> Якраз против спаса.<br /> А він мене і покинув,<br /> Не вступив і в хату,<br /> На дітей своїх не глянув,<br /> Луципер проклятий!<br /> Пішов собі з москалями,<br /> А я з байстрюками<br /> Повертала в Україну<br /> Степами, тернами,<br /> Острижена. Та й байдуже.<br /> У селах питала<br /> Шлях у Київ. І що з мене<br /> Люде насміялись…<br /> Трохи була не втопилась,<br /> Та жаль було кинуть<br /> Близняточок. То сяк, то так<br /> На свою країну<br /> Придибала. Одпочила,<br /> Вечора діждалась,<br /> Та й у село. Хотілось, бач,<br /> Щоб люде не знали.<br /> От я крадусь попідтинню<br /> До своєї хати.<br /> В хаті темно, нема дома<br /> Або вже ліг спати<br /> Мій батечко одинокий.<br /> Я ледве ступаю;<br /> Входжу в хату.<br /> Аж щось стогне,<br /> Ніби умирає,<br /> То мій батько. І нікому<br /> Ні перехрестити,<br /> Ні рук скласти. О, прокляті,<br /> Лукавії діти,<br /> Що ви дієте на світі!..<br /> Я перелякалась,<br /> Хата пусткою смерділа.<br /> От я заховала<br /> Близнят своїх у коморі,<br /> Вбігаю у хату,<br /> А він уже ледве дише.<br /> Я до його: "Тату!<br /> Мій таточку! це я прийшла.<br /> За руки хватаю. Це я",— кажу.<br /> А він мені Шепче: "Я прощаю.<br /> Я прощаю". Тілько й чула.<br /> Здається, я впала<br /> І заснула. Якби була<br /> Довіку проспала!<br /> Опівночі прокинулась:<br /> Як у ямі, в хаті.<br /> А за руку батько давить.<br /> "Тату! — кричу.— Тату!"<br /> А він уже так як крига…<br /> Насилу я руку<br /> Випручала. Що, цигане,<br /> Якби таку суку<br /> Тобі дочку. Що б ти зробив?
Ц и г а н<br /> Єй-богу, не знаю.
В і д ь м а<br /> Та мовчи вже, бо забуду.<br /> Потім не згадаю.<br /> Дітей, бачся, годувала<br /> Та в засік ховала.<br /> Та очіпок, се вже вранці,<br /> Клоччям вимощала,<br /> Щоб не знать було, що стрига.<br /> Прибралась, ходила,<br /> Поки люде домовину<br /> Надворі робили.<br /> Доробили, положили,<br /> Понесли, сховали…<br /> І одна я, як билина<br /> На полі, осталась<br /> На сім світі… Були діти,<br /> І тих не осталось.<br /> "Через яр ходила<br /> Та воду носила,<br /> Коровай сама бгала.<br /> Дочку оддавала,<br /> Сина оженила… І… гу…"
Ц и г а н<br /> Не скигли, бо ти всіх побудиш.
В і д ь м а<br /> Хіба я скиглю, навісний?
Ц и г а н<br /> Та добре, добре. Що дальш буде?<br /> Розказуй дальше.
В і д ь м а<br /> Що даси?<br /> Навариш завтра мамалиґи?<br /> Я кукурудзи принесу.<br /> Нагадала! Нагадала!<br /> З дочкою ліг спати…<br /> Завдав сина у лакеї…<br /> Громадою з хати<br /> Виганяли… Нагадала.<br /> Я собак дражнила<br /> Попід вікнами з старцями.<br /> І байстрят носила<br /> За плечима. Щоб привчались…<br /> Аж і сам приїхав.<br /> Я до його кинулася,<br /> Забудучи лихо.<br /> Привітав мене, луципер,<br /> Благословив діток,<br /> Та й забрав їх у покої…<br /> Ростуть мої квіти!<br /> Та й виросли. Сина Йвана<br /> Оддав якійсь пані<br /> У лакеї. А Наталю…<br /> Чи твої цигане<br /> Всі поснули?
Ц и г а н<br /> Всі поснули.
В і д ь м а<br /> Бо щоб не почули<br /> Мого слова. Страшно буде.<br /> І ти, старий друже,<br /> Злякаєшся, як вимовлю…<br /> Чи тобі байдуже?<br /> Наталоньку! Дитя своє!<br /> Ірод нечестивий!..<br /> Занапастив… А до того<br /> Посилає в Київ<br /> Мене, бачиш, молитися.<br /> Я, дурна, й ходила,<br /> І молилась… Ні, цигане,<br /> Я марно молилась.<br /> Чи в вас єсть бог який-небудь?<br /> В нас його немає…<br /> Пани вкрали та в шкатулі<br /> У себе й ховають.<br /> Вертаюся із Києва —<br /> Замкнуті покої.<br /> Він узяв її з собою<br /> Та й поїхав з нею,<br /> З Наталею… Чи чуєш ти?<br /> І остриг, проклятий,<br /> Дитя своє. Полетіла<br /> Я його шукати<br /> В Волощину. Та й шукаю,<br /> Совою літаю<br /> Над байраками. Та діток,<br /> Діточок шукаю, і Наталоньку!..<br /> Ні, ні, ні, ні!<br /> Я шукаю пана.<br /> Розірву!.. Возьміть до себе<br /> І мене, цигане.<br /> Я медведя водитиму,<br /> А як найду ката,<br /> То й спущу його на його.<br /> Отойді, проклятий!..<br /> Ні, не спущу. Сама його<br /> Загризу… Чи чуєш?<br /> Одружимось, моє серце,<br /> Я й досі дівую.<br /> А сина вже оженила,<br /> А дочка й так буде.<br /> Лазитиме попідтинню,<br /> Поки найдуть люде<br /> Неживою. Чи ти бачив?<br /> Там такий хороший<br /> Мій син Іван… Ух, холодно!<br /> Позич мені грошей:<br /> Намиста доброго куплю<br /> Та й тебе повішу,<br /> А сама піду додому…<br /> Дивись: миша, миша<br /> Несе у Київ мишенят.<br /> Не донесеш, утопиш десь,<br /> Або пан одніме.<br /> Чи я найду моїх діток,<br /> Чи так і загину? —<br /> Та й замовкла, мов заснула.<br /> Цигане вставали,<br /> Розбирали шатро своє,<br /> В дорогу рушали,<br /> Та й рушили. Пішли степом.<br /> І вона, небога<br /> Безталанна, встала мовчки,<br /> І нібито богу<br /> Нишком собі помолилась,<br /> Та й пошкандибала<br /> За циганами. І тихо,<br /> Тихенько співала:<br /> "Кажуть люде, що суд буде,<br /> А суду не буде.<br /> Бо вже мене осудили<br /> На сім світі люде".<br /> Із-за Дністра пішли цигане<br /> І на Волинь, і на Украйну.<br /> За селом село минали,<br /> В городи ходили<br /> І марою за собою<br /> Приблуду водили.<br /> І співала, й танцювала,<br /> Не пила й не їла…<br /> Неначе смерть з циганами<br /> По селах ходила.<br /> Потім разом схаменулась,<br /> Стала їсти, й пити,<br /> І ховатись за шатрами,<br /> І богу молитись.<br /> Щось таке їй поробила<br /> Стара Маріула.<br /> Якимсь зіллям напувала,<br /> То воно й минулось.<br /> Потім її стала вчити<br /> І лікарювати,<br /> Які трави, що од чого,<br /> І де їх шукати.<br /> Як сушити, як варити…<br /> Всьому, всьому вчила<br /> Мар іуда. А та вчилась<br /> Та богу молилась.<br /> Минуло літо, уже й друге,<br /> І трете настало;<br /> Уже прийшли в Україну —<br /> Жаль їй чогось стало?<br /> Поклонилась Маріулі<br /> За науку в ноги,<br /> Попрощалась з циганами,<br /> Помолилась богу;<br /> Та й пішла собі, небога,<br /> На свою країну.<br /> "Вернусь,— каже,— хоч погляну<br /> На дочку, на сина".<br /> Не довелось. Пан вернувся,<br /> Покинув Наталю<br /> В Московщині. А ти її<br /> За Дністром шукала.<br /> Сина Йвана молодого<br /> Оддали в солдати<br /> За те, що ти не навчила<br /> Панів шанувати.<br /> До кого ж ти прихилишся?<br /> Нікого немає!..<br /> До людей хились, небого,<br /> Люде привітають.<br /> Пан, вернувшись, занедужав,<br /> Стогне, пропадає.<br /> А вона набрала зілля<br /> Та пішла в палати<br /> Лічить його, помагати,<br /> А не проклинати.<br /> Не помогла болящому,<br /> Бо не допустили.<br /> А як умер, то за його<br /> Богу помолилась.<br /> І жила собі святою,<br /> Дівчат научала,<br /> Щоб з панами не кохались,<br /> Людей не цурались.<br /> "А то бог вас покарає,<br /> А ще гірше люде;<br /> Люде горді, неправедні,<br /> Своїм судом судять",<br /> Отак вона научала,<br /> Болящих лічила,<br /> А з убогим остатньою<br /> Крихтою ділилась.<br /> Люде добрі і розумні<br /> Добре її знали,<br /> А все-таки покриткою<br /> І відьмою звали.<br /> [Седнев, 1847, марта 7] — 1858, марта 6<br /> Нижній Новгород]
В КАЗЕМАТІ
Моїм соузникам посвящаю
Згадайте, братія моя…<br /> Бодай те лихо не верталось,<br /> Як ви гарнесенько і я<br /> Із-за решотки визирали.<br /> І, певне, думали: "Коли<br /> На раду тиху, на розмову,<br /> Коли ми зійдемося знову<br /> На сій зубоженій землі?"<br /> Ніколи, братія, ніколи<br /> З Дніпра укупі не п'ємо!<br /> Розійдемось, рознесемо<br /> В степи, в ліси свою недолю,<br /> Повіруєм ще трохи в волю,<br /> А потім жити почнемо<br /> Меж людьми, як люде.<br /> А поки те буде,<br /> Любітеся, брати мої,<br /> Украйну любіте<br /> І за неї, безталанну,<br /> Господа моліте.<br /> І його забудьте, други,<br /> І не проклинайте.<br /> І мене в неволі лютій<br /> Інколи згадайте.<br /> [1847, Орська кріпость]
I
Ой одна я, одна,<br /> Як билиночка в полі,<br /> Та не дав мені бог<br /> Ані щастя, ні долі.<br /> Тілько дав мені бог<br /> Красу — карії очі,<br /> Та й ті виплакала<br /> В самотині дівочій.<br /> Ані братика я,<br /> Ні сестрички не знала,<br /> Меж чужими зросла,<br /> І зросла — не кохалась!<br /> Де ж дружина моя,<br /> Де ви, добрії люде?<br /> Їх нема, я сама.<br /> А дружини й не буде!<br /> [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
II
За байраком байрак,<br /> А там степ та могила.<br /> Із могили козак<br /> Встає сивий, похилий.<br /> Встає сам уночі,<br /> Іде в степ, а йдучи<br /> Співа, сумно співає:<br /> "Наносили землі<br /> Та й додому пішли,<br /> І ніхто не згадає.<br /> Нас тут триста, як скло!<br /> Товариства лягло!<br /> І земля не приймає.<br /> Як запродав гетьман<br /> У ярмо християн,<br /> Нас послав поганяти.<br /> По своїй по землі<br /> Свою кров розлили<br /> І зарізали брата.<br /> Крові брата впились<br /> І отут полягли<br /> У могилі заклятій".<br /> Та й замовк, зажуривсь<br /> І на спис похиливсь.<br /> Став на самій могилі,<br /> На Дніпро позирав,<br /> Тяжко плакав, ридав,<br /> Сині хвилі голосили.<br /> З-за Дніпра із села<br /> Руна гаєм гула,<br /> Треті півні співали.<br /> Провалився козак,<br /> Стрепенувся байрак,<br /> А могила застогнала.<br /> [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
III
Мені однаково, чи буду<br /> Я жить в Україні, чи ні.<br /> Чи хто згадає, чи забуде<br /> Мене в снігу на чужині —<br /> Однаковісінько мені.<br /> В неволі виріс меж чужими,<br /> І, не оплаканий своїми,<br /> В неволі, плачучи, умру,<br /> І все з собою заберу,<br /> Малого сліду не покину<br /> На нашій славній Україні,<br /> На нашій — не своїй землі.<br /> І не пом'яне батько з сином,<br /> Не скаже синові:<br /> "Молись, Молися, сину: за Вкраїну<br /> Його замучили колись".<br /> Мені однаково, чи буде<br /> Той син молитися, чи ні…<br /> Та не однаково мені,<br /> Як Україну злії люде<br /> Присплять, лукаві, і в огні<br /> Її, окраденую, збудять…<br /> Ох, не однаково мені.<br /> [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
IV
"Не кидай матері!" — казали,<br /> А ти покинула, втекла.<br /> Шукала мати — не найшла,<br /> Та вже й шукати перестала,<br /> Умерла плачучи. Давно<br /> Не чуть нікого, де ти гралась;<br /> Собака десь помандрувала,<br /> І в хаті вибито вікно.<br /> В садочку темному ягнята<br /> Удень пасуться. А вночі<br /> Віщують сови та сичі<br /> І не дають сусідам спати.<br /> І твій барвіночок хрещатий<br /> Заріс богилою, ждучи<br /> Тебе неквітчану. І в гаї<br /> Ставочок чистий висихав,<br /> Де ти купалася колись.<br /> І гай сумує, похиливсь.<br /> У гаї пташка не співав —<br /> Й її з собою занесла.<br /> В яру криниця завалилась,<br /> Верба усохла, похилилась,<br /> І стежечка, де ти ходила,<br /> Колючим терном поросла.<br /> Куди полинула, де ділась?<br /> До кого ти перелетіла?<br /> В чужій землі, в чужій сем'ї<br /> Кого ти радуєш? до кого,<br /> До кого руки приросли?<br /> Віщує серце, що в палатах<br /> Ти розкошуєш, і не жаль<br /> Тобі покинутої хати…<br /> Благаю бога, щоб печаль<br /> Тебе довіку не збудила,<br /> Щоб у палатах не найшла…<br /> Щоб бога ти не осудила<br /> І матері не прокляла.<br /> [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
V
"Чого ти ходиш на могилу? —<br /> Насилу мати говорила. —<br /> Чого ти плачеш ідучи,<br /> Чому не спиш ти уночі,<br /> Моя голубко сизокрила?"<br /> "Так, мамо, так".<br /> І знов ходила,<br /> А мати плакала ждучи.<br /> Не сон-трава на могилі<br /> Вночі процвітає,<br /> То дівчина заручена<br /> Калину саджає,<br /> І сльозами поливає,<br /> І господа просить,<br /> Щоб послав він дощі вночі<br /> І дрібнії роси.<br /> Щоб калина прийнялася,<br /> Розпустила віти.<br /> "Може, пташкою прилине<br /> Милий з того світа.<br /> Зов'ю йому кубелечко<br /> І сама прилину,<br /> І будемо щебетати<br /> З милим на калині.<br /> Будем плакать, щебетати,<br /> Тихо розмовляти,<br /> Будем вкупочці уранці<br /> На той світ літати".<br /> І калина прийнялася,<br /> Віти розпустила.<br /> І три літа на могилу<br /> Дівчина ходила.<br /> На четверте… Не сон-трава<br /> Вночі процвітає,<br /> То дівчина з калиною<br /> Плаче, розмовляє:<br /> "Широкая, високая<br /> Калино моя,<br /> Не водою до схід сонця<br /> Поливаная.<br /> Широкії ріки-сльози<br /> Тебе полили,<br /> Їх славою лукавою<br /> Люде понесли.<br /> Зневажають подруженьки<br /> Подругу свою,<br /> Зневажають червоную<br /> Калину мою.<br /> Повий мою головоньку,<br /> Росою умий<br /> І вітами широкими<br /> Од сонця закрий.<br /> Вранці найдуть мене люде,<br /> Мене осміють.<br /> Широкії твої віти<br /> Діти обірвуть".<br /> Вранці-рано на калині<br /> Пташка щебетала;<br /> Під калиною дівчина<br /> Спала, не вставала:<br /> Утомилось молодеє,<br /> Навіки спочило —<br /> Вставало сонце з-за могили,<br /> Раділи люде встаючи.<br /> А мати й спати не лягала,<br /> Дочку вечерять дожидала<br /> І тяжко плакала ждучи.<br /> [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
VI
Ой, три шляхи широкії<br /> Докупи зійшлися.<br /> На чужину з України<br /> Брати розійшлися.<br /> Покинули стару матір.<br /> Той жінку покинув,<br /> А той сестру. А найменший<br /> Молоду дівчину.<br /> Посадила стара мати<br /> Три ясени в полі.<br /> А невістка посадила<br /> Високу тополю.<br /> Три явори посадила<br /> Сестра при долині…<br /> А дівчина заручена —<br /> Червону калину.<br /> Не прийнялись три ясени,<br /> Тополя всихала,<br /> Повсихали три явори,<br /> Калина зов'яла.<br /> Не вертаються три брати.<br /> Плаче стара мати,<br /> Плаче жінка з діточками<br /> В нетопленій хаті.<br /> Сестра плаче, йде шукати<br /> Братів на чужину…<br /> А дівчину заручену<br /> Кладуть в домовину.<br /> Не вертаються три брати,<br /> По світу блукають,<br /> А три шляхи широкії<br /> Терном заростають.<br /> [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
VII
Н. Костомарову
Веселе сонечко ховалось<br /> В веселих хмарах весняних.<br /> Гостей закованих своїх<br /> Сердешним чаєм напували<br /> І часових переміняли,<br /> Синємундирих часових.<br /> І до дверей, на ключ замкнутих,<br /> І до решотки на вікні<br /> Привик я трохи, і мені<br /> Не жаль було давно одбутих,<br /> Давно похованих, забутих,<br /> Моїх кровавих тяжких сльоз.<br /> А їх чимало розлилось<br /> На марне поле.<br /> Хоч би рута,<br /> А то нічого не зійшло!<br /> І я згадав своє село.<br /> Кого я там коли покинув?<br /> І батько й мати в домовині…<br /> І жалем серце запеклось,<br /> Що нікому мене згадати!<br /> Дивлюсь: твоя, мій брате, мати<br /> Чорніше чорної землі<br /> Іде, з хреста неначе знята…<br /> Молюся! господи, молюсь!<br /> Хвалить тебе не перестану!<br /> Що я ні з ким не поділю<br /> Мою тюрму, мої кайдани!<br /> [1847, мая 9, С.-Петербург]<br /> VIII
Садок вишневий коло хати,<br /> Хрущі над вишнями гудуть,<br /> Плугатарі з плугами йдуть,<br /> Співають ідучи дівчата,<br /> А матері вечерять ждуть.<br /> Сем'я вечеря коло хати,<br /> Вечірня зіронька встає.<br /> Дочка вечерять подає,<br /> А мати хоче научати,<br /> Так соловейко не дає.<br /> Поклала мати коло хати<br /> Маленьких діточок своїх;<br /> Сама заснула коло їх.<br /> Затихло все, тілько дівчата<br /> Та соловейко не затих.<br /> [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
IX
Рано-вранці новобранці<br /> Виходили за село,<br /> А за ними, молодими,<br /> І дівча одно пішло.<br /> Подибала стара мати<br /> Доню в полі доганяти…<br /> І догнала, привела;<br /> Нарікала, говорила,<br /> Поки в землю положила,<br /> А сама в старці пішла.<br /> Минули літа, а село<br /> Не перемінилось.<br /> Тілько пустка на край села<br /> Набік похилилась.<br /> Коло пустки на милиці<br /> Москаль шкандибає.<br /> На садочок позирає,<br /> В пустку заглядає.<br /> Марне, брате, не вигляне<br /> Чорнобрива з хати.<br /> Не покличе стара мати<br /> Вечеряти в хату.<br /> А колись… Давно колись-то!<br /> Рушники вже ткались,<br /> І хустина мережалась,<br /> Шовком вишивалась.<br /> Думав жити, любитися<br /> Та бога хвалити!<br /> А довелось… ні до кого<br /> В світі прихилитись.<br /> Сидить собі коло пустки,<br /> Надворі смеркає,<br /> А в вікно, неначе баба,<br /> Сова виглядає.<br /> [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
X
В неволі тяжко, хоча й волі,<br /> Сказать по правді, не було.<br /> Та все-таки якось жилось.<br /> Хоть на чужому, та на полі…<br /> Тепер же злої тії долі,<br /> Як бога, ждати довелось.<br /> І жду її, і виглядаю,<br /> Дурний свій розум проклинаю,<br /> Що дався дурням одурить,<br /> В калюжі волю утопить.<br /> Холоне серце, як згадаю,<br /> Що не в Украйні поховають,<br /> Що не в Украйні буду жить,<br /> Людей і господа любить.<br /> [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]<br /> XI
Косар<br /> Понад полем іде,<br /> Не покоси кладе,<br /> Не покоси кладе — гори.<br /> Стогне земля, стогне море,<br /> Стогне та гуде!<br /> Косаря уночі<br /> Зустрічають сичі.<br /> Тне косар, не спочиває<br /> Й ні на кого не вважає,<br /> Хоч і не проси.<br /> Не благай, не проси,<br /> Не клепає коси;<br /> Чи то пригород, чи город,<br /> Мов бритвою, старий голить<br /> Усе, що даси.<br /> Мужика, й шинкаря,<br /> Й сироту-кобзаря.<br /> Приспівує старий, косить,<br /> Кладе горами покоси,<br /> Не мина й царя.<br /> І мене не мине,<br /> На чужині зотне,<br /> За решоткою задавить.<br /> Хреста ніхто не поставить<br /> І не пом'яне.<br /> [30 травня 1847, С.-Петербург]
XII
Чи ми ще зійдемося знову<br /> Чи вже навіки розійшлись?<br /> І слово правди і любові<br /> В степи і дебрі рознесли!<br /> Нехай і так. Не наша мати,<br /> А довелося поважати.<br /> То воля господа. Годіть!<br /> Смирітеся, молітесь богу<br /> І згадуйте один другого.<br /> Свою Україну любіть,<br /> Любіть її… Бо время люте,<br /> В остатню тяжкую минуту<br /> За неї господа моліть.<br /> [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
* * *
Не спалося, — а ніч, як море.<br /> (Хоч діялось не восени,<br /> Так у неволі.)<br /> До стіни<br /> Не заговориш ні про горе,<br /> Ні про младенческие сны.<br /> Верчуся, світу дожидаю,<br /> А за дверима про своє<br /> Солдатськеє нежитіє<br /> Два часовії розмовляють.<br /> Така ухабиста собой,<br /> И меньше белой не дарила.<br /> А барин бедненький такой.<br /> Меня-то, слышь, и подсмотрили,<br /> Свезли в Калугу, и забрили.<br /> Так вот те случай-то какой!<br /> А я… аж страшно, як згадаю.<br /> Я сам пішов у москалі;<br /> Таки ж у нашому селі<br /> Назнав я дівчину… Вчащаю<br /> І матір удову єднаю.<br /> Так пан заклятий не дає.<br /> Мала, каже; — нехай, дождуся.<br /> І, знай, вчащаю до Ганнусі.<br /> На той рік знову за своє;<br /> Пішов я з матір'ю просити.<br /> "Шкода, — каже, — і не проси.<br /> П'ятсот, — каже, — коли даси,<br /> Бери хоч зараз…" Що робити!<br /> Головко бідна! Позичать?<br /> Та хто таку позичить силу?<br /> Пішов я, брате, зароблять.<br /> І де вже ноги не носили,<br /> Поки ті гроші заробив.<br /> Я годів зо два проходив<br /> По Чорноморії, по Дону…<br /> І подарунків накупив<br /> Найдорогіших… От вертаюсь<br /> В село до дівчини вночі —<br /> Аж тілько мати на печі,<br /> Та й та, сердешна, умирає,<br /> А хата пусткою гниє.<br /> Я викресав огню, до неї…<br /> Од неї пахне вже землею,<br /> Уже й мене не пізнає!<br /> Я до попа та до сусіди,<br /> Привів попа, та не застав —<br /> Вона вже вмерла. Нема й сліду<br /> Моєї Ганни. Я спитав<br /> Таки сусіду про Ганнусю.<br /> "Хіба ти й досі ще не знаєш?<br /> Ганнуся на Сибір пішла.<br /> До панича, бачиш, ходила,<br /> Поки дитину привела<br /> Та у криниці й затопила".<br /> Неначе згага запекла.<br /> Я ледве-ледве вийшов з хати,<br /> Ще не світало. Я в палати<br /> Пішов з ножем, не чув землі…<br /> Аж панича вже одвезли<br /> У школу в Київ. От як, брате!<br /> Осталися і батько й мати,<br /> А я пішов у москалі.<br /> І досі страшно, як згадаю.<br /> Хотів палати запалить<br /> Або себе занапастить,<br /> Та бог помилував… А знаєш,<br /> Його до нас перевели Із армії чи що?<br /> Так что же,<br /> Ну, вот теперь и приколи.<br /> Нехай собі. А бог поможе,<br /> І так забудеться колись.<br /> Вони ще довго говорили,<br /> Я став перед світом дрімать,<br /> І паничі мені приснились<br /> І не дали, погані, спать.<br /> [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
* * *
Думи мої, думи мої,<br /> Ви мої єдині,<br /> Не кидайте хоч ви мене<br /> При лихій годині.<br /> Прилітайте, сизокрилі<br /> Мої голуб'ята,<br /> Із-за Дніпра широкого<br /> У степ погуляти<br /> З киргизами убогими.<br /> Вони вже убогі,<br /> Уже голі… Та на волі<br /> Ще моляться богу.<br /> Прилітайте ж, мої любі,<br /> Тихими речами<br /> Привітаю вас, як діток,<br /> І заплачу з вами.<br /> [Друга половина 1847, Орська кріпость]
КНЯЖНА
Поема
Зоре моя вечірняя,<br /> Зійди над горою,<br /> Поговорим тихесенько<br /> В неволі з тобою.<br /> Розкажи, як за горою<br /> Сонечко сідає,<br /> Як у Дніпра веселочка<br /> Воду позичає.<br /> Як широка сокорина<br /> Віти розпустила…<br /> А над самою водою<br /> Верба похилилась;<br /> Аж по воді розіслала<br /> Зеленії віти,<br /> А на вітах гойдаються<br /> Нехрещені діти.<br /> Як у полі на могилі<br /> Вовкулак ночує,<br /> А сич в лісі та на стрісі<br /> Недолю віщує.<br /> Як сон-трава при долині<br /> Вночі розцвітає…<br /> А про людей… Та нехай їм.<br /> Я їх, добрих, знаю.<br /> Добре знаю. Зоре моя!<br /> Мій друже єдиний!<br /> І хто знає, що діється<br /> В нас на Україні?<br /> А я знаю. І розкажу<br /> Тобі; й спать не ляжу.<br /> А ти завтра тихесенько<br /> Богові розкажеш.<br /> Село! І серце одпочине:<br /> Село на нашій Україні —<br /> Неначе писанка, село.<br /> Зеленим гаєм поросло.<br /> Цвітуть сади, біліють хати,<br /> А на горі стоять палати<br /> Неначе диво. А кругом<br /> Широколистії тополі,<br /> А там і ліс, і ліс, і поле,<br /> І сині гори за Дніпром.<br /> Сам бог витає над селом.<br /> Село! Село! Веселі хати!<br /> Веселі здалека палати,<br /> Бодай ви терном поросли!<br /> Щоб люди й сліду не найшли,<br /> Щоб і не знали, де й шукати.<br /> В тому господньому селі,<br /> На нашій славній Україні,<br /> Не знаю, де вони взялись, —<br /> Приблуда князь. Була й княгиня.<br /> Ще молоді собі були,<br /> Жили самі. Були багаті,<br /> Високі на горі палати,<br /> Чималий у яру ставок,<br /> Зелений по горі садок,<br /> І верби, і тополі,<br /> І вітряки на полі,<br /> І долом геть собі село<br /> Понад водою простяглось.<br /> Колись там весело було.<br /> Бувало, літом і зимою<br /> Музика тне, вино рікою<br /> Гостей неситих налива…<br /> А князь аж синій похожає,<br /> Та сам несмілих наливає,<br /> Та ще й покрикує "віват!".<br /> Гуляє князь, гуляють гості;<br /> І покотились на помості…<br /> А завтра знову ожива,<br /> І знову п'є, і знов гуляє,<br /> І так за днями день минає,<br /> Мужицькі душі аж пищать.<br /> Судовики благають бога…<br /> П'яниці, знай собі, кричать:<br /> — І патріот! І брат убогих!<br /> Наш славний князь! Віват! Віват!<br /> А патріот, убогих брат…<br /> Дочку й теличку однімає<br /> У мужика… І бог не знає,<br /> А може, й знає, та мовчить.<br /> Княгиня взаперті сидить.<br /> Її і в сіні не пускає<br /> Убогих брат. А що ж робить?<br /> Сама втекла і повінчалась,<br /> І батько й мати не пускали,<br /> Казали: вгору не залазь.<br /> Так ні, за князя. От і князь!<br /> От і пишайсь тепер, княгине!<br /> Загинеш, серденько, загинеш,<br /> Мов ряст весною уночі.<br /> Засхнеш, не знатимеш нічого,<br /> Не знатимеш, як хвалять бога,<br /> Як люде люблять, живучи.<br /> А жить так, господи, хотілось!<br /> Хотілось любити,<br /> Хоть годочок, хоть часочок<br /> На світ подивитись.<br /> Не довелось, а все було,<br /> Всього понадбала<br /> Стара мати. Саму тебе<br /> Мов намалювала,<br /> Хоч помолись перед тобою,<br /> Мов перед святою…<br /> Красо моя молодая,<br /> Горенько з тобою!<br /> Жить би, жить та славить бога<br /> І добро творити,<br /> Та божою красотою<br /> Людей веселити.<br /> Так же ні. А молодії<br /> Та карії очі<br /> Щоб марніли в самотині…<br /> Може, бог так хоче?<br /> Боже! Боже! Даєш волю<br /> І розум не світі,<br /> Красу даєш, серце чисте…<br /> Та не даєш жити.<br /> Не даєш на рай веселий,<br /> На світ твій великий<br /> Надивитись, намолитись<br /> І заснуть навіки.<br /> Невесело на світі жить,<br /> Коли нема кого любить.<br /> Отак і їй, одній-єдиній, ще молодій моїй княгині,<br /> Красу і серце засушить<br /> І марне згинуть в самотині.<br /> Аж страшно!.. А вона молилась<br /> І жить у господа просилась,<br /> Бо буде вже кого любить.<br /> Вона вже матір'ю ходила,<br /> Уже пишалась і любила<br /> Своє дитя. І дав дожить<br /> Господь їй радості на світі.<br /> Узріть його, поціловать<br /> Своє єдинеє дитя,<br /> І перший крик його почути…<br /> Ох, діти! Діти! Діти!<br /> Велика божа благодать!<br /> Сльози висохли, пропали,<br /> Сонце просіяло,<br /> І княгиня з дитиною<br /> Не тією стала.<br /> Ніби на світ народилась —<br /> Гралась, веселилась…<br /> І княжні своїй маленькій<br /> Сорочечки шила.<br /> І маленькі рукавчата<br /> Шовком вишивала,<br /> І купала, й колихала,<br /> Сама й годувала.<br /> Бо княгині тілько вміють<br /> Привести дитину.<br /> А годувать та доглядать<br /> Не вміють княгині.<br /> А потім оха: — Забуває<br /> Мене мій Поль або Філат! —<br /> За що ж воно тебе згадає?<br /> За те, хіба, що привела?<br /> А моя свою дитину<br /> Сама доглядала.<br /> А п'яного свого князя<br /> І не допускала.<br /> Мов яблучко у садочку,<br /> Кохалась дитина.<br /> І говорить уже стало,<br /> І вчила княгиня<br /> Тілько "мамо" вимовляти,<br /> А "тато" не вчила…<br /> І книжечок з кунштиками<br /> В Ромні накупила.<br /> Забавляла, розмовляла,<br /> І богу молитись<br /> І азбуку по кунштиках<br /> Заходилась вчити.<br /> І що божий день купала,<br /> Рано спати клала<br /> І пилиночки на неї<br /> Впасти не давала.<br /> І всю ніченьку над нею<br /> Витала, не спала.<br /> Надивлялась, любувалась<br /> Княжною своєю…<br /> І жениха їй єднала<br /> І раділа з нею,<br /> І плакала; довгі коси<br /> Уже розплітала<br /> І, лишенько, свого князя<br /> П'яного згадала — У мундирі.<br /> Та й закрила<br /> Заплакані очі.<br /> А дитині нібо сниться,<br /> Мов вимовить хоче:<br /> — Не плач, мамо, не розплітай<br /> Мої довгі коси —<br /> Посічуться… — Що день божий<br /> Радості приносить<br /> Своїй матері щасливій<br /> Дочка уродлива.<br /> Мов тополя, виростає<br /> Світові на диво.<br /> Виростає… Та недовго<br /> Буде веселити<br /> Свою матір. Бог карає<br /> Княгиню на світі…<br /> А за віщо? Чудно людям,<br /> Бо люде не знають,<br /> Чому добре умирає,<br /> Злеє оживає,<br /> Занедужала княгиня,<br /> І князь схаменувся.<br /> За бабами-знахарками<br /> По селах метнувся.<br /> Наїхали… Заходились.<br /> Лічили, лічили…<br /> Поки її, безталанну,<br /> В труну положили.<br /> Не стало на селі княгині,<br /> І гусла знову загули.<br /> А сирота її в селі,<br /> Її єдиная дитина!<br /> Мов одірвалось од гіллі,<br /> Ненагодоване і босе,<br /> Сорочечку до зносу носить.<br /> Спеклося, бідне, на жару.<br /> Лопуцьки їсть, ставочки гатить<br /> В калюжах з дітьми у яру.<br /> Умийся, серденько! Бо мати<br /> Он дивиться й не пізнає<br /> Межи дітьми дитя своє.<br /> І думає: тебе не стало…<br /> Умийся, серце, щоб пізнала<br /> Тебе, єдиную свою…<br /> І господа б благословляла<br /> За долю добрую твою.<br /> Умилася. А добрі люде<br /> Прибрали, в Київ одвезли<br /> У інститут. А там що буде,<br /> Побачим. Гусла загули,<br /> Гуляє князь, гуляють гості,<br /> Ревуть палати на помості,<br /> А голод стогне на селі.<br /> І стогне він, стогне по всій Україні.<br /> Кара господева. Тисячами гинуть<br /> Голоднії люде. А скирти гниють.<br /> А пани й полову жидам продають.<br /> Та голоду раді, та бога благають,<br /> Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.<br /> Тойді б і в Парижі, і іншому краї<br /> Наш брат хуторянин себе показав.<br /> А бог куняє. Бо се було б диво,<br /> Щоб чути і бачить — і не покарать.<br /> Або вже аж надто долготерпеливий…<br /> Минають літа; люде гинуть,<br /> Лютує голод в Україні,<br /> Лютує в княжому селі.<br /> Скирти вже княжі погнили.<br /> А він байдуже — п'є, гуляє<br /> Та жида з грішми виглядає.<br /> Нема жидка… Хліби зійшли,<br /> Радіють люде, бога просять…<br /> Аж ось із Києва привозять<br /> Княжну. Мов сонечко зійшло<br /> Над обікраденим селом.<br /> Чорнобрива, кароока,<br /> Вилитая мати.<br /> Тілько смутна, невесела…<br /> Чого б сумувати?<br /> Або, може, вже такою<br /> Воно й уродилось?<br /> Або, може, молодеє<br /> Чи не полюбило<br /> Кого-небудь? Ні, нікого.<br /> Весела гуляла,<br /> Мов ласочка з кубелечка,<br /> На світ виглядала<br /> З того Києва. Аж поки<br /> Побачила села<br /> Знівечені. З того часу<br /> Стала невесела.<br /> Мов сизая голубонька,<br /> Село облетіла.<br /> У всіх була, всіх бачила,<br /> Всі повеселіли.<br /> Там словами привітала,<br /> Там нагодувала…<br /> Що день божий обходила<br /> Село. Помагала<br /> Усякому. А сироти<br /> До неї в покої<br /> Приходили. І матір'ю<br /> Своєю святою<br /> Її звали. І все село<br /> За неї молилось…<br /> А тим часом жиди в селі<br /> З грішми появились.<br /> Радіє князь, запродує<br /> З половою жито.<br /> І молотить виганяє<br /> Людей недобитих.<br /> Змолотили, нівроку їм,<br /> За одну годину<br /> І з клунею провіяли…<br /> Князь і не спочинув,<br /> На могорич закликає,<br /> Та п'є, та гуляє<br /> Аж у гаї… Бо в покоях<br /> Дочка спочиває.<br /> Гармидер, галас, гам у гаї,<br /> Срамотні співи. Аж лящить<br /> Жіночий регот. Завиває,<br /> Реве хазяїн: — Будем пить,<br /> Аж поки наша доня спить.<br /> А доня взаперті сидить<br /> В своєму сумному покої<br /> І дивиться, як над горою<br /> Червоний місяць аж горить,<br /> З-за хмари тихо виступає.<br /> І ніби гори оживають.<br /> Дуби з діброви, мов дива,<br /> У поле тихо одхожають.<br /> І пугач пуга, і сова<br /> З-під стріхи в поле вилітає,<br /> А жаби крякають, гудуть.<br /> Дивіться, очі молодії,<br /> Як зорі божії встають,<br /> Як сходить місяць, червоніє…<br /> Дивітеся, поки вас гріє,<br /> А зорі спати не дають.<br /> Головою молодою<br /> На руку схилилась,<br /> До півночі невесела<br /> На зорі дивилась<br /> Княжна моя. Дивилася…<br /> Та й плакати стала.<br /> Може, серце яке лихо<br /> Тихо прошептало?<br /> Та байдуже. Поплакала<br /> Трошки, усміхнулась,<br /> Помолилась та й спать лягла.<br /> І тихо заснула.<br /> В гаю все покотом лежало —<br /> Пляшки і гості, де що впало,<br /> Там і осталось. Сам не впав,<br /> Остатню каплю допивав.<br /> Та й ту допив. Встає, не пада,<br /> Іде в покої… Скверний гаде!<br /> Куда ти лізеш? Схаменись!<br /> Не схаменувся, ключ виймає,<br /> Прийшов, і двері одмикає,<br /> І лізе до дочки. Прокиньсь!<br /> Прокинься, чистая! Схопись,<br /> Убий гадюку, покусає!<br /> Убий, і бог не покарає!<br /> Як тая Ченчіо колись<br /> Убила батька кардинала<br /> І Саваофа не злякалась.<br /> Ні, не прокинулася, спить,<br /> А бог хоч бачить, та мовчить,<br /> Гріхам великим потурає.<br /> Не чуть нічого. Час минає.<br /> А потім крик, а потім гвалт,<br /> І плач почули із палат —<br /> Почули сови. Потім знову<br /> Не чуть нічого. І в той час<br /> Скирти і клуня зайнялись,<br /> І зорі зникли. Хоч би слово,<br /> Хоч би де голос обізвавсь.<br /> Пани в гаю не ворушились,<br /> А люде збіглись та дивились,<br /> Як дим до неба підіймавсь.<br /> Прокинулись вранці гості.<br /> Аж бачать, що лихо,<br /> Покинули свого князя<br /> Та любо та тихо.<br /> Так і ми його покинем,<br /> Так і бог покине.<br /> Тебе тілько не покине<br /> Лихая година,<br /> Княжно моя безталанна,<br /> Знівечений цвіте.<br /> Ти ще будеш покутовать<br /> Гріхи на сім світі,<br /> Гріхи батькові. О, доле!<br /> Лукавая доле!<br /> Покинь її хоть на старість,<br /> Хоть на чужім полі<br /> На безлюдді. Не покинеш,<br /> Поведеш до краю,<br /> До самої домовини,<br /> Сама й поховаєш.<br /> В селі не бачили й не чули,<br /> Де вона поділась.<br /> Думали, на пожарищі<br /> Небога згоріла.<br /> Стоїть село. Невесело<br /> На горі палати<br /> Почорніли. Князь хиріє,<br /> Нездужає встати,<br /> А підвести нема кому,<br /> Ніхто й не загляне<br /> До грішного болящего<br /> В будинки погані.<br /> Люде трохи очуняли,<br /> Господа благають,<br /> Щоб княжна до їх вернулась.<br /> А її немає<br /> І не буде вже, святої…<br /> Де ж вона поділась?<br /> У Києві пресвятому<br /> В черниці постриглась.<br /> Родилась на світ жить, любить,<br /> Сіять господньою красою,<br /> Витать над грішними святою<br /> І всякому добро творить.<br /> А сталось ось як. У черницях<br /> Занапастилося добро…<br /> Блукаючи по Україні,<br /> Прибивсь якось і в Чигирин,<br /> І в монастир отой дівочий,<br /> Що за пісками на болоті<br /> У лозах самотний стоїть.<br /> Отам мені і розказала<br /> Стара черниця новину.<br /> Що в монастир до їх зайшла<br /> Княжна якась із-за Дніпра<br /> Позаторік. Одпочивала,<br /> Та й богу душу оддала…<br /> "Вона була ще молодою<br /> І прехорошая собою.<br /> На сонці дуже запеклась,<br /> Та й занедужала. Лежала<br /> Недовго щось, седмиці з три,<br /> І все до крихти розказала…<br /> Мені і Ксенії-сестрі.<br /> І вмерла в нас. І де ходила,<br /> В яких-то праведних містах!<br /> А в нас, сердешна, опочила.<br /> Оце її свята могила…<br /> Ще не поставили хреста".<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
N. N.
Сонце заходить, гори чорніють,<br /> Пташечка тихне, поле німіє,<br /> Радіють люде, що одпочинуть,<br /> А я дивлюся… і серцем лину<br /> В темний садочок на Україну.<br /> Лину я, лину, думу гадаю,<br /> І ніби серце одпочиває.<br /> Чорніє поле, і гай, і гори,<br /> На синє небо виходить зоря.<br /> Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.<br /> Чи ти зійшла вже і на Украйні?<br /> Чи очі карі тебе шукають<br /> На небі синім? Чи забувають?<br /> Коли забули, бодай заснули,<br /> Про мою доленьку щоб і не чули.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
N. N.
Мені тринадцятий минало.<br /> Я пас ягнята за селом.<br /> Чи то так сонечко сіяло,<br /> Чи так мені чого було?<br /> Мені так любо, любо стало,<br /> Неначе в бога…<br /> Уже прокликали до паю,<br /> А я собі у бур'яні<br /> Молюся богу… І не знаю,<br /> Чого маленькому мені<br /> Тойді так приязно молилось,<br /> Чого так весело було?<br /> Господнє небо, і село,<br /> Ягня, здається, веселилось!<br /> І сонце гріло, не пекло!<br /> Та недовго сонце гріло,<br /> Недовго молилось…<br /> Запекло, почервоніло<br /> І рай запалило.<br /> Мов прокинувся, дивлюся:<br /> Село почорніло,<br /> Боже небо голубеє<br /> І те помарніло.<br /> Поглянув я на ягнята!<br /> Не мої ягнята!<br /> Обернувся я на хати —<br /> Нема в мене хати!<br /> Не дав мені бог нічого!..<br /> І хлинули сльози,<br /> Тяжкі сльози!..<br /> А дівчина<br /> При самій дорозі<br /> Недалеко коло мене<br /> Плоскінь вибирала,<br /> Та й почула, що я плачу.<br /> Прийшла, привітала,<br /> Утирала мої сльози<br /> І поцілувала….<br /> Неначе сонце засіяло,<br /> Неначе все на світі стало<br /> Моє… лани, гаї, сади!..<br /> І ми, жартуючи, погнали<br /> Чужі ягнята до води.<br /> Бридня!.. а й досі, як згадаю,<br /> То серце плаче та болить,<br /> Чому господь не дав дожить<br /> Малого віку у тім раю.<br /> Умер би, орючи на ниві,<br /> Нічого б на світі не знав.<br /> Не був би в світі юродивим,<br /> Людей і бога не прокляв!<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
* * *
Не гріє сонце на чужині,<br /> А дома надто вже пекло.<br /> Мені невесело було<br /> Й на нашій славній Україні.<br /> Ніхто любив мене, вітав,<br /> І я хилився ні до кого,<br /> Блукав собі, молився богу<br /> Та люте панство проклинав.<br /> І згадував літа лихії,<br /> Погані, давнії літа,<br /> Тойді повісили Христа,<br /> Й тепер не втік би син Марії!<br /> Нігде не весело мені,<br /> Та, мабуть, весело й не буде<br /> І на Украйні, добрі люде;<br /> Отже таки й на чужині.<br /> Хотілося б… та й то для того,<br /> Щоб не робили москалі<br /> Труни із дерева чужого,<br /> Або хоч крихотку землі<br /> Із-за Дніпра мого святого<br /> Святії вітри принесли,<br /> Та й більш нічого. Так-то, люде,<br /> Хотілося б… Та що й гадать…<br /> Нащо вже й бога турбовать,<br /> Коли по-нашому не буде.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
СОН
Гори мої високії,<br /> Не так і високі,<br /> Як хороші, хорошії,<br /> Блакитні здалека.<br /> З Переяслава старого,<br /> З Виблої могили,<br /> Ще старішої… мов ті хмари,<br /> Що за Дніпром сіли.<br /> Іду я тихою ходою,<br /> Дивлюсь — аж он передо мною,<br /> Неначе дива виринають,<br /> Із хмари тихо виступають,<br /> Обрив високий, гай, байрак;<br /> Хатки біленькі виглядають,<br /> Мов діти в білих сорочках<br /> У піжмурки в яру гуляють,<br /> А долі сивий наш козак<br /> Дніпро з лугами виграває.<br /> А онде, онде за Дніпром,<br /> На пригорі, ніби капличка,<br /> Козацька церква невеличка<br /> Стоїть з похиленим хрестом.<br /> Давно стоїть, виглядає<br /> Запорожця з Лугу…<br /> З Дніпром своїм розмовляє,<br /> Розважав тугу.<br /> Оболонками старими,<br /> Мов мертвець очима<br /> Зеленими, позирає<br /> На світ з домовини.<br /> Може, чаєш оновлення?<br /> Не жди тії слави!<br /> Твої люде окрадені,<br /> А панам лукавим…<br /> Нащо здалась козацькая<br /> Великая слава?!..<br /> І Трахтемиров геть горою<br /> Нечепурні свої хатки<br /> Розкидав з долею лихою,<br /> Мов п'яний старець торбинки.<br /> А он старе Монастирище,<br /> Колись козацькеє село,<br /> Чи те воно тойді було?..<br /> Та все пішло царям на грище:<br /> І Запорожжя, і село…<br /> І монастир святий, скарбниця,<br /> Все, все неситі рознесли!..<br /> А ви? ви, гори, оддали!!<br /> Бодай ніколи не дивиться<br /> На вас, проклятії!! Ні, ні…<br /> Не ви прокляті… а гетьмани,<br /> Усобники, ляхи погані!!<br /> Простіть, високії, мені!<br /> Високії! і голубії!<br /> Найкращі в світі! найсвятії!<br /> Простіть!.. Я богу помолюсь…<br /> Я так її, я так люблю<br /> Мою Україну убогу,<br /> Що проклену святого бога,<br /> За неї душу погублю!<br /> Над Трахтемировим високо<br /> На кручі, ніби сирота<br /> Прийшла топитися… в глибокім,<br /> В Дніпрі широкому… отак<br /> Стоїть одним одна хатина…<br /> З хатини видно Україну<br /> І всю Гетьманщину кругом.<br /> Під хатою дідусь сивенький<br /> Сидить, а сонечко низенько<br /> Уже спустилось над Дніпром.<br /> Сидить, і дивиться, і дума,<br /> А сльози капають…<br /> "Гай! гай!..Старий промовив.<br /> — Недоуми!<br /> Занапастили божий рай!..<br /> Гетьманщина!!.." І думнеє<br /> Чоло похмаріло…<br /> Мабуть, щось тяжке, тяжкеє<br /> Вимовить хотілось?<br /> Та не вимовив…<br /> "Блукав я по світу чимало,<br /> Носив і свиту, і жупан…<br /> Нащо вже лихо за Уралом<br /> Отим киргизам, отже й там,<br /> Єй же богу, лучче жити,<br /> Ніж нам на Украйні.<br /> А може, тим, що киргизи<br /> Ще не християни?..<br /> Наробив ти, Христе, лиха!<br /> А переіначив<br /> Людей божих?! Котилися<br /> І наші козачі<br /> Дурні голови за правду,<br /> За віру Христову,<br /> Упивались і чужої,<br /> І своєї крові!..<br /> А получчали?.. ба де то!<br /> Ще гіршими стали,<br /> Без ножа і автодафе<br /> Людей закували<br /> Та й мордують… Ой, ой, пани,<br /> Пани християне!.."<br /> Затих мій сивий, битий тугою,<br /> Поник старою буй-головою.<br /> Вечернє сонечко гай золотило,<br /> Дніпро і поле золотом крило,<br /> Собор Мазепин сяє, біліє,<br /> Батька Богдана могила мріє,<br /> Київським шляхом верби похилі<br /> Трибратні давні могили6 вкрили.<br /> З Трубайлом Альта меж осокою<br /> Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою.<br /> І все те, все те радує очі,<br /> А серце плаче, глянуть не хоче!<br /> Попрощалось ясне сонце<br /> З чорною землею,<br /> Виступає круглий місяць<br /> З сестрою зорею,<br /> Виступають із-за хмари,<br /> Хмари звеселіли…<br /> А старий мій подивився,<br /> Сльози покотились…<br /> "Молюсь тобі, боже милий,<br /> Господи великий!<br /> Що не дав мені загинуть,<br /> Небесний владико,<br /> Що дав мені добру силу<br /> Пересидить горе<br /> І привів мене, старого,<br /> На сі святі гори<br /> Одинокий вік дожити,<br /> Тебе восхвалити<br /> І твоєю красотою<br /> Серце веселити…<br /> І поховать побитеє<br /> Гріхами людськими<br /> На горах оцих високих,<br /> І витать над ними…"<br /> Утер сльози нехолодні,<br /> Хоч не молодії…<br /> І згадував літа свої<br /> Давнії, благії…<br /> Де, як, коли і що робилось?<br /> Було що справді, а що снилось,<br /> Які моря перепливав!..<br /> І темний гайок зелененький,<br /> І чорнобривка молоденька,<br /> І місяць з зорями сіяв,<br /> І соловейко на калині<br /> То затихав, то щебетав,<br /> Святого бога вихваляв;<br /> І все то, все то в Україні!..<br /> І усміхнувся сивий дід…<br /> Бо, може, нігде правди діть,<br /> Було таке, що й женихались,<br /> Та розійшлися, не побрались,<br /> Покинула самого жить,<br /> В хатині віку доживати!..<br /> Старий мій знову зажуривсь,<br /> Ходив довгенько коло хати,<br /> А потім богу помоливсь,<br /> Пішов у хату ночувати.<br /> А місяць хмарою повивсь.<br /> Отакий-то на чужині<br /> Сон мені приснився!<br /> Ніби знову я на волю,<br /> На світ народився.<br /> Дай же, боже, коли-небудь,<br /> Хоч на старість, стати<br /> На тих горах окрадених<br /> У маленькій хаті,<br /> Хоча серце замучене,<br /> Поточене горем,<br /> Принести і положити<br /> На Дніпрових горах.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
ІРЖАВЕЦЬ
Наробили колись шведи<br /> Великої слави,<br /> Утікали з Мазепою<br /> В Бендери з Полтави,<br /> А за ними й Гордієнко…<br /> Нарадила мати,<br /> Як пшениченьку пожати,<br /> Полтаву достати.<br /> Ой пожали б, якби були<br /> Одностайне стали<br /> Та з фастовським полковником<br /> Гетьмана єднали.<br /> Не стриміли б списи в стрісі<br /> У Петра у свата<br /> Не втікали б із Хортиці<br /> Славні небожата,<br /> Не спиняв би їх прилуцький<br /> Полковник поганий…<br /> Не плакала б матер божа<br /> В Криму за Украйну.<br /> Як мандрували день і ніч,<br /> Як покидали запорожці<br /> Великий Луг і матір Січ,<br /> Взяли з собою матер божу,<br /> А більш нічого не взяли,<br /> І в Крим до хана понесли<br /> На нове горе-Запорожжя.<br /> Заступила чорна хмара<br /> Та білую хмару.<br /> Опанував запорожцем<br /> Поганий татарин.<br /> Хоч позволив хан на пісках<br /> Новим кошем стати,<br /> Та заказав запорожцям<br /> Церкву будувати.<br /> У наметі поставили<br /> Образ пресвятої<br /> І крадькома молилися…<br /> Боже мій з тобою!<br /> Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!<br /> Хто тебе не мучив?<br /> Якби розказать<br /> Про якого-небудь одного магната<br /> Історію-правду, то перелякать<br /> Саме б пекло можна. А Данта старого<br /> Полупанком нашим можна здивувать.<br /> І все то те лихо, все, кажуть, од бога!<br /> Чи вже ж йому любо людей мордувать?<br /> А надто сердешну мою Україну.<br /> Що вона зробила? За що вона гине?<br /> За що її діти в кайданах мовчать?<br /> Розказали кобзарі нам<br /> Про войни і чвари,<br /> Про тяжкеє лихоліття…<br /> Про лютії кари,<br /> Що ляхи нам завдавали,<br /> Про все розказали.<br /> Що ж діялось по шведчині!<br /> То й вони злякались!<br /> Оніміли з переляку,<br /> Сліпі небораки.<br /> Отак її воєводи,<br /> Петрові собаки,<br /> Рвали, гризли… І здалека<br /> Запорожці чули,<br /> Як дзвонили у Глухові,<br /> З гармати ревнули.<br /> Як погнали на болото<br /> Город будувати.<br /> Як плакала за дітками<br /> Старенькая мати.<br /> Як діточки на Орелі<br /> Лінію копали<br /> І як у тій Фінляндії<br /> В снігу пропадали.<br /> Чули, чули запорожці<br /> З далекого Криму,<br /> Що конає Гетьманщина,<br /> Неповинне гине.<br /> Чули, чули небожата,<br /> Чули, та мовчали.<br /> Бо й їм добре на чужині<br /> Мурзи завдавали.<br /> Мордувались сіромахи,<br /> Плакали, і з ними<br /> Заплакала матер божа<br /> Сльозами святими.<br /> Заплакала милосерда,<br /> Неначе за сином.<br /> І бог зглянувсь на ті сльози,<br /> Пречистії сльози!<br /> Побив Петра, побив ката<br /> На наглій дорозі.<br /> Вернулися запорожці,<br /> Принесли з собою<br /> В Гетьманщину той чудовний<br /> Образ пресвятої.<br /> Поставили в Іржавиці<br /> В мурованім храмі.<br /> Отам вона й досі плаче<br /> Та за козаками.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
N. N.
О, думи мої! о, славо злая!<br /> За тебе марно я в чужому краю<br /> Караюсь, мучуся… але не каюсь!..<br /> Люблю, як щиру, вірну дружину,<br /> Як безталанную свою Вкраїну!<br /> Роби що хочеш з темним зо мною,<br /> Тілько не кидай, в пекло з тобою<br /> Пошкандибаю… …<br /> Ти привітала<br /> Нерона лютого, Сарданапала,<br /> Ірода, Каїна, Христа, Сократа,<br /> О, непотребная! Кесаря-ката<br /> І грека доброго ти полюбила<br /> Однаковісінько!.. бо заплатили.<br /> А я, убогий, що принесу я?<br /> За що сірому ти поцілуєш?<br /> За пісню-думу?.. Ой, гаю, гаю,<br /> Й не такі, як я, дармо співають.<br /> І чудно, й нудно, як поміркую,<br /> Що часто котяться голови буї<br /> За теє диво! мов пси, гризуться<br /> Брати з братами й не схаменуться.<br /> А теє диво, всіми кохане:<br /> У шинку покритка, а люде п'яні!<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
ПОЛЯКАМ
Ще як були ми козаками,<br /> А унії не чуть було,<br /> Отам-то весело жилось!<br /> Братались з вольними ляхами,<br /> Пишались вольними степами,<br /> В садах кохалися, цвіли,<br /> Неначе лілії, дівчата.<br /> Пишалася синами мати,<br /> Синами вольними… Росли,<br /> Росли сини і веселили<br /> Старії скорбнії літа…<br /> Аж поки іменем Христа<br /> Прийшли ксьондзи і запалили<br /> Наш тихий рай. І розлили<br /> Широке море сльоз і крові,<br /> А сирот іменем Христовим<br /> Замордували, розп'яли.<br /> Поникли голови козачі,<br /> Неначе стоптана трава.<br /> Украйна плаче, стогне-плаче!<br /> За головою голова<br /> Додолу пада. Кат лютує,<br /> А ксьондз скаженим язиком<br /> Кричить: "Te deum! алілуя!.."<br /> Отак-то, ляше, друже, брате!<br /> Неситії ксьондзи, магнати<br /> Нас порізнили, розвели,<br /> А ми б і досі так жили.<br /> Подай же руку козакові<br /> І серце чистеє подай!<br /> І знову іменем Христовим<br /> Ми оновим наш тихий рай.<br /> [Після 22 червня 1847, Орська кріпость — 1850, Оренбург]
ЧЕРНЕЦЬ
У Києві на Подолі<br /> Було колись… і ніколи<br /> Не вернеться, що діялось,<br /> Не вернеться сподіване,<br /> Не вернеться… А я, брате,<br /> Таки буду сподіватись,<br /> Таки буду виглядати,<br /> Жалю серцю завдавати.<br /> У Києві на Подолі<br /> Братерськая наша воля<br /> Без холопа і без пана<br /> Сама собі у жупані<br /> Розвернулася весела,<br /> Оксамитом шляхи стеле,<br /> А єдвабном застилає<br /> І нікому не звертає.<br /> У Києві на Подолі<br /> Козаки гуляють.<br /> Як ту воду, цебром-відром<br /> Вино розливають.<br /> Льохи, шинки з шинкарками,<br /> З винами, медами<br /> Закупили запорожці<br /> Та й тнуть коряками!<br /> А музика реве, грає,<br /> Людей звеселяє.<br /> А із Братства те бурсацтво<br /> Мовчки виглядає.<br /> Нема голій школі волі,<br /> А то б догодила…<br /> Кого ж то там з музикою<br /> Люде обступили?<br /> В червоних штанях оксамитних<br /> Матнею улицю мете,<br /> Іде козак. "Ох, літа! літа!<br /> Що ви творите?" На тотеж<br /> Старий ударив в закаблуки,<br /> Аж встала курява! Отак!<br /> Та ще й приспівує козак:<br /> "По дорозі рак, рак,<br /> Нехай буде так, так.<br /> Якби-таки молодиці<br /> Посіяти мак, мак.<br /> Дам лиха закаблукам,<br /> Дам лиха закаблам,<br /> Останеться й передам.<br /> А вже ж тії закаблуки<br /> Набралися лиха й муки!<br /> Дам лиха закаблукам,<br /> Дам лиха закаблам,<br /> Останеться й передам!"<br /> Аж до Межигорського Спаса<br /> Потанцював сивий.<br /> А за ним і товариство,<br /> І ввесь святий Київ.<br /> Дотанцював аж до брами,<br /> Крикнув: "Пугу! пугу!<br /> Привітайте, святі ченці,<br /> Товариша з Лугу!"<br /> Свята брама одчинилась,<br /> Козака впустили,<br /> І знов брама зачинилась,<br /> Навік зачинилась<br /> Козакові. Хто ж сей сивий<br /> Попрощався з світом?<br /> Семен Палій, запорожець,<br /> Лихом не добитий.<br /> Ой високо сонце сходить,<br /> Низенько заходить.<br /> В довгій рясі по келії<br /> Старий чернець ходить.<br /> Іде чернець у Вишгород<br /> На Київ дивитись,<br /> Та посидіть на пригорі,<br /> Та хоч пожуритись.<br /> Іде чернець дзвонковую<br /> У яр воду пити<br /> Та згадує, як то тяжко<br /> Було жити в світі.<br /> Іде чернець у келію<br /> Меж стіни німії<br /> Та згадує літа свої,<br /> Літа молодії.<br /> Бере письмо святе в руки,<br /> Голосно читає…<br /> А думкою чернець старий<br /> Далеко літає.<br /> І тихнуть божії слова,<br /> І в келії, неначе в Січі,<br /> Братерство славне ожива.<br /> А сивий гетьман, мов сова,<br /> Ченцеві зазирає в вічі.<br /> Музика, танці і Бердичів.<br /> Кайдани брязкають… Москва.<br /> Бори, сніги і Єнісей…<br /> І покотились із очей<br /> На рясу сльози…<br /> Бий поклони!<br /> І плоть старечу усмиряй.<br /> Святе писаніє читай,<br /> Читай, читай та слухай дзвона,<br /> А серцеві не потурай.<br /> Воно тебе в Сибір водило,<br /> Воно тебе весь вік дурило.<br /> Приспи ж його і занехай<br /> Свою Борзну і Фастовщину,<br /> Загине все, ти сам загинеш.<br /> І не згадають, щоб ти знав…<br /> І старець тяжко заридав,<br /> Читать писаніє покинув,<br /> Ходив по келії, ходив,<br /> А потім сів і зажурився:<br /> "Для чого я на світ родився,<br /> Свою Україну любив?"<br /> До утрені завив з дзвіниці<br /> Великий дзвін. Чернець мій встав,<br /> Надів клобук, взяв патерицю,<br /> Перехрестився, чотки взяв…<br /> І за Україну молитись<br /> Старий чернець пошкандибав.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
* * *
Один у другого питаєм:<br /> Нащо нас мати привела?<br /> Чи для добра? чи то для зла?<br /> Нащо живем? Чого бажаєм?<br /> І, не дознавшись, умираєм,<br /> А покидаємо діла…<br /> Які ж мене, мій боже милий,<br /> Діла осудять на землі?<br /> Коли б ті діти не росли,<br /> Тебе, святого, не гнівили,<br /> Що у неволі народились<br /> І стид на тебе понесли.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
* * *
Самому чудно. А де ж дітись?<br /> Піп діяти і що почать?<br /> Людей і долю проклинать<br /> Не варт, єй-богу. Як же жити<br /> На чужині на самоті?<br /> І що робити взаперті?<br /> Якби кайдани перегризти,<br /> То гриз потроху б. Так не ті,<br /> Не ті їх ковалі кували,<br /> Не так залізо гартували,<br /> Щоб перегризти. Горе нам!<br /> Невольникам і сиротам,<br /> В степу безкраїм за Уралом.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
* * *
Ой стрічечка до стрічечки,<br /> Мережаю три ніченьки,<br /> Мережаю, вишиваю,<br /> У неділю погуляю.<br /> Ой плахотка-червчаточка<br /> Дивуйтеся, дівчаточка,<br /> Дивуйтеся, парубки,<br /> Запорозькі козаки.<br /> Ой дивуйтесь, лицяйтеся,<br /> А з іншими вінчайтеся,<br /> Подавані рушники…<br /> Отаке-то, козаки!<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
ХУСТИНА
Чи то на те божа воля?<br /> Чи такая її доля?<br /> Росла в наймах, виростала,<br /> З сиротою покохалась.<br /> Неборак як голуб з нею,<br /> З безталанною своєю,<br /> Од зіроньки до зіроньки<br /> Сидять собі у вдівоньки.<br /> Сидять собі, розмовляють,<br /> Пречистої дожидають.<br /> Дождалися… З Чигирина<br /> По всій славній Україні<br /> Заревли великі дзвони,<br /> Щоб сідлали хлопці коні,<br /> Щоб мечі-шаблі гострили<br /> Та збирались на веселля,<br /> На веселе погуляння,<br /> На кроваве залицяння.<br /> У неділеньку та ранесенько<br /> Сурми-труби вигравали.<br /> В поход, у дорогу славні компанійці<br /> До схід сонечка рушали.<br /> Випроводжала вдова свого сина,<br /> Ту єдиную дитину.<br /> Випроводжала сестра свого брата.<br /> А сірому сиротина<br /> Випроводжала: коня напувала<br /> До зірниці із криниці,<br /> Виносила збрую — шаблю золотую<br /> І рушницю-гаківницю.<br /> Випроводжала три поля, три милі,<br /> Прощалася при долині.<br /> Дарувала шиту шовками хустину,<br /> Щоб згадував на чужині.<br /> Ой хустино, хустиночко!<br /> Мережана, шита.<br /> Тілько й слави козацької —<br /> Сіделечко вкрити.<br /> Вернулася, журилася,<br /> На шлях битий дивилася.<br /> Квітчалася, прибиралась,<br /> Що день божий сподівалась.<br /> А в неділеньку ходила<br /> Виглядати на могилу.<br /> Мина літо, мина й друге,<br /> А на третє линуть<br /> Преславнії компанійці<br /> В свою Україну.<br /> Іде військо, іде й друге,<br /> А за третім стиха —<br /> Не дивися, безталанна,<br /> Везуть тобі лихо.<br /> Везуть труну мальовану,<br /> Китайкою криту.<br /> А за нею з старшиною<br /> Іде в чорній свиті<br /> Сам полковник компанійський,<br /> Характерник з Січі.<br /> За ним ідуть осаули<br /> Та плачуть ідучи.<br /> Несуть пани осаули<br /> Козацькую збрую:<br /> Литий панцир порубаний,<br /> Шаблю золотую.<br /> Три рушниці-гаківниці<br /> І три самопали…<br /> А на зброї… козацькая<br /> Кров позасихала.<br /> Ведуть коня вороного,<br /> Розбиті копита…<br /> А на йому сіделечко<br /> Хустиною вкрите.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ
Давно те діялось. Ще в школі,<br /> Таки в учителя-дяка,<br /> Гарненько вкраду п'ятака —<br /> Бо я було трохи не голе,<br /> Таке убоге — та й куплю<br /> Паперу аркуш. І зроблю<br /> Маленьку книжечку. Хрестами<br /> І везерунками з квітками<br /> Кругом листочки обведу.<br /> Та й списую Сковороду<br /> Або Три царіє со дари.<br /> Та сам собі у бур'яні,<br /> Щоб не почув хто, не побачив,<br /> Виспівую та плачу.<br /> І довелося знов мені<br /> На старість з віршами ховатись,<br /> Мережать книжечки, співати<br /> І плакати у бур'яні.<br /> І тяжко плакать.<br /> І не знаю,<br /> За що мене господь карає?<br /> У школі мучилось, росло,<br /> У школі й сивіть довелось,<br /> У школі дурня й поховають.<br /> А все за того п'ятака,<br /> Що вкрав маленьким у дяка,<br /> Отак господь мене карає.<br /> Ось слухай же, мій голубе,<br /> Мій орле-козаче!<br /> Як канаю я в неволі,<br /> Як я нужу світом.<br /> Слухай, брате, та научай<br /> Своїх малих діток,<br /> Научай їх, щоб не вчились<br /> Змалку віршовати.<br /> Коли ж яке покрапиться,<br /> То нищечком, брате,<br /> Нехай собі у куточку<br /> І віршує й плаче<br /> Тихесенько, щоб бог не чув,<br /> Щоб і ти не бачив.<br /> Щоб не довелося, брате,<br /> І йому каратись.<br /> Як я тепер у неволі<br /> Караюся, брате.<br /> Неначе злодій, поза валами<br /> В неділю крадуся я в поле.<br /> Талами вийду понад Уралом<br /> На степ широкий, мов на волю.<br /> І болящеє, побите<br /> Серце стрепенеться,<br /> Мов рибонька над водою,<br /> Тихо усміхнеться<br /> І полине голубкою<br /> Понад чужим полем,<br /> І я ніби оживаю<br /> На полі, на волі.<br /> І на гору високую<br /> Вихожу, дивлюся,<br /> І згадую Україну,<br /> І згадать боюся.<br /> І там степи, і тут степи,<br /> Та тут не такії,<br /> Руді-руді, аж червоні,<br /> А там голубії,<br /> Зеленії, мережані<br /> Нивами, ланами,<br /> Високими могилами,<br /> Темними лугами.<br /> А тут бур'ян, піски, тали…<br /> І хоч би на сміх де могила<br /> О давнім давні говорила.<br /> Неначе люде не жили.<br /> Од споконвіку і донині<br /> Ховалась од людей пустиня,<br /> А ми таки її найшли.<br /> Уже й твердині поробили,<br /> Затого будуть і могили,<br /> Всього наробимо колись!<br /> О, доле моя! Моя країно!<br /> Коли я вирвусь з ції пустині?<br /> Чи, може, крий боже,<br /> Тут і загину. І почорніє червоне поле…<br /> — Айда в казарми! Айда в неволю! —<br /> Неначе крикне хто надо мною.<br /> І я прокинусь. Поза горою<br /> Вертаюсь, крадуся понад Уралом,<br /> Неначе злодій той, поза валами.<br /> Отак я, друже мій, святкую<br /> Отут неділеньку святую.<br /> А понеділок?.. Друже-брате!<br /> Ще прийде ніч в смердячу хату,<br /> Ще прийдуть думи. Розіб'ють<br /> На стократ серце, і надію,<br /> І те, що вимовить не вмію…<br /> І все на світі проженуть.<br /> І спинять ніч. Часи літами,<br /> Віками глухо потечуть.<br /> І я кровавими сльозами<br /> Не раз постелю омочу.<br /> Перелічу і дні і літа.<br /> Кого я, де, коли любив?<br /> Кому яке добро зробив?<br /> Нікого в світі, нікому в світі.<br /> Неначе по лісу ходив!<br /> А малась воля, малась сила,<br /> Та силу позички зносили,<br /> А воля в гостях упилась<br /> Та до Миколи заблудила…<br /> Та й упиваться зареклась.<br /> Не поможе милий боже,<br /> Як то кажуть люде.<br /> Буде каяння на світі,<br /> Вороття не буде.<br /> Благаю бога, щоб світало,<br /> Мов волі, світу сонця жду.<br /> Цвіркун замовкне, зорю б'ють.<br /> Благаю бога, щоб смеркало,<br /> Бо на позорище ведуть<br /> Старого дурня муштрувати.<br /> Щоб знав, як волю шанувати,<br /> Щоб знав, що дурня всюди б'ють.<br /> Минують літа молодії,<br /> Минула доля, а надія<br /> В неволі знову за своє,<br /> Зо мною знову лихо діє<br /> І серцю жалю завдає.<br /> А може, ще добро побачу?<br /> А може, лихо переплачу?<br /> Води Дніпрової нап'юсь,<br /> На тебе, друже, подивлюсь.<br /> І може, в тихій твоїй хаті<br /> Я буду знову розмовляти<br /> З тобою, друже мій. Боюсь!<br /> Боюся сам себе спитати,<br /> Чи се коли сподіється?<br /> Чи, може, вже з неба<br /> Подивлюсь на Україну,<br /> Подивлюсь на тебе.<br /> А іноді так буває,<br /> Що й сльози не стане.<br /> І благав би я о смерті…<br /> Так ти, і Украйна,<br /> І Дніпро крутоберегий,<br /> І надія, брате,<br /> Не даєте мені бога<br /> О смерті благати.<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Поема
Я. Кухаренкові.<br /> На пам'ять 7 мая 1857 року
Не на Вкраїні, а далеко,<br /> Аж за Уралом, за Елеком,<br /> Старий недобиток варнак<br /> Мені розказував отак<br /> Про сю криницю москалеву,<br /> А я, сумуючи, списав,<br /> Та рифму нищечком додав,<br /> Та невеличку і дешеву<br /> (Звичайне, крадене) зобгав<br /> Тобі поему на спомини,<br /> Мій друже щирий, мій єдиний!
I
Після великої зими<br /> За Катерини за цариці,<br /> Москаль ту викопав криницю;<br /> А як він викопав, то ми<br /> Оце й розкажемо в пригоді,<br /> А ви записуйте — не шкодить<br /> Такую річ і записать.<br /> Бо се не казка, а билиця,<br /> Або бувальщина, сказать.<br /> Отак пишіть. Була криниця,<br /> Ні, не криниця, а село,<br /> Пишіть, давно колись було<br /> Межи садами, при долині,<br /> Таки у нас на Україні<br /> Було те божеє село.<br /> В селі тому вдова жила,<br /> А у вдови дочка росла<br /> І син малоліток.<br /> Добре мати діток<br /> Багатому, хвалить бога<br /> В розкошах! А вбогій<br /> Вдові не до того,<br /> Бо залили за шкуру сала,<br /> Трохи не пропала.<br /> Думала іти в черниці<br /> Або вбитись, утопитись,<br /> Так жаль маленьких діток стало<br /> Звичайне, мати, що й казать.<br /> Та, може, ждався-таки й зять:<br /> Бо вже Катруся підростала<br /> (Катрусею вдовівна звалась),<br /> Чи вік же їй продівувать?<br /> Зносити брівоньки нізащо.<br /> Хіба за те, що сирота?<br /> А красота-то, красота!<br /> Мій боже милий! А трудяще,<br /> А чепурне, та роботяще,<br /> Та тихе. Бач, і сирота,<br /> А всім була навдивовижу.<br /> Бувало, вигляне із хижі,<br /> Як тая квіточка з роси,<br /> Як теє сонечко з-за хмари.<br /> Ввесь похолону, неживий<br /> Стою, бувало. Ані кара,<br /> Ні муки, кайдани,<br /> Ніже літа, сину,<br /> Тії сили не втомили…<br /> Отак і загину!<br /> Так і згину. Бо дивися:<br /> Смерті сподіваюсь,<br /> А ридаю, мов дитина,<br /> Як я нагадаю<br /> Катерину. Слухай, сину,<br /> Мій друже єдиний!<br /> Слухай добре, та записуй,<br /> Та на Україні,<br /> Як бог тебе допровадить,<br /> То розкажи, сину,<br /> Що ти бачив диявола<br /> Своїми очима.
II
Так, бачиш, дівонька ота<br /> Росла собі. І роботящий<br /> (Бо всюди сироти ледащо)<br /> У наймах виріс сирота,<br /> Неначе батькова дитина.<br /> Отож той самий сиротина<br /> У наймах сяк собі, то так<br /> Придбав, сірома, грошенят,<br /> Одежу справив, жупанину<br /> Та ні відсіль і ні відтіль<br /> Купив садочок і хатину;<br /> Подякував за хліб і сіль<br /> І за науку добрим людям<br /> Та до вдовівни навпростець<br /> Шелесть за рушниками!<br /> Не торгувались з старостами,<br /> Як те бува з багатирями;<br /> Не торгувавсь і панотець<br /> (На диво людям та на чудо),<br /> За три копи звінчав у будень,<br /> Без пихи, так, як довелось.<br /> Отут-то, голубе мій сизий,<br /> Отут-то й лихо почалось!
III
Уже, либонь, після покрови<br /> Вертався з Дону я та знову<br /> (Бо я вже двічі посилав<br /> До дівчини за рушниками)<br /> Послать і втретє міркував.<br /> Та з чумаками та з волами<br /> Якраз в неділю на весілля<br /> До удовівни причвалав.<br /> Пропало! Все добро пропало!<br /> Ані щетинки не осталось.<br /> Пропав і я; та не в шинку,<br /> А на к о б и л і. На віку<br /> Всі люде бачать лихо, сину,<br /> Але такого, мій єдиний,<br /> Такого лютого ніхто,<br /> Ніхто і здалека не бачив,<br /> Як я, лукавий. А тим часом<br /> Просохли очі у вдови.<br /> Неначе в бога за дверима,<br /> У зятя та в сина<br /> Стара собі спочиває,<br /> А на Катерину,<br /> На дитя своє єдине,<br /> Тілько поглядає.<br /> А я в шинку з п'яницями<br /> Душу пропиваю!..<br /> Та й пропив. Запродав душу,<br /> І душу, і тіло;<br /> Тіло катові, а душу!..<br /> О боже мій милий!<br /> Хотілося б жить на світі,<br /> Та ба! Треба вчитись,<br /> Ще змалечку треба вчитись,<br /> Як на світі жити,<br /> А то битимуть, та й дуже!..<br /> Не знаю, мій друже,<br /> Чи сатана лихо коїв?<br /> Чи я занедужав?<br /> Чи то мене злая доля<br /> Привела до того,<br /> Таки й досі ще не знаю,<br /> Не знаю нічого.<br /> Знаю тілько, що тверезий,<br /> Бо вже ані вина,<br /> Ні меди, ні оковита<br /> Не пилися, сину.<br /> Отаке-то сподіялось.<br /> Вмер батько і мати,<br /> Чужі люде поховали…<br /> А я, мов проклятий<br /> Той Іуда, одринутий<br /> І людьми, і богом,<br /> Тиняюся, ховаюся,<br /> І дійшло до того,<br /> Що я вночі, підкравшися,<br /> Максимову хату<br /> (Бо його Максимом звали,<br /> Вдовиного зятя)<br /> Запалив. Згоріла хата.<br /> А душа проклята<br /> Не згоріла. Моя душа!<br /> Мій друже, мій брате!<br /> Не згоріла, а осталась,<br /> Тліє, й досі тліє!<br /> І коли вона зотліє,<br /> Коли одпочине?<br /> Святий знає.<br /> IV
З переляку<br /> Вмерла Катерина.<br /> А Максим на пожарище<br /> Та на попелище<br /> Подивився. Нема ради!<br /> Тілько вітер свище<br /> У димарі та в комині.<br /> Що на світі діять?<br /> І що тепер йому почати?<br /> Подумавши, перехрестивсь<br /> Та й знов пішов у наймити<br /> Голодні злидні годувати.<br /> Вдова осталась не сама,<br /> А з сином парубком; женити<br /> Його збирались восени.<br /> Аж гульк! Од матушки-цариці,<br /> Таки із самої столиці,<br /> Прийшов указ лоби голить.<br /> Се в перший раз такий указ<br /> Прийшов з Московщини до нас.<br /> Бо на Вкраїні в нас, бувало,<br /> У козаки охочі йшли,<br /> А в пікінери вербовали,<br /> Та теж охочих. На селі<br /> Зобралася громада радить,<br /> Кого голить у москалі.<br /> Порадили громадою<br /> Та скурвого сина,<br /> Вдовиченка ледащицю,<br /> Забили в скрипицю<br /> Та й повезли до прийому.<br /> Он яке твориться<br /> На сім світі! Яка правда<br /> У людей, мій сину.<br /> Така й досі, я думаю,<br /> В нас на Україні.<br /> Та другої і не буде<br /> В невольниках людях.
V
Через год ото й велика<br /> Зима наступила.<br /> До зеленої неділі<br /> В байраках біліли<br /> Сніги білі; тойді ж ото<br /> І Очаков брали<br /> Москалі. А Запорожжя<br /> Перше руйновали.<br /> Розбрелося товариство,<br /> А що то за люде<br /> Були тії запорожці —<br /> Не було й не буде<br /> Таких людей.<br /> Під Очаков<br /> Погнали й Максима.<br /> Там-то його й скалічено,<br /> Та й на Україну<br /> Повернено з одставкою:<br /> Бачиш, праву ногу<br /> Чи то ліву підстрелено…<br /> Мені не до того<br /> Було тойді. Знову люта<br /> Гадина впилася<br /> В саме серце; кругом його<br /> Тричі повилася.<br /> Як той Ірод. Що тут робить?<br /> Не дам собі ради.<br /> А Максимові кривому<br /> Нічого не вадить;<br /> Шкандибав на милиці<br /> І гадки не має.<br /> А в неділеньку святую<br /> Мундир надіває,<br /> І медаль, і хрест причепить,<br /> І заплете косу,<br /> Та ще й борошном посипле.<br /> Я не знаю й досі,<br /> Нащо воно москалі ті<br /> Коси заплітали,<br /> Мов дівчата, та святеє<br /> Борошно псували?<br /> На іграшку, я думаю,<br /> Так собі, абито!<br /> Отож, було, мов генерал,<br /> Максим сановито<br /> Прибереться у неділю<br /> Та й пошкандибає<br /> У храм божий. На криласі<br /> Стане, та й співає<br /> За дяком-таки, та возьме<br /> Та ще й прочитає<br /> Апостола серед церкви.<br /> Вивчився читати<br /> У москалях. Непевний був<br /> Максим отой, брате.<br /> А трудящий, роботящий,<br /> Та тихий до того,<br /> Та ласкавий… Було, тобі<br /> Ніже анікого<br /> Не зачепить, ніже ділом,<br /> Ніже яким словом.<br /> "І талан, і безталання,<br /> Все,— каже,— од бога,<br /> Вседержителя святого,<br /> А більш ні од кого".<br /> Преблагий був муж на світі<br /> Максим отой, сину.<br /> А я! а я!.. не вимовлю.<br /> Моя ти дитино!<br /> Я вбив його. Постривай лиш,<br /> Трохи одпочину.<br /> Та тойді вже.
VI
Так ти кажеш,<br /> Що бачив криницю<br /> Москалеву, що ще й досі<br /> Беруть з неї воду,<br /> І хрест, кажеш, коло шляху<br /> І досі господній<br /> Стоїть собі на роздоллі.<br /> А не розказали<br /> Тобі люде там нічого?..<br /> Вже повимирали<br /> Тії люде, мої свідки,<br /> Праведнії люде!<br /> А я й досі караюся<br /> І каратись буду<br /> Й на тім світі.<br /> Ось послухай,<br /> Доводить до чого<br /> Сатана той душу нашу:<br /> Як не схаменеться<br /> Та до бога не вернеться,<br /> То так і воп'ється<br /> Пазурями в саме серце.<br /> Ось слухай же, сину,<br /> Про Максима праведного…<br /> Було, не спочине<br /> Ніколи він. А в неділю<br /> Або в яке свято<br /> Бере святий псалтир в руки<br /> Та й іде читати<br /> У садочок. У садочку<br /> Та у холодочку<br /> Катерину поховали,<br /> Отож у садочку<br /> За упокой душі її<br /> Псалтир прочитає,<br /> Потім собі тихесенько,<br /> Тихо заспіває<br /> Со святими; та й заплаче.<br /> А потім пом'яне<br /> О здравії тещу з сином<br /> І веселий стане.<br /> "Все од бога,— скаже собі,<br /> Треба вік дожити".<br /> Отакий-то муж праведний<br /> Був він на сім світі.<br /> А у будень, то він тобі<br /> Не посидить в хаті,<br /> Все нишпорить по надвір'ю.<br /> "Треба работати,<br /> Було, скаже по-московськи,<br /> А то, лежа в хаті,<br /> Ще опухнеш". Та взяв якось<br /> Заступ і лопату,<br /> Та й пішов собі у поле<br /> Криницю копати.<br /> "Нехай,— каже.— Колись люде<br /> Будуть воду пити<br /> Та за мою грішну душу<br /> Господа молити".<br /> Вийшов в поле геть од шляху,<br /> У балку спустився<br /> Та й викопав при долині<br /> Глибоку криницю.<br /> (Не сам-один; толокою<br /> Йому помагати<br /> Й добрі люде приходили<br /> Криницю копати).<br /> І виложив цямриною,<br /> І над шляхом в полі<br /> Височенний хрест поставив…<br /> Зо всього роздолля<br /> Широкого було видно.<br /> Се, бачиш, для того,<br /> Щоб знать було, що криниця<br /> Єсть коло дороги,<br /> Щоб заходили з криниці<br /> Люде воду пити<br /> Та за того, що викопав,<br /> Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш,<br /> Доходить до чого.<br /> Що я стратить наміряюсь<br /> Максима святого.<br /> Отаке-то! А за віщо?<br /> За те, за що Каїн<br /> Убив брата праведного<br /> У світлому раю.<br /> Чи то було у неділю,<br /> Чи в якеє свято?<br /> Слухай, сину, як навчає<br /> Сатана проклятий.<br /> "Ходім,— кажу,— Уласович,<br /> На твою криницю<br /> Подивитись".— "Добре,— каже,<br /> Ходімо напитись<br /> Води з неї погожої".<br /> Та й пішли обоє,<br /> І відерце, і віжечки<br /> Понесли з собою.<br /> От приходим до криниці,<br /> Я перш подивився,<br /> Чи глибока. "Власовичу,<br /> Кажу,— потрудися<br /> Води достать, я не вмію".<br /> Він і нахилився,<br /> Опускаючи відерце;<br /> А я… я за ноги<br /> Вхопив його та й укинув<br /> Максима святого<br /> У криницю… Такеє-то<br /> Сотворив я, сину!<br /> Такого ще не творилось<br /> В нас на Україні.<br /> Та й ніколи не створиться<br /> На всім світі, брате!<br /> Всюди люде, а я один<br /> Диявол проклятий!
VIII
Через тиждень вже витягли<br /> Максима з криниці<br /> Та у балці й поховали.<br /> Чималу каплицю<br /> Поставили громадою,<br /> А його криницю<br /> Москалевою назвали.<br /> От тобі й билиця<br /> Про ту криницю москалеву.<br /> Нелюдська билиця.<br /> А я пішов у гайдамаки,<br /> Та на Сибірі опинивсь.<br /> (Бо тут Сибір була колись).<br /> І пропадаю, мов собака,<br /> Мов той Іуда! Помолись<br /> За мене богу, мій ти сину,<br /> На тій преславній Україні,<br /> На тій веселій стороні,<br /> Чи не полегшає мені?<br /> [Друга пол. 1847, Орська кріпость]<br /> — 1857, мая 16, Новопетровское укрепление
* * *
Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.
То так і я тепер пишу:<br /> Папір тілько, чорнило трачу…<br /> А перш! Єй-богу, не брешу!<br /> Згадаю що чи що набачу,<br /> То так утну, що аж заплачу.<br /> І ніби сам перелечу<br /> Хоч на годину на Вкраїну,<br /> На неї гляну, подивлюсь,<br /> І, мов добро кому зроблю,<br /> Так любо серце одпочине.<br /> Якби сказать, що не люблю,<br /> Що я Украйну забуваю<br /> Або лукавих проклинаю<br /> За те, що я тепер терплю,<br /> Єй-богу, братія, прощаю<br /> І милосердому молюсь,<br /> Щоб ви лихим чим не згадали;<br /> Хоч я вам кривди не робив,<br /> Та все-таки меж вами жив,<br /> То, може, дещо і осталось.<br /> [Кінець 1847, Орська кріпость]
* * *
А нумо знову віршувать.<br /> Звичайне, нишком. Нумо знову,<br /> Поки новинка на основі,<br /> Старинку божу лицювать.<br /> А сиріч… як би вам сказать,<br /> Щоб не збрехавши… Нумо знову<br /> Людей і долю проклинать.<br /> Людей за те, щоб нас знали<br /> Та нас шанували.<br /> Долю за те, щоб не спала<br /> Та нас доглядала.<br /> А то бач, що наробила:<br /> Кинула малого<br /> На розпутті, та й байдуже,<br /> А воно, убоге,<br /> Молодеє, сивоусе,<br /> Звичайне, дитина,<br /> І подибало тихенько<br /> Попід чужим тином<br /> Аж за Урал. Опинилось<br /> В пустині, в неволі…<br /> Як же тебе не проклинать,<br /> Лукавая доле<br /> Не проклену ж тебе, доле,<br /> А буду ховатись<br /> За валами. Та нищечком<br /> Буду віршувати,<br /> Нудить світом, сподіватись<br /> У гості в неволю<br /> Із-за Дніпра широкого<br /> Тебе, моя доле!<br /> [Перша пол. 1848, Орська кріпость]
ВАРНАК
Тиняючи на чужині<br /> Понад Елеком, стрів я діда<br /> Вельми старого. Наш земляк<br /> І недомучений варнак<br /> Старий той був. Та у неділю<br /> Якось у полі ми зострілись<br /> Та й забалакались. Старий<br /> Згадав свою Волинь святую<br /> І волю-долю молодую,<br /> Свою бувальщину. І ми<br /> В траві за валом посідали,<br /> І розмовляли, сповідались<br /> Один другому. "Довгий вік! —<br /> Старий промовив. — Все од бога!<br /> Од бога все! А сам нічого<br /> Дурний не вдіє чоловік!<br /> Я сам, як бачиш, марне, всує,<br /> Я сам занівечив свій вік.<br /> І ні на кого не жалкую,<br /> І ні у кого не прошу я,<br /> Нічого не прошу. Отак,<br /> Мій сину, друже мій єдиний,<br /> Так і загину на чужині<br /> В неволі." І старий варнак<br /> Заплакав нишком. Сивий брате!<br /> Поки живе надія в хаті,<br /> Нехай живе, не виганяй,<br /> Нехай пустку нетоплену<br /> Іноді нагріє. І потечуть з очей старих<br /> Сльози молодії,<br /> І умитеє сльозами<br /> Серце одпочине<br /> І полине із чужини<br /> На свою країну.<br /> "Багато дечого не стало,<br /> Сказав старий. — Води чимало.<br /> Із Ікви в [море] утекло…<br /> Над Іквою було село,<br /> У тім селі на безталання<br /> Та на погибель виріс я, —<br /> Лихая доленька моя!..<br /> У нашої старої пані<br /> Малії паничі були;<br /> Таки однолітки зо мною.<br /> Вона й бере мене в покої<br /> Синкам на виграшку. Росли,<br /> Росли панята, виростали,<br /> Як ті щенята. Покусали<br /> Не одного мене малі.<br /> Отож і вчити почали<br /> Письму панят. На безголов'я<br /> І я учуся. Слізьми! Кров'ю!<br /> Письмо те полилося… Нас!<br /> Дешевших панської собаки,<br /> Письму учить?!<br /> Молитись богу<br /> Та за ралом спотикатись,<br /> А більш нічого<br /> Не повинен знать невольник.<br /> Така його доля.<br /> Отож і вивчився я, виріс,<br /> Прошу собі волі —<br /> Не дає. І в москалі,<br /> Проклята, не голить.<br /> Що тут на світі робити?<br /> Пішов я до рала…<br /> А паничів у гвардію<br /> Поопреліляла…<br /> Година тяжкая настала!<br /> Настали тяжкії літа!<br /> Отож працюю я за ралом.<br /> Я був убогий сирота,<br /> А у сусіда виростала<br /> У наймах дівчина. І я…<br /> О, доле! Доленько моя!<br /> О, боже мій! О, мій єдиний!<br /> Воно тойді було дитина,<br /> Воно… Не нам твої діла<br /> Судить, о, боже наш великий!<br /> Отож вона мені на лихо<br /> Та на погибель підросла.<br /> Не довелось і надивитись,<br /> А я вже думав одружитись,<br /> І веселитися, і жить,<br /> Людей і господа хвалить…<br /> А довелося…<br /> Накупили<br /> І краму, й пива наварили,<br /> Не довелося тілько пить.<br /> Старої пані бахур сивий<br /> Окрав той крам. Розлив те пиво,<br /> Пустив покриткою… Дарма,<br /> Минуло, годі… Недоладу<br /> Тепер і згадувать. Нема,<br /> Нема, минулося, пропало…<br /> Покинув ниву я і рало,<br /> Покинув хату і город,<br /> Усе покинув. Чорт нарадив.<br /> Пішов я в писарі в громаду.<br /> То сяк, то так минає год.<br /> Пишу собі, з людьми братаюсь<br /> Та добрих хлопців добираю.<br /> Минув і другий. Паничі<br /> На третє літо поз'їзжались,<br /> Уже засватані. Жили<br /> В дворі, гуляли, в карти грали,<br /> Свого весілля дожидали<br /> Та молодих дівчат в селі,<br /> Мов бугаї, перебирали.<br /> Звичайне, паничі. Ждемо,<br /> І ми ждемо того весілля.<br /> Отож у клечальну неділю<br /> Їх і повінчано обох,<br /> Таки в домашньому костьолі.<br /> Вони ляхи були. Ніколи<br /> Нічого кращого сам бог<br /> На бачив на землі великій,<br /> Як молодії ті були…<br /> Заграла весело музика…<br /> Їх із костьола повели<br /> В возобновленії покої.<br /> А ми й зостріли їх і всіх —<br /> Княжат, панят і молодих —<br /> Всіх перерізали. Рудою<br /> Весілля вмилося. Не втік<br /> Ніже єдиний католик,<br /> Всі полягли, мов поросята<br /> В багні смердючому. А ми,<br /> Упоравшись, пішли шукати<br /> Нової хати, і найшли<br /> Зелену хату і кімнату<br /> У гаї темному. В лугах,<br /> В степах широких, в байраках<br /> Крутих, глибоких. Всюди хата,<br /> Було де в хаті погуляти<br /> І одпочити де було.<br /> Мене господарем обрали.<br /> Сем'я моя щодень росла<br /> І вже до сотні доростала.<br /> Мов поросяча, кров лилась.<br /> Я різав все, що паном звалось,<br /> Без милосердія і зла,<br /> А різав так. І сам не знаю,<br /> Чого хотілося мені?<br /> Ходив три года я з ножами,<br /> Неначе п'яний той різник.<br /> До сльоз, до крові, до пожару<br /> До всього, всього я привик.<br /> Було, мов жабу ту, на списі<br /> Спряжеш дитину на огні<br /> Або панянку білолицю<br /> Розіпнеш голу на коні<br /> Та й пустиш в степ.<br /> Всього, всього тойді бувало,<br /> І все докучило мені…<br /> Одурів я, тяжко стало<br /> У вертепах жити.<br /> Думав сам себе зарізать,<br /> Щоб не нудить світом.<br /> І зарізав би, та диво,<br /> Диво дивне сталось<br /> Надо мною недолюдом…<br /> Вже на світ займалось,<br /> Вийшов я з ножем в халяві<br /> З Броварського лісу,<br /> Щоб зарізаться. Дивлюся,<br /> Мов на небі висить<br /> Святий Київ наш великий.<br /> Святим дивом сяють<br /> Храми божі, ніби з самим<br /> Богом розмовляють,<br /> Дивлюся я, а сам млію.<br /> Тихо задзвонили<br /> У Києві, мов на небі…<br /> О боже мій милий!<br /> Який дивний ти. Я плакав,<br /> До полудня плакав.<br /> Та так мені любо стало:<br /> І малого знаку<br /> Нудьги тії не осталось,<br /> Мов переродився…<br /> Подивився кругом себе<br /> І, перехрестившись,<br /> Пішов собі тихо в Київ<br /> Святим помолитись,<br /> Та суда, суда людського<br /> У людей просити".<br /> [Перша пол. 1848, Орська кріпость]
* * *
Ой гляну я, подивлюся<br /> На той степ, на поле;<br /> Чи не дасть бог милосердий<br /> Хоть на старість волі.<br /> Пішов би я в Україну,<br /> Пішов би додому,<br /> Там би мене привітали,<br /> Зраділи б старому,<br /> Там би я спочив хоч мало,<br /> Молившися богу,<br /> Там би я… Та шкода й гадки,<br /> Не буде нічого.<br /> Як же його у неволі<br /> Жити без надії?<br /> Навчіть мене, люде добрі,<br /> А то одурію.<br /> [Перша пол. 1848, Орська кріпость]
* * *
У бога за дверми лежала сокира.<br /> (А бог тойді з Петром ходив<br /> По світу та дива творив).<br /> А кайзак на хирю<br /> Та на тяжке лихо<br /> Любенько та тихо<br /> І вкрав ту сокиру.<br /> Та й потяг по дрова<br /> В зелену діброву;<br /> Древину вибравши, та й цюк!<br /> Як вирветься сокира з рук —<br /> Пішла по лісу косовиця,<br /> Аж страх, аж жаль було дивиться.<br /> Дуби і всякі дерева<br /> Великолітні, мов трава<br /> В покоси стелеться, а з яру<br /> Встає пожар, і диму хмара<br /> Святеє сонце покрива.<br /> І стала тьма, і од Уралу<br /> Та до тингиза до Аралу<br /> Кипіла в озерах вода.<br /> Палають села, города,<br /> Ридають люди, виють звірі<br /> І за Тоболом у Сибірі<br /> В снігах ховаються.<br /> Сім літ<br /> Сокира божа ліс стинала,<br /> І пожарище не вгасало.<br /> І мерк за димом божий світ.<br /> На восьме літо у неділю,<br /> Неначе ляля в льолі білій,<br /> Святеє сонечко зійшло.<br /> Пустиня циганом чорніла:<br /> Де город був або село —<br /> І головня уже не тліла,<br /> І попіл вітром рознесло,<br /> Билини навіть не осталось;<br /> Тілько одним одно хиталось<br /> Зелене дерево в степу.<br /> Червоніє по пустині<br /> Червона глина та печина,<br /> Бур'ян колючий та будяк,<br /> Та інде тирса з осокою<br /> В яру чорніє під горою,<br /> Та дикий інколи кайзак<br /> Тихенько виїде на гору<br /> На тім захилім верблюді.<br /> Непевне діється тойді:<br /> Мов степ до бога заговорить,<br /> Верблюд заплаче, і кайзак<br /> Понурить голову і гляне<br /> На степ і на Карабутак.<br /> Сингичагач кайзак вспом'яне,<br /> Тихенько спуститься з гори<br /> І згине в глиняній пустині…<br /> Одним єдине при долині<br /> В степу край дороги<br /> Стоїть дерево високе,<br /> Покинуте богом.<br /> Покинуте сокирою,<br /> Огнем не палиме,<br /> Шепочеться з долиною<br /> О давній годині.<br /> І кайзаки не минають<br /> Дерева святого.<br /> На долину заїжджають,<br /> Дивуються з його,<br /> І моляться, і жертвами<br /> Дерево благають,<br /> Щоб парості розпустило<br /> У їх біднім краї.<br /> [Перша пол. 1848,<br /> по дорозі з Оренбурга до Раїма]
* * *
Та не дай, господи, нікому,<br /> Як мені тепер, старому,<br /> У неволі пропадати,<br /> Марне літа коротати.<br /> Он піду я степом-лугом<br /> Та розважу свою тугу.<br /> "Не йди,— кажуть,— з ції хати<br /> Не пускають погуляти".<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
ЦАРІ
Старенька сестро Аполлона,<br /> Якби ви часом хоч на час<br /> Придибали-таки до нас<br /> Та, як бувало во дні они,<br /> Возвисили б свій божий глас<br /> До оди пишно-чепурної,<br /> Та й заходилися б обоє<br /> Царів абощо воспівать.<br /> Бо як по правді вам сказать,<br /> То дуже вже й мені самому<br /> Обридли тії мужики,<br /> Та паничі, та покритки.<br /> Хотілося б зогнать оскому<br /> На коронованих главах,<br /> На тих помазаниках божих…<br /> Так що ж, не втну, а як поможеш<br /> Та як покажеш, як тих птах<br /> Скубуть і патрають, то, може,<br /> І ми б подержали в руках<br /> Святопомазану чуприну.<br /> Покиньте ж свій святий Парнас,<br /> Придибайте хоч на годину<br /> Та хоч старенький божий глас<br /> Возвисьте, дядино. Та ладом,<br /> Та добрим складом хоть на час,<br /> Хоть на годиночку у нас<br /> Ту вінценосную громаду<br /> Покажем спереду і ззаду<br /> Незрячим людям. В добрий час<br /> Заходимось, моя порадо.
I
Не видно нікого в Ієрусалимі,<br /> Врата на запорі, неначе чума<br /> В Давидовім граді, господом хранимім,<br /> Засіла на стогнах. Ні, чуми нема;<br /> А гірша лихая та люта година<br /> Покрила Ізраїль: царева война!<br /> Цареві князі, і всі сили,<br /> І отроки, і весь народ,<br /> Замкнувши в городі ківот,<br /> У поле вийшли, худосилі,<br /> У полі бились, сиротили<br /> Маленьких діточок своїх.<br /> А в городі младії вдови<br /> В своїх світлицях, чорноброві,<br /> Запершись, плачуть, на малих<br /> Дітей взираючи. Пророка,<br /> Свого неситого царя,<br /> Кленуть Давида сподаря.<br /> А він собі, узявшись в боки,<br /> По кровлі кедрових палат<br /> В червленій ризі походжає,<br /> Та мов котюга позирає<br /> На сало, на зелений сад<br /> Сусіди Гурія. А в саді,<br /> В своїм веселім вертограді,<br /> Вірсавія купалася,<br /> Мов у раї Єва,<br /> Подружіе Гурієво,<br /> Рабиня царева.<br /> Купалася собі з богом,<br /> Лоно біле мила,<br /> І царя свого святого<br /> У дурні пошила.<br /> Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,<br /> Дрімає, сумує Ієрусалим.<br /> В кедрових палатах, мов несамовитий,<br /> Давид походжає і, о цар неситий,<br /> Сам собі говорить: "Я… Ми повелим!<br /> Я цар над божіїм народом!<br /> І сам я бог в моїй землі!<br /> Я все!.." А трохи згодом<br /> Раби вечерю принесли<br /> І кінву доброго сикеру…<br /> І цар сказав, щоб на вечерю<br /> Раби — рабиню привели,<br /> Таки Вірсавію. Нівроку,<br /> До божого царя-пророка<br /> Сама Вірсавія прийшла,<br /> І повечеряла, й сикеру<br /> З пророком випила, й пішла<br /> Спочити трохи по вечері<br /> З своїм царем. І Гурій спав.<br /> Йому, сердешному, й не снилось,<br /> Що дома нищечком робилось,<br /> Що з дому цар його украв<br /> Не золото, не серебро,<br /> А луччеє його добро,<br /> Його Вірсавію,— украв.<br /> А щоб не знав він тії шкоди,<br /> То цар убив його, та й годі.<br /> А потім цар перед народом<br /> Заплакав трохи, одурив<br /> Псалмом старого Анафана…<br /> І, знов веселий, знову п'яний,<br /> Коло рабині заходивсь.
II
Давид, святий пророк і цар,<br /> Не дуже був благочестивий.<br /> Була дочка в його Фамар<br /> І син Амон. І се не диво.<br /> Бувають діти і в святих,<br /> Та не такі, як у простих,<br /> А ось які. Амон щасливий,<br /> Вродливий первенець його!<br /> Лежить, нездужає чогось.<br /> Давид стенає та ридає,<br /> Багряну ризу роздирає<br /> І сипле попіл на главу.<br /> "Без тебе я не поживу<br /> І дня єдиного, мій сину,<br /> Моя найкращая дитино!<br /> Без тебе сонця не узрю,<br /> Без тебе я умру! умру!"<br /> І йде, ридаючи, до сина.<br /> Аж тюпає, немов біжить.<br /> А той, бугай собі здоровий,<br /> У храмині своїй кедровій<br /> Лежить, аж стогне, та лежить,<br /> Кепкує з дурня. Аж голосить,<br /> Аж плаче, бідний, батька просить,<br /> Щоб та Фамар сестра прийшла:<br /> "Драгий мій отче і мій царю!<br /> Вели сестрі моїй Фамарі,<br /> Щоб коржика мені спекла<br /> Та щоб сама і принесла,<br /> То я, вкусив його, возстану<br /> З одра недуги". Вранці-рано<br /> Фамар спекла і принесла<br /> Опріснок братові. За руку<br /> Амон бере її, веде<br /> У темну храмину, кладе<br /> Сестру на ліжко. Ламле руки,<br /> Сестра ридає. І, рвучись,<br /> Кричить до брата: "Схаменись,<br /> Амоне, брате мій лукавий!<br /> Єдиний брате мій! Я! Я!<br /> Сестра єдиная твоя!<br /> Де дінусь я, де діну славу,<br /> І гріх, і стид? Тебе самого<br /> І бог, і люде прокленуть!.."<br /> Не помогло-таки нічого.<br /> Отак царевичі живуть,<br /> Пустуючи на світі.<br /> Дивітесь, людські діти.
III
І поживе Давид на світі<br /> Не малі літа.<br /> Одрях старий, і покривали<br /> Многими ризами його,<br /> А все-таки не нагрівали<br /> Котюгу блудного свого.<br /> От отроки й домірковались<br /> (Натуру вовчу добре знали),<br /> То, щоб нагріть його, взяли,<br /> Царевен паче красотою,<br /> Дівчат старому навели.<br /> Да гріють кров'ю молодою<br /> Свого царя. І розійшлись,<br /> Замкнувши двері за собою.<br /> Облизавсь старий котюга,<br /> І розпустив слини,<br /> І пазурі простягає<br /> До Самантянини,<br /> Бо була собі на лихо<br /> Найкраща меж ними,<br /> Меж дівчатами; мов крин той<br /> Сельний при долині —<br /> Меж цвітами.<br /> Отож вона<br /> І гріла собою Царя свого, а дівчата<br /> Грались меж собою<br /> Голісінькі. Як там вона<br /> Гріла, я не знаю,<br /> Знаю тілько, що цар грівся,<br /> І… і не познаю.
IV
По двору тихо походжає<br /> Старий веселий Рогволод.<br /> Дружина, отроки, народ<br /> Кругом його во златі сяють.<br /> У князя свято: виглядає<br /> Із Литви князя-жениха З<br /> а рушниками до Рогніди.<br /> Перед богами Лель і Ладо<br /> Огонь Рогніда розвела;<br /> Драгим єлеєм полила<br /> І сипала в огнище ладан.<br /> Мов ті валькірії, круг неї<br /> Танцюють, граються дівчата<br /> І приспівують:<br /> "Гой, гоя, гоя!<br /> Новії покої<br /> Нумо лиш квітчати,<br /> Гостей сподіватись".<br /> За Полоцьком, неначе хмара,<br /> Чорніє курява. Біжать<br /> І отроки, й старі бояра<br /> Із Литви князя зустрічать.<br /> Сама Рогніда з Рогволодом<br /> Пішла з дівчатами, з народом.<br /> Не із Литви йде князь сподіваний,<br /> Ще не знаємий, давно жаданий;<br /> А із Києва туром-буйволом<br /> Іде веприщем за Рогнідою<br /> Володимир князь со киянами.<br /> Прийшли, і город обступили<br /> Кругом, і город запалили.<br /> Владимир князь перед народом<br /> Убив старого Рогволода,<br /> Потя народ, княжну поя,<br /> Отиде в волості своя,<br /> Отиде з шумом. І растлі ю,<br /> Тую Рогніду молодую.<br /> І прожене ю, і княжна<br /> Блукає по світу одна,<br /> Нічого з ворогом не вдіє.<br /> Так отакії-то святії<br /> Оті царі.
V
Бодай кати їх постинали,<br /> Отих царів, катів людських.<br /> Морока з ними, щоб ви знали,<br /> Мов дурень, ходиш кругом їх,<br /> Не знаєш, на яку й ступити.<br /> Так що ж мені тепер робити<br /> З цими поганцями? Скажи,<br /> Найкраща сестро Аполлона,<br /> Навчи, голубко, поможи<br /> Полазить трохи коло трона;<br /> Намистечко, як зароблю,<br /> Тобі к великодню куплю.<br /> Пострижемося ж у лакеї<br /> Та ревносно в новій лівреї<br /> Заходимось царів любить.<br /> Шкода і оливо тупить.<br /> Бо де нема святої волі,<br /> Не буде там добра ніколи.<br /> Нащо ж себе таки дурить?<br /> Ходімо в селища, там люде,<br /> А там, де люде, добре буде,<br /> Там будем жить, людей любить,<br /> Святого господа хвалить.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Добро, у кого є господа,<br /> А в тій господі є сестра<br /> Чи мати добрая. Добра,<br /> Добра такого таки зроду<br /> У мене, правда, не було,<br /> А так собі якось жилось. ….<br /> І довелось колись мені<br /> В чужій далекій стороні<br /> Заплакать, що немає роду,<br /> Нема пристанища, господи! ….<br /> Ми довго в морі пропадали,<br /> Прийшли в Дар' ю, на якор стали;<br /> З ватаги письма принесли,<br /> І всі тихенько зачитали.<br /> А ми з колегою лягли б;<br /> Та щось такеє розмовляли.<br /> Я думав, де б того добра,<br /> Письмо чи матір, взять на світі.<br /> "А в тебе єсть?"<br /> — "Жона, і діти, І дом, і мати, і сестра!<br /> А письма нема…" ….<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
ТИТАРІВНА
Давно се діялось колись,<br /> Ще як борці у нас ходили<br /> По селах та дівчат дурили,<br /> З громади кпили, хлопців били<br /> Та верховодили в селі,<br /> Як ті гусари на постої.<br /> Ще за гетьманщини святої,<br /> Давно се діялось колись.
У неділю на селі<br /> У оранді на столі<br /> Сиділи лірники та грали<br /> По шелягу за танець.<br /> Кругом аж курява вставала.<br /> Дівчата танцювали<br /> І парубки… "Уже й кінець!<br /> А нуте іншу!" — "Та й це добра!"<br /> І знову ліри заревли,<br /> І знов дівчата, мов сороки,<br /> А парубки, узявшись в боки,<br /> Навприсідки пішли. ….<br /> Найкращий парубок Микита<br /> Стоїть на лаві в сірій свиті.<br /> Найкращий хлопець, та байстрюк;<br /> Байстрюк собі, та ще й убогий,<br /> Так і нікому не до його,<br /> Стоїть собі, як той….<br /> Плечима стелю підпирає,<br /> Та дивиться, і замирає,<br /> На титарівну… А та в квітах,<br /> Мов намальована, стоїть<br /> Сама собі, і на Микиту<br /> Неначе глянула!.. Горить!<br /> Горить Микита в сірій свиті!<br /> Шеляга виймає,<br /> І за того остатнього<br /> Музику наймає,<br /> І нерівню титарівну<br /> У танець вітає!!<br /> "Одчепися, пройдисвіте! —<br /> І зареготалась Титарівна.<br /> — Хіба тобі Наймичок не стало!"<br /> Насміялась титарівна<br /> З бідного Микити.<br /> Насміялася при людях,<br /> Що він в сірій свиті!<br /> Буде тобі, титарівно!<br /> Заплачеш, небого,<br /> За ті сміхи!..<br /> Де ж Микита?<br /> В далеку дорогу<br /> Пішов собі… З того часу<br /> Не чуть його стало…<br /> З того часу титарівні<br /> Щось такеє сталось!<br /> Додому плачучи прийшла,<br /> І спати плачучи лягла,<br /> І не вечеряла!.. не спала,<br /> Яка лягла, така і встала,<br /> Мов одуріла! Що робить?<br /> Сама не знає! А Микита,<br /> Неначе сич, у сірій свиті<br /> Перед очима все стоїть!<br /> Мара, та й годі! Титарівно!<br /> В недобрий час з того нерівні<br /> Ти насміялась… Стало жаль<br /> Тобі його… Нудьга, печаль<br /> І сором душу оступила,<br /> І ти заплакала! Чого?<br /> Того, що тяжко полюбила<br /> Микиту бідного того!<br /> Диво дивнеє на світі<br /> З тим серцем буває!<br /> Увечері цурається,<br /> Вранці забажає!<br /> Та так тяжко забажає,<br /> Що хоч на край світа<br /> Шукать піде… Отак тепер<br /> Не знає, де дітись,<br /> Титарівна… Хоч у воду,<br /> Аби до Микити… …<br /> Стережітесь, дівчаточка,<br /> Сміятись з нерівні,<br /> Щоб не було і вам того,<br /> Що тій титарівні!<br /> Як та билина засихала,<br /> А батько, мати турбувались,<br /> На прощу в Київ повезли.<br /> Святими травами поїли,<br /> І все-таки не помогли!<br /> Втоптала стежку на могилу,<br /> Все виглядать його ходила,<br /> І стежка стала заростать,<br /> Бо вже не здужає і встать.<br /> Так от що сміхи наробили!<br /> А він канув, провалився;<br /> Його вже й забули,<br /> Чи й був коли? Год за годом<br /> Три годи минули.<br /> На четвертий год в неділю<br /> У оранді на селі<br /> На широкому столі<br /> Сліпі лірники сиділи;<br /> По шелягу брали<br /> І ту саму грали,<br /> Що й позаторік. Дівчата<br /> Так само дрібно танцювали,<br /> Як і позаторік.<br /> Завзятий,<br /> У синій шапці, у жупані,<br /> В червоних, як калина, штанях,<br /> Навприсідки вліта козак,<br /> Та ще й приспівує отак:<br /> "Та спасибі батькові,<br /> Та спасибі матері,<br /> Що нас добули!<br /> Як нас добували,<br /> Жито розсипали<br /> Вночі на печі…"<br /> "Горілки! Меду! Де отаман?<br /> Громада? Соцький? Препогане,<br /> Мерзенне, мерзле парубоцтво,<br /> Ходіте биться! Чи бороться,<br /> Бо я борець!.."<br /> Не неділю,<br /> Не дві, не три і не чотири!<br /> Як тій болячці, як тій хирі,<br /> Громадою годили<br /> Тому борцеві… Вередує,<br /> Як той панич… І де взялось<br /> Таке хиренне? Все село<br /> Проклятого не нагодує.<br /> А він собі гуляє, п'є<br /> Та хлопцям жалю завдає<br /> Тими дівчатами. Дівчата<br /> Аж понедужали за ним.<br /> Такий хороший та багатий!<br /> Уже й не бореться ні з ким,<br /> А так собі гуляє,<br /> Та вечорами у садочок<br /> До титаря вчащає.<br /> А титарівна зустрічає,<br /> Приспівує, примовляє:<br /> "Чи не той це Микита,<br /> Що з вильотами свита?"<br /> Той це, той, що на селі<br /> Ти насміялася колись.<br /> А тепер сама до його<br /> У садочок ходиш,<br /> Сама йому, байстрюкові,<br /> Як панові, годиш!<br /> Не день, не два титарівна<br /> В садочок ходила,<br /> Не день, не два, як панові,<br /> Микиті годила!<br /> Догодилась титарівна<br /> До самого краю<br /> І незчулась!<br /> Дні минули,<br /> Місяці минають,<br /> Мина літо, мина осінь,<br /> Мина сьомий місяць, осьмий,<br /> Уже й дев'ятий настає.<br /> Настане горенько твоє! ….<br /> У титаря у садочку,<br /> У яру, криниця<br /> Під вербою… До криниці —<br /> Не води напиться —<br /> Ледве ходить титарівна —<br /> Трохи пожуриться,<br /> Поплакати, погадати,<br /> Як їй дівувати?<br /> Де їй дітись од сорома,<br /> Де їй заховатись? ….<br /> Раз увечері зимою,<br /> У одній свитині,<br /> І де боса титарівна<br /> І несе дитину.<br /> То підійде до криниці,<br /> То знов одступає,<br /> А з калини, мов гадина,<br /> Байстрюк виглядає!<br /> Положила на цямрину<br /> Титарівна сина<br /> Та й побігла… А Микита<br /> Виліз із калини<br /> Та й укинув у криницю,<br /> Неначе щеня те!<br /> А сам пішов, співаючи,<br /> Соцькому сказати,<br /> Та щоб ішов з громадою<br /> Дитину шукати!!<br /> У неділеньку раненько<br /> Збиралася громадонька,<br /> Та криницю виливали,<br /> Та дитя теє шукали.<br /> Найшли, найшли твого сина,<br /> Титарівно, в баговинні.<br /> Ой, узяли безталанну,<br /> Закували у кайдани,<br /> Сповідали, причащали,<br /> Батька, матір нарікали,<br /> Громадою осудили<br /> І живую положили<br /> В домовину!.. й сина з нею!<br /> Та й засипали землею!<br /> Стовп високий муровали,<br /> Щоб про неї люде знали,<br /> Дітей своїх научали,<br /> Щоб навчалися дівчата,<br /> Коли не вчить батько, мати.<br /> Борця того в селі не стало;<br /> А люде в Польщі зустрічали<br /> Якогось панича. Питав:<br /> "Чи жива,— каже,— титарівна?<br /> Чи насміхається з нерівні?"<br /> Ото він самий! Покарав<br /> Його господь за гріх великий<br /> Не смертію! — він буде жить,<br /> І сатаною-чоловіком<br /> Він буде по світу ходить<br /> І вас, дівчаточка, дурить<br /> Вовіки.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ну що б, здавалося, слова…<br /> Слова та голос — більш нічого.<br /> А серце б'ється — ожива,<br /> Як їх почує!.. Знать, од бога<br /> І голос той, і ті слова<br /> Ідуть меж люди!….<br /> Похилившись,<br /> Не те щоб дуже зажурившись,<br /> А так на палубі стояв<br /> І сторч на море поглядав,<br /> Мов на Іуду… Із туману,<br /> Як кажуть, стала виглядать<br /> Червонолицяя Діана…<br /> А я вже думав спать лягать —<br /> Та й став, щоб трохи подивиться<br /> На круглолицю молодицю,<br /> Чи теє… дівчину!.. Матрос,<br /> Таки земляк наш з Островної,<br /> На вахті стоя,<br /> Журився сам собі чогось,<br /> Та й заспівав,— звичайне, тихо.<br /> Щоб капітан не чув, бо з лиха<br /> Якийсь лихий, хоч і земляк.<br /> Співа матрос, як той козак,<br /> Що в наймах виріс сиротою,<br /> Іде служити в москалі!..<br /> Давно, давно колись<br /> Я чув, як, стоя під вербою,<br /> Тихенько дівчина співала,<br /> І жаль мені, малому, стало<br /> Того сірому-сироту,<br /> Що він утомився,<br /> На тин похилився,<br /> Люде кажуть і говорять:<br /> "Мабуть, він упився".<br /> І я заплакав,— жаль малому<br /> Було сіроми-сироти. …<br /> Чого ж тепер заплакав ти?<br /> Чого тепер тобі, старому,<br /> У цій неволі стало жаль —<br /> Що світ зав'язаний, закритий!<br /> Що сам єси тепер москаль,<br /> Що серце порване, побите,<br /> І що хороше-дороге<br /> Було в йому, то розлилося,<br /> Що ось як жити довелося,<br /> Чи так, лебедику?! "Еге…"<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Мов за подушне, оступили<br /> Оце мене на чужині<br /> Нудьга і осінь. Боже милий,<br /> Де ж заховатися мені?<br /> Що діяти? Уже й гуляю<br /> По цім Аралу; і пишу.<br /> Віршую нищечком, грішу,<br /> Бог зна колишнії случаї<br /> В душі своїй перебираю<br /> Та списую; щоб та печаль<br /> Не перлася, як той москаль,<br /> В самотню душу. Лютий злодій<br /> Впирається-таки, та й годі.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
П. С.
Не жаль на злого, коло його<br /> І слава сторожем стоїть.<br /> А жаль на доброго такого,<br /> Що й славу вміє одурить.<br /> І досі нудно, як згадаю<br /> Готический с часами дом;<br /> Село обідране кругом;<br /> І шапочку мужик знімає,<br /> Як флаг побачить. Значить, пан<br /> У себе з причетом гуляють.<br /> Оцей годований кабан!<br /> Оце ледащо. Щирий пан,<br /> Потомок гетьмана дурного<br /> І презавзятий патріот;<br /> Та й християнин ще до того.<br /> У Київ їздить всякий год,<br /> У свиті ходить меж панами,<br /> І п'є горілку з мужиками,<br /> І вольнодумствує в шинку.<br /> Отут він ввесь, хоч надрукуй.<br /> Та ще в селі своїм дівчаток<br /> Перебирає. Та спроста<br /> Таки своїх байстрят з десяток<br /> У год подержить до хреста.<br /> Та й тілько ж то. Кругом паскуда!<br /> Чому ж його не так зовуть?<br /> Чому на його не плюють?<br /> Чому не топчуть!! Люде, люде!<br /> За шмат гнилої ковбаси<br /> У вас хоч матір попроси,<br /> То оддасте. Не жаль на його,<br /> На п'яного Петра кривого.<br /> А жаль великий на людей,<br /> На тих юродивих дітей!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
Г. 3.
Немає гірше, як в неволі<br /> Про волю згадувать. А я<br /> Про тебе, воленько моя,<br /> Оце нагадую. Ніколи<br /> Ти не здавалася мені<br /> Такою гарно-молодою<br /> І прехорошою такою<br /> Так, як тепер на чужині,<br /> Та ще й в неволі. Доле! Доле!<br /> Моя ти співаная воле!<br /> Хоч глянь на мене з-за Дніпра,<br /> Хоч усміхнися з-за…<br /> І ти, моя єдиная,<br /> Встаєш із-за моря,<br /> З-за туману, слухняная<br /> Рожевая зоре!<br /> І ти, моя єдиная,<br /> Ведеш за собою<br /> Літа мої молодії,<br /> І передо мною<br /> Ніби море заступають<br /> Широкії села<br /> З вишневими садочками<br /> І люде веселі. І ті люде, і село те,<br /> Де колись, мов брата,<br /> Привітали мене. Мати!<br /> Старесенька мати!<br /> Чи збираються ще й досі<br /> Веселії гості<br /> Погуляти у старої,<br /> Погуляти просто,<br /> По-давньому, по-старому,<br /> Од світу до світу?<br /> А ви, мої молодії<br /> Чорнявії діти,<br /> Веселії дівчаточка,<br /> І досі в старої<br /> Танцюєте? А ти, доле!<br /> А ти, мій покою!<br /> Моє свято чорнобриве,<br /> І досі меж ними<br /> Тихо, пишно походжаєш?<br /> І тими очима,<br /> Аж чорними — голубими,<br /> І досі чаруєш<br /> Людські душі? Чи ще и досі<br /> Дивуються всує<br /> На стан гнучий? Свято моє!<br /> Єдинеє свято!<br /> Як оступлять тебе, доле,<br /> Діточки-дівчата<br /> Й защебечуть по своєму<br /> Доброму звичаю,<br /> Може, й мене ненароком<br /> Діточки згадають.<br /> Може, яка і про мене<br /> Скаже яке лихо.<br /> Усміхнися, моє серце,<br /> Тихесенько-тихо,<br /> Щоб ніхто і не побачив…<br /> Та й більше нічого.<br /> А я, доленько, в неволі<br /> Помолюся богу.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Якби зустрілися ми знову,<br /> Чи ти злякалася б, чи ні?<br /> Якеє тихеє ти слово<br /> Тойді б промовила мені?<br /> Ніякого. І не пізнала б.<br /> А може б, потім нагадала,<br /> Сказавши: "Снилося дурній".<br /> А я зрадів би, моє диво!<br /> Моя ти доле чорнобрива!<br /> Якби побачив, нагадав<br /> Веселеє та молодеє<br /> Колишнє лишенько лихеє.<br /> Я заридав би, заридав!<br /> І помоливсь, що не правдивим,<br /> А сном лукавим розійшлось,<br /> Слізьми-водою розлилось<br /> Колишнєє святеє диво!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]<br /> МАРИНА
Неначе цвяшок, в серце вбитий,<br /> Оцю Марину я ношу.<br /> Давно б списать несамовиту,<br /> Так що ж? Сказали б, що брешу,<br /> Що на панів, бачиш, сердитий,<br /> То все такеє і пишу<br /> Про їх собачії звичаї…<br /> Сказали б просто — дурень лає<br /> За те, що сам крепак,<br /> Неодукований сіряк.<br /> Неправда! Єй-богу, не лаю:<br /> Мені не жаль, що я не пан,<br /> А жаль мені, і жаль великий,<br /> На просвіщенних християн.<br /> … І звір того не зробить дикий,<br /> Що ви, б'ючи поклони,<br /> З братами дієте… Закони<br /> Катами писані за вас,<br /> То вам байдуже; в добрий час<br /> У Київ їздите щороку<br /> Та сповідаєтесь, нівроку,<br /> У схимника!..<br /> Та й те сказать:<br /> Чого я турбуюсь?<br /> Ані злого, ні доброго<br /> Я вже не почую.<br /> А як, кажу, хто не чує,<br /> То тому й байдуже.<br /> Прилітай же з України,<br /> Єдиний мій друже,<br /> Моя думо пречистая,<br /> Вірная дружино,<br /> Та розкажи, моя зоре,<br /> Про тую Марину,<br /> Як вона у пана злого<br /> І за що страждала?<br /> Та нищечком, щоб не чули<br /> Або не дознались.<br /> А то скажуть, що на шляху<br /> Чинимо розбої,<br /> Та ще дальше запровторять.<br /> Пропадем обоє…<br /> … Недавно це було.<br /> Через село весілля йшло,<br /> А пан з костьолу їхав,<br /> Чи управитель, а не пан.<br /> За вихилясами придан,<br /> За зиком та за сміхом<br /> Ніхто й не бачив, як проїхав<br /> Той управитель, лях ледачий.<br /> А він так добре бачив,<br /> А надто молодую!..<br /> За що пак милує господь<br /> Лихую твар такую,<br /> Як цей правитель?.. Другий год,<br /> Як він з німецькими плугами<br /> Забрався голий в цей куток.<br /> А що тих бідних покриток<br /> Пустив по світу з байстрюками!<br /> Отже й нічого! А жонатий<br /> І має двоє діточок,<br /> Як ангеляточок.<br /> Дивітесь, вийшла погуляти,<br /> Мов краля, пані молодая<br /> З двома маленькими дітьми.<br /> Із коча пан мій вилізає<br /> І посила за молодим.<br /> А потім діточок вітає<br /> І жінку, кралю молодую,<br /> Аж тричі, бідную, цілує.<br /> І, розмовляючи, пішли<br /> Собі в покої… Незабаром<br /> І молодого привели<br /> ‹(З весілля та в гусари).›<br /> Назавтра в город одвезли<br /> Та й заголили в москалі!<br /> Отак по нашому звичаю<br /> Не думавши кончають! —<br /> А молода? мабуть, без пари<br /> Судилось господом зносить<br /> Красу і молодость… Мов чари,<br /> Розсипалось та розлилось,<br /> І знову в люде довелось<br /> Проситись в найми? Ні, не знову:<br /> Вона вже панна покойова,<br /> Уже Марисею зовуть,<br /> А не Мариною! Найпаче<br /> Сердешній плакать не дають,<br /> Вона ж сховається та й плаче.<br /> Дурна! їй шкода мужика<br /> Та жаль святого сіряка.<br /> А глянь лиш гарно кругом себе,<br /> І раю кращого не треба!<br /> Чого ти хочеш, забажай,<br /> Всього дадуть, та ще й багато!<br /> "Не треба,— кажеш,— дайте хату!"<br /> Цього вже лучче й не благай,<br /> Бо це… сама здорова знаєш…<br /> Дивися, огирем яким<br /> Сам пан круг тебе походжає,<br /> Уже чи добрим, чи лихим,<br /> А будеш панською ріднею,<br /> Хіба повісишся!.. За нею<br /> Приходила мати<br /> У пана просити.<br /> Звелів не пускати,<br /> А як прийде, бити,<br /> Що тут їй робити?<br /> Пішла ридаючи в село.<br /> Одним одно дитя було,<br /> Та й те пропало….<br /> Неначе ворон той летячи<br /> Про непогоду людям кряче,<br /> Так я про сльози, та печаль,<br /> Та про байстрят отих ледачих,<br /> Хоть і нікому їх не жаль,<br /> Розказую та плачу.<br /> Мені їх жаль!.. Мій боже милий,<br /> Даруй словам святую силу —<br /> Людськеє серце пробивать,<br /> Людськії сльози проливать,<br /> Щоб милость душу осінила,<br /> Щоб спала тихая печаль<br /> На очі їх, щоб стало жаль<br /> Моїх дівчаток, щоб навчились<br /> Путями добрими ходить,<br /> Святого господа любить<br /> І брата миловать…<br /> Насилу<br /> Прийшла додому, подивилась:<br /> Цвіти за образом святим,<br /> І на вікні стоять цвіти,<br /> На стінах фарбами хрести,<br /> Неначе добрая картина,<br /> Понамальовані… Марина!<br /> І все Марина, все сама!<br /> Тілько Мариночки нема.<br /> І ледве-ледве вийшла з хати,<br /> Пішла на гору, на прокляті<br /> Палати глянуть, та й пішла<br /> Аж до палат, під тином сіла<br /> І ніч цілісіньку сиділа<br /> Та плакала. Уже з села<br /> Ватажники ватагу гнали,<br /> А мати плакала, ридала.<br /> Уже і сонечко зійшло,<br /> Уже й зайшло, смеркати стало<br /> Не йде, сердешная, в село,<br /> Сидить під тином; проганяли,<br /> Уже й собаками цькували —<br /> Не йде, та й годі…<br /> А Марина в сукні білій,<br /> Неначе білиця,<br /> Богу молиться та плаче,<br /> Замкнута в світлиці.<br /> Опріч пана, у світлицю<br /> Ніхто не вступає,<br /> Сам і їсти їй приносить,<br /> І просить, благає,<br /> Щоб на його подивилась,<br /> Щоб утерла очі…<br /> І дивитися не хоче,<br /> І їсти не хоче.<br /> Мордується лях поганий,<br /> Не зна, що й почати?<br /> А Марина в'яне, сохне<br /> У білих палатах.<br /> Уже й літо минулося,<br /> Зима вже надворі,<br /> А Марина сидить собі,<br /> Уже й не говорить,<br /> І не плаче… отак її<br /> Доконав, небогу,<br /> Той правитель… а все-таки<br /> Не вдіє нічого,<br /> Хоч заріж її, та й годі,<br /> Така вже вродилась.<br /> Раз увечері зимою<br /> Марина дивилась<br /> На ліс чорний, а з-за лісу<br /> Червоний діжою<br /> Місяць сходив…<br /> "І я колись<br /> Була молодою…" —<br /> Прошептала, задумалась.<br /> Потім заспівала:<br /> "Хата на помості,<br /> Наїхали гості,<br /> Розплітали коси<br /> Та стрічки знімали,<br /> А пан просить сала,<br /> А чорт їсти просить.<br /> Гуси, гуси білі<br /> В ірій полетіли,<br /> А сірі на море!.." …<br /> Завили пси надворі,<br /> Зареготалися псарі,<br /> А пан червоний, аж горить,<br /> Іде в світлицю до Марини,<br /> Як Кирик п'яний…<br /> Ніби в хаті,<br /> На холоді сердешна мати<br /> Під тином, знай собі, сидить.<br /> Стара неначе одуріла.<br /> Мороз лютує, аж скрипить,<br /> Луна червона побіліла,<br /> І сторож боязно кричить,<br /> Щоб злого пана не збудить.<br /> Аж глядь, палати зайнялися.<br /> Пожар! пожар! І де взялися<br /> Ті люде в бога? Мов з землі<br /> Родилися і тут росли;<br /> Неначе хвилі, напливали<br /> Та на пожар той дивувались.<br /> Та й диво там таки було!<br /> Марина гола наголо<br /> Перед будинком танцьовала<br /> У парі з матір'ю! — і страх,<br /> З ножем окровленим в руках,<br /> І приспівувала….<br /> "Чи не це ж та кумася,<br /> Що підтикалася!..<br /> Як була я пані<br /> В новому жупані,<br /> Паничі лицялись,<br /> Руку цілували!.."<br /> (До матері).<br /> А ви до мене на весілля<br /> З того світу прийшли?<br /> Мені вже й косу розплели,<br /> Та пан приїхав… Гиля! Гиля!<br /> Чи то не гуси, то пани,<br /> Дивися, в ірій полетіли —<br /> Агу! гиля! — до сатани,<br /> До чорта в гості! Чуєш! Чуєш!<br /> У Києві всі дзвони дзвонять.<br /> Чи бачиш, он огонь горить,<br /> А пан лежить собі, читає<br /> І просить пити… А ти знаєш,<br /> Що я зарізала його?..<br /> Дивися, онде головнею<br /> Стоїть на комині. Чого,<br /> Чого ти дивишся на неї?<br /> Це мати! мати! Не дивись!<br /> А то з'їси. Ось на, давись!<br /> (Дає дулі і співає).<br /> "Полюбила москаля,<br /> Та ще й зуби вискали!<br /> Москалі! москалі!<br /> Запасок навезли,<br /> Паничі<br /> Дукачів,<br /> А поповичі з міста<br /> Навезли намиста!..<br /> Бий, дзвоне, бий,<br /> Хмару розбий,<br /> Нехай хмара<br /> На татари,<br /> А сонечко на хрестьяне,<br /> Бий, дзвоне, бий!"
Мати<br /> Мариночко, ходімо спать!
Марина<br /> Ходімо спать, бо завтра рано<br /> До церкви підемо; поганий,<br /> Дивися, лізе цілувать.<br /> Ось тобі, на!..
Мати<br /> Ходімо спать.<br /> (До людей).<br /> Хрещені люде, поможіте!
Марина<br /> Беріть мене! беріть, в'яжіте,<br /> Ведіть до пана у світлицю!<br /> А ти чи підеш подивиться,<br /> Якою панною Марина<br /> У пана взаперті сидить?<br /> І в'яне, сохне, гине, гине<br /> Твоя єдиная дитина,<br /> Твоя Мариночка…<br /> (Співає).<br /> "Ой, гиля, гиля, сірії гуси,<br /> Гиля на Дунай.<br /> Зав'язала головоньку,<br /> Тепер сиди та думай".<br /> І пташкам воля в чистім полі<br /> І пташкам весело літать,<br /> А я зов'янула в неволі.<br /> (Плаче).<br /> Хоча б намисто було взять,<br /> Оце б повісилась… От бачиш,<br /> Тепер і шкода… хоч топись!<br /> Чого ж ти, мамо моя, плачеш?<br /> Не плач, голубочко, дивись,<br /> Це я, Мариночка твоя!<br /> Дивися, чорная змія<br /> По снігу лізе… Утечу,<br /> У ірій знову полечу,<br /> Бо я зозулею вже стала…<br /> Чи він у гості не приходив?<br /> Убили, мабуть, на войні?<br /> А знаєш, снилося мені:<br /> Удень неначе місяць сходив,<br /> А ми гуляєм понад морем<br /> Удвох собі. Дивлюся, зорі<br /> Попадали неначе в воду,<br /> Тілько осталася одна,<br /> Одна-однісінька на небі,<br /> А я,— неначе навісна,<br /> В Дунаєві шукаю броду,<br /> З байстрям розхристана бреду.<br /> Сміються люде надо мною,<br /> Зовуть покриткою, дурною,<br /> І ти смієшся, а я плачу,<br /> Ба ні, не плачу, регочусь…<br /> Дивися, як я полечу,<br /> Бо я сова…— Та й замахала,<br /> Неначе крилами, руками,<br /> І пострибала через двір<br /> У поле, виючи, мов звір.<br /> Пошкандибала стара мати<br /> Свою Марину доганяти.<br /> Пани до одного спеклись,<br /> Неначе добрі поросята,<br /> Згоріли білії палати,<br /> А люде тихо розійшлись.<br /> Марини й матері не стало.<br /> Уже весною, як орали,<br /> Два трупи на полі найшли<br /> І на могилі поховали.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
ПРОРОК
Неначе праведних дітей,<br /> Господь, любя отих людей,<br /> Послав на землю їм пророка;<br /> Свою любов благовістить,<br /> Святую правду возвістить!<br /> Неначе наш Дніпро широкий,<br /> Слова його лились, текли<br /> І в серце падали глибоко!<br /> Огнем невидимим пекли<br /> Замерзлі душі. Полюбили<br /> Того пророка, скрізь ходили<br /> За ним і сльози, знай, лили<br /> Навчені люди. І лукаві!<br /> Господнюю святую славу<br /> Розтлили… І чужим богам<br /> Пожерли жертву! Омерзились!<br /> І мужа свята… горе вам!<br /> На стогнах каменем побили.<br /> І праведно господь великий,<br /> Мов на звірей тих лютих, диких,<br /> Кайдани повелів кувать,<br /> Глибокі тюрми покопать.<br /> І роде лютий і жестокий!<br /> Вомісто кроткого пророка…<br /> Царя вам повелів надать!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]<br /> — 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург]
СИЧІ
На ниву в жито уночі,<br /> На полі, на роздоллі,<br /> Зліталися поволі<br /> Сичі<br /> Пожартувать,<br /> Поміркувать,<br /> Щоб бідне птаство заступить,<br /> Орлине царство затопить<br /> І геть спалить.<br /> Орла ж повісить на тичині.<br /> І при такій годині Республіку зробить!<br /> І все б, здавалося? А ні,<br /> Щоб не толочили пашні<br /> (Воно було б не диво,<br /> Якби хто інший), на тій ниві<br /> Сильце поставив. А то зирк!<br /> Таки голісінький мужик<br /> Поставив любо. Та й пішов<br /> В копиці спать собі, а рано,<br /> Не вмившися, зайшов<br /> Гостей довідать…<br /> "Та й погані!<br /> Усі до одного сичі,<br /> Оце тобі вари й печи!"<br /> Щоб не нести додому<br /> Таке добро, то повбивав,<br /> А інших гратися оддав,<br /> Приборканих, воронам,<br /> І не сказав нікому.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Меж скалами, неначе злодій,<br /> Понад Дністром іде вночі<br /> Козак. І дивиться, йдучи,<br /> На каламутну темну воду,<br /> Неначе ворогові в очі,<br /> Неначе вимовити хоче:<br /> — Дністре, водо каламутна,<br /> Винеси на волю!<br /> Або втопи принамені,<br /> Коли така доля. —<br /> Та й роздігся на камені,<br /> У воду кинувся, пливе,<br /> Аж хвиля синяя реве.<br /> І, ревучи, на той берег<br /> Козака виносить.<br /> Стрепенувся сіромаха —<br /> І голий, і босий,<br /> Та на волі, й більш нічого<br /> У бога не просить.<br /> Постривай лиш: може, брате,<br /> На чужому полі<br /> Талану того попросиш<br /> Та тієї долі.<br /> Пішов собі темним яром<br /> Та співає, йдучи:<br /> — Ой із-під гори та із-під кручі<br /> Ішли мажі риплючі.<br /> А за ними йде та чорнявая<br /> Та плаче-рида, йдучи. —<br /> Уже як хочете, хоч лайте,<br /> Хоч і не лайте й не читайте,<br /> Про мене… Я і не прошу,<br /> Для себе, братики, спишу,<br /> Ще раз те оливо потрачу.<br /> А може, дасть бог, і заплачу,<br /> То й буде з мене…<br /> Нумо знов.<br /> Покинув матір і господу,<br /> Покинув жінку, жаль, та й годі.<br /> На Бесарабію пішов<br /> Оцей козак; погнало горе<br /> До моря пити; хоч говорять:<br /> Аби файда в руках була,<br /> А хлопа, як того вола,<br /> У плуг голодного запряжеш. …<br /> Троха лишень, чи так?<br /> Ще змалку з матір'ю старою<br /> Ходив з торбами цей козак,<br /> Отак і виріс сиротою,<br /> У наймах; сказано, шарпак,<br /> То й одружився собі так,<br /> Узяв хорошу, та убогу,<br /> Звичайне, наймичку. А пан!..<br /> (І неталан наш і талан,<br /> Як кажуть люде, все од бога)<br /> Наглядів, клятий! Панські очі!<br /> Та й ну гостинці засилать.<br /> Так і гостинців брать не хоче,<br /> Не хоче й пана закохать!<br /> Що тут робить? За чоловіка,<br /> Укоротивши йому віка…<br /> А жінку можна привітать.<br /> Трохи не сталося отак.<br /> До нитки звівся мій козак,<br /> Усе на панщині проклятій,<br /> А був хазяїн…. …<br /> А жіночку свою любив,<br /> І господи єдиний!<br /> Як те паня, як ту дитину,<br /> У намистах водив!<br /> Та знемігся неборака,<br /> Хоч продавай хату<br /> Та йди в найми. Отак його<br /> Отой пан проклятий<br /> Допік добре. А жіночка<br /> Мов цього й не знає,<br /> У доброму намистечку<br /> В садочку гуляє —<br /> Як та краля! — Що тут робить? —<br /> Сердега міркує. —<br /> Покину їх та утечу.<br /> Хто ж їх нагодує?<br /> Хто догляне? Одна — стара,<br /> Нездужає встати,<br /> А другая — молодая,<br /> Дума погуляти!<br /> Як же його? Що діяти?<br /> Горе моє! Горе! —<br /> Та й пішов, торбину взявши,<br /> За синеє море!<br /> Шукать долі. Думав прийти<br /> Та хоч жінку взяти.<br /> Стара мати і тут буде<br /> Віку доживати<br /> На господі!..<br /> Так отак-то<br /> Трапляється в світі.<br /> Думав жити, поживати<br /> Та бога хвалити,<br /> А довелося на чужині<br /> Тілько сльози лити!<br /> Більш нічого. Нудно йому<br /> На чужому полі!<br /> Всього надбав, роботяга,<br /> Та не придбав долі!<br /> Талану того святого…<br /> Світ божий не милий.<br /> Нудно йому на чужині,<br /> І добро остило!<br /> Хочеться хоч подивиться<br /> На свій край на милий!<br /> На високії могили!<br /> На степи широкі!<br /> На садочок! На жіночку!<br /> Кралю карооку!<br /> Та й поплив Дністром на сей бік,<br /> Покинувши волю.<br /> Бродягою… О, боже мій!<br /> Якеє ти, поле!<br /> Своє поле! Яке то ти<br /> Широке… широке!..<br /> Як та воля… …<br /> Прийшов додому уночі.<br /> Стогнала мати на печі,<br /> А жінка у коморі спала<br /> (Бо пан нездужа). Жінка встала,<br /> Неначе п'явка та, впилась<br /> І, мов водою, залилась<br /> Дрібними, як горох, сльозами.<br /> І це трапляється між нами,<br /> Що ніж на серце наставля,<br /> А сам цілує!.. Ожила<br /> Моя сердешна молодиця!<br /> І де ті в господа взялися<br /> Усякі штучнії єства?<br /> Сама ж неначе нежива<br /> На плечі пада… Напоїла,<br /> І нагодувала,<br /> І спать його, веселого,<br /> В коморі поклала!..<br /> Лежить собі неборака,<br /> Думає, гадає,<br /> Як то будем мандрувати,<br /> І тихо дрімає…<br /> А жіночка молодая<br /> Кинулась до пана,<br /> Розказала — отак і так.<br /> Любо та кохано<br /> Прийшли, взяли сіромаху<br /> Та й повезли з дому<br /> Пройдисвіта, волоцюгу…<br /> Прямо до прийому.<br /> І там доля не кинула.<br /> Дослуживсь до чину,<br /> Та й вернувся в село своє,<br /> І служить покинув.<br /> Уже матір поховали<br /> Громадою люде,<br /> І пан умер, а жіночка<br /> Московкою всюди<br /> Хиляєтся… і по жидах,<br /> І по панах боса…<br /> Найшов її, подивився…<br /> І, сивоволосий,<br /> Підняв руки калічені<br /> До святого бога,<br /> Заридав, як та дитина…<br /> І простив небогу!<br /> Отак, люде, научайтесь<br /> Ворогам прощати,<br /> Як цей неук!…<br /> Де ж нам, грішним,<br /> Добра цього взяти?..<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
І небо невмите, і заспані хвилі;<br /> І понад берегом геть-геть<br /> Неначе п'яний очерет<br /> Без вітру гнеться. Боже милий!<br /> Чи довго буде ще мені<br /> В оцій незамкнутій тюрмі,<br /> Понад оцим нікчемним морем<br /> Нудити світом? Не говорить,<br /> Мовчить і гнеться, мов жива,<br /> В степу пожовклая трава;<br /> Не хоче правдоньки сказать,<br /> А більше ні в кого спитать.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
І виріс я на чужині,<br /> І сивію в чужому краї:<br /> То одинокому мені<br /> Здається — кращого немає<br /> Нічого в бога, як Дніпро<br /> Та наша славная країна…<br /> Аж бачу, там тілько добро,<br /> Де нас нема. В лиху годину<br /> Якось недавно довелось<br /> Мені заїхать в Україну,<br /> У те найкращеє село…<br /> У те, де мати повивала<br /> Мене малого і вночі<br /> На свічку богу заробляла;<br /> Поклони тяжкії б'ючи,<br /> Пречистій ставила, молила,<br /> Щоб доля добрая любила<br /> Її дитину… Добре, мамо,<br /> Що ти зарані спать лягла,<br /> А то б ти бога прокляла<br /> За мій талан.<br /> Аж страх погано<br /> У тім хорошому селі.<br /> Чорніше чорної землі<br /> Блукають люди, повсихали<br /> Сади зелені, погнили<br /> Біленькі хати, повалялись,<br /> Стави бур'яном поросли.<br /> Село неначе погоріло,<br /> Неначе люди подуріли,<br /> Німі на панщину ідуть<br /> І діточок своїх ведуть!..<br /> … І я, заплакавши, назад<br /> Поїхав знову на чужину.<br /> І не в однім отім селі,<br /> А скрізь на славній Україні<br /> Людей у ярма запрягли<br /> Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!<br /> У ярмах лицарські сини,<br /> А препоганії пани<br /> Жидам, братам своїм хорошим,<br /> Остатні продають штани…<br /> ...Погано дуже, страх погано!<br /> В оцій пустині пропадать.<br /> А ще поганше на Украйні<br /> Дивитись, плакать — і мовчать!<br /> А як не бачиш того лиха,<br /> То скрізь здається любо, тихо,<br /> І на Україні добро.<br /> Меж горами старий Дніпро,<br /> Неначе в молоці дитина,<br /> Красується, любується<br /> На всю Україну.<br /> А понад ним зеленіють<br /> Широкії села,<br /> А у селах у веселих<br /> І люде веселі.<br /> Воно б, може, так і сталось,<br /> Якби не осталось<br /> Сліду панського в Украйні.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Не для людей, тієї слави,<br /> Мережані та кучеряві<br /> Оці вірші віршую я.<br /> Для себе, братія моя!<br /> Мені легшає в неволі,<br /> Як я їх складаю,<br /> З-за Дніпра мов далекого<br /> Слова прилітають.<br /> І стеляться на папері,<br /> Плачучи, сміючись,<br /> Мов ті діти.<br /> І радують<br /> Одиноку душу<br /> Убогую. Любо мені.<br /> Любо мені з ними.<br /> Мов батькові багатому<br /> З дітками малими.<br /> І радий я і веселий,<br /> І бога благаю,<br /> Щоб не приспав моїх діток<br /> В далекому краю.<br /> Нехай летять додомоньку<br /> Легенькії діти.<br /> Та розкажуть, як то тяжко<br /> Було їм на світі.<br /> І в сім'ї веселій тихо<br /> Дітей привітають,<br /> І сивою головою<br /> Батько покиває.<br /> Мати скаже: бодай тії<br /> Діти не родились.<br /> А дівчина подумає:<br /> Я їх полюбила.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *<br /> Коло гаю к чистім полі,<br /> На самій могилі,<br /> Дві тополі високії<br /> Одна одну хилить.<br /> І без вітру гойдаються,<br /> Мов борються в полі.<br /> Ото сестри-чарівниці —<br /> Отії тополі.<br /> Закохалися обидві<br /> В одного Івана;<br /> А Іван, козак звичайний,<br /> Обох їх не ганив,<br /> А лицявся то з тією,<br /> То з другою любо…<br /> Поки в яру увечері<br /> Під зеленим дубом<br /> Не зійшлися усі троє.<br /> "Отак-то ти, кате!<br /> Знущаєшся над сестрами…"<br /> І пішли шукати<br /> Трути-зілля, щоб Івана<br /> Завтра отруїти.<br /> Найшли зілля, накопали<br /> І стали варити.<br /> Заплакали, заридали…<br /> А нема де дітись,<br /> Треба варить. Наварили,<br /> Йвана отруїли<br /> Й поховали коло гаю<br /> В полі на могилі.<br /> І байдуже? Ні, не дуже.<br /> Бо сестри ходили<br /> Що день божий вранці-рано<br /> Плакать над Іваном,<br /> Поки самі потруїлись<br /> Тим зіллям поганим.<br /> А бог людям на науку<br /> Поставив їх в полі<br /> На могилі тополями.<br /> І тії тополі<br /> Над Іваном на могилі,<br /> Коло того гаю,<br /> І без вітру гойдаються,<br /> І вітер гойдає.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Якби мені черевики,<br /> То пішла б я на музики,<br /> Горенько моє!<br /> Черевиків немає,<br /> А музика грає, грає,<br /> Жалю завдає!<br /> Ой піду я боса полем,<br /> Пошукаю свою долю,<br /> Доленько моя!<br /> Глянь на мене, чорнобриву,<br /> Моя доле неправдива,<br /> Безталанна я!<br /> Дівчаточка на музиках<br /> У червоних черевиках,<br /> Я світом нуджу.<br /> Без розкоші, без любові<br /> Зношу мої чорні брови,<br /> У наймах зношу!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
І багата я,<br /> І вродлива я,<br /> Та не маю собі пари,<br /> Безталанна я.<br /> Тяжко, тяжко в світі жить<br /> І нікого не любить,<br /> Оксамитові жупани<br /> Одинокій носить.<br /> Полюбилась би я,<br /> Одружилась би я<br /> З чорнобривим сиротою,<br /> Та не воля моя!<br /> Батько, мати не сплять,<br /> На сторожі стоять,<br /> Не пускають саму мене<br /> У садочок гулять.<br /> А хоч пустять, то з ним,<br /> З препоганим старим,<br /> З моїм нелюбом багатим,<br /> З моїм ворогом злим!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Полюбилася я,<br /> Одружилася я<br /> З безталанним сиротою<br /> Така доля моя!<br /> Люде гордії, злі<br /> Розрізнили, взяли<br /> Та повезли до прийому<br /> Оддали в москалі!<br /> І московкою я,<br /> Одинокою я<br /> Старіюся в чужій хаті —<br /> Така доля моя!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Породила мене мати<br /> У високих у палатах,<br /> Шовком повила.<br /> У золоті, в оксамиті,<br /> Мов та квіточка укрита,<br /> Росла я, росла.<br /> І виросла я на диво:<br /> Кароока, чорнобрива,<br /> Білолицяя.<br /> Убогого полюбила,<br /> Мати заміж не пустила,<br /> Осталася я<br /> У високих у палатах<br /> Увесь вік свій дівувати,<br /> Недоля моя.<br /> Як билина при долині,<br /> В одинокій самотині<br /> Старіюся я.<br /> На світ божий не дивлюся,<br /> Ні до кого не горнуся…<br /> А матір стару…<br /> Прости мене, моя мати!<br /> Буду тебе проклинати,<br /> Поки не умру.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ой, я свого чоловіка<br /> В дорогу послала,<br /> А од шинку та до шинку<br /> Стежечку топтала.<br /> Та до куми заходила<br /> Пшона позичати,<br /> Отих дітей годувати<br /> В нетопленій хаті.<br /> І нагодувала,<br /> І спати поклала,<br /> Сама пішла до дяка<br /> Добувати п'ятака,<br /> Та й заночувала.<br /> А із Криму чоловік<br /> Ледве ноги доволік.<br /> Воли поздихали,<br /> Вози поламались,<br /> З батіжками чумаченьки<br /> Додому вертались.<br /> Увійшов у хату,<br /> Ударивсь об поли:<br /> Лазять діти у запічку<br /> Голодні і голі.<br /> "А де ваша, діти, мати?" —<br /> Сердешний питає.<br /> "Тату! тату! наша мати<br /> У шинку гуляє".<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ой виострю товариша,<br /> Засуну в халяву<br /> Та піду шукати правди<br /> І тієї слави.<br /> Ой піду я не лугами<br /> І не берегами,<br /> А піду я не шляхами,<br /> А понад шляхами.<br /> Та спитаю в жидовина,<br /> В багатого пана,<br /> У шляхтича поганого<br /> В поганім жупані.<br /> І у ченця, як трапиться,<br /> Нехай не гуляє,<br /> А святе письмо читає,<br /> Людей поучає.<br /> Щоб брат брата не різали,<br /> Та не окрадали,<br /> Та в москалі вдовиченка<br /> Щоб не оддавали.<br /> [Друга полонина 1848, Косарал].<br /> * * *
По улиці вітер віє<br /> Та сніг замітає.<br /> По улиці попідтинню<br /> Вдова шкандибає<br /> Під дзвіницю, сердешная,<br /> Руки простягати<br /> До тих самих, до багатих,<br /> Що сина в солдати<br /> Позаторік заголили.<br /> А думала жити…<br /> Хоч на старість у невістки<br /> В добрі одпочити.<br /> Не довелось. Виблагала<br /> Тую копійчину…<br /> Та пречистій поставила<br /> Свічечку за сина.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ой сяду я під хатою,<br /> На улицю гляну,<br /> Як-то тії дівчаточка<br /> Без своєї Ганни,<br /> Без моєї Ганнусеньки<br /> У хрещика грають.<br /> І граються невесело,<br /> І не так співають<br /> Дівчаточка. А моєї<br /> Голубки немає.<br /> У свекрухи десь воркує,<br /> Мене виглядає.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Закувала зозуленька<br /> В зеленому гаї,<br /> Заплакала дівчинонька —<br /> Дружини немає.<br /> А дівочі молодії<br /> Веселії літа,<br /> Як квіточки за водою,<br /> Пливуть з сього світа.<br /> Якби були батько, мати<br /> Та були б багаті,<br /> Було б кому полюбити,<br /> Було б кому взяти.<br /> А то нема, сиротою<br /> Отак і загину,<br /> Дівуючи в самотині,<br /> Де-небудь під тином.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
ШВАЧКА
Ой, не п'ється горілочка,<br /> Не п'ються й меди.<br /> Не будете шинкувати,<br /> Прокляті жиди.<br /> Ой, не п'ється теє пиво,<br /> А я буду пить.<br /> Не дам же я вражим ляхам<br /> В Україні жить.<br /> Ходім, батьки-отамани,<br /> У Фастов в неділю<br /> Та надінем вражим ляхам<br /> Кошуленьку білу.<br /> Ні, не білу, а червону…<br /> Ходім погуляєм.<br /> Та в пригоді свого батька<br /> Старого згадаєм,<br /> Полковника фастовського<br /> Славного Семена.<br /> Ходім, брати: не згинете,<br /> Хлопці, коло мене.<br /> В Переп'яті гайдамаки<br /> Нишком ночували.<br /> До схід сонця у Фастові<br /> Хлоп'ята гуляли.<br /> Прийди з того Межигор'я,<br /> Наш славний Палію,<br /> Подивися, що той Швачка<br /> У Фастові діє!<br /> Добре діє! У Фастові,<br /> У славному місті,<br /> Покотилось ляхів, жидів<br /> Не сто і не двісті.<br /> А тисячі. А майдани<br /> Кров почервонила.<br /> А оранди з костьолами,<br /> Мов свічки, згоріли.<br /> В самім замку невеличку<br /> Церковку святую<br /> Не спалено. Отам Швачка<br /> Співа алілуя.<br /> Хвалить господа, веселий,<br /> І каже сідлати<br /> Коня свого вороного:<br /> Має погуляти<br /> У Бихові, славнім місті,<br /> З Левченком б укупі,<br /> Потоптати жидівського<br /> Й шляхетського трупу.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ой, не п'ються пива-меди,<br /> Не п'ється вода,<br /> Прилучилась з чумаченьком<br /> У степу біда.<br /> Заболіла головонька,<br /> Заболів живіт,<br /> Упав чумак коло воза,<br /> Упав та й лежить.<br /> Із Одеси преславної<br /> Завезли чуму.<br /> Покинули товариша,<br /> Горенько йому.<br /> Воли його коло воза<br /> Понуро стоять.<br /> А із степу гайворони<br /> До його летять.<br /> "Ой, не клюйте, гайворони,<br /> Чумацького трупу,<br /> Наклювавшись, подохнете<br /> Коло мене вкупі.<br /> Ой полетіть, гайворони,<br /> Мої сизокрилі,<br /> До батечка та скажіте,<br /> Щоб службу служили<br /> Та за мою грішну душу<br /> Псалтир прочитали,<br /> А дівчині молоденькій<br /> Скажіть, щоб не ждала".<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
На улиці невесело,<br /> В хаті батько лає,<br /> А до вдови на досвітки<br /> Мати не пускає.<br /> Що ж мені робити,<br /> Де мені подітись?<br /> Чи то з іншим полюбитись,<br /> Чи то утопитись?<br /> Ой надіну я сережки<br /> І добре намисто,<br /> Та піду я на ярмарок<br /> В неділю на місто.<br /> Скажу йому: "Сватай мене<br /> Або одчепися!..<br /> Бо як мені у матері…<br /> То лучче топиться".<br /> [Друга полонина 1848, Косарал]
* * *
У тієї Катерини<br /> Хата на помості,<br /> Із славного Запорожжя<br /> Наїхали гості.<br /> Один Семен Босий,<br /> Другий Іван Голий,<br /> Третій славний вдовиченко<br /> Іван Ярошенко.<br /> "З'їздили ми Польщу<br /> І всю Україну,<br /> А не бачили такої,<br /> Як се Катерина".<br /> Один каже: "Брате,<br /> Якби я багатий,<br /> То оддав би все золото<br /> Оцій Катерині<br /> За одну годину".<br /> Другий каже: "Друже,<br /> Якби я був дужий,<br /> То оддав би я всю силу<br /> За одну годину<br /> Оцій Катерині".<br /> Третій каже: "Діти,<br /> Нема того в світі,<br /> Чого б мені не зробити<br /> Для цієї Катерини<br /> За одну годину".
Катерина задумалась<br /> І третьому каже:<br /> "Єсть у мене брат єдиний<br /> У неволі вражій!<br /> У Криму десь пропадає;<br /> Хто його достане,<br /> То той мені, запорожці,<br /> Дружиною стане".<br /> Разом повставали,<br /> Коней посідлали,<br /> Поїхали визволяти<br /> Катриного брата.<br /> Один утопився<br /> У Дніпровім гирлі,<br /> Другого в Козлові<br /> На кіл посадили.<br /> Третій, Іван Ярошенко,<br /> Славний вдовиченко,<br /> З лютої неволі,<br /> Із Бахчисараю,<br /> Брата визволяє.<br /> Заскрипіли рано двері<br /> У великій хаті.<br /> "Вставай, вставай, Катерино,<br /> Брата зустрічати".<br /> Катерина подивилась<br /> Та й заголосила:<br /> "Це не брат мій, це мій милий,<br /> Я тебе дурила…"<br /> "Одурила!.." — І Катрина<br /> Додолу скотилась<br /> Головонька… "Ходім, брате,<br /> З поганої хати".<br /> Поїхали запорожці<br /> Вітер доганяти.<br /> Катерину чорнобриву<br /> В полі поховали,<br /> А славнії запорожці<br /> В степу побратались.<br /> [Друга полонина 1848, Косарал]
* * *
Із-за гаю сонце сходить,<br /> За гай і заходить.<br /> По долині увечері<br /> Козак смутний ходить.<br /> Ходить він годину,<br /> Ходить він і другу.<br /> Не виходить чорнобрива<br /> Із темного лугу,<br /> Не виходить зрадливая…<br /> А з яру та з лісу<br /> З собаками та псарями<br /> Іде пан гульвіса.<br /> Цькують його собаками,<br /> Крутять назад руки<br /> І завдають козакові<br /> Смертельної муки;<br /> У льох його, молодого,<br /> Той пан замикає…<br /> А дівчину покриткою<br /> По світу пускає.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ой пішла я у яр за водою,<br /> Аж там милий гуляє з другою.<br /> А другая тая,<br /> Розлучниця злая,<br /> Багатая сусідонька,<br /> Вдова молодая.<br /> А я вчора з нею,<br /> З сією змією,<br /> В полі плоскінь вибирала<br /> Та все й розказала,<br /> Що як мене любить,<br /> Женитися буде,<br /> І до себе злую суку<br /> Просила в придане.<br /> Йване мій, Іване,<br /> Друже мій коханий,<br /> Побий тебе сила божа<br /> На наглій дорозі.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Не так тії вороги,<br /> Як добрії люди —<br /> І окрадуть жалкуючи,<br /> Плачучи осудять,<br /> І попросять тебе в хату.<br /> І будуть вітати,<br /> І питать тебе про тебе,<br /> Щоб потім сміятись,<br /> Щоб з тебе сміятись,<br /> Щоб тебе добити…<br /> Без ворогів можна в світі<br /> Як-небудь прожити.<br /> А ці добрі люде<br /> Найдуть тебе всюди,<br /> І на тім світі, добряги,<br /> Тебе не забудуть.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Ой, люлі, люлі, моя дитино,<br /> Вдень і вночі.<br /> Підеш, мій сину, по Україні,<br /> Нас кленучи.<br /> Сину мій, сину, не клени тата,<br /> Не пом'яни.<br /> Мене, прокляту, я твоя мати,<br /> Мене клени.<br /> Мене не стане, не йди меж люди,<br /> Іди ти в гай;<br /> Гай не спитає й бачить не буде,<br /> Там і гуляй.<br /> Найдеш у гаї тую калину,<br /> То й пригорнись,<br /> Бо я любила, моя дитино, Її колись.<br /> Як підеш в села, у тії хати,<br /> То не журись.<br /> А як побачиш з дітками матір,<br /> То не дивись.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
"Ой,чого ти почорніло,<br /> Зеленеє поле?"<br /> "Почорніло я од крові<br /> За вольную волю.<br /> Круг містечка Берестечка<br /> На чотири милі<br /> Мене славні запорожці<br /> Своїм трупом вкрили.<br /> Та те мене гайворони<br /> Укрили з півночі…<br /> Клюють очі козацькії,<br /> А трупу не хочуть.<br /> Почорніло я, зелене,<br /> Та за вашу волю…<br /> Я знов буду зеленіти,<br /> А ви вже ніколи<br /> Не вернетеся на волю,<br /> Будете орати<br /> Мене стиха та, орючи,<br /> Долю проклинати".<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Туман, туман долиною,<br /> Добре жити з родиною.<br /> А ще лучче за горою<br /> З дружиною молодою.<br /> Ой піду я темним гаєм,<br /> Дружиноньки пошукаю.<br /> "Де ти? Де ти, озовися!<br /> Прийди, серце, пригорнися.<br /> Нумо, серце, лицятися<br /> Та поїдем вінчатися,<br /> Щоб не знали батько й мати,<br /> Де ми будем ночувати".<br /> Одружилась, заховалась,<br /> Бодай була не кохалась.<br /> Легше було б самій жити,<br /> Як з тобою в світі битись.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
У неділеньку у святую<br /> У досвітнюю годину<br /> У славному-преславному<br /> Місті в Чигирині<br /> Задзвонили в усі дзвони,<br /> З гармати стріляли,<br /> Превелебную громаду<br /> Докупи скликали.<br /> З святими корогвами<br /> Та з пречестними образами<br /> Народ з попами<br /> З усіх церков на гору йде,<br /> Мов та божа пчола гуде.<br /> З монастиря святого<br /> У золоті, аж сяє,<br /> Сам архімандрит виходжає,<br /> Акафіст читає,<br /> Поклони покладає.<br /> Поважно та тихо<br /> У раннюю пору<br /> На високу гору<br /> Сходилися полковники.<br /> І військо, як море,<br /> З знаменами, з бунчугами<br /> З Лугу виступало,<br /> Та на трубах вигравало,<br /> І на горі разом стало.<br /> Замовкли гармати,<br /> Оніміли дзвони,<br /> І громада покладає<br /> Земниє поклони.<br /> Молебствіє архімандрит<br /> Сам на горі править,<br /> Святого бога просить, хвалить,<br /> Щоб дав їм мудрості дознати,<br /> Гетьмана доброго обрати,<br /> І одногласне, одностайне<br /> Громада вибрала гетьмана —<br /> Преславного Лободу Івана,<br /> Лицаря старого,<br /> Брата військового.<br /> У труби затрубили,<br /> У дзвони задзвонили,<br /> Вдарили з гармати,<br /> Знаменами, бунчугами<br /> Гетьмана укрили.<br /> Гетьман старий ридає,<br /> До бога руки знімає,<br /> Три поклони покладає<br /> Великій громаді.<br /> І, мов дзвоном дзвонить,<br /> Говорить:<br /> "Спасибі вам, панове-молодці,<br /> Преславнії запорожці,<br /> За честь, за славу, за повагу,<br /> Що ви мені учинили,<br /> А ще б краще зробили,<br /> Якби замість старого<br /> Та обрали молодого<br /> Завзятого молодця,<br /> Преславного запорожця<br /> Павла Кравченка-Наливайка.<br /> Я стар чоловік, не здужаю встати,<br /> Буду йому пораду давати,<br /> По-батьківській научати,<br /> Як на ляха стати.<br /> Тепер прелютая година<br /> На нашій славній Україні.<br /> Не мені вас, братця,<br /> На ляха водити.<br /> Не мені тепер, старому,<br /> Булаву носити.<br /> Нехай носить Наливайко<br /> Козакам на славу,<br /> Щоб лякались вражі ляхи<br /> У своїй Варшаві".<br /> Громада чмелем загула,<br /> У дзвони задзвонили,<br /> Гармата заревла,<br /> І бунчугами вкрили<br /> Преславного запорожця<br /> Павла Кравченка-Наливайка.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
У перетику ходила<br /> По оріхи,<br /> Мірошника полюбила<br /> Для потіхи.<br /> Мельник меле, шеретує,<br /> Обернеться, поцілує<br /> Для потіхи.<br /> У перетику ходила<br /> По опеньки,<br /> Лимаренка полюбила,<br /> Молоденька.<br /> Лимар кичку зашиває,<br /> Мене горне, обнімає,<br /> Молоденьку.<br /> У перетику ходила<br /> Я по дрова<br /> Та бондаря полюбила,<br /> Чорноброва.<br /> Бондар відра набиває,<br /> Мене горне, пригортає,<br /> Чорноброву.<br /> Коли хочеш добре знати,<br /> Моя мати,<br /> Кого будеш попереду<br /> Зятем звати,<br /> Усіх, усіх, моя мамо,<br /> У неділеньку зятями<br /> Будеш звати.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
У неділеньку та ранесенько,<br /> Ще сонечко не зіходило,<br /> А я, молоденька,<br /> На шлях, на дорогу<br /> Невеселая виходила.<br /> Я виходила за гай на долину,<br /> Щоб не бачила мати,<br /> Мого молодого<br /> Чумака з дороги<br /> Зустрічати.<br /> Ой, зустрілась я<br /> За тими лозами<br /> Та з чумацькими возами:<br /> Ідуть його воли,<br /> Воли половії,<br /> Ідуть, ремиґають,<br /> А чумаченька мого молодого<br /> Коло воликів немає.<br /> Ой, копали йому в степу при дорозі<br /> Та притиками яму,<br /> Завернули його у тую рогожу<br /> Та й спустили Івана<br /> У ту яму глибокую<br /> На високій могилі.<br /> Ой, боже милий! милий, милосердий,<br /> А я так його любила.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Не тополю високую<br /> Вітер нагинає,<br /> Дівчинонька одинока<br /> Долю зневажає:<br /> "Бодай тобі, доле,<br /> У морі втопитись,<br /> Що не даєш мені й досі<br /> Ні з ким полюбитись.<br /> Як дівчата цілуються,<br /> Як їх обнімають<br /> І що тойді їм діється —<br /> Я й досі не знаю.<br /> І не знатиму. Ой мамо,<br /> Страшно дівувати,<br /> Увесь вік свій дівувати,<br /> Ні з ким не кохатись".<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Утоптала стежечку<br /> Через яр.<br /> Через гору, серденько,<br /> На базар.<br /> Продавала бублики<br /> Козакам,<br /> Вторговала, серденько,<br /> П'ятака.<br /> Я два шаги, два шаги<br /> Пропила,<br /> За копійку дудника<br /> Найняла.<br /> Заграй мені, дуднику,<br /> На дуду,<br /> Нехай своє лишенько<br /> Забуду.<br /> Отака я дівчина,<br /> Така я!<br /> Сватай мене, серденько,<br /> Вийду я.<br /> [Друга полонина 1848, Косарал]
* * *
І широкую долину,<br /> І високую могилу,<br /> І вечернюю годину,<br /> І що снилось-говорилось,<br /> Не забуду я.<br /> Та що з того? Не побрались,<br /> Розійшлися, мов не знались.<br /> А тим часом дорогії<br /> Літа тії молодії<br /> Марне пронеслись.<br /> Помарніли ми обоє —<br /> Я в неволі, ти вдовою,<br /> Не живем, а тілько ходим<br /> Та згадуєм тії годи,<br /> Як жили колись.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
На вгороді коло броду<br /> Барвінок не сходить.<br /> Чомусь дівчина до броду<br /> По воду не ходить.<br /> На вгороді коло тину<br /> Сохне на тичині<br /> Хміль зелений, не виходить<br /> Дівчина з хатини.<br /> На вгороді коло броду<br /> Верба похилилась.<br /> Зажурилась чорнобрива,<br /> Тяжко зажурилась.<br /> Плаче, плаче та ридає,<br /> Як рибонька б'ється…<br /> А над нею, молодою,<br /> Поганець сміється.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Якби мені, мамо, намисто,<br /> То пішла б я завтра на місто,<br /> А на місті, мамо, на місті<br /> Грає, мамо, музика троїста.<br /> А дівчата з парубками<br /> Лицяються. Мамо! Мамо!<br /> Безталанна я!<br /> Ой, піду я богу помолюся,<br /> Та піду я у найми наймуся,<br /> Та куплю я, мамо, черевики,<br /> Та найму я троїсті музики.<br /> Нехай люде не здивують,<br /> Як я, мамо, потанцюю.<br /> Доленько моя!<br /> Не дай мені вік дівувати,<br /> Коси мої плести-заплітати,<br /> Бровенята дома зносити,<br /> В самотині віку дожити.<br /> А поки я заробляю,<br /> Чорні брови полиняють.<br /> Безталанна я!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
"Не хочу я женитися,<br /> Не хочу я братись,<br /> Не хочу я у запічку<br /> Дітей годувати.<br /> Не хочу я, моя мати,<br /> За плугом ходити,<br /> Оксамитові жупани<br /> На ріллі носити.<br /> А піду я одружуся<br /> З моїм вірним другом,<br /> З славним батьком запорозьким<br /> Та з Великим Лугом.<br /> На Хортиці у матері<br /> Буду добре жити,<br /> У оксамиті ходити,<br /> Меди-вина пити".<br /> Пішов козак нерозумний<br /> Слави добувати,<br /> Осталася сиротою<br /> Старенькая мати.<br /> Ой згадала в неділеньку,<br /> Сідаючи їсти:<br /> "Нема мого сина Йвана,<br /> І немає вісти".<br /> Не через два, не три літа,<br /> Не через чотири<br /> Вернувся наш запорожець<br /> Як та хиря, хиря,<br /> Обідраний, облатаний,<br /> Калікою в хату.<br /> Оце тобі Запорожжя<br /> І сердешна мати.<br /> Нема кому привітати,<br /> Ні з ким пожуритись,<br /> Треба було б молодому,<br /> Треба б одружитись.<br /> Минулися молодії<br /> Веселії літа,<br /> Немає з ким остиглого<br /> Серденька нагріти.<br /> Нема кому зустрінути,<br /> Затопити хату,<br /> Нема кому води тії<br /> Каліці подати.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
ЧУМА
Чума з лопатою ходила,<br /> Та гробовища рила, рила,<br /> Та трупом, трупом начиняла<br /> І со святими не співала,<br /> Чи городом, чи то селом,<br /> Мете собі, як помелом.<br /> Весна. Садочки зацвіли,<br /> Неначе полотном укриті,<br /> Росою божою умиті,<br /> Біліють. Весело землі:<br /> Цвіте, красується цвітами,<br /> Садами темними, лугами.<br /> А люди біднії в селі,<br /> Неначе злякані ягнята,<br /> Позамикалися у хатах<br /> Та й мруть. По улицях воли<br /> Ревуть голодні, на городі<br /> Пасуться коні, не виходить<br /> Ніхто загнать, нагодувать,<br /> Неначе люди тії сплять.<br /> Заснули, добре, знать, заснули,<br /> Святу неділеньку забули,<br /> Бо дзвона вже давно не чуть.<br /> Сумують комини без диму,<br /> А за городами, за тином<br /> Могили чорнії ростуть.<br /> Під хатами поміж садами,<br /> Зашиті в шкуру і в смолі,<br /> Гробокопателі в селі<br /> Волочать трупи ланцюгами<br /> За царину — і засипають<br /> Без домовини; дні минають,<br /> Минають місяці,— село<br /> Навік замовкло, оніміло<br /> І кропивою поросло.<br /> Гробокопателі ходили,<br /> Та й ті під хатами лягли.<br /> Ніхто не вийшов вранці з хати,<br /> Щоб їх, сердешних, поховати,<br /> Під хатами і погнили.<br /> Мов оазис, в чистім полі<br /> Село зеленіє.<br /> Ніхто в його не заходить,<br /> Тілько вітер віє<br /> Та розносить жовте листя<br /> По жовтому полю.<br /> Довго воно зеленіло,<br /> Поки люди з поля<br /> Пожарище не пустили<br /> Та не запалили<br /> Села того зеленого.<br /> Згоріло, зотліло,<br /> Попіл вітром розмахало,<br /> І сліду не стало.<br /> Отаке-то людям горе<br /> Чума виробляла.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
І знов мені не привезла<br /> Нічого пошта з України…<br /> За грішнії, мабуть, діла<br /> Караюсь я в оцій пустині<br /> Сердитим богом. Не мені<br /> Про теє знать, за що караюсь,<br /> Та й знать не хочеться мені.<br /> А серце плаче, як згадаю<br /> Хоч невеселії случаї<br /> І невеселії ті дні,<br /> Що пронеслися надо мною<br /> В моїй Україні колись…<br /> Колись божились та клялись,<br /> Братались, сестрились зо мною,<br /> Поки, мов хмара, розійшлись<br /> Без сльоз, роси тії святої.<br /> І довелося знов мені<br /> Людей на старості… Ні, ні,<br /> Вони з холери повмирали;<br /> А то б хоч клаптик переслали<br /> Того паперу… ….<br /> Ой із журби та із жалю,<br /> Щоб не бачить, як читають<br /> Листи тії, погуляю,<br /> Погуляю понад морем<br /> Та розважу своє горе.<br /> Та Україну згадаю,<br /> Та пісеньку заспіваю.<br /> Люде скажуть, люде зрадять,<br /> А вона мене порадить,<br /> І порадить, і розважить,<br /> І правдоньку мені скаже.<br /> [Друга полонина 1848. Косарал]
* * *
В неволі, в самоті немає,<br /> Нема з ким серце поєднать.<br /> То сам собі оце шукаю<br /> Когось-то, з ним щоб розмовлять,<br /> Шукаю бога, а находжу<br /> Таке, що цур йому й казать.<br /> От що зробили з мене годи<br /> Та безталання; та ще й те,<br /> Що літечко моє святе<br /> Минуло хмарно, що немає<br /> Ніже єдиного случаю,<br /> Щоб до ладу було згадать.<br /> А душу треба розважать,<br /> Бо їй так хочеться, так просить<br /> Хоч слова тихого. Не чуть,<br /> І мов у полі сніг заносить<br /> Не охолонувший ще труп.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
"Ой, умер старий батько<br /> І старенькая мати,<br /> Та нема кому щирої<br /> Тії радоньки дати.<br /> Що мені на світі,<br /> Сироті, робити?<br /> Чи йти в люде жити,<br /> Чи дома журитись?<br /> Ой, піду я в гай зелений,<br /> Посаджу я руту.<br /> Якщо зійде моя рута,<br /> Остануся тута,<br /> Прийде милий в мою хату<br /> Хазяїнувати.<br /> А як же ні, то я піду<br /> Доленьку шукати".<br /> Посходила тая рута,<br /> В гаї зеленіє.<br /> А дівчина-сиротина<br /> У наймах марніє.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Не вернувся із походу<br /> Гусарин-москаль.<br /> Чого ж мені його шкода,<br /> Чого його жаль?<br /> Що на йому жупан куций,<br /> Що гусарин чорноусий,<br /> Що Машею звав?<br /> Ні, не того мені шкода;<br /> А марніє моя врода,<br /> Люде не беруть.<br /> А на улиці дівчата<br /> Насміхаються, прокляті,<br /> Гусаркою звуть.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
У Вільні, городі преславнім,<br /> Оце случилося недавно,<br /> Ще був тойді… От, як на те,<br /> Не вбгаю в віршу цього слова…<br /> Тойді здоровий-прездоровий<br /> Зробили з його лазарет,<br /> А бакалярів розігнали<br /> За те, що шапки не ламали<br /> У Острій брамі. Дурня знать<br /> По походу. Отже назвать,<br /> Єй-богу, я його не вмію,<br /> Того студента,— що ж нам діять?<br /> То синок був литовської<br /> Гордої графині.<br /> І хороше, і багате,<br /> І одна дитина,<br /> І училось не паничем,<br /> І шапку знімало<br /> В Острій брамі.<br /> Добре було,<br /> Та лихо спіткало!<br /> Улюбилося, сердешне,<br /> Було молодеє,<br /> У жидівку молодую<br /> Та й думало з нею,<br /> Щоб цього не знала мати,<br /> Звичайне, побратись,<br /> Бо не можна ради дати,<br /> Що то за проклята!<br /> Мов змальована сиділа<br /> До самої ночі<br /> Перед вікном і втирала<br /> Заплакані очі,<br /> Бо й вона таки любила;<br /> І страх як любила!<br /> Та на бульвар виходила<br /> І в школу ходила<br /> Усе з батьком, то й не можна<br /> Було ради дати.<br /> І банкір якийсь ізЛюбська<br /> Жидівочку сватав.<br /> Що тут на світі робити?<br /> Хоч іти топитись<br /> До Закрету, не хочеться<br /> Без жидівки жити<br /> Студентові. А жид старий<br /> Ніби теє знає,<br /> Дочку свою одиночу<br /> В хаті замикає,<br /> Як іде до лавок вранці,<br /> І найма сторожу,<br /> Стару Рухлю. Ні, небоже,<br /> Рухля не поможе.<br /> Уже де вона на світі<br /> Роман сей читала<br /> З шовковою драбинкою —<br /> І Рухля не знала.<br /> Може, сама догадалась.<br /> Тілько заходилась<br /> Та сплела й собі такую,<br /> І вночі спустилась<br /> До студента на улицю.<br /> І де б утікати,<br /> А вони — звичайне, діти —<br /> Любо ціловатись<br /> Коло воріт заходились.<br /> А жид ізнадвору,<br /> Мов скажений, вибігає<br /> З сокирою! Горе!<br /> Горе тобі, стара мати.<br /> Нема твого сина,<br /> На улиці валяється<br /> Убита дитина,<br /> Убитая жидовином.<br /> Горе тобі, мати.<br /> Жидівочка… де та сила<br /> Взялася в дитяти?<br /> Вихватила ту сокиру<br /> І батькові в груди<br /> Аж по обух вгородила.<br /> Отаке-то чудо<br /> У тім місті преславному,<br /> У тій Вільні сталось.<br /> Дивувались довго люди,<br /> Де вона сховалась,<br /> Жидівочка та гадюча,<br /> Що батька убила.<br /> А вона вночі любенько<br /> В Вілії втопилась,<br /> Бо найшли її в Закреті,<br /> Там і поховали.<br /> А графиня без дитини,<br /> Сердешна, осталась;<br /> Поїхала у Рим, кажуть,<br /> Та десь опинилась,<br /> Та з маркізом якимсь голим,<br /> Кажуть, одружилась.<br /> Може, й брешуть, бо, звичайне,<br /> На те вони люди:<br /> І вдовицю не забудуть,<br /> І тую осудять!<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Заступила чорна хмара<br /> Та білую хмару.<br /> Виступили з-за Лиману<br /> З турками татари.<br /> Із Полісся шляхта лізе,<br /> А гетьман-попович<br /> Із-за Дніпра напирає —<br /> Дурний Самойлович<br /> З Ромоданом. Мов та галич,<br /> Вкрили Україну<br /> Та й клюють єлико мога…<br /> А ти, Чигирине!<br /> А ти, старий Дорошенку,<br /> Запорозький брате!<br /> Нездужаєш чи боїшся<br /> На ворога стати?<br /> "Не боюсь я, отамани,<br /> Та жаль України.<br /> І заплакав Дорошенко,<br /> Як тая дитина! —<br /> Не розсиплем вражу силу,<br /> Не встану я знову!..<br /> Возьміть мої гетьманськії<br /> Клейноди, панове,<br /> Та однесіть москалеві:<br /> Нехай Москва знає,<br /> Що гетьмана Дорошенка<br /> На світі немає.<br /> А я, брати запорожці,<br /> Возьму собі рясу<br /> Та піду поклони бити<br /> В Межигор до Спаса".<br /> Задзвонили в усі дзвони,<br /> Гармата гримала,<br /> У дві лави задніпрянці<br /> З москалями стали<br /> Аж на милю — меж лавами<br /> Понесли клейноди…<br /> Годі тобі, Петре, пити<br /> Із Тясмина воду!<br /> Положили ті клейноди<br /> Попенкові в ноги.<br /> Іди, Петре, в Межигор'я<br /> Молитися богу.<br /> Не пустили Дорошенка,<br /> У рясі пізнали,<br /> Закували у кайдани,<br /> В Сосницю послали.<br /> А з Сосниці в Ярополче<br /> Віку доживати.<br /> Отак тобі довелося,<br /> Запорозький брате!..<br /> Виглянуло над Чигрином<br /> Сонце із-за хмари,<br /> Потягли в свої улуси<br /> З турками татаре.<br /> А ляхи з своїм Чарнецьким,<br /> З поганим Степаном,<br /> Запалили церкву божу.<br /> І кості Богдана,<br /> Й Тимошеві в Суботові<br /> Гарненько спалили<br /> Та й пішли собі у Польщу,<br /> Мов добре зробили.<br /> А москалі з Ромоданом<br /> В неділеньку рано<br /> Пішли собі з поповичем<br /> Шляхом Ромоданом.<br /> Мов орел той приборканий,<br /> Без крил та без волі,<br /> Знеміг славний Дорошенко,<br /> Сидячи в неволі,<br /> Та й умер з нудьги. Остило<br /> Волочить кайдани.<br /> І забули в Україні<br /> Славного гетьмана.<br /> Тільки ти, святий Ростовський<br /> Згадав у темниці<br /> Свого друга великого<br /> І звелів каплицю<br /> Над гетьманом змуровати<br /> І богу молитись<br /> За гетьмана, панахиду<br /> За Петра служити.<br /> І досі ще що рік божий,<br /> Як день той настане,<br /> Ідуть править панахиду<br /> Над нашим гетьманом<br /> В Ярополчі.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]<br /> * * *
Не додому вночі йдучи<br /> З куминої хати<br /> І не спати лягаючи,<br /> Згадай мене, брате.<br /> А як прийде нудьга в гості<br /> Та й на ніч засяде,<br /> Отойді мене, мій друже,<br /> Зови на пораду.<br /> Отойді згадай в пустині,<br /> Далеко над морем,<br /> Свого друга веселого,<br /> Як він горе боре.<br /> Як він, свої думи тії<br /> І серце убоге<br /> Заховавши, ходить собі,<br /> Та молиться богу,<br /> Та згадує Україну<br /> І тебе, мій друже;<br /> Та іноді й пожуриться —<br /> Звичайне, не дуже,<br /> А так тілько. Надворі, бач,<br /> Наступає свято…<br /> Тяжко його, друже-брате,<br /> Самому стрічати<br /> У пустині. Завтра рано<br /> Заревуть дзвіниці<br /> В Україні; завтра рано<br /> До церкви молитись<br /> Підуть люде… Завтра ж рано<br /> Завиє голодний<br /> Звір в пустині і повіє<br /> Ураган холодний.<br /> І занесе піском, снігом<br /> Курінь — мою хату.<br /> Отак мені доведеться<br /> Свято зустрічати!<br /> Що ж діяти? На те й лихо,<br /> Щоб з тим лихом битись.<br /> А ти, друже мій єдиний,<br /> Як маєш журитись,<br /> Прочитай оцю цидулу<br /> І знай, що на світі<br /> Тілько й тяжко, що в пустині<br /> У неволі жити;<br /> Та й там живуть, хоч погано,<br /> Що ж діяти маю?<br /> Треба б вмерти. Так надія,<br /> Брате, не вмирає.<br /> 1848, декабря 24, Косарал
* * *
Неначе степом чумаки<br /> Уосени верству проходять,<br /> Так і мене минають годи,<br /> А я й байдуже. Книжечки<br /> Мережаю та начиняю<br /> Таки віршами. Розважаю<br /> Дурную голову свою<br /> Та кайдани собі кую<br /> (Як ці добродії дознають).<br /> Та вже ж нехай хоч розіпнуть,<br /> А я без вірші не улежу.<br /> Уже два года промережав<br /> І третій в добрий час почну.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
СОТНИК
У Оглаві… Чи по знаку<br /> Кому цей Оглав білохатий?<br /> Троха лиш! Треба розказати,<br /> Щоб з жалю не зробить сміху.<br /> Од Борисполя недалеко,<br /> А буде так, як Борисполь,<br /> І досі ще стоїть любенько<br /> Рядок на вигоні тополь,<br /> Неначе з Оглава дівчата<br /> Ватагу вийшли виглядати.<br /> Та й стали. Буде вже давно —<br /> Отут, бувало, із-за тину<br /> Вилась квасоля по тичині,<br /> З оболонками вікно<br /> В садочок літом одчинялось,<br /> І хата, бачите, була<br /> За тином, сотникова хата.<br /> А сотник був собі багатий,<br /> То в його, знаєте, росло<br /> На божій харчі за дитину<br /> Чиєсь байстря. А може, й так<br /> Узяв собі старий козак<br /> Чию сирітку за дитину<br /> Та й доглядає в затишку,<br /> Як квіточку, чужу дочку.<br /> А сина (сотник був жонатий,<br /> Та жінка вмерла), сина дав<br /> У бурсу в Київ обучатись,<br /> А сам Настусю піджидав,<br /> Таки годованку, щоб з нею<br /> Собі зробитися ріднею;<br /> Не сина з нею поєднать,<br /> А забандюрилось старому<br /> Самому в дурнях побувать.<br /> А щоб не знать було нікому,<br /> То ще й не радився ні з ким,<br /> А тілько сам собі гадає…<br /> А жіночки… лихий їх знає!<br /> Уже сміялися над ним!<br /> Вони цю страву носом чують. …<br /> Сидить сотник на причілку<br /> Та думку гадає,<br /> А Настуся по садочку<br /> Пташкою літає.<br /> То посидить коло його,<br /> Руку поцілує,<br /> То усами страшенними<br /> Сивими пустує,<br /> Ну, звичайне, як дитина<br /> Пестує старого.<br /> А старому не до того,<br /> Іншого якогось,<br /> Гріховного пестування<br /> Старе тіло просить!..<br /> І пальцями старий сотник<br /> Настусині коси,<br /> Мов дві гадини великі,<br /> Докупи сплітає,<br /> То розплете та круг шиї<br /> Тричі обмотає!..<br /> А вона, моя голубка,<br /> Нічого не знає.<br /> Мов кошеня на припічку<br /> З старим котом грає…
Сотник<br /> Та одчепись, божевільна…<br /> Дивись лишень: коси,<br /> Мов русалка, розтріпала…<br /> А чому ти й досі<br /> Ніколи не вплетеш кісники<br /> Оті, що тітка привезла?..
Настуся<br /> Якби пустили на музики,<br /> То я б кісники заплела,<br /> Наділа б жовті черевики,<br /> Червону б юпку одягла,<br /> Заквітчала б барвінком коси…
Сотник<br /> Стривай, стривай, простоволоса!<br /> Дурненька, де б же ти взяла<br /> Того барвінку заквітчатись?
Настуся<br /> А коло тину! там такий<br /> Поріс зелений, та хрещатий,<br /> Та синій! Синій-голубий<br /> Зацвів…
Сотник<br /> Не будеш дівувати!
Настуся<br /> А що ж, умру хіба?
Сотник<br /> Ба ні,<br /> А снилось восени мені,<br /> Тойді, як щепи ми щепили,<br /> Як приймуться… мені приснилось,<br /> Як приймуться, то восени<br /> Ти вийдеш заміж.
Настуся<br /> Схаменись!! І щепи ваші поламаю…
Сотник<br /> І як барвінок зацвіте…
Настуся<br /> То я й барвінок позриваю.
Сотник<br /> А од весілля не втечеш!
Настуся<br /> Ба ні, втечу, та ще й заплачу!<br /> (Плаче).
Сотник<br /> Дурна ти, Насте, як я бачу,<br /> І посміяться не даси…<br /> Хіба не бачиш, я жартую.<br /> Піди лиш скрипку принеси<br /> Та з лиха гарно потанцюєш,<br /> А я заграю…
Настуся<br /> Добре, тату…<br /> (І веселенька шасть у хату).
Сотник<br /> Ні, трохи треба підождать.<br /> Воно б то так! та от що, брате:<br /> Літа не ждуть! літа летять,<br /> А думка проклята марою<br /> До серця так і приросла…<br /> А ти вже й скрипку принесла?<br /> Яку ж ми вчистимо з тобою?
Настуся<br /> Е, ні! стривайте, цур не грать.<br /> А то не буду й танцювать,<br /> Поки барвінку не нарву<br /> Та не заквітчаюсь. Я зараз!
Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку.
Сотник<br /> Отже одна вже й увірвалась.<br /> Стривай, і другу увірву…
Настуся<br /> (вертається заквітчана, співаючи)<br /> "Якби мені крила, крила Соколинії,<br /> Полетіла б я за милим,<br /> За дружиною.<br /> Полетіла б у діброву,<br /> У зелений гай,<br /> Полетіла б, чорноброва,<br /> За тихий Дунай".
Тим часом, як вона співає, у садочок входить молодий хлопець в солом'яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.
Петро. З тим днем, що сьогодня! Боже помагай!<br /> Настуся. Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!<br /> Сотник. А, видом видати, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?<br /> Петро. По волі, тату, та ще й богословом…<br /> Сотник. Ов!<br /> Настуся. Богословом?! Аж страшно!<br /> Сотник. Дурна, чого ти боїшся! (Підходить до сина, хрестить його і цілує). Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.<br /> Петро. Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею).<br /> Сотник (сам)<br /> І дарував же мені бог<br /> Таке дитя, такого сина!<br /> І богослов уже. Причина,<br /> Причина мудрая.<br /> (Задумується).<br /> Чого?<br /> Чого я думаю? У попи,<br /> А як не схоче, то на Січ,<br /> І там не згине вражий хлопець.<br /> Іти лиш в хату… От ще річ:<br /> Заставить треба богослова,<br /> Щоб дома байдиків не бив,<br /> Щоб він, гуляючи, навчив<br /> Настусю заповідь, щоб знову<br /> Не довелось дяка наймать,<br /> Як для покойної. А знаю,<br /> Без цього вже не повінчає<br /> Отець Хома… Піти сказать,<br /> А то забуду…<br /> (Іде в хату).<br /> Жить би, жить, хвалити бога,<br /> Кохатися в дітях,<br /> Так же ні: самому треба<br /> Себе одурити,<br /> Оженитися старому<br /> На такій дитині!<br /> Схаменися, не женися:<br /> І вона загине,<br /> І сам сивим посмішищем<br /> Будеш в своїй хаті,<br /> Будеш сам оте весілля<br /> Повік проклинати,<br /> Будеш плакать, і нікому<br /> Ті сльози старечі<br /> Буде втерти, не женися!<br /> І гич не до речі!<br /> Дивися: рай кругом тебе,<br /> І діти, як квіти;<br /> За що ж ти їх, молоденькі,<br /> Думаєш убити?<br /> Ні, старий мій чепуриться,<br /> Аж бридко дивиться!<br /> А Настуся з богословом<br /> Заповіді вчиться.<br /> Он дивіться: у садочок<br /> Вийшли погуляти,<br /> Удвох собі походжають,<br /> Мов ті голуб'ята.<br /> А старого нема дома,<br /> То їм своя воля<br /> Награтися. Дивітеся:<br /> Там коло тополі<br /> Стали собі та й дивляться<br /> Одно на другого.<br /> Отак ангели святії<br /> Дивляться на бога,<br /> Як вони одно на друге.
І Петрусь питає:
Петро<br /> Чом же ти оце, Настусю,<br /> Справді не читаєш?<br /> Настуся. А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.<br /> Петро. Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п'яту.<br /> Настуся. І п'ятої, і шостої, ніякої не хочу.<br /> Петро. То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!<br /> Настуся. Байдуже, нехай собі не вінчає.<br /> Петро. А зо мною?<br /> Настуся. І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..<br /> Петро. Та читай же, а то…<br /> Настуся. А то що ти зробиш?<br /> Петро. Поцілую, ось побачиш!<br /> Настуся. Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!<br /> Петро (цілує її і примовляє). Оце тобі раз! оце тобі два!<br /> А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.<br /> Настуся (пручається). Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.<br /> Петро. А! тепер і читать!<br /> Сотник (виходить з хати) Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?<br /> Петро і Настуся мовчки ідуть у хату.<br /> Сотник (сам)<br /> Навчилась, нічого сказать!<br /> Оце дитина! Ні, Настусю,<br /> Я коло тебе заходжуся<br /> Тепер, лебедонько, не так!<br /> Поки сто раз не поцілує,<br /> Й читать не хоче! А бурсак!<br /> Собачий сину, знаєш смак.<br /> Ось я тебе попомуштрую<br /> Не так, як в бурсі!.. Помелом!<br /> Щоб духу в хаті не було!<br /> Великий світ наш, не загинеш!<br /> Дивися, пся його личина!<br /> Оце-то так, що богослов!<br /> У батька краде! Добре, свату!<br /> Які-то стали люде злі!..<br /> А що-то діється у хаті?<br /> Там знову, знать, мої малі<br /> Читають… Треба розігнати.<br /> Отакі батьки на світі,<br /> Нащо вони дітям?<br /> На наругу перед богом.<br /> А шануйте, чтіте,<br /> Поважайте його, діти,<br /> Бо то батько сивий!<br /> Батько мудрий! Добре отим<br /> Сиротам щасливим,<br /> Що не мають отих батьків,<br /> То й не согрішають.
Настуся<br /> (вибігає заплакана з хати)<br /> Не дає і пообідать,<br /> В Київ проганяє.<br /> А боже мій милостивий,<br /> Що мені робити?<br /> Помандрую!<br /> (Дивиться в хату).<br /> Замірився!<br /> Ух! який сердитий!<br /> Та не вдарить… А я таки<br /> У Київ з Петрусем<br /> Помандрую, хоч що хочеш!<br /> Я не побоюся,<br /> Серед ночі помандрую…<br /> А відьма злякає?!<br /> Ні, не зляка.<br /> (Загляда знову).<br /> Сердешненький!<br /> Книжечки складає<br /> У торбину і бриль бере.<br /> Прощай, моє любе,<br /> Моє серце!.. Увечері?..<br /> За царину?.. Буду!<br /> Ранше буду! Ось на, лови!<br /> (Кидає через тин цвіток).<br /> Чуєш! дожидайся ж!<br /> Виходить сотник. Настуся співає.<br /> "Не ходи, не нуди, не залицяйся,<br /> Не сватай, не піду, не сподівайся".
Сотник<br /> А їй байдуже! мов не знає!<br /> Неначе та сорока скаче.<br /> Настусю! Чом же ти не плачеш?<br /> Адже ж Петруся вже немає.
Настуся<br /> Дивітеся, яка печаль!<br /> То й плачте, коли жаль…
Сотник<br /> Мені байдуже.<br /> Настуся<br /> А мені<br /> Ще байдужіше,— він не мій.<br /> А я вже заповіді знаю<br /> Усі до одної!
Сотник<br /> Усі?
Настуся<br /> Нехай хоч зараз сповідає<br /> Отець Хома ваш голосний!
Сотник<br /> А повінчаємось в неділю?
Настуся<br /> Авжеж! Так ми ще не говіли;<br /> Як одговіємось — тойді.
Сотник (цілує її)<br /> Моя голубко сизокрила!<br /> Моя ти ягідко!..<br /> (Танцює і приговорює).<br /> "У горох<br /> Вчотирьох<br /> Уночі ходила.<br /> Уночі<br /> Ходячи,<br /> Намисто згубила".
Настуся. Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що!<br /> Сотник. Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю. (Цілує її і йде).
Настуся<br /> Добре, добре, не ждатиму.<br /> Не ждатиму, не ждатиму,<br /> У свитину вдягатимусь.<br /> У намисто уберуся,<br /> Доганятиму Петруся.<br /> Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося. (Квітчається і співає).<br /> "Ой, піду я не берегом-лугом,<br /> Зустрінуся з несудженим другом.<br /> Здоров, здоров, несуджений друже!<br /> Любилися, та не побралися,<br /> Тілько жалю серцю набралися".<br /> Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку. (Виходить).<br /> Іде додому уночі<br /> П'яненький сотник, а йдучи<br /> Собі, веселий, розмовляє:<br /> "Нехай і наших люде знають!<br /> Нехай і сивий, і горбатий,<br /> А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!<br /> А ми!.." Насилу вліз у хату<br /> Та й ліг собі тихенько спати,<br /> Щоб Настю, бачте, не збудить<br /> Та сорома не наробить.<br /> Уже й Достойно оддзвонили,<br /> Уже додому люде йдуть,<br /> Не йде Настусенька, не чуть.<br /> Насилу сотника збудили<br /> Та розказали: так і так!<br /> Перехрестився неборак,<br /> Коня найкращого сідлає<br /> І скаче в Київ. В Броварях<br /> Уже повінчана гуляє<br /> Його Настуся молода!<br /> Вернувся сотник мій додому,<br /> Три дні, три ночі не вставав,<br /> Нікому й слова не сказав<br /> І не пожалувавсь нікому. … …<br /> Турбується, заробляє,<br /> А того не знає,<br /> Що на старість одуріє<br /> І все занехаїть.<br /> Отак тепер і з сотником<br /> З дурним моїм сталось:<br /> Розігнав дітей по світу,<br /> А добро осталось,<br /> Немає з ким поділити.<br /> Довелось самому<br /> Розкидати, розточити,<br /> І добра нікому<br /> Не зробити ні на шеляг,<br /> І притчею стати<br /> Добрим людям, і охати<br /> У холодній хаті<br /> Під кожухом, і нікому<br /> Хату затопити<br /> І вимести… по смітнику<br /> Ходити, нудити,<br /> Поки пугач над стріхою<br /> В вікно не завиє,<br /> А наймичка холодного<br /> Трупу не накриє<br /> Кожушиною старою,<br /> А ключ од комори<br /> Із-за пояса украде…<br /> Отаке-то горе<br /> Із сотником оце сталось.<br /> Не минуло году,<br /> Як Настусеньки не стало,<br /> А вже на городі<br /> Не осталося нічого,<br /> Свині та телята<br /> Уже бродять… А барвінок!<br /> Барвінок хрещатий!<br /> Притоптаний, коло тину<br /> Засихає, в'яне!<br /> А сам сотник у кожусі,<br /> Одутлий, поганий,<br /> Коло клуні походжає.<br /> І стоги не вкриті,<br /> І покої не мазані,<br /> І сволок не митий,<br /> І челяді нема дома,<br /> Й худоби немає,<br /> А наймичка задрипана,<br /> Та й та помикає<br /> Старим паном… Так і треба:<br /> Не розганяй діток,<br /> Сивий дурню! Недовго жив<br /> На свій заробіток<br /> П'яний сотник. Ще минуло<br /> Літо коло світа,<br /> А восени на улиці<br /> Сотника убито!<br /> А може, вмер неборака,<br /> Од шинкарки йдучи?<br /> Байдуже кому питати.<br /> Забрали й онучі<br /> Добрі люди, а самого<br /> Гарно поховали<br /> У леваді. І хрестика<br /> Над ним не вкопали.<br /> Аж жаль його: був багатий,<br /> І рідня, і діти<br /> Єсть у його, а нікому<br /> Хрест постановити.<br /> Умер сотник, і покої<br /> Згнили, повалялись,<br /> Все пропало, погинуло.<br /> Тілько і остались,<br /> Що тополі на вигоні —<br /> Стоять, мов дівчата<br /> Вийшли з Оглава ватагу<br /> З поля виглядати.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
За сонцем хмаронька пливе,<br /> Червоні поли розстилає<br /> І сонце спатоньки зове<br /> У синє море: покриває<br /> Рожевою пеленою,<br /> Мов мати дитину.<br /> Очам любо. Годиночку,<br /> Малую годину<br /> Ніби серце одпочине,<br /> З богом заговорить…<br /> А туман, неначе ворог,<br /> Закриває море<br /> І хмароньку рожевую,<br /> І тьму за собою<br /> Розстилає туман сивий,<br /> І тьмою німою<br /> Оповиє тобі душу,<br /> Й не знаєш, де дітись,<br /> І ждеш ного, того світу,<br /> Мов матері діти.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Як маю я журитися,<br /> Докучати людям,<br /> Піду собі світ за очі —<br /> Що буде, те й буде.<br /> Найду долю — одружуся,<br /> Не найду — втоплюся,<br /> Та не продамся нікому,<br /> В найми не наймуся.<br /> Пішов же я світ за очі,<br /> Доля заховалась;<br /> А воленьку люде добрі<br /> І не торговали,<br /> А без торгу закинули<br /> В далеку неволю…<br /> Щоб не росло таке зілля<br /> На нашому полю.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Нащо мені женитися?<br /> Нащо мені братись?<br /> Будуть з мене, молодого,<br /> Козаки сміятись.<br /> Оженився, вони скажуть,<br /> Голодний і голий,<br /> Занапастив, нерозумний,<br /> Молодую волю.<br /> Воно й правда. Що ж діяти?<br /> Навчіть мене, люде,<br /> Іти хіба до вас в найми?<br /> Чи до ладу буде?<br /> Ні, не буду чужі воли<br /> Пасти, заганяти;<br /> Не буду я в чужій хаті<br /> Тещу поважати.<br /> А буду я красоватись<br /> В голубім жупані<br /> На конику вороному<br /> Перед козаками.<br /> Найду собі чорнобривку<br /> В степу при долині —<br /> Високую могилоньку<br /> На тій Україні.<br /> На весілля товариство<br /> Вийде погуляти<br /> Та винесе самопали,<br /> Викотить гармату.<br /> Як понесуть товариша<br /> В новую світлицю,<br /> Загомонять самопали,<br /> Гукнуть гаківниці.<br /> Як положать отамана<br /> В новій хаті спати,<br /> Заголосить, як та мати,<br /> Голосна гармата.<br /> Гукатиме, кричатиме<br /> Не одну годину.<br /> І рознесе тую славу<br /> По всій Україні.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Ой, крикнули сірії гуси<br /> В яру на ставу;<br /> Стала слава на все село<br /> Про тую вдову.<br /> Не так слава, не так слава,<br /> Як той поговір,<br /> Що заїздив козак з Січі<br /> До вдови на двір.<br /> "Вечеряли у світлиці,<br /> Мед-вино пили<br /> І в кімнаті на кроваті<br /> Спочити лягли".<br /> Не минула слава тая,<br /> Немарне пішла:<br /> Удовиця у М'ясниці<br /> Сина привела.<br /> Вигодувала малого,<br /> До школи дала.<br /> А із школи його взявши,<br /> Коня купила,<br /> А коня йому купивши,<br /> Сідельце сама<br /> Самим шовком вишивала,<br /> Златом окула,<br /> Одягла його в червоний<br /> В жупан дорогий,<br /> Посадила на коника…<br /> "Гляньте, вороги!<br /> Подивітесь!" Та й повела<br /> Коня вздовж села.<br /> Та й привела до обозу;<br /> В військо оддала…<br /> А сама на прощу в Київ,<br /> В черниці пішла.<br /> [Перша полонина 1849, Косарал]
* * *
"Якби тобі довелося<br /> В нас попанувати,<br /> То знав би ти, пане-брате,<br /> Як їх називати,<br /> Отих твоїх безталанних<br /> Дівчаток накритих.<br /> А то верзе бісизна-що<br /> Та й думає: "Ми-то!<br /> Ми-то людям покажемо<br /> Оцих безталанних<br /> Та навчимо шануватись<br /> Паничів поганих!"<br /> Шкода й праці! Поки села,<br /> Поки пани в селах,<br /> Будуть собі тинятися<br /> Покритки веселі<br /> По шиночках з москалями,<br /> І не турбуйсь, брате".<br /> "Добре,— кажу.— А все-таки<br /> Невеличку нате,<br /> Оцю одну, останнюю.<br /> Слухайте ж, панята.<br /> Дівчата на луці гребли,<br /> А парубки копиці клали,<br /> Та, знай, на сонце позирали,<br /> Та нісенітницю верзли.<br /> Звичайне, хлопці. А дівчата,<br /> Мов ті сороки, цокотали<br /> Та до криниці учащали<br /> У яр погуляти.<br /> Найкращая з всього села<br /> Давненько вже у яр пішла,<br /> Узявши глечик; та й немає,<br /> А лановий і не шукає,<br /> Мов і не бачить. Не новий<br /> Оцей лукавий лановий.<br /> Стара собака, та ще й бита.<br /> У балці стало щось кричать,<br /> Побігли хлопці рятовать.<br /> Аж там панич несамовитий,<br /> Недоліток, таке творить,<br /> Сердешну дівчину мордує.<br /> Сердешна дівчина кричить.<br /> Прибігли хлопці, не рятують —<br /> Бояться пана. А один,<br /> Щонаймолодший, озирнувшись,<br /> Та вилами пана<br /> І просадив, мов ту жабу.<br /> Застогнав поганець<br /> Та й опрігся. Порадились,<br /> Дали в город знати;<br /> Суд наїхав, подивились,<br /> Попились завзято<br /> Судовики. Закували<br /> Хлопця молодого<br /> Та в тюрму захвасували…<br /> Та й більше нічого.<br /> На верствовім шляху в полі<br /> Корчма під вербою<br /> Стоїть собі в холодочку,<br /> А попід корчмою<br /> Сидять в путах арестанти.<br /> Трохи одпочити<br /> Позволено бідолагам<br /> Та води напитись.<br /> Сидять собі, розмовляють,<br /> А дехто й куняв.<br /> А з-за гори поїжджане<br /> На шлях виїжджають,<br /> Аж три тройки. І, звичайне,<br /> Коло корчми стали —<br /> Дати коням одпочити,<br /> Та й дружки пристали<br /> Співаючи. Отож стали,<br /> Молодая встала,<br /> Взяла кварту оковити<br /> Та й почастувала<br /> Сердешного невольника<br /> І його сторожу.<br /> Коли дивиться, погляне…<br /> Боже! милий боже!<br /> Меж невольниками в путах<br /> Той самий єдиний<br /> Її месник безталанний —<br /> Несе з України<br /> Аж у Сибір ланцюг-пута…<br /> А ти будеш тута<br /> У розкоші і не будеш<br /> Ні знати, ні чути<br /> Його плачу вседневного…<br /> Не почастувала<br /> Свого месника святого<br /> І не привітала,<br /> Тілько глянула на його…<br /> Та й більше нічого.<br /> Попереду поїжджане<br /> Рушили в дорогу,<br /> А за ними й невольники<br /> Побрязкали путом<br /> Понад шляхом. І нікого<br /> Не видно, не чути<br /> Коло корчми, одна собі<br /> Поки що осталась<br /> З шинкаркою; кругом неї<br /> Димом розстилалась<br /> В полі курява. І смерклось.<br /> І вік не великий,<br /> Не тілько день. На хуторі<br /> Танці та музики —<br /> Аж до півночі. Придане<br /> Постіль пішли слати<br /> У комору, а молода<br /> Вийшла мовчки з хати,<br /> Та й пропала. Скрізь шукали,<br /> До світу шукали,<br /> Та не найшли. Де ж поділась?<br /> Де? Помандрувала<br /> За невольником убогим<br /> У Сибір… Та й годі.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Заросли шляхи тернами<br /> На тую країну,<br /> Мабуть, я її навіки,<br /> Навіки покинув.<br /> Мабуть, мені не вернутись<br /> Ніколи додому?<br /> Мабуть, мені доведеться<br /> Читати самому<br /> Оці думи? Боже милий!<br /> Тяжко мені жити!<br /> Маю серце широкеє —<br /> Ні з ким поділити!<br /> Не дав єси мені долі,<br /> Молодої долі!<br /> Не давав єси ніколи,<br /> Ніколи! ніколи!<br /> Не дав серця молодого<br /> З тим серцем дівочим<br /> Поєднати! Минулися<br /> Мої дні і ночі<br /> Без радості, молодії!<br /> Так собі минули<br /> На чужині. Не найшлося<br /> З ким серцем ділитись,<br /> А тепер не маю навіть<br /> З ким поговорити!<br /> Тяжко мені, боже милий,<br /> Носити самому<br /> Оці думи. І не ділить<br /> Ні з ким,— і нікому<br /> Не сказать святого слова,<br /> І душу убогу<br /> Не радовать, і не корить<br /> Чоловіка злого, І умерти!..<br /> О, господи!<br /> Дай мені хоч глянуть<br /> На народ отой убитий,<br /> На тую Украйну!<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Зацвіла в долині<br /> Червона калина,<br /> Ніби засміялась<br /> Дівчина-дитина.<br /> Любо, любо стало,<br /> Пташечка зраділа<br /> І защебетала.<br /> Почула дівчина<br /> І в білій свитині<br /> З біленької хати<br /> Вийшла погуляти<br /> У гай на долину.<br /> І вийшов до неї<br /> З зеленого гаю<br /> Козак молоденький;<br /> Цілує, вітає,<br /> І йдуть по долині,<br /> І йдучи співають.<br /> Як діточок двоє,<br /> Під тую калину<br /> Прийшли, посідали<br /> І поцілувались.<br /> Якого ж ми раю<br /> У бога благаєм?<br /> Ран у серце лізе,<br /> А ми в церкву лізем,<br /> Заплющивши очі,<br /> Такого не хочем.<br /> Сказав би я правду,<br /> Та що з неї буде?<br /> Самому завадить,<br /> А попам та людям<br /> Однаково буде.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
У нашім раї на землі<br /> Нічого кращого немає,<br /> Як тая мати молодая<br /> З своїм дитяточком малим.<br /> Бувая, іноді дивлюся,<br /> Дивуюсь дивом, і печаль<br /> Охватить душу; стане жаль<br /> Мені її, і зажурюся,<br /> І перед нею помолюся,<br /> Мов перед образом святим<br /> Тієї матері святої,<br /> Що в мир наш бога принесла…<br /> Тепер їй любо, любо жити.<br /> Вона серед ночі встає,<br /> І стереже добро своє,<br /> І дожидає того світу,<br /> Щоб знов на його надивитись,<br /> Наговоритись. — Це моє!<br /> Моє! — І дивиться на його,<br /> І молиться за його богу,<br /> І йде на улицю гулять<br /> Гордіше самої цариці.<br /> Щоб людям, бачте, показать<br /> Своє добро. — А подивіться!<br /> Моє найкраще над всіми! —<br /> І ненароком інший гляне.<br /> Весела, рада, боже мій!<br /> Несе додому свого Йвана.<br /> І їй здається, все село<br /> Весь день дивилося на його,<br /> Що тілько й дива там було,<br /> А більше не було нічого.<br /> Щасливая!..<br /> Літа минають.<br /> Потроху діти виростають,<br /> І виросли, і розійшлись<br /> На заробітки, в москалі.<br /> І ти осталася, небого.<br /> І не осталося нікого<br /> З тобою дома. Наготи<br /> Старої нічим одягти<br /> І витопить зимою хату.<br /> А ти нездужаєш і встати,<br /> Щоб хоч огонь той розвести.<br /> В холодній молишся оселі<br /> За їх, за діточок.<br /> А ти,<br /> Великомученице! Села<br /> Минаєш, плачучи, вночі.<br /> І полем-степом ідучи,<br /> Свого ти сина закриваєш.<br /> Бо й пташка іноді пізнає<br /> І защебече: — Он байстря<br /> Несе покритка на базар.<br /> Безталанная! Де ділась<br /> Краса твоя тая,<br /> Що всі люде дивувались?<br /> Пропала, немає!<br /> Все забрала дитиночка<br /> І вигнала з хати,<br /> І вийшла ти за царину,<br /> З хреста ніби знята.<br /> Старці тебе цураються,<br /> Мов тії прокази.<br /> А воно таке маленьке,<br /> Воно ще й не лазить.<br /> І коли-то воно буде<br /> Гратись і промовить<br /> Слово мамо. Великеє,<br /> Найкращеє слово!<br /> Ти зрадієш; і розкажеш<br /> Дитині правдиво<br /> Про панича лукавого,<br /> І будеш щаслива.<br /> Та не довго. Бо не дійде<br /> До зросту дитина,<br /> Піде собі сліпця водить,<br /> А тебе покине<br /> Калікою на розпутті,<br /> Щоб собак дражнила,<br /> Та ще й вилає. За те, бач,<br /> Що на світ родила.<br /> І за те ще, що так тяжко<br /> Дитину любила.<br /> І любитимеш, небого,<br /> Поки не загинеш<br /> Межи псами, на морозі<br /> Де-небудь під тином.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
На Великдень, на соломі<br /> Против сонця, діти<br /> Грались собі крашанками<br /> Та й стали хвалитись<br /> Обновами. Тому к святкам<br /> З лиштвою пошили<br /> Сорочечку. А тій стьожку,<br /> Тій стрічку купили.<br /> Кому шапочку смушеву,<br /> Чобітки шкапові,<br /> Кому свитку. Одна тілько<br /> Сидить без обнови<br /> Сиріточка, рученята<br /> Сховавши в рукава.<br /> — Мені мати куповала.<br /> — Мені батько справив.<br /> — А мені хрещена мати<br /> Лиштву вишивала.<br /> — А я в попа обідала,<br /> Сирітка сказала.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Було, роблю що, чи гуляю,<br /> Чи богу молюся,<br /> Усе думаю про його<br /> І чогось боюся.<br /> Дурна була, молодая,<br /> Я все виглядала,<br /> Чи не шле за рушниками…<br /> І не сподівалась,<br /> Що він мене, дурну, дурить.<br /> А серце боліло,<br /> Ніби знало, що так буде,<br /> Сказати не вміло.<br /> А якби було сказало,<br /> То я б не любила,<br /> Може, була б до криниці<br /> У гай не ходила,<br /> А то вранці і ввечері<br /> Ходила, гуляла…<br /> Доходилась — осталася,<br /> Навіки осталась<br /> Дівувати. Тяжко мені<br /> У матері в хаті<br /> Старітися. А своєї<br /> Вже хати не мати!<br /> А ще й досі, чи роблю що,<br /> Чи то так гуляю,<br /> Усе думаю про його,<br /> І сама не знаю,<br /> Чого думаю! Чого я<br /> У той гай ходила?<br /> І за що його так довго,<br /> Так тяжко любила!<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Буває, іноді старий<br /> Не знає сам, чого зрадіє,<br /> Неначе стане молодий,<br /> І заспіває… як уміє.<br /> І стане ясно перед ним<br /> Надія ангелом святим,<br /> І зоря, молодость його,<br /> Витає весело над ним.<br /> Що ж се зробилося з старим,<br /> Чого зрадів оце? Того,<br /> Що, бачите, старий подумав<br /> Добро якесь комусь зробить.<br /> А що ж, як зробить? Добре жить<br /> Тому, чия душа і дума<br /> Добро навчилася любить!<br /> Не раз такому любо стане,<br /> Не раз барвінком зацвіте.<br /> Отак, буває, в темну яму<br /> Святеє сонечко загляне,<br /> І в темній ямі, як на те,<br /> Зелена травка поросте.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Хіба самому написать<br /> Таки посланіє до себе<br /> Та все дочиста розказать,<br /> Усе, що треба, що й не треба.<br /> А то не діждешся його,<br /> Того писанія святого,<br /> Святої правди ні од кого,<br /> Та й ждать не маю од кого,<br /> Бо вже б, здавалося, пора:<br /> Либонь, уже десяте літо,<br /> Як людям дав я "Кобзаря",<br /> А їм неначе рот зашито,<br /> Ніхто й не гавкне, не лайне,<br /> Неначе й не було мене.<br /> Не похвали собі, громадо! —<br /> Без неї, може, обійдусь,<br /> А ради жду собі, поради!<br /> Та, мабуть, в яму перейду<br /> Із москалів, а не діждусь!<br /> Мені, було, аж серце мліло,<br /> Мій боже милий! як хотілось,<br /> Щоб хто-небудь мені сказав<br /> Хоч слово мудре; щоб я знав,<br /> Для кого я пишу? для чого?<br /> За що я Вкраїну люблю?<br /> Чи варт вона огня святого?..<br /> Бо хоч зостаріюсь затого,<br /> А ще не знаю, що роблю.<br /> Пишу собі, щоб не міняти<br /> Часа святого так на так,<br /> Та іноді старий козак<br /> Верзеться грішному, усатий,<br /> З своєю волею мені<br /> На чорнім вороні-коні!<br /> А більш нічого я не знаю,<br /> Хоч я за це і пропадаю<br /> Тепер в далекій стороні.<br /> Чи доля так оце зробила?<br /> Чи мати богу не молилась,<br /> Як понесла мене? Що я —<br /> Неначе лютая змія<br /> Розтоптана в степу здихає,<br /> Захода сонця дожидає.<br /> Отак-то я тепер терплю<br /> Та смерть із степу виглядаю,<br /> А за що, єй-богу, не знаю!<br /> А все-таки її люблю,<br /> Мою Україну широку,<br /> Хоч я по їй і одинокий<br /> (Бо, бачте, пари не найшов)<br /> Аж до погибелі дійшов.<br /> Нічого, друже, не журися!<br /> В дулевину себе закуй,<br /> Гарненько богу помолися,<br /> А на громаду хоч наплюй!<br /> Вона — капуста головата.<br /> А втім, як знаєш, пане-брате,<br /> Не дурень, сам собі міркуй.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Дурні та гордії ми люди<br /> На всіх шляхах, по всій усюді,<br /> А хвалимось, що ось-то ми<br /> І над землею, і водою<br /> І од палат та до тюрми<br /> Усе царі, а над собою<br /> Аж деспоти — такі царі,<br /> І на престолі і в неволі.<br /> І все то те по добрій волі,<br /> По волі розуму горить,<br /> Як той маяк у синім морі,<br /> Чи те… в житейськім. Само так<br /> У нас у костяній коморі<br /> Горить розумний той маяк,<br /> А ми оливи наливаєм<br /> Та байдуже собі співаєм —<br /> Чи то в годину, чи в напасть.<br /> Орли, орли ви сизокрилі,<br /> Поки вам лихо не приснилось,<br /> Хоч невеличке, хоч на час!<br /> А там — під лавою в шиночку<br /> Сховаєтесь у холодочку.<br /> Огонь небесний той погас,<br /> І в тую костяну комору<br /> Полізли свині ізнадвору,<br /> Мов у калюжу, та й сопуть.<br /> І добре роблять, що кують<br /> На руки добрії кайдани<br /> Та чарки в руки не дають<br /> Або ножа, а то 6 зарані<br /> Гарненько з лиха б напились,<br /> А потім з жалю заридали<br /> Та батька, матір прокляли<br /> І тих, що до хреста держали.<br /> А потім ніж — і потекла<br /> Свиняча кров, як та смола,<br /> З печінок ваших поросячих.<br /> А потім…<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
І золотої й дорогої<br /> Мені, щоб знали ни, ве жаль<br /> Моєї долі молодої:<br /> А іноді така печаль<br /> Оступить душу, аж заплачу.<br /> А ще до того, як побачу<br /> Малого хлопчика в селі.<br /> Мов одірвалось од гіллі,<br /> Одно-однісіньке під тином<br /> Сидить собі в старій ряднині.<br /> Мені здається, що се я,<br /> Що це ж та молодість моя.<br /> Мені здається, що ніколи<br /> Воно не бачитиме волі,<br /> Святої воленьки. Що так<br /> Даремне, марне пролетять<br /> Його найкращії літа,<br /> Що він не знатиме, де дітись<br /> На сім широкім вольнім світі,<br /> І піде в найми, і колись,<br /> Щоб він не плакав, не журивсь,<br /> Щоб він де-небудь прихиливсь,<br /> То оддадуть у москалі.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Ми вкупочці колись росли,<br /> Маленькими собі любились,<br /> А матері на нас дивились<br /> Та говорили, що колись<br /> Одружимо їх. Не вгадали.<br /> Старі зарані повмирали,<br /> А ми малими розійшлись<br /> Та вже й не сходились ніколи.<br /> Мене по волі і неволі<br /> Носило всюди. Принесло<br /> На старість ледве і додому.<br /> Веселеє колись село<br /> Чомусь тепер мені, старому,<br /> Здавалось темним і німим,<br /> Таким, як я тепер, старим.<br /> І бачиться, в селі убогім<br /> (Мені так бачиться) нічого<br /> Не виросло і не згнило,<br /> Таке собі, як і було.<br /> І яр, і поле, і тополі,<br /> І над криницею верба,<br /> Нагнулася, як та журба<br /> Далеко в самотній неволі.<br /> Ставок, гребелька, і вітряк<br /> З-за гаю крилами махає.<br /> І дуб зелений, мов козак<br /> Із гаю вийшов та й гуляє<br /> Попід горою; по горі<br /> Садочок темний, а в садочку<br /> Лежать собі у холодочку,<br /> Мов у раю, мої старі.<br /> Хрести дубові посхилялись,<br /> Слова дощем позамивались…<br /> І не дощем, і не слова<br /> Гладесенько Сатурн стирає…<br /> Нехай з святими спочивають<br /> Мої старі… "Чи жива<br /> Ота Оксаночка?" — питаю<br /> У брата тихо я. "Яка?"<br /> "Ота маленька, кучерява,<br /> Що з нами гралася колись.<br /> Чого ж ти, брате, зажуривсь?"<br /> "Я не журюсь. Помандрувала<br /> Ота Оксаночка в поход<br /> За москалями та й пропала.<br /> Вернулась, правда, через год,<br /> Та що з того. З байстрям вернулась.<br /> Острижена. Було, вночі<br /> Сидить під тином, мов зозуля,<br /> Та кукає; або кричить,<br /> Або тихесенько співає<br /> Та ніби коси розплітає.<br /> А потім знов кудись пішла,<br /> Ніхто не знає, де поділась,<br /> Занапастилась, одуріла.<br /> А що за дівчина була,<br /> Так так що краля! і не вбога,<br /> Та талану господь не дав…"<br /> А може, й дав, та хтось украв,<br /> І одурив святого бога.<br /> [Перша половина 1849, Косарал]
* * *
Готово! Парус розпустили,<br /> Посунули по синій хвилі<br /> Помеж кугою в Сирдар'ю<br /> Байдару та баркас чималий.<br /> Прощай, убогий Косарале.<br /> Нудьгу заклятую мою<br /> Ти розважав-таки два літа.<br /> Спасибі, друже; похвались,<br /> Що люде і тебе знайшли<br /> І знали, що з тебе зробити.<br /> Прощай же, друже! Ні хвали,<br /> Ані ганьби я не сплітаю<br /> Твоїй пустині; в іншім краю,<br /> Не знаю, може, й нагадаю<br /> Нудьгу колишнюю колись!<br /> [Друга половина 1849, Косарал]
* * *
Ми восени таки похожі<br /> Хоч капельку на образ божий,<br /> Звичайне, що не всі, а так,<br /> Хоч деякі.<br /> Крутий байрак,<br /> Неначе циган чорний, голий,<br /> В діброві вбитий або спить.<br /> А по долині, по роздоллі<br /> Із степу перекотиполе<br /> Рудим ягняточком біжить<br /> До річечки собі напитись.<br /> А річечка його взяла<br /> Та в Дніпр широкий понесла,<br /> А Дніпр у море, на край світа<br /> Билину море покотило<br /> Та й кинуло на чужині.<br /> І жаль тобі її стане,<br /> Малої билини.<br /> Підеш собі, зажурившись,<br /> Гаєм по долині;<br /> Гай шепоче, гнуться лози<br /> В яру при дорозі,<br /> Думи душу осідають,<br /> І капають сльози.<br /> І хочеться сповідатись,<br /> Серце розповити,<br /> І хочеться… Боже милий!<br /> Як хочеться жити,<br /> І любити твою правду,<br /> І весь світ обняти!<br /> Благо тобі, друже-брате,<br /> Як є в тебе хата.<br /> Благо тобі, як у хаті<br /> Є з ким розмовляти.<br /> Хоч дитина немовляща,<br /> І воно вгадав<br /> Твої думи веселії…<br /> Сам бог розмовляє<br /> Непорочними устами.<br /> А тобі, мій одинокий,<br /> Мій друже єдиний,<br /> Горе тобі на чужині<br /> Та на самотині.<br /> Хто з тобою заговорить,<br /> Привітає, гляне?..<br /> Кругом тебе простяглася<br /> Трупом бездиханним<br /> Помарнілая пустиня,<br /> Кинутая богом.<br /> [Друга половина 1849, Косарал]
* * *
Лічу в неволі дні і ночі,<br /> І лік забуваю.<br /> О господи, як то тяжко<br /> Тії дні минають.<br /> А літа пливуть меж ними,<br /> Пливуть собі стиха,<br /> Забирають за собою<br /> І добро і лихо!<br /> Забирають, не вертають<br /> Ніколи нічого!<br /> І не благай, бо пропаде<br /> Молитва за богом.<br /> І четвертий рік минає<br /> Тихенько, поволі,<br /> І четверту начинаю<br /> Книжечку в неволі<br /> Мережати,— змережаю<br /> Кров'ю та сльозами<br /> Моє горе на чужині,<br /> Бо горе словами<br /> Не розкажеться нікому<br /> Ніколи, ніколи,<br /> Нігде на світі! Нема слов<br /> В далекій неволі!<br /> Немає слов, немає сльоз,<br /> Немає нічого.<br /> Нема навіть кругом тебе<br /> Великого бога!<br /> Нема на що подивитись,<br /> З ким поговорити.<br /> Жить не хочеться на світі,<br /> А сам мусиш жити.<br /> Мушу, мушу, а для чого?<br /> Щоб не губить душу?<br /> Не варт вона того жалю…<br /> Ось для чого мушу<br /> Жить на світі, волочити<br /> В неволі кайдани!<br /> Може, ще я подивлюся<br /> На мою Украйну…<br /> Може, ще я поділюся<br /> Словами-сльозами<br /> З дібровами зеленими!<br /> З темними лугами!<br /> Бо немає в мене роду<br /> На всій Україні,<br /> Та все-таки не ті люде,<br /> Що на цій чужині!<br /> Гуляв би я понад Дніпром<br /> По веселих селах<br /> Та співав би свої думи,<br /> Тихі, невеселі.<br /> Дай дожити, подивитись,<br /> О боже мій милий!<br /> На лани тії зелені<br /> І тії могили!<br /> А не даси, то донеси<br /> На мою країну<br /> Мої сльози; бо я, боже!<br /> Я за неї гину!<br /> Може, мені на чужині<br /> Лежать легше буде,<br /> Як іноді в Україні<br /> Згадувати будуть!<br /> Донеси ж, мій боже милий!<br /> Або хоч надію<br /> Пошли в душу… бо нічого,<br /> Нічого не вдію<br /> Убогою головою,<br /> Бо серце холоне,<br /> Як подумаю, що, може,<br /> Мене похоронять<br /> На чужині,— і ці думи<br /> Зо мною сховають!..<br /> І мене на Україні<br /> Ніхто не згадає!<br /> А може, тихо за літами<br /> Мої мережані сльозами<br /> І долетять коли-небудь<br /> На Україну… і падуть,<br /> Неначе роси над землею,<br /> На щире серце молодеє<br /> Сльозами тихо упадуть!<br /> І покиває головою,<br /> І буде плакати зо мною,<br /> І, може, господи, мене<br /> В своїй молитві пом'яне!<br /> Нехай як буде, так і буде.<br /> Чи то плисти, чи то брести,<br /> Хоч доведеться розп'ястись!<br /> А я таки мережать буду<br /> Тихенько білії листи.<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
Лічу в неволі дні і ночі,<br /> І лік забуваю.<br /> О господи, як то тяжко<br /> Тії дні минають.<br /> А літа пливуть за ними,<br /> Пливуть собі стиха,<br /> Забирають за собою<br /> І добро і лихо.<br /> Забирають, не вертають<br /> Ніколи нічого,<br /> І не благай, бо пропаде<br /> Молитва за богом.<br /> Каламутними болотами,<br /> Меж бур'янами, за годами<br /> Три года сумно протекли.<br /> Багато дечого взяли<br /> З моєї темної комори<br /> І в море нишком однесли.<br /> І нишком проковтнуло море<br /> Моє не злато-серебро,<br /> Мої літа, моє добро,<br /> Мою нудьгу, мої печалі,<br /> Тії незримії скрижалі,<br /> Незримим писані пером.<br /> Нехай гнилими болотами<br /> Течуть собі меж бур'янами<br /> Літа невольничі. А я!<br /> Такая заповідь моя!<br /> Посиджу трошки, погуляю,<br /> На степ, на море подивлюсь,<br /> Згадаю дещо, заспіваю<br /> Та й знов мережать заходжусь<br /> Дрібненько книжечку. Рушаю.<br /> [Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]
* * *
Ми заспівали, розійшлись,<br /> Без сльоз і без розмови,<br /> Чи зійдемося ж знову?<br /> Чи заспіваємо коли?<br /> А може, й те… Та де?<br /> Якими? І заспіваємо яку?<br /> Не тут і, певне, не такими!<br /> І заспіваєм не таку!<br /> І тут невесело співали,<br /> Бо й тут невесело було,<br /> Та все-таки якось жилось,<br /> Принаймні вкупі сумували,<br /> Згадавши той веселий край,<br /> І Дніпр той дужий, крутогорий,<br /> І молодеє теє горе!..<br /> І молодий той грішний рай!<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
Не молилася за мене,<br /> Поклони не клала<br /> Моя мати; а так собі<br /> Мене повивала,<br /> Співаючи: "Нехай росте<br /> Та здорове буде!"<br /> І виріс я, хвалить бога,<br /> Та не виліз в люде.<br /> Лучче було б не родити<br /> Або утопити,<br /> Як мав би я у неволі<br /> Господа гнівити.<br /> А я так мало, небагато<br /> Благав у бога. Тілько хату,<br /> Одну хатиночку в гаю,<br /> Та дві тополі коло неї,<br /> Та безталанную мою,<br /> Мою Оксаночку? щоб з нею<br /> Удвох дивитися з гори<br /> На Дніпр широкий, на яри,<br /> Та на лани золотополі,<br /> Та на високії могили;<br /> Дивитись, думати, гадать:<br /> Коли-то їх понасипали?<br /> Кого там люде поховали?<br /> І вдвох тихенько заспівать<br /> Ту думу сумную, днедавну,<br /> Про лицаря того гетьмана,<br /> Що на огні ляхи спекли.<br /> А потім би з гори зійшли;<br /> Понад Дніпром у темнім гаї<br /> Гуляли б, поки не смеркає,<br /> Поки мир божий не засне,<br /> Поки з вечерньою зорьою<br /> Не зійде місяць над горою,<br /> Туман на лан не прожене.<br /> Ми б подивились, помолились<br /> І, розмовляючи, пішли б<br /> Вечеряти в свою хатину.<br /> Даєш ти, господи єдиний,<br /> Сади панам в твоїм раю,<br /> Даєш високії палати.<br /> Пани ж неситії, пузаті<br /> На рай твій, господи, плюють<br /> І нам дивитись не дають<br /> З убогої малої хати.<br /> Я тілько хаточку в тім раї<br /> Благав, і досі ще благаю,<br /> Щоб хоч умерти на Дніпрі,<br /> Хоч на малесенькій горі.<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
ПЕТРУСЬ
Поема
Були на хуторі пани,<br /> І пан і пані небагаті.<br /> І дочечка у їх росла,<br /> Уже чимала піднялась;<br /> І генерал її посватав,<br /> Бо страх хорошая була,<br /> А генерал був страх багатий,<br /> От і талан господь послав<br /> На вбогий хутір, ублагали<br /> Царя небесного! Взяли<br /> Її гарненько одягли<br /> Та у неділю й повінчали,<br /> І генеральшею назвали,<br /> І цугом в Київ повезли.<br /> Було на хуторі погане<br /> Мале байстря, свиней пасло,<br /> Петрусем звалось; на придане<br /> Воно за панною пішло<br /> У генеральськеє село<br /> Свиней же пасти, безталанне.<br /> За балом бал у генерала,<br /> За генеральшею чимала<br /> Орда панів і паничів;<br /> І генеральша уночі<br /> Тихенько плакать собі стала.<br /> "Занапастила мене мати,<br /> Зов'яне марне у палатах<br /> Краса і молодість моя".<br /> "Ти, душко, плачеш?"<br /> — "Хто се, я?<br /> Ні, я не плачу…"<br /> — "Знаєш, Маню,<br /> У городі тепер армяни,<br /> Купи собі, мамуню, шаль".<br /> "Мені не треба тії шалі".<br /> "Не завдавай же серцю жалю!<br /> Купи, голубко! Не печаль<br /> Мого ти серця! А весною<br /> В Париж поїдемо з тобою<br /> Або поїдемо в село,<br /> Як схочеш, серце".<br /> Тихо, тихо<br /> Зима минала, кралось лихо<br /> Та в самім серці й уляглось<br /> У генеральші молодої.<br /> Поїхали в село весною,<br /> В селі банкети загули,<br /> А генеральша плаче, плаче,<br /> А генерал того не бачить,<br /> А всі вже бачили в селі.<br /> З нудьги із двору погуляти<br /> Якось, задумавшись, пішла,<br /> Та аж за царину зайшла,<br /> Та й бачить, що пасе ягнята<br /> Мале хлоп'яточко в стерні.<br /> "О горе, горенько мені!<br /> Що я робитиму на світі?<br /> Се ти, Петрусю?" — "Авжеж, я".<br /> "Ходім до мене, будем жити,<br /> Як там на хуторі колись<br /> Жили, жили". Та й похилилась,<br /> Очей не зводячи, дивилась<br /> На Петруся. Одним одна<br /> І виростала, й дівувала,<br /> І за старого генерала<br /> Занапастили, продали!<br /> І вкупі гроші пропили…<br /> І тяжко, тяжко заридала.<br /> "Ходімо, серце, погулять!<br /> Ходім, Петрусю, в сад, в палати"<br /> "А хто ж тут буде доглядать,<br /> Хто попасе мої ягнята?"<br /> "Нехай хто хоче!" —<br /> Й повела<br /> Його в палати. А в палатах<br /> Причепурила, одягла,<br /> А потім в школу оддала.<br /> І любо їй. Нехай радів,<br /> Поки надія серце гріє,<br /> Поки росте з того зерна<br /> Або кукіль, або пшениця.<br /> Бо ми не знаєм, що твориться<br /> У його там. А він хоч зна,<br /> Та нам не скаже. Якби знала<br /> Матуся горенько твоє,<br /> Чи оддала б за генерала<br /> Дитя єдинеє своє?<br /> Не оддала б… А втім, не знаю…<br /> Бо всякі матері бувають.<br /> Минають дні собі поволі,<br /> Петрусь до школи та із школи<br /> З книжками ходить та росте.<br /> Сама аж ніби молодіє,<br /> І генерал собі радіє,<br /> Що діло, бачите, святе<br /> Удвох-таки вони зробили.<br /> Петра на волю одпустили,<br /> Зимою в Київ одвезли,<br /> І там у школу оддали,<br /> І там чимало поповчили.<br /> Вернувся з Києва Петрусь<br /> Уже Петром і паничем,<br /> І кучері аж по плече,<br /> І висипався чорний ус,<br /> І ще… Та се ще не втече,<br /> Розкажем іноді колись<br /> Про те, що снилося Петрові.<br /> А генеральші чорнобровій<br /> Що тепер снилося? то ми<br /> Оце й розкажемо.<br /> Перед іконою пречистої<br /> Горить лампада уночі.<br /> Поклони тяжкії б'ючи,<br /> Ридала, билася… нечистую<br /> Огненную сльозу лила.<br /> Вона благала пресвятую,<br /> Щоб та її… щоб та спасла,<br /> Щоб одуріть їй не дала —<br /> Пренепорочная! І всує.<br /> Молитва їй не помогла:<br /> Вона, сердешна, одуріла,<br /> Вона, небога, полюбила<br /> Свого Петруся. Тяжко їй!<br /> Душі негрішній, молодій!<br /> Та що ж робить Не стало сили,<br /> Сердега разом одуріла.<br /> Та й як його одній святії<br /> Прожити літа молодії?<br /> Вони ж не вернуться! Як хоч,<br /> А лихо, кажуть, перескоч,<br /> А то задавить. Генеральша<br /> Не перескочила, бо їй<br /> Хотілось жити, молодій!<br /> Хотілося б… Густенька каша,<br /> Та каша, бачте, та не наша,<br /> А наш несолений куліш —<br /> Як знаєш, так його і їж.<br /> "Петрусю! Друже мій єдиний!<br /> Моє ти серце! мій ти сину!<br /> Рятуй мене, рятуй! рятуй!<br /> О матер божая! розкуй<br /> Мою ти душу!" І ридала,<br /> І батька й матір проклинала,<br /> І все на світі. А Петрусь,<br /> Її єдиная дитина,<br /> Гуляв собі пренеповинний<br /> В саду та арію якусь<br /> Мугикав стиха. Більш нічого<br /> Петрусь не бачив. А небога<br /> Сама не знає, що робить?<br /> І що їй діяти з собою?<br /> Або сховатись під водою,<br /> Або принамені розбить<br /> О стіну голову…<br /> "Поїду в Київ, помолюся.<br /> Молитва, може, прожене<br /> Диявола… О! мій Петрусю!<br /> Молитва не спасе мене,<br /> Я у Дніпрові утоплюся!"<br /> Моліте господа, дівчата,<br /> Моліте господа, щоб мати<br /> І вас отак не завдала<br /> За генерала, за палати<br /> І вас отак не продала.<br /> Любітесь, діточки, весною.<br /> На світі є кого любить<br /> І без користі. Молодою,<br /> Пренепорочною, святою<br /> В малій хатині буде жить<br /> Любов та чистая. І буде<br /> Святий покой ваш стерегти<br /> І в домовині. Що ж то буде<br /> З превосходительною? Що ти<br /> Тепер робитимеш з собою,<br /> З своєю божою красою?<br /> Хто стерегтиме твій покой,<br /> Украдений твоїм Петрусем?<br /> Хіба архістратиг? Та й той<br /> Не встереже тепер. Боюся,<br /> І вимовить боюсь тепер<br /> Твоє грядущеє…<br /> У Київ їздила, молилась,<br /> Аж у Почаєві була.<br /> Чудовная не помогла,<br /> Не помогла святая сила.<br /> А ти аж плакала, молилась —<br /> Та й занехаяла. Везла<br /> Назад гадюку в серці люту<br /> Та трошки в пляшечці отрути.<br /> Не їла три дні й не пила,<br /> Вернувшись з прощі. І три ночі<br /> Не спала; впали карі очі,<br /> Засохли губи; і вночі<br /> Щось, ходя, шепче сміючись.<br /> Аж тиждень так собі нудила,<br /> А потім трути розвела<br /> І генерала напоїла<br /> Та й спать, упоравшись, лягла.<br /> "Тепер старого поховаю,<br /> А молодого привітаю<br /> Та й буду жить собі та жить,<br /> Петруся-серденько любить",<br /> Подумала чи то сказала.<br /> Хотіла спать, але не спала.<br /> І ждала світу, і дожить<br /> До світу божого боялась.<br /> І задзвонили вранці-рано<br /> По генераловій душі;<br /> Заговорили щось погане,<br /> До генерала ідучи<br /> Прощатись, люде. Аж гуде,<br /> З усіх усюд народу йде,<br /> Та щось шепочуть про отруту<br /> І судових неначе ждуть,<br /> І разом стихли на минуту.<br /> Приїхали; ножі беруть,<br /> І генерала розчиняють,<br /> І яд находять в животі.<br /> Громада глухо присягає.<br /> Заприсягла. Питає суд:<br /> "Тепер скажіте, християни,<br /> Хто отруїв його?" Гудуть,<br /> Мов стиха дзвони. "Пані! Пані!"<br /> Громада зично загула.<br /> Тойді на ґанок виходжає<br /> І до громади промовляє Петрусь.<br /> І каже: "Я зробив,<br /> Я генерала отруїв,<br /> А ви не знаєте нічого!"<br /> Взяли Петруся молодого<br /> Та в город в путах одвезли.<br /> Його недовго мордували<br /> В тюрмі, в суді, а в добрий час<br /> В кайдани добре закували,<br /> Переголили про запас;<br /> Перехрестивсь, отак убраний,<br /> І поволік Петрусь кайдани<br /> Аж у Сибір…<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
Мені здається, я не знаю,<br /> А люде справді не вмирають,<br /> А перелізе ще живе<br /> В свиню абощо та й живе,<br /> Купається собі в калюжі,<br /> Мов перш купалося в гріхах.<br /> І справді так. Мені байдуже<br /> За простих сірих сіромах,<br /> Вони і господом забуті!<br /> Так що ж мені тут гріти-дути!<br /> А де оті?.. Невже в сажах<br /> Годує хам собі на сало?<br /> А може, й так? Добра чимало<br /> Вони творили на землі,<br /> Ріками сльози розлили,<br /> А кров морями. Люде знають,<br /> Кого годують, доглядають.<br /> І що ж ви скажете: за славу<br /> Лили вони моря кроваві<br /> Або за себе? Ні, за нас!<br /> За нас, сердешних, мир палили!<br /> Поки їх в саж не засадили.<br /> Якби не те, то певне б пас<br /> Свинар в толоці. Кляті! кляті!<br /> Де ж слава ваша?? На словах!<br /> Де ваше золото, палати?<br /> Де власть великая? В склепах,<br /> В склепах, поваплених катами,<br /> Такими ж самими, як ви.<br /> Жили ви лютими звірми,<br /> А в свині перейшли!.. Де ж ти?<br /> Великомучениче святий?<br /> Пророче божий? Ти меж нами,<br /> Ти, присносущий, всюди з нами<br /> Витаєш ангелом святим.<br /> Ти, любий друже, заговориш<br /> Тихенько-тихо… про любов<br /> Про безталанную, про горе;<br /> Або про бога та про море,<br /> Або про марне литу кров<br /> З людей великими катами.<br /> Заплачеш тяжко перед нами,<br /> І ми заплачемо… Жива<br /> Душа поетова святая,<br /> Жива в святих своїх речах,<br /> І ми, читая, оживаєм<br /> І чуєм бога в небесах.<br /> Спасибі, друже мій убогий!<br /> Ти, знаю, лепту розділив<br /> Свою єдину… Перед богом<br /> Багато, брате, заробив!<br /> Ти переслав мені в неволю<br /> Поета нашого,— на волю<br /> Мені ти двері одчинив!<br /> Спасибі, друже! Прочитаю<br /> Собі хоть мало… оживу…<br /> Надію в серці привітаю,<br /> Тихенько-тихо заспіваю<br /> І бога богом назову.<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
Якби ви знали, паничі, [2]<br /> Де люде плачуть живучи,<br /> То ви б елегій не творили<br /> Та марне бога б не хвалили,<br /> На наші сльози сміючись.<br /> За що, не знаю, називають<br /> Хатину в гаї тихим раєм.<br /> Я в хаті мучився колись,<br /> Мої там сльози пролились,<br /> Найперші сльози. Я не знаю,<br /> Чи єсть у бога люте зло,<br /> Що б у тій хаті не жило?<br /> А хату раєм називають!<br /> Не називаю її раєм,<br /> Тії хатиночки у гаї<br /> Над чистим ставом край села.<br /> Мене там мати повила<br /> І, повиваючи, співала,<br /> Свою нудьгу переливала<br /> В свою дитину… В тім гаю,<br /> У тій хатині, у раю,<br /> Я бачив пекло… Там неволя,<br /> Робота тяжкая, ніколи<br /> І помолитись не дають.<br /> Там матір добрую мою<br /> Ще молодую — у могилу<br /> Нужда та праця положила.<br /> Там батько, плачучи з дітьми<br /> (А ми малі були і голі),<br /> Не витерпів лихої долі,<br /> Умер на панщині!.. А ми<br /> Розлізлися межи людьми,<br /> Мов мишенята. Я до школи —<br /> Носити воду школярам.<br /> Брати на панщину ходили,<br /> Поки лоби їм поголили!<br /> А сестри! Сестри! Горе вам,<br /> Мої голубки молодії,<br /> Для кого в світі живете?<br /> Ви в наймах виросли чужії,<br /> У наймах коси побіліють,<br /> У наймах, сестри, й умрете!<br /> Мені аж страшно, як згадаю<br /> Оту хатину край села!<br /> Такії, боже наш, діла<br /> Ми творимо у нашім раї<br /> На праведній твоїй землі!<br /> Ми в раї пекло розвели,<br /> А в тебе другого благаєм,<br /> З братами тихо живемо,<br /> Лани братами оремо<br /> І їх сльозами поливаєм.<br /> А може, й те ще… ні, не знаю,<br /> А так здається… сам єси…<br /> (Бо без твоєї, боже, волі<br /> Ми б не нудились в раї голі).<br /> А може, й сам на небеси<br /> Смієшся, батечку, над нами<br /> Та, може, радишся з панами,<br /> Як править миром! Бо дивись:<br /> Он гай зелений похиливсь,<br /> А он з-за гаю виглядає<br /> Ставок, неначе полотно,<br /> А верби геть понад ставом<br /> Тихесенько собі купають<br /> Зелені віти… Правда, рай?<br /> А подивися та спитай!<br /> Що там твориться у тім раї!<br /> Звичайне, радость та хвала!<br /> Тобі єдиному святому<br /> За дивнії твої діла!<br /> Отим-бо й ба! Хвали нікому,<br /> А кров, та сльози, та хула,<br /> Хула всьому! Ні, ні, нічого<br /> Нема святого на землі…<br /> Мені здається, що й самого<br /> Тебе вже люди прокляли!<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
Буває, в неволі іноді згадаю<br /> Своє стародавнє, шукаю, шукаю,<br /> Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,<br /> Що й я таки бога колись-то хвалив!<br /> Шукаю, шукаю… господи б, хотілось<br /> Згадать хоть що-небудь!<br /> Та оце й наткнувсь<br /> На таке погане, що так і заснув,<br /> Богу не молившись!..<br /> От мені приснилось…<br /> Свинею заснувши, звичайне, такий<br /> І сон приверзеться… ніби край могили<br /> Пасу я ягнята, а я ще малий;<br /> Дивлюся, могила ніби розвернулась,<br /> А з неї виходить неначе козак,<br /> Уже й сивоусий собі неборак,<br /> Та і йде до мене… Я собі звернулось,<br /> Щеня мов під тином,— звичайне, мале,<br /> То й перелякалось. От мене бере<br /> Неначе на руки та несе в могилу,<br /> А чорна могила ще гірше розкрилась.<br /> Дивлюся, в могилі усе козаки:<br /> Який безголовий, який без руки,<br /> А хто по коліна неначе одтятий;<br /> Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.<br /> "Дивися, дитино, оце козаки<br /> (Ніби мені каже), на всій Україні<br /> Високі могили. Дивися, дитино,<br /> Усі ті могили, усі отакі.<br /> Начинені нашим благородним трупом,<br /> Начинені туго. Оце воля спить!<br /> Лягла вона славно, лягла вона вкупі<br /> З нами, козаками! Бачиш, як лежить —<br /> Неначе сповита!.. Тут пана немає,<br /> Усі ми однако на волі жили!<br /> Усі ми однако за волю лягли,<br /> Усі ми і встанем, та бог його знає,<br /> Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!<br /> Та добре дивися,— а я розкажу,<br /> За що Україна наша стала гинуть,<br /> За що й я меж ними в могилі лежу.<br /> Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину<br /> Слухай же, дитино". А потім ягнята<br /> Приснились у житі, лановий біжить<br /> Та б'є мене добре — і ніби, проклятий,<br /> Свитину здирає… І досі болить,<br /> Як сон той згадаю. А як нагадаю<br /> Козака в могилі, то й досі не знаю,<br /> Чи то було справді, чи то було так,<br /> Мара яка-небудь. Мені той козак<br /> Розказував ось що…<br /> "Не знаю, як тепер ляхи живуть<br /> З своїми вольними братами?<br /> А ми браталися з ляхами!<br /> Аж поки третій Сигізмонд<br /> З проклятими його ксьондзами<br /> Не роз'єднали нас… Отак<br /> Те лихо діялося з нами!<br /> Во ім'я господа Христа<br /> І матері його святої!<br /> Ляхи прийшли на нас войною!<br /> Святиє божії міста<br /> Ксьондзи скажені осквернили!<br /> Земля козача зайнялась<br /> І кров'ю, сину, полилась.<br /> І за могилою могила,<br /> Неначе гори, поросли<br /> На нашій, синочку, землі!<br /> Я жив на хуторі, з…. [3]<br /> Я стар був, немощен. Послав<br /> З табун я коней до обозу,<br /> Гармату, гаківниць два вози,<br /> Пшона, пшениці, що придбав,<br /> Я всю мізерію оддав<br /> Моїй Україні небозі…<br /> І трьох синів своїх. "Нехай,<br /> Я думав, грішний перед богом,<br /> Нехай хоть часточка убога<br /> За мене піде, за наш край,<br /> За церков божію, за люде,<br /> А я молитись в хаті буду".<br /> Бо вже не здужав, сину, встать,<br /> Руки на ворога піднять!<br /> Зо мною, слухай же, остались<br /> Данило, чура мій, та я,<br /> Та Пріся, дочечка моя!<br /> Воно ще тілько виростало,<br /> Ще тілько-тілько наливалось,<br /> Мов та черешенька!.. За гріх,<br /> За тяжкий, мабуть, гріх великий,<br /> Не дав мені святий владика<br /> Очей нарадувать старих<br /> Моїм дитятком!..<br /> Не ходили<br /> Ксьондзи по селах, а возили<br /> На людях їх з села в село,<br /> Такеє-то у нас було!<br /> Якось їх, клятих, і до мене<br /> Вночі на хутір занесло.<br /> А з ними челядь їх скажена,<br /> Та ще драгуни… Дай мені<br /> Хоч коли-небудь, боже милий,<br /> На світ твій виглянуть з могили —<br /> Спряжу всю шляхту на огні!<br /> Вони, вони — не бійся, сину! —<br /> Вони, ксьондзи, мою дитину<br /> З собою в хату завели,<br /> Замкнулись п'янії, я бачив.<br /> А челядь п'яна полягала<br /> У клуні на соломі спать,<br /> Драгуни теж. А ми з Данилом<br /> Соломи в сіни наносили,<br /> А клуню просто запалили…<br /> Не встануть, прокляті, оп'ять<br /> Дітей козачих мордувать,<br /> Усі до одного, згоріли!<br /> І Пріся бідная моя<br /> Згоріла з клятими! А я…<br /> На пожарищі хрест з Данилом<br /> Поставили та помолились,<br /> Заплакали… Та й потягли,<br /> На коней сівши, до обозу,<br /> Синів всіх трьох моїх найшли<br /> Та в добрий час і полягли<br /> Отут укупі!.. …<br /> А як ми бились, умирали,<br /> За що ми голови складали —<br /> В оці могили? Будеш жить,<br /> То, може, й знатимеш, небоже,<br /> Бо слава здорово кричить<br /> За наші голови… А може,<br /> І про могили, і про нас<br /> З старцями божими по селах<br /> Правдива дума невесела<br /> Меж людьми ходить…"<br /> [Перша полонина 1850, Оренбург]
* * *
І станом гнучим, і красою<br /> Пренепорочно-молодою<br /> Старії очі веселю.<br /> Дивлюся іноді, дивлюсь,<br /> І чудно, мов перед святою,<br /> Перед тобою помолюсь.<br /> І жаль мені, старому, стане<br /> Твоєї божої краси.<br /> Де з нею дінешся єси?<br /> Хто коло тебе в світі стане<br /> Святим хранителем твоїм?<br /> І хто заступить? хто укриє<br /> Од зла людського в час лихий?<br /> Хто серце чистеє нагріє<br /> Огнем любові, хто такий?<br /> Ти сирота, нема нікого,<br /> Опріче праведного бога.<br /> Молися ж, серце, помолюсь<br /> І я з тобою. Щось пророче<br /> Мені вже зазирає в очі,<br /> І я вже богу не молюсь,<br /> Уже й на тебе не дивлюсь.<br /> Мені приснилось: ти вже мати,<br /> Не в оксамиті, не в палатах<br /> Твоє голоднеє дитя…<br /> І в'янеш ти, а дні летять,<br /> Несуть все добре за собою,<br /> Уже й надію понесли,<br /> А ти осталась на землі<br /> Одна-однісінька; з тобою<br /> Єдинеє добро було —<br /> Твоє дитя, поки росло,<br /> В колодочки поки вбивалось.<br /> Оперилось, і ти осталась,<br /> Стара і немощяа. Людей,<br /> Людей неприязних благаєш<br /> І Христа ради простягаєш<br /> Коло зачинених дверей Старії руки.<br /> Отак я іноді тобою,<br /> Тобою, серце, молодою,<br /> Старії очі веселю.<br /> Дивлюся іноді, дивлюсь<br /> На стан твій гнучий, і за тебе<br /> Тихенько богу помолюсь.<br /> Молися й ти, з святого неба<br /> На тебе, серце, не зійшла<br /> Твоя і доля і недоля.<br /> [Перша половина 1850]
* * *
Огні горять, музика грає,<br /> Музика плаче, завиває;<br /> Алмазом добрим, дорогим<br /> Сіяють очі молодії;<br /> Витає радость і надія<br /> В очах веселих; любо їм,<br /> Очам негрішним, молодим.<br /> І всі регочуться, сміються,<br /> І всі танцюють. Тілько я,<br /> Неначе заклятий, дивлюся<br /> І нишком плачу, плачу я.<br /> Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,<br /> Що без пригоди, мов негода,<br /> Минула молодость моя.<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
Чи то недоля та неволя,<br /> Чи то літа ті летячи<br /> Розбили душу? Чи ніколи<br /> Й не жив я з нею, живучи<br /> З людьми в паскуді, опаскудив<br /> І душу чистую?.. А люде!<br /> (Звичайне, люде, сміючись)<br /> Зовуть її і молодою,<br /> І непорочною, святою,<br /> І ще якоюсь… Вороги!!<br /> І люті! люті! Ви ж украли,<br /> В багно погане заховали<br /> Алмаз мій чистий, дорогий,<br /> Мою колись святую душу!<br /> Та й смієтесь. Нехристияне!<br /> Чи не меж вами ж я, погані,<br /> Так опоганивсь, що й не знать,<br /> Чи й був я чистим коли-небудь,<br /> Бо ви мене з святого неба<br /> Взяли меж себе — і писать<br /> Погані вірші научили.<br /> Ви тяжкий камень положили<br /> Посеред шляху… і розбили<br /> О його… бога боячись!<br /> Моє малеє, та убоге,<br /> Та серце праведне колись!<br /> Тепер іду я без дороги,<br /> Без шляху битого… а ви!<br /> Дивуєтесь, що спотикаюсь,<br /> Що вас і долю проклинаю,<br /> І плачу тяжко, і, як ви…<br /> Душі убогої цураюсь,<br /> Своєї грішної душі!<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]
* * *
На батька бісового я трачу<br /> І дні, і пера, і папір!<br /> А іноді то ще й заплачу,<br /> Таки аж надто. Не на мир<br /> І на діла його дивившись,<br /> А так, мов іноді, упившись,<br /> Дідусь сивесенький рида —<br /> Того, бачте, що сирота.<br /> [Перша полонина 1850, Оренбург]
* * *
І досі сниться: під горою,<br /> Меж вербами та над водою,<br /> Біленька хаточка. Сидить<br /> Неначе й досі сивий дід<br /> Коло хатиночки і бавить<br /> Хорошеє та кучеряве<br /> Своє маленькеє внуча.<br /> І досі сниться: вийшла з хати<br /> Веселая, сміючись, мати,<br /> Цілує діда і дитя,<br /> Аж тричі весело цілує,<br /> Прийма на руки, і годує,<br /> І спать несе. А дід сидить,<br /> І усміхається, і стиха<br /> Промовить нишком:<br /> "Де ж те лихо?<br /> Печалі тії, вороги?"<br /> І нищечком старий читає,<br /> Перехрестившись, Отче наш.<br /> Крізь верби сонечко сіяє<br /> І тихо гасне. День погас,<br /> І все почило. Сивий в хату<br /> Й собі пішов опочивати.<br /> [Перша половина 1850, Оренбург]<br /> * * *
Мій боже милий, знову лихо!..<br /> Було так любо, було тихо;<br /> Ми заходились розкувать<br /> Своїм невольникам кайдани.<br /> Аж гульк!.. Ізнову потекла<br /> Мужицька кров! Кати вінчанні,<br /> Мов пси голодні за маслак,<br /> Гризуться знову.<br /> [1853 — 1859, Новопетровське укріплення — С.-Петербург]
НЕОФІТИ
Поема
Сия глаголет господь:сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасение моє прийти, й милость моя открыется.<br /> Исаия, Глава 5 (6), с. І
М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857
Возлюбленику муз і грацій,<br /> Ждучи тебе, я тихо плачу<br /> І думу скорбную мою<br /> Твоїй душі передаю.<br /> Привітай же благодушне<br /> Мою сиротину,<br /> Наш великий чудотворче,<br /> Мій друже єдиний!<br /> Привітаєш — убогая,<br /> Сірая, з тобою<br /> Перепливе вона Лету<br /> І огнем-сльозою<br /> Упаде колись на землю<br /> І притчею стане<br /> Розпинателям народним,<br /> Грядущим тиранам.<br /> Давно вже я сиджу в неволі,<br /> Неначе злодій взаперті,<br /> На шлях дивлюся, та на поле,<br /> Та на ворону на хресті<br /> На кладовищі. Більш нічого<br /> З тюрми не видно. Слава богу<br /> Й за те, що бачу. Ще живуть,<br /> І богу моляться, і мруть<br /> Хрещені люде.<br /> Хрест високий<br /> На кладовищі трохи збоку<br /> Златомальований стоїть.<br /> Не вбогий, мабуть, хтось лежить?<br /> І намальовано: розп'ятий<br /> За нас син божий на хресті.<br /> Спасибі сиротам багатим,<br /> Що хрест поставили. А я…<br /> Такая доленька моя!<br /> Сиджу собі та все дивлюся<br /> На хрест високий із тюрми.<br /> Дивлюсь, дивлюся, помолюся:<br /> І горе, горенько моє,<br /> Мов нагодована дитина,<br /> Затихне трохи. І тюрма<br /> Неначе ширшає. Співає<br /> І плаче серце, оживає<br /> І в тебе, боже, і в святих<br /> Та праведних твоїх питає,<br /> Що він зробив їм, той святий,<br /> Той назорей, той син єдиний<br /> Богом ізбранної Марії.<br /> Що він зробив їм? І за що<br /> Його, святого, мордували,<br /> Во узи кували;<br /> І главу його честную<br /> Терном увінчали?<br /> І вивели з злодіями<br /> На Голгофу-гору;<br /> І повісили меж ними —<br /> За що? Не говорить<br /> Ні сам сивий верхотворець,<br /> Ні його святії —<br /> Помощники, поборники,<br /> Кастрати німиє!<br /> Благословенная в женах,<br /> Святая праведная мати<br /> Святого сина на землі,<br /> Не дай в неволі пропадати,<br /> Летучі літа марне тратить.<br /> Скорбящих радосте! пошли,<br /> Пошли мені святеє слово,<br /> Святої правди голос новий!<br /> І слово розумом святим<br /> І оживи, і просвіти!<br /> І розкажу я людям горе,<br /> Як тая мати ріки, море<br /> Сльози кровавої лила,<br /> Так, як і ти. І прийняла<br /> В живую душу світ незримий<br /> Твоєго розп'ятого сина!..<br /> Ти матер бога на землі!<br /> Ти сльози матері до краю,<br /> До каплі вилила! Ридаю,<br /> Молю, ридаючи: пошли,<br /> Подай душі убогій силу,<br /> Щоб огненно заговорила,<br /> Щоб слово пламенем взялось,<br /> Щоб людям серце розтопило,<br /> І на Украйні понеслось,<br /> І на Україні святилось<br /> Те слово, божеє кадило,<br /> Кадило істини. Амінь.
I
Не в нашім краю, богу милім,<br /> Не за гетьманів і царів,<br /> А в римській ідольській землі<br /> Се беззаконіє творилось.<br /> Либонь, за Декія царя?<br /> Чи за Нерона сподаря?<br /> Сказать запевне не зумію.<br /> Нехай за Нерона.<br /> Росії<br /> Тойді й на світі не було,<br /> Як у Італії росло<br /> Мале дівча. І красотою,<br /> Святою, чистою красою,<br /> Як тая лілія, цвіло.<br /> Дивилася на неї мати<br /> І молоділа.<br /> І дівчаті Людей шукала. І найшла.<br /> Та, помолившись Гіменею<br /> В своїм веселім гінекею,<br /> В чужий веселий одвела.<br /> Незабаром зробилась мати<br /> Із доброї тії дівчати:<br /> Дитину-сина привела.<br /> Молилася своїм пенатам<br /> І в Капітолій принесла<br /> Немалі жертви. Ублагала<br /> Капітолійський той синкліт,<br /> Щоб первенця її вітали<br /> Святії ідоли. Горить<br /> І день і ніч перед пенатом<br /> Святий огонь. Радіє мати:<br /> В Алкіда син її росте,<br /> Росте; лицяються гетери<br /> І перед образом Венери<br /> Лампаду світять.<br /> II
Тойді вже сходила зоря<br /> Над Віфлеємом. Правди слово,<br /> Святої правди і любові<br /> Зоря всесвітняя зійшла!<br /> І мир, і радость принесла<br /> На землю людям. Фарисеї<br /> І вся мерзенна Іудея<br /> Заворушилась, заревла,<br /> Неначе гадина в болоті.<br /> І сина божія во плоті<br /> На тій Голгофі розп'яла<br /> Межи злодіями. І спали,<br /> Упившись кровію, кати,<br /> Твоєю кровію. А ти<br /> Возстав од гроба, слово встало.<br /> І слово правди понесли<br /> По всій невольничій землі<br /> Твої апостоли святії.
III
Тойді ж ото її Алкід,<br /> Та ще гетери молодії,<br /> Та козлоногий п'яний дід<br /> Над самим Аппієвим шляхом<br /> У гаї гарно розляглись,<br /> Та ще гарніше попились,<br /> Та й поклонялися Пріапу.<br /> Аж гульк!.. Іде святий Петро<br /> Та, йдучи в Рим благовістити,<br /> Зайшов у гай води напитись<br /> І одпочити. "Благо вам!" —<br /> Сказав апостол утомленний<br /> І оргію благословив.<br /> І тихим, добрим, кротким словом<br /> Благовістив їм слово нове,<br /> Любов, і правду, і добро,<br /> Добро найкращеє на світі,<br /> То братолюбіє. І ситий,<br /> І п'яний голий отой Фавн,<br /> І син Алкід твій, і гетери —<br /> Всі, всі упали до землі<br /> Перед Петром. І повели<br /> До себе в терми на вечерю<br /> Того апостола…
IV
І в термах оргія. Горять<br /> Чертоги пурпуром і златом,<br /> Куряться амфори. Дівчата<br /> Трохи не голії стоять<br /> Перед Кіпрідою і влад<br /> Співають гімн. Приуготован<br /> Веселий пир; і полягли<br /> На ложах гості. Регіт! Гомін!<br /> Гетери гостя привели<br /> Сивобородого. І слово<br /> Із уст апостола святого<br /> Драгим єлеєм потекло.<br /> І стихла оргія.<br /> А жриця Кіпріди, оргії цариця,<br /> Поникла радостним челом<br /> Перед апостолом. І встала,<br /> І всі за нею повставали<br /> І за апостолом пішли<br /> У катакомби. І єдиний<br /> Твій син Алкід пішов за ними<br /> І за апостолом святим,<br /> За тим учителем своїм.<br /> А ти весела вийшла з хати<br /> На шлях із гаю виглядати<br /> Свого Алкіда. Ні, нема.<br /> Уже й не буде. Ти сама<br /> Помолишся своїм пенатам,<br /> Сама вечерять сядеш в хаті…<br /> Ні, не вечерять, а ридать,<br /> Ридать, і долю проклинать,<br /> І сивіть, кленучи. І горе!<br /> Умреш єси на самоті,<br /> Мов прокажена!
V
На хресті<br /> Стремглав повісили святого<br /> Того апостола Петра.<br /> А неофітів в Сіракузи<br /> В кайданах одвезли. І син<br /> Алкід, твоя дитина,<br /> Єдиная твоя родина,<br /> Любов єдиная твоя,<br /> Гниє в неволі, в кайданах.<br /> А ти, прескорбная, не знаєш,<br /> Де він конає, пропадає!<br /> Ідеш шукать його в Сибір<br /> Чи теє… в Скіфію… І ти…<br /> І чи одна ти? Божа мати!<br /> І заступи вас, і укрий!<br /> Нема сім'ї, немає хати,<br /> Немає брата, ні сестри,<br /> Щоб незаплакані ходили,<br /> Не катувалися в тюрмі<br /> Або в далекій стороні,<br /> В британських, галльських легіонах<br /> Не муштрувались! О, Нероне!<br /> Нероне лютий! Божий суд,<br /> Правдивий, наглий, серед шляху<br /> Тебе осудить. Припливуть<br /> І прилетять зо всього світа<br /> Святиє мученики. Діти Святої волі.<br /> Круг одра<br /> Круг смертного твого предстануть<br /> В кайданах. І… тебе простять.<br /> Вони брати і християни,<br /> А ти собака! людоїд!<br /> Деспот скажений!
VI
Аж кишить<br /> Невольника у Сіракузах<br /> В льохах і тюрмах. А Медуза<br /> В шинку з старцями п'яна спить.<br /> От-от прокинеться… і потом,<br /> І кров'ю вашою, деспоти,<br /> Похмілля справить.<br /> Скрізь шукала<br /> Дитину мати. Не найшла<br /> І в Сіракузи поплила.<br /> Та там уже його в кайданах<br /> Найшла, сердешная, в тюрмі.<br /> Не допустили й подивитись,<br /> І мусила вона сидіть<br /> Коло острога. Ждать і ждать,<br /> Як бога з неба, виглядать<br /> Своєго сина: аж поки-то<br /> Його в кайданах поженуть<br /> Бульвар мести.<br /> А в Римі свято.<br /> Велике свято! Тиск народу,<br /> Зо всього царства воєводи,<br /> Преторіане і сенат,<br /> Жерці і ліктори стоять<br /> Круг Капітолія. І хором<br /> Співають гімн, і курять дим<br /> З кадил і амфор. І з собором<br /> Іде сам кесар. Перед ним<br /> Із бронзи литую статую<br /> Самого кесаря несуть.
VII
Непевне видумали свято<br /> Патриції-аристократи<br /> І мудрий кесарів сенат.<br /> Вони, бач, кесаря хвалили<br /> На всі лади, що аж остило<br /> Самим їм дурня вихвалять,<br /> То, заразом щоб доконать,<br /> Вони на раді й присудили,<br /> Щоб просто кесаря назвать<br /> Самим Юпітером, та й годі.<br /> І написали воєводам<br /> По всьому царству: так і так,<br /> Що кесар — бог. Що більш од бога!<br /> І майстрові дали кувать<br /> Із бронзи кесаря. До того<br /> Так, нотабене, додали,<br /> Що бронзовий той кесар буде<br /> І милувать. Сердешні люде,<br /> Неначе в ірій, потягли<br /> У Рим на прощу. Приплила<br /> Із Сіракуз і та небога<br /> Благати кесаря і бога.<br /> І чи одна вона? Мій боже!<br /> Прийшло їх тисячі в сльозах,<br /> Прийшло здалека.<br /> Горе з вами!<br /> Кого благати ви прийшли?<br /> Кому ви сльози принесли?<br /> Кому ви принесли з сльозами<br /> Свою надію? Горе з вами,<br /> Раби незрячії! Кого?<br /> Кого благаєте, благії,<br /> Раби незрячії, сліпії!<br /> Чи ж кат помилує кого?<br /> Молітесь богові одному,<br /> Молітесь правді на землі,<br /> А більше на землі нікому<br /> Не поклонітесь. Все брехня —<br /> Попи й царі…
VIII
Перед Нероном,<br /> Перед Юпітером новим,<br /> Молились вчора сенатори<br /> І всі патриції, і вчора<br /> Лилася божа благодать.<br /> Кому чи чином, чи грошима,<br /> Кому в оренду Палестину,<br /> Байстрятам дещо. А кому<br /> Самі благоволили дать<br /> Свою підложницю в супруги,<br /> Хоча й підтоптану. Нічого,<br /> Аби з-під кесаря. А в кого<br /> Сестру благоволили взять<br /> У свій гарем. І се нічого:<br /> На те він бог, а ми під бога<br /> Себе повинні підкладать,<br /> Не тільки сестер.<br /> Преторіане помолились,<br /> Преторіанам дав указ,<br /> Щоб все, що хочуть, те й робили,<br /> А ми помилуємо вас.<br /> І ви, плебеї-гречкосії,<br /> І ви молилися, та вас<br /> Ніхто не милує. Не вміють<br /> Вас і помиловать гаразд!<br /> IX
На третій день уже пустили<br /> Молитися за християн.<br /> І ти приходила, молилась,<br /> І милосердий істукан<br /> Звелів везти із Сіракузи<br /> У Рим в кайданах християн.<br /> І рада ти, і весела<br /> Кумирові знову<br /> Помолилась. А кумир той,<br /> Юпітер той новий,<br /> Ось побач, якеє свято<br /> Буде завдавати<br /> В Колізеї. А тим часом<br /> Іди зустрічати<br /> Свого сина. Та не дуже<br /> Радій лиш, небого.<br /> Ще не знаєш ти нового<br /> Ласкавого бога.<br /> А поки що з матерями<br /> Алкідова мати<br /> Пішла його зустрінути,<br /> Святих привітати<br /> На березі. Пішла єси,<br /> Трохи не співаєш<br /> Та кесаря Юпітера<br /> Хвалиш-вихваляєш:<br /> "От Юпітер так Юпітер!<br /> Не жаль і назвати<br /> Юпітером. А я, дурна,<br /> Ходила благати<br /> У Афіни Юпітера.<br /> Дурна, більш нічого!"<br /> І нищечком помолилась<br /> Кесареві-богу<br /> Та й пішла понад болотом,<br /> На Тібр поглядає.<br /> А по Тібру із-за гаю<br /> Байдак випливає<br /> Чи галера. На галері<br /> Везуть твого сина<br /> З неофітами в кайданах.<br /> А твоя дитина<br /> Ще й до щогли прикована<br /> Не неофіт новий,<br /> А апостол великого<br /> Христового слова.<br /> Отакий-то він. Чи чуєш,<br /> У путах співає<br /> Твій мученик:<br /> "Псалом новий господеві<br /> І новую славу<br /> Воспоєм честним собором,<br /> Серцем нелукавим.<br /> Во псалтирі і тимпані<br /> Воспоєм благая,<br /> Яко бог кара неправих,<br /> Правим помагає.<br /> Преподобнії во славі<br /> І на тихих ложах<br /> Радуються, славословлять,<br /> Хвалять ім'я боже.<br /> І мечі в руках їх добрі,<br /> Острі обоюду,<br /> На отмщеніє язикам<br /> І в науку людям.<br /> Окують царей неситих<br /> В залізнії пута,<br /> І їх, славних, оковами<br /> Ручними скрутять,<br /> І осудять неправедних<br /> Судом своїм правим,<br /> І вовіки стане слава,<br /> Преподобним слава".
X
А ти на березі стояла,<br /> Неначе темная скала.<br /> Не слухала і не ридала,<br /> А алілуя подала<br /> За матерями християнам.<br /> Мов дзвони, загули кайдани<br /> На неофітах. А твій син,<br /> Єдиний твій! апостол новий,<br /> Перехрестившись, возгласив:<br /> "Молітесь, братія! Молітесь<br /> За ката лютого. Його<br /> В своїх молитвах пом'яніте.<br /> Перед гординею його,<br /> Брати мої, не поклонітесь.<br /> Молитва богові. А він<br /> Нехай лютує на землі,<br /> Нехай пророка побиває,<br /> Нехай усіх нас розпинає;<br /> Уже внучата зачались,<br /> І виростуть вони колись,<br /> Не месники внучата тії,<br /> Христові воїни святиє!<br /> І без огня, і без ножа<br /> Стратеги божії воспрянуть.<br /> І тьми, і тисячі поганих<br /> Перед святими побіжать.<br /> Молітесь, братія!"<br /> Молились,<br /> Молилися перед хрестом<br /> Закуті в пута неофіти,<br /> Молились радостно. Хвала!<br /> Хвала вам, душі молодиє!<br /> Хвала вам, лицарі святиє!<br /> Вовіки-віки похвала!
XI
І в Рим галера приплила.<br /> Минає тиждень. П'яний кесар,<br /> Постригти сам себе в Зевеса,<br /> Завдав Зевесу юбілей.<br /> Ликує Рим. Перед кумира<br /> Везуть возами ладан, миро,<br /> Женуть гуртами християн<br /> У Колізей. Мов у різниці,<br /> Кров потекла. Ликує Рим!<br /> І гладіатор, і патрицій —<br /> Обидва п'яні. Кров і дим<br /> Їх упоїв. Руїну слави<br /> Рим пропивав. Тризну править<br /> По Сціпіонах. Лютуй! лютуй,<br /> Мерзенний старче. Розкошуй<br /> В своїх гаремах. Із-за моря<br /> Уже встає святая зоря.<br /> Не громом праведним, святим<br /> Тебе уб'ють. Ножем тупим<br /> Тебе заріжуть, мов собаку,<br /> Уб'ють обухом.
XII
Другий день<br /> Реве арена. На арені<br /> Лідійський золотий пісок<br /> Покрився пурпуром червоним,<br /> В болото крові замісивсь.<br /> А сіракузьких назореів<br /> Ще не було у Колізеї.<br /> На третій день і їх в кайданах<br /> Сторожа з голими мечами<br /> Гуртом в різницю привела.<br /> Арена звіром заревла.<br /> А син твій гордо на арену,<br /> Псалом співаючи, ступив.<br /> І п'яний кесар, мов скажений,<br /> Зареготавсь. І леопард<br /> Із льоху вискочив на сцену,<br /> Ступив, зирнув…<br /> І полилась Святая кров.<br /> По Колізеї<br /> Ревучим громом понеслась<br /> І стихла буря. Де ж була?<br /> Де ти сховалась? Чом на його,<br /> На кесаря свого святого,<br /> Не кинулась? Бо стерегли,<br /> Кругом в три лави оступили<br /> Зевеса ліктори. За ним,<br /> Твоїм Юпітером святим,<br /> Залізну браму зачинили.<br /> А ти осталася одна,<br /> Одна-однісінька надворі.<br /> І що ти зможеш? "Горе! Горе!<br /> О горе лютеє моє!<br /> Моя ти доленько! Без його<br /> Що я робитиму? До кого<br /> Я прихилюся?.." І небога<br /> Кругом зирнула, і о мур,<br /> Об мур старою головою<br /> Ударилась, і трупом пала<br /> Під саму браму.
XIII
З позорища увечері<br /> У терми сховався<br /> Святий кесар з лікторами.<br /> Колізей остався<br /> Без кесаря і без римлян<br /> І ніби заплакав<br /> Одинокий. Мов гора та,<br /> На полі чорніє<br /> Колізей той серед Риму.<br /> Тихо, тихо віє<br /> Із-за Тібра, із Альбано<br /> Вітер понад Римом.<br /> А над чорним Колізеєм,<br /> Ніби із-за диму,<br /> Пливе місяць круглолиций.<br /> І мир первозданний<br /> Одпочив на лоні ночі.<br /> Тілько ми, Адаме,<br /> Твої чада преступниє,<br /> Не одпочиваєм<br /> До самої домовини<br /> У проспанім раї.<br /> Гриземося, мов собаки<br /> За маслак смердячий,<br /> Та тебе ще зневажаєм,<br /> Праотче ледачий!
XIV
Трохи одпочила<br /> Стара мати недобита.<br /> Живущую силу<br /> Сила ночі оживила.<br /> Встала, походила<br /> Коло замкнутої брами<br /> Та щось шепотала.<br /> Чи не кесаря святого<br /> Нишком проклинала?<br /> А може, й так. Тихесенько<br /> До брами підкралась,<br /> Послухала, усміхнулась<br /> І щось прошептала,<br /> Якесь слово. І нищечком<br /> Коло брами сіла<br /> Й зажурилась. Незабаром<br /> Брама одчинилась.<br /> І на возах, на колесницях<br /> Із Колізея, із різниці,<br /> Святиє вивезли тіла<br /> І повезли на Тібр. Тілами<br /> Святих убитих годували<br /> Для царського-таки стола<br /> У Тібрі рибу. Встала мати,<br /> Кругом оглянулась, взялась<br /> За биту голову руками<br /> І тихо, мовчки за возами<br /> Марою чорною пішла<br /> На Тібр. А скіфи сіроокі,<br /> Погоничі, рабів раби,<br /> Подумали — сестра Морока<br /> Із пекла вийшла проводжать<br /> У пекло римлян. Поскидали<br /> У воду трупи, та й назад<br /> З возами скіфи повертали.<br /> І ти осталася одна<br /> На березі. І ти дивилась,<br /> Як розстилалися, стелились<br /> Круги широкії над ним,<br /> Над сином праведним твоїм!<br /> Дивилась, поки не осталось<br /> Живого сліду на воді.<br /> І усміхнулася тойді,<br /> І тяжко, страшно заридала,<br /> І помолилась в перший раз<br /> За нас розп'ятому. І спас<br /> Тебе розп'ятий син Марії.<br /> І ти слова його живії<br /> В живую душу прийняла.<br /> І на торжища, і в чертоги<br /> Живого істинного бога<br /> Ти слово правди понесла.<br /> 1857, 8 декабря, Нижній Новгород
ЮРОДИВИЙ
Во дні фельдфебеля-царя<br /> Капрал Гаврилович Безрукий<br /> Та унтер п'яний Долгорукий<br /> Украйну правили. Добра<br /> Таки чимало натворили,<br /> Чимало люду оголили<br /> Оці сатрапи-ундіра,<br /> А надто стрижений Гаврилич<br /> З своїм єфрейтором малим<br /> Та жвавим, на лихо лихим,<br /> До того люд домуштрували,<br /> Що сам фельдфебель дивувались<br /> І маршировкою, і всім,<br /> І "благосклонні пребивали<br /> Всегда к єфрейторам своїм".<br /> А ми дивились, та мовчали,<br /> Та мовчки чухали чуби.<br /> Німії, подлії раби,<br /> Підніжки царськії, лакеї<br /> Капрала п'яного! Не вам,<br /> Не вам, в мережаній лівреї<br /> Донощики і фарисеї,<br /> За правду пресвятую стать<br /> І за свободу. Розпинать,<br /> А не любить ви вчились брата!<br /> О, роде суєтний, проклятий,<br /> Коли ти видохнеш? Коли<br /> Ми діждемося Вашінгтона<br /> З новим і праведним законом?<br /> А діждемось-таки колись!<br /> Не сотні вас, а міліони<br /> Полян, дулебів і древлян<br /> Гаврилич гнув во время оно;<br /> А вас, моїх святих киян,<br /> І ваших чепурних киянок<br /> Оддав своїм прафосам п'яним<br /> У наймички сатрап-капрал.<br /> Вам і байдуже. А меж вами<br /> Найшовсь-таки якийсь проява,<br /> Якийсь дурний оригінал,<br /> Що в морду затопив капрала,<br /> Та ще й у церкві, і пропало,<br /> Як на собаці. ‹Тоді, дурні, і вам було б<br /> На його вийти з рогачами,<br /> А ви злякалися…› [4]<br /> Так-то так!<br /> Найшовсь-таки один козак<br /> Із міліона свинопасів,<br /> Що царство все оголосив:<br /> Сатрапа в морду затопив.<br /> А ви, юродиві, тим часом,<br /> Поки нездужає капрал,<br /> Ви огласили юродивим<br /> Святого лицаря! а бивий<br /> Фельдфебель ваш, Сарданапал,<br /> Послав на каторгу святого;<br /> А до побитого старого<br /> Сатрапа "навсегда оставсь<br /> Преблагосклонним".<br /> Більш нічого<br /> Не викроїлось, і драму<br /> Глухими, темними задами<br /> На смітник винесли, а я…<br /> О зоре ясная моя!<br /> Ведеш мене з тюрми, з неволі<br /> Якраз на смітничок Миколи,<br /> І світиш, і гориш над ним<br /> Огнем невидимим, святим,<br /> Животворящим, а із гною<br /> Встають стовпом передо мною<br /> Його безбожнії діла…<br /> Безбожний царю! творче зла!<br /> Правди гонителю жестокий!<br /> Чого накоїв на землі!<br /> А ти, всевидящеє око!<br /> Чи ти дивилося звисока,<br /> Як сотнями в кайданах гнали<br /> В Сибір невольників святих,<br /> Як мордували, розпинали<br /> І вішали. А ти не знало?<br /> І ти дивилося на них<br /> І не осліпло. Око, око!<br /> Не дуже бачиш ти глибоко!<br /> Ти спиш в кіоті, а царі…<br /> Та цур їм, тим царям поганим!<br /> Нехай верзуться їм кайдани,<br /> А я полину на Сибір,<br /> Аж за Байкал; загляну в гори,<br /> В вертепи темнії і в нори<br /> Без дна глибокії, і вас,<br /> Споборники святої волі,<br /> Із тьми, із смрада і з неволі<br /> Царям і людям на показ<br /> На світ вас виведу надалі<br /> Рядами довгими в кайданах…<br /> [Грудень 1857, Нижній Новгород]
ДОЛЯ
Ти не лукавила зо мною,<br /> Ти другом, братом і сестрою<br /> Сіромі стала. Ти взяла<br /> Мене, маленького, за руку<br /> І в школу хлопця одвела<br /> До п'яного дяка в науку.<br /> "Учися, серденько, колись<br /> З нас будуть люде",— ти сказала.<br /> А я й послухав, і учивсь,<br /> І вивчився. А ти збрехала.<br /> Які з нас люде? Та дарма!<br /> Ми не лукавили з тобою,<br /> Ми просто йшли; у нас нема<br /> Зерна неправди за собою.<br /> Ходімо ж, доленько моя!<br /> Мій друже вбогий, нелукавий!<br /> Ходімо дальше, дальше слава,<br /> А слава — заповідь моя.<br /> [9 лютого 1858, Нижній Новгород]
МУЗА
А ти, пречистая, святая,<br /> Ти, сестро Феба молодая!<br /> Мене ти в пелену взяла<br /> І геть у поле однесла.<br /> І на могилі серед поля,<br /> Як тую волю на роздоллі,<br /> Туманом сивим сповила.<br /> І колихала, і співала,<br /> І чари діяла… І я…<br /> О чарівниченько моя!<br /> Мені ти всюди помагала,<br /> Мене ти всюди доглядала.<br /> В степу, безлюдному степу,<br /> В далекій неволі,<br /> Ти сіяла, пишалася,<br /> Як квіточка в полі!<br /> Із казарми нечистої<br /> Чистою, святою<br /> Пташечкою вилетіла<br /> І понадо мною<br /> Полинула, заспівала<br /> Ти, золотокрила…<br /> Мов живущою водою<br /> Душу окропила.<br /> І я живу, і надо мною<br /> З своєю божою красою<br /> Гориш ти, зоренько моя,<br /> Моя порадонько святая!<br /> Моя ти доле молодая!<br /> Не покидай мене. Вночі,<br /> І вдень, і ввечері, і рано<br /> Витай зо мною і учи,<br /> Учи неложними устами<br /> Сказати правду. Поможи<br /> Молитву діяти до краю.<br /> А як умру, моя святая!<br /> Моя ти мамо! положи<br /> Свого ти сина в домовину<br /> І хоть єдиную сльозину<br /> В очах безсмертних покажи.<br /> [9 лютого 1858, Нижній Новгород]
СЛАВА
А ти, задрипанко, шинкарко,<br /> Перекупко п'яна!<br /> Де ти в ката забарилась<br /> З своїми лучами?<br /> У Версалі над злодієм<br /> Набор розпустила?<br /> Чи з ким іншим мизкаєшся<br /> З нудьги та з похмілля.<br /> Горнись лишень ти до мене,<br /> Та витнемо з лиха;<br /> Гарнесенько обіймемось<br /> Та любо, та тихо<br /> Пожартуєм, чмокнемося<br /> Та й поберемося,<br /> Моя крале мальована.<br /> Бо я таки й досі<br /> За тобою чимчикую:<br /> Ти хоча й пишалась<br /> І з п'яними кесарями<br /> По шинках хилялась,<br /> А надто з тим Миколою<br /> У Севастополі, —<br /> Та мені про те байдуже;<br /> Мені, моя доле,<br /> Дай на себе подивитись,<br /> Дай і пригорнутись,<br /> Під крилом твоїм любенько<br /> В холодку заснути.<br /> [9 лютого 1858, Нижній Новгород]
СОН
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала,<br /> Втомилася; не спочивать<br /> Пішла в снопи, пошкандибала<br /> Івана сина годувать.<br /> Воно сповитеє кричало<br /> У холодочку за снопом.<br /> Розповила, нагодувала,<br /> Попестила; і ніби сном,<br /> Над сином сидя, задрімала.<br /> І сниться ій той син Іван<br /> І уродливий, і багатий,<br /> Не одинокий, а жонатий<br /> На вольній, бачиться, бо й сам<br /> Уже не панський, а на волі;<br /> Та на своїм веселім полі<br /> Свою-таки пшеницю жнуть,<br /> А діточки обід несуть.<br /> І усміхнулася небога,<br /> Проснулася — нема нічого…<br /> На сина глянула, взяла<br /> Його тихенько сповила<br /> Та, щоб дожать до ланового,<br /> Ще копу дожинать пішла.<br /> [13 липня 1858, С.-Петербург]
* * *
Я не нездужаю, нівроку,<br /> А щось такеє бачить око,<br /> І серце жде чогось. Болить,<br /> Болить, і плаче, і не спить,<br /> Мов негодована дитина.<br /> Лихої, тяжкої години,<br /> Мабуть, ти ждеш?<br /> Добра не жди,<br /> Не жди сподіваної волі —<br /> Вона заснула: цар Микола<br /> Її приспав. А щоб збудить<br /> Хиренну волю, треба миром,<br /> Громадою обух сталить;<br /> Та добре вигострить сокиру —<br /> Та й заходиться вже будить.<br /> А то проспить собі небога<br /> До суду божого страшного!<br /> А панство буде колихать,<br /> Храми, палати муровать,<br /> Любить царя свого п'яного,<br /> Та візантійство прославлять,<br /> Та й більше, бачиться, нічого.<br /> 1858, 22 ноября, [С.-Петербург]
ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ
Мій боже милий, як то мало<br /> Святих людей на світі стало.<br /> Один на другого кують<br /> Кайдани в серці. А словами,<br /> Медоточивими устами<br /> Цілуються і часу ждуть,<br /> Чи швидко брата в домовині<br /> З гостей на цвинтар понесуть?<br /> А ти, о господи єдиний,<br /> Скуєш лукавії уста,<br /> Язик отой велеречивий,<br /> Мовлявший: "Ми не суєта!<br /> І возвеличимо на диво<br /> І розум наш, і наш язик…<br /> Та й де той пан, що нам закаже<br /> І думать так, і говорить?"<br /> "Воскресну я! — той пан вам скаже.<br /> Воскресну нині! Ради їх,<br /> Людей закованих моїх,<br /> Убогих, нищих… Возвеличу<br /> Малих отих рабів німих!<br /> Я на сторожі коло їх<br /> Поставлю слово. І пониче,<br /> Неначе стоптана трава,<br /> І думка ваша, і слова".<br /> Неначе срібло куте, бите<br /> І семикрати перелите<br /> Огнем в горнилі,— словеса<br /> Твої, о, господи, такії.<br /> Розкинь же їх, твої святиє,<br /> По всій землі. І чудесам<br /> Твоїм увірують на світі<br /> Твої малі убогі діти!<br /> 1859, 15 февраля, С.-Петербург]
МАРКУ ВОВЧКУ
На пам'ять 24 генваря 1859
Недавно я поза Уралом<br /> Блукав і господа благав,<br /> Щоб наша правда не пропала,<br /> Щоб наше слово не вмирало;<br /> І виблагав. Господь послав<br /> Тебе нам, кроткого пророка<br /> І обличителя жестоких<br /> Людей неситих. Світе мій!<br /> Моя ти зоренько святая!<br /> Моя ти сило молодая!<br /> Світи на мене, і огрій,<br /> І оживи моє побите<br /> Убоге серце, неукрите,<br /> Голоднеє. І оживу,<br /> І думу вольную на волю<br /> Із домовини воззову.<br /> І думу вольную… О, доле!<br /> Пророче наш! Моя ти доне!<br /> Твоєю думу назову.<br /> 1859, февраля 17, СПб
ІСАІЯ. ГЛАВА 35 (ПОДРАЖАНІЄ)
Радуйся, ниво неполитая!<br /> Радуйся, земле, не повитая<br /> Квітчастим злаком! Розпустись,<br /> Рожевим крином процвіти!<br /> І процвітеш, позеленієш,<br /> Мов Іорданові святиє<br /> Луги зелені, береги! І честь<br /> Кармілова, і слава<br /> Ліванова, а не лукава,<br /> Тебе укриє дорогим,<br /> Золототканим, хитрошитим,<br /> Добром та волею підбитим,<br /> Святим омофором своїм.<br /> І люде темнії, незрячі,<br /> Дива господнії побачать.<br /> І спочинуть невольничі<br /> Утомлені руки,<br /> І коліна одпочинуть,<br /> Кайданами куті!<br /> Радуйтеся, вбогодухі,<br /> Не лякайтесь дива,<br /> Се бог судить, визволяє<br /> Долготерпеливих Вас, убогих.<br /> І воздає Злодіям за злая!<br /> Тойді, як, господи, святая<br /> На землю правда прилетить<br /> Хоч на годиночку спочить,<br /> Незрячі прозрять, а кривиє,<br /> Мов сарна з гаю, помайнують.<br /> Німим отверзуться уста;<br /> Прорветься слово, як вода,<br /> І дебрь-пустиня неполита,<br /> Зцілющою водою вмита,<br /> Прокинеться; і потечуть<br /> Веселі ріки, а озера<br /> Кругом гаями поростуть,<br /> Веселим птаством оживуть.<br /> Оживуть степи, озера,<br /> І не верствовії,<br /> А вольнії, широкії<br /> Скрізь шляхи святії<br /> Простеляться; і не найдуть<br /> Шляхів тих владики,<br /> А раби тими шляхами<br /> Без ґвалту і крику<br /> Позіходяться докупи,<br /> Раді та веселі. І пустиню опанують<br /> Веселії села.<br /> 25 марта 1859, [С.-Петербург]
N. N.
Така, як ти, колись лілея<br /> На Іордані процвіла<br /> І воплотила, пронесла<br /> Святеє слово над землею.<br /> Якби-то й ти, Дністровий цвіте…<br /> Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть.<br /> В Сибір в кайданах поведуть.<br /> І ти, мій цвіте неукритий…<br /> Не вимовлю…<br /> Веселий рай<br /> Пошли їй, господи, подай!<br /> Подай їй долю на сім світі<br /> І більш нічого не давай.<br /> Та не бери її весною<br /> В свій рай небесний, не бери,<br /> А дай твоєю красотою<br /> Надивуватись на землі.<br /> 19 апреля 1859, [С.-Петербург]
ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ
На пам'ять 22 сентября 1859 року
Ой, по горі роман цвіте,<br /> Долиною козак іде<br /> Та у журби питається:<br /> "Де та доля пишається?<br /> Чи то в шинках з багачами?<br /> Чи то в степах з чумаками?<br /> Чи то в полі на роздоллі<br /> З вітром віється по волі?"<br /> Не там, не там, друже-брате,<br /> У дівчини в чужій хаті,<br /> У рушничку та в хустині<br /> Захована в новій скрині.<br /> Лихвин, 7 іюня [1859]
* * *
Ой, маю, маю я оченята…<br /> Нікого, матінко, та оглядати,<br /> Нікого, серденько, та оглядати!<br /> Ой, маю, маю і рученята…<br /> Нікого, матінко, та обнімати,<br /> Нікого, серденько, та обнімати!<br /> Ой, маю, маю і ноженята,<br /> Та ні з ким, матінко, потанцювати,<br /> Та ні з ким, серденько, потанцювати!<br /> 10 іюня [1859], Пирятин
СЕСТРІ
Минаючи убогі села<br /> Понаддніпрянські невеселі,<br /> Я думав: "Де ж я прихилюсь?<br /> І де подінуся на світі?"<br /> І сниться сон мені: дивлюсь,<br /> В садочку, квітами повита,<br /> На пригорі собі стоїть,<br /> Неначе дівчина, хатина,<br /> Дніпро геть-геть собі розкинувсь!<br /> Сіяє батько та горить!<br /> Дивлюсь, у темному садочку,<br /> Під вишнею у холодочку,<br /> Моя єдиная сестра!<br /> Многострадалиця святая!<br /> Неначе в раї, спочиває<br /> Та з-за широкого Дніпра<br /> Мене, небога, виглядає.<br /> І їй здається — виринає<br /> З-за хвилі човен, доплива…<br /> І в хвилі човен порина.<br /> "Мій братику! моя ти доле!"<br /> І ми прокинулися. Ти…<br /> На панщині, а я в неволі!..<br /> Отак нам довелося йти<br /> Ще змалечку колючу ниву!<br /> Молися, сестро! будем живі,<br /> То бог поможе перейти.<br /> 20 іюля [1859], Черкаси
* * *
Колись дурною головою<br /> Я думав: "Горенько зо мною!<br /> Як доведеться в світі жить?<br /> Людей і господа хвалить?<br /> В багні колодою гнилою<br /> Валятись, старітися, гнить.<br /> Умерти й сліду не покинуть<br /> На обікраденій землі…<br /> О горе! горенько мені!<br /> І де я в світі заховаюсь?<br /> Щодень пілати розпинають,<br /> Морозять, шкварять на огні!"<br /> 21 іюля [1859], Черкаси
* * *
Во Іудеї во дні они,<br /> Во время Ірода-царя,<br /> Кругом Сіона й на Сіоні<br /> Романські п'яні легіони<br /> Паскудились. А у царя,<br /> У Ірода таки самого,<br /> І у порогу, й за порогом<br /> Стояли ліктори, а цар…<br /> Самодержавний государ!<br /> Лизав у ліктора халяву,<br /> Щоб той йому на те, на се…<br /> Хоч півдинарія позичив;<br /> А той кишенею трясе,<br /> Виймає гроші і не лічить,<br /> Неначе старцеві дає.<br /> І п'яний Ірод знову п'є!<br /> Як ось, не в самім Назареті,<br /> А у якомусь у вертепі,<br /> Марія сина привела<br /> І в Віфлеєм з малим пішла…<br /> Біжить поштар із Віфлеєма<br /> І каже: "Царю! так і так!<br /> Зіновать, кукіль і будяк<br /> Росте в пшениці! Кляте плем'я<br /> Давидове у нас зійшло!<br /> Зотни, поки не піднялось!"<br /> "Так що ж,— промовив Ірод п'яний,<br /> По всьому царству постинать<br /> Малих дітей; а то, погані,<br /> Нам не дадуть доцарювать".<br /> Поштар, нівроку, був підпилий,<br /> Оддав сенатові приказ,<br /> Щоб тілько в Віфлеємі били<br /> Малих дітей.<br /> Спаси ти нас,<br /> Младенче праведний, великий,<br /> Од п'яного царя-владики!<br /> Од гіршого ж тебе спасла<br /> Твоя преправедная мати.<br /> Та де ж нам тую матір взяти?<br /> Ми серцем голі догола!<br /> Раби з кокардою на лобі!<br /> Лакеї в золотій оздобі…<br /> Онуча, сміття з помела<br /> Єго величества. Та й годі.<br /> 24 октября [1859], С.-Петербург
МАРІЯ
Поема
Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно.<br /> Акафіст присвятій Богородиці. Ікос 10
Все упованіє моє<br /> На тебе, мій пресвітлий раю,<br /> На милосердіє твоє,<br /> Все упованіє моє<br /> На тебе, мати, возлагаю.<br /> Святая сило всіх святих,<br /> Пренепорочная, благая!<br /> Молюся, плачу і ридаю:<br /> Воззри, пречистая, на їх,<br /> Отих окрадених, сліпих<br /> Невольників. Подай їм силу<br /> Твойого мученика сина,<br /> Щоб хрест-кайдани донесли<br /> До самого, самого краю.<br /> Достойнопітая! благаю!<br /> Царице неба і землі!<br /> Вонми їх стону і пошли<br /> Благий конець, о всеблагая!<br /> А я, незлобний, воспою,<br /> Як процвітуть убогі села,<br /> Псалмом і тихим, і веселим<br /> Святую доленьку твою.<br /> А нині плач, і скорб, і сльози<br /> Душі убогої — убогій<br /> Остатню лепту подаю.<br /> У Йосипа, у тесляра<br /> Чи бондаря того святого,<br /> Марія в наймичках росла.<br /> Рідня була. Отож небога<br /> Уже чимала піднялась,<br /> Росла собі та виростала<br /> І на порі Марія стала…<br /> Рожевим квітом розцвіла<br /> В убогій і чужій хатині,<br /> В святому тихому раю.<br /> Тесляр на наймичку свою,<br /> Неначе на свою дитину,<br /> Теслу, було, і струг покине<br /> Та й дивиться; і час мине,<br /> А він і оком не мигне,<br /> І думає: "Ані родини!<br /> Ані хатиночки нема,<br /> Одна-однісінька!.. Хіба…<br /> Ще ж смерть моя не за плечима?.."<br /> А та стоїть собі під тином<br /> Та вовну білую пряде<br /> На той бурнус йому святешний<br /> Або на берег поведе<br /> Козу з козяточком сердешним<br /> І попасти, і напоїть.<br /> Хоч і далеко. Так любила ж<br /> Вона той тихий божий став,<br /> Широкую Тіверіаду,<br /> І рада, аж сміється, рада,<br /> Що Йосип сидячи мовчав,<br /> Не боронив їй, не спиняв<br /> На став іти; іде, сміється,<br /> А він сидить та все сидить,<br /> За струг сердега не береться…<br /> Коза нап'ється та й пасеться.<br /> А дівчина собі стоїть,<br /> Неначе вкопана, під гаєм<br /> І смутно, сумно позирає<br /> На той широкий божий став.<br /> І мовила: "Тіверіадо!<br /> Широкий царю озерам!<br /> Скажи мені, моя порадо!<br /> Якая доля вийде нам<br /> З старим Іосифом? О, доле! —<br /> І похилилась, мов тополя<br /> Од вітру хилиться в яру.<br /> Йому я стану за дитину.<br /> Плечми моїми молодими<br /> Його старії підопру!"<br /> І кинула кругом очима,<br /> Аж іскри сипнули з очей.<br /> А з добрих молодих плечей<br /> Хітон полатаний додолу<br /> Тихенько зсунувся. Ніколи<br /> Такої божої краси<br /> Ніхто не узрить! Злая ж доля<br /> Колючим терном провела,<br /> Знущалася над красотою!<br /> О, доленько! — Понад водою<br /> Ходою тихою пішла.<br /> Лопух край берега найшла,<br /> Лопух зорвала і накрила,<br /> Неначе бриликом, свою,<br /> Свою головоньку смутную,<br /> Свою головоньку святую!<br /> І зникла в темному гаю.<br /> О, світе наш незаходимий!<br /> О, ти, пречистая в женах!<br /> Благоуханний сельний крине!<br /> В яких гаях? В яких ярах,<br /> В яких незнакмих вертепах<br /> Ти заховавшся од спеки<br /> Огнепалимої тії,<br /> Що серце без огню розтопить<br /> І без води прорве, потопить<br /> Святії думоньки твої?<br /> Де ти сховаєшся? Нігде!<br /> Огонь заклюнувся вже, годі!<br /> Уже розжеврівся. І шкода,<br /> Даремне сила пропаде.<br /> До крові дійде, до кості<br /> Огонь той лютий, негасимий,<br /> І, недобитая, за сином<br /> Повинна будеш перейти<br /> Огонь пекельний! Вже пророчить,<br /> Тобі вже зазирає в очі<br /> Твоє грядущеє. Не зри!<br /> Сльозу пророчую утри!<br /> Заквітчай голову дівочу<br /> Лілеями та тим рясним<br /> Червоним маком. Та засни<br /> Під явором у холодочку,<br /> Поки що буде.<br /> Увечері, мов зоря тая,<br /> Марія з гаю виходжає<br /> Заквітчана. Фавор-гора,<br /> Неначе з злата-серебра,<br /> Далеко, високо сіяє,<br /> Аж сліпить очі. Підняла<br /> На той Фавор свої святиє<br /> Очиці кроткіє Марія<br /> Та й усміхнулась. Зайняла<br /> Козу з козяточком з-під гаю<br /> І заспівала:<br /> "Раю! раю!<br /> Темний гаю!<br /> Чи я, молодая,<br /> Милий боже, в твоїм раї<br /> Чи я погуляю,<br /> Нагуляюсь?"<br /> Та й замовкла.<br /> Круг себе сумно озирнулась,<br /> На руки козеня взяла<br /> І веселенькая пішла<br /> На хутір бондарів убогий.<br /> А йдучи, козеня, небога,<br /> Ніби дитину, на руках<br /> Хитала, бавила, гойдала,<br /> До лона тихо пригортала<br /> І цілувала. Козеня,<br /> Неначе теє кошеня,<br /> І не пручалось, не кричало,<br /> На лоні пестилося, гралось.<br /> Миль зо дві любо з козеням<br /> Трохи, трохи не танцювала<br /> І не втомилась. Вигляда<br /> Старий, сумуючи під тином,<br /> Давненько вже свою дитину.<br /> Зустрів її, і привітав,<br /> І тихо мовив: "Де ти в бога<br /> Загаялась, моя небого?<br /> Ходімо в кущу, опочий,<br /> Та повечеряємо вкупі<br /> З веселим гостем молодим;<br /> Ходімо, доненько".— "Який?<br /> Який се гость?" — "Із Назарета<br /> Зайшов у нас підночувать.<br /> І каже: "Божа благодать<br /> На ветхую Єлисавету<br /> Учора рано пролилась:<br /> Учора,— каже,— привела<br /> Дитину-сина. А Захарій<br /> Старий нарек його Іваном".<br /> "Так бачиш що!" А гость роззутий,<br /> Умитий з кущі виходжав<br /> В одному білому хітоні,<br /> Мов намальований, сіяв,<br /> І став велично на порозі,<br /> І, уклонившися, вітав<br /> Марію тихо. їй, небозі,<br /> Аж дивно, чудно. Гость стояв<br /> І ніби справді засіяв.<br /> Марія на його зирнула<br /> І стрепенулась. Пригорнулась,<br /> Неначе злякане дитя,<br /> До Йосипа свого старого,<br /> А потім гостя молодого<br /> Просила, ніби повела<br /> Очима в кущу. Принесла<br /> Води погожої з криниці,<br /> І молоко, і сир козлиці їм на вечерю подала.<br /> Сама ж не їла й не пила.<br /> В куточку мовчки прихилилась<br /> Та дивувалася, дивилась<br /> І слухала, як молодий<br /> Дивочний гость той говорив.<br /> І словеса його святиє<br /> На серце падали Марії,<br /> І серце мерзло і пеклось!<br /> "Во Іудеї не було,<br /> Промовив гость,— того ніколи,<br /> Що нині узриться. Равві!<br /> Равві великого глаголи<br /> На ниві сіються новій!<br /> І виростуть, і пожнемо,<br /> І в житницю соберемо<br /> Зерно святеє. Я месію<br /> Іду народу возвістить".<br /> І помолилася Марія<br /> Перед апостолом.<br /> Горить<br /> Огонь тихенько на кабиці,<br /> А Йосип праведний сидить<br /> Та думає. Уже зірниця<br /> На небі ясно зайнялась.<br /> Марія встала та й пішла<br /> З глеком по воду до криниці.<br /> І гость за нею, і в ярочку<br /> Догнав Марію…<br /> Холодочком<br /> До сходу сонця провели<br /> До самої Тіверіади<br /> Благовістителя. І раді,<br /> Радісінькі собі прийшли<br /> Додому.<br /> Жде його Марія<br /> І ждучи плаче, молодії<br /> Ланіти, очі і уста<br /> Марніють зримо. "Ти не та,<br /> Не та тепер, Маріє, стала!<br /> Цвіт зельний, наша красота! —<br /> Промовив Йосип.— Диво сталось<br /> З тобою, доненько моя!<br /> Ходім, Маріє, повінчаймось,<br /> А то…— Й не вимовив: уб'ють<br /> На улиці.— І заховаймось<br /> В своїм оазисі". І в путь<br /> Марія нашвидку збиралась<br /> Та тяжко плакала, ридала.<br /> Отож вони собі ідуть,<br /> Несе з торбиною на плечах<br /> Нову коновочку старий.<br /> Спродать би то та молодій<br /> Купить хустиночку до речі,<br /> Та й за повінчання оддать.<br /> О старче праведний, багатий!<br /> Не од Сіона благодать,<br /> А з тихої твоєї хати<br /> Нам возвістилася. Якби<br /> Пречистій їй не дав ти руку —<br /> Рабами б бідниє раби<br /> І досі мерли би. О, муко!<br /> О, тяжкая душі печаль!<br /> Не вас мені, сердешних, жаль,<br /> Сліпі і малиє душою,<br /> А тих, що бачать над собою<br /> Сокиру, молот і кують<br /> Кайдани новиє. Уб'ють,<br /> Заріжуть вас, душеубійці,<br /> І із кровавої криниці<br /> Собак напоять.<br /> Де ж подівсь<br /> Дивочний гость отой лукавий?<br /> Хоч би прийшов та подививсь<br /> На брак той славний і преславний!<br /> На брак окрадений! Не чуть,<br /> Не чуть ані його, ані месії,<br /> А люде ждуть чогось і ждуть,<br /> Чогось непевного. Маріє!<br /> Ти, безталанная, чого<br /> І ждеш, і ждатимеш од бога<br /> І од людей його? Нічого,<br /> Ніже апостола того<br /> Тепер не жди. Тесляр убогий<br /> Тебе повінчану веде<br /> В свою убогую хатину.<br /> Молися й дякуй, що не кинув,<br /> Що на розпуття не прогнав.<br /> А то б цеглиною убили —<br /> Якби не вкрив, не заховав!<br /> В Єрусалимі говорили<br /> Тихенько люде, що стяли<br /> У городі Тіверіаді<br /> Чи то якогось розп'яли<br /> Провозвістителя месії.<br /> "Його!" — промовила Марія<br /> І веселесенька пішла<br /> У Назарет. І він радіє,<br /> Що наймичка його несла<br /> В утробі праведную душу<br /> За волю розп'ятого мужа.<br /> Ото вони собі ідуть,<br /> Прийшли додому. І живуть<br /> Повінчані, та не веселі.<br /> Тесляр колисочку дебелу<br /> Майструє в сінях. А вона,<br /> Пренепорочная Марія,<br /> Сидить собі коло вікна,<br /> І в поле дивиться, і шиє<br /> Малесеньке сороченя —<br /> Комусь-то ще?<br /> "Хазяїн дома? —<br /> Надворі крикнуло.— Указ<br /> Од кесаря, його самого,<br /> Щоб ви сьогодня, сен же час!<br /> Ви на ревізію у город,<br /> У город Віфлеєм ішли".<br /> І зник, пропав той тяжкий голос.<br /> Тілько руна в яру гула.<br /> Марія зараз заходилась<br /> Пекти опрісноки. Спекла,<br /> В торбину мовчки положила<br /> І мовчки за старим пішла<br /> У Віфлеєм. "Святая сило!<br /> Спаси мене, мій боже милий!" —<br /> Тілько й промовила. Ідуть,<br /> Сумуючи собі обоє.<br /> І, вбогії, перед собою<br /> Козу з козяточком женуть,<br /> Бо дома ні на кого кинуть.<br /> А може, бог пошле дитину<br /> В дорозі; от і молоко<br /> Сердешній матері. Скотина<br /> Іде пасучися, рядком<br /> Ідуть за нею батько й мати<br /> І починають розмовляти<br /> Поволі, тихо. "Семіон Протопресвітер,-<br /> Йосип мовив,<br /> Такеє-то пророче слово<br /> Сказав мені: "Святий закон!<br /> І Авраама, і Мойсея!<br /> Возобновлять мужі єсеї.<br /> І каже: — Поти не умру,<br /> Поки месію не узрю!"<br /> Чи чуєш ти, моя Маріє?<br /> Месія прийде!" —<br /> "Вже прийшов,<br /> І ми вже бачили месію!" —<br /> Марія мовила.<br /> Найшов<br /> Опріснок Йосип у торбині.<br /> Дає та й каже: "На, моя дитино,<br /> Поки що буде, укріпись,<br /> До Віфлеєма не близенько;<br /> Та й я спочину. Утомивсь".<br /> Та й сіли на шляху гарненько —<br /> Подудновать. Отож сидять,<br /> А сонце праведне швиденько<br /> Додолу котиться. І глядь!<br /> Сховалося, і смеркло в полі.<br /> І диво дивнеє! ніколи<br /> Ніхто не бачив і не чув<br /> Такого дива. Аж здригнув<br /> Святий тесляр. Мітла з востоку<br /> Над самим Віфлеємом, боком,<br /> Мітла огненная зійшла.<br /> І степ, і гори осіяла.<br /> Марія з шляху не вставала,<br /> Марія сина привела.<br /> Єдиную тую дитину,<br /> Що нас од каторги спасла!<br /> І, пресвятая, неповинна,<br /> За нас, лукавих, розп'ялась!<br /> А недалеко край дороги<br /> Отару гнали чабани<br /> Та й їх побачили.<br /> Небогу, її й дитяточко взяли<br /> І у вертеп свій принесли,<br /> І чабани його убогі Еммануїлом нарекли.<br /> До сходу сонця, рано-рано!<br /> У Віфлеємі на майдані<br /> Зійшовся люд і шепотить,<br /> Що щось непевне з людьми буде<br /> Во Іудеї. Гомонить<br /> І тихне люд.<br /> "О, люди! люди! —<br /> Чабан якийсь біжить, кричить.<br /> Пророчество Ієремія,<br /> Ісаія збулось! збулось!<br /> У нас, у пастирей, месія<br /> Родився вчора!" Загуло<br /> У Віфлеємі на майдані:<br /> "Месія! Іісус! Осанна!"<br /> І люд розходивсь.<br /> Через час<br /> Чи через два прийшов указ<br /> І легіон з Єрусалима,<br /> Од того Ірода. Незриме<br /> Й нечуте сталося тойді.<br /> Ще діточки сповиті спали,<br /> Ще купіль гріли матері,<br /> Намарне гріли: не купали<br /> Маленьких діточок своїх!<br /> Ножі солдати сполоскали<br /> В дитячій праведній крові!<br /> Такеє-то на світі сталось!<br /> Дивітеся ж, о! матері!<br /> Що роблять іроди царі!<br /> Марія навіть не ховалась<br /> З своїм младенцем. Слава вам,<br /> Убогим людям, чабанам,<br /> Що привітали, заховали<br /> І нам спасителя спасли<br /> Од Ірода. Нагодували,<br /> І напоїли, і дали<br /> Кожух і свиту на дорогу,<br /> І, небораки, додали<br /> Ослицю дійну. І небогу<br /> З її дитяточком малим<br /> І посадили, й провели<br /> Вночі тайнйми манівцями<br /> На шлях Мемфіський. А мітла,<br /> Мітла огненная світила,<br /> Неначе сонце, і дивилась<br /> На ту ослицю, що несла<br /> В Єгипет кроткую Марію<br /> І нарожденного месію.<br /> Якби де на світі хоть раз<br /> Цариця сіла на ослицю,<br /> То слава б стала про царицю<br /> І про великую ослицю<br /> По всьому світу. Ся ж несла<br /> Живого істинного бога.<br /> Тебе ж, сердешну, копт убогий<br /> Хотів у Йосипа купить,<br /> Та здохла ти. Мабуть, дорога<br /> Таки завадила тобі?<br /> У Нілі скупанеє, спить<br /> В пелюшках долі, під вербою,<br /> Дитяточко. А меж лозою<br /> З лози колисочку плете<br /> Та плаче праведная мати,<br /> Колиску тую плетучи.<br /> А Йосип заходився хату<br /> Із очерету будувати,<br /> Щоб хоч укритися вночі.<br /> З-за Нілу сфінкси, мов сичі,<br /> Страшними мертвими очима<br /> На теє дивляться. За ними<br /> На голому піску стоять<br /> По шнуру піраміди в ряд,<br /> Мов фараонова сторожа,<br /> І ніби фараонам знать<br /> Вони дають, що правда божа<br /> Встає вже, встала на землі.<br /> Щоб фараони стереглись.<br /> Марія найнялася прясти<br /> У копта вовну.<br /> А святий Іосиф взявсь отару пасти,<br /> Щоб хоч козу ту заробить<br /> На молоко малій дитині.<br /> Минає рік. Коло хатини<br /> В повіточці своїй малій<br /> Той бондар праведний, святий,<br /> І гадки, праведний, не має,<br /> Барило й бочку набиває,<br /> Та ще й курникає. А ти?<br /> Не плачеш ти і не співаєш,<br /> Гадаєш, думаєш-гадаєш,<br /> Як його вчити, навести<br /> На путь святий святого сина<br /> І як його од зол спасти?<br /> Од бур житейських одвести?<br /> Ще рік минув. Коло хатини<br /> Коза пасеться; а дитина<br /> І невеличке козеня<br /> У сінях граються. А мати<br /> Сидить на призьбі коло хати<br /> Та вовну з кужеля пряде.<br /> Аж ось і сам старий іде<br /> З ціпочком тихо попід тином:<br /> Носив у город шапличок<br /> Продать. Йому медяничок,<br /> А їй немудрую хустину,<br /> Собі ж несе на постоли<br /> Ременю доброго. Спочинув<br /> Та й каже: "Доню, не журись.<br /> Царя вже Ірода не стало.<br /> Чогось увечері наївсь,<br /> Та так наївся, що й опрігсь,<br /> Такеє-то мені сказали.<br /> Ходімо,— каже,— у свій гай,<br /> У свій маленький тихий рай!<br /> Ходім додомоньку, дитино".<br /> "Ходім",— сказала та й пішла<br /> На Ніл сороченята прати<br /> В дорогу синові. Паслась<br /> Коза з козятком коло хати,<br /> А Йосип сина забавляв,<br /> На призьбі сидя, поки мати<br /> На річці прала ті малі<br /> Сорочечки. А потім в хаті<br /> Поморіцив добре постоли<br /> Собі в дорогу. Та й знялись<br /> До сходу сонця, по торбині<br /> На плечі взявши, а дитину<br /> Удвох в колисочці несли.<br /> То сяк, то так прийшли додому.<br /> Бодай не довелось нікому<br /> Узріть такеє. Благодать!<br /> Гайочок тихий серед поля,<br /> Одна-єдиная їх доля<br /> Отой гайочок! І не знать,<br /> Де він кохався. І хатина,<br /> Все, все сплюндровано.<br /> В руїні їм довелося ночувать.<br /> В ярок Марія до криниці<br /> Швиденько кинулася. Там<br /> Колись-то з нею яснолиций<br /> Зустрівся гость святий. Бур'ян,<br /> Будяк колючий з кропивою<br /> Коло криниці поросли.<br /> Маріє! Горенько з тобою!<br /> Молися, серденько, молись!<br /> Окуй свою святую силу…<br /> Долготерпінієм окуй,<br /> В сльозах кровавих загартуй!..<br /> Небога трохи не втопилась<br /> У тій криниці. Горе нам<br /> Було б, іскупленним рабам!<br /> Дитина б тая виростала<br /> Без матері, і ми б не знали<br /> І досі правди на землі!<br /> Святої волі! Схаменулась<br /> І тяжко, важко усміхнулась<br /> Та й заридала. Полились<br /> На цямрину святиє сльози<br /> Та й висохли. А їй, небозі,<br /> Полегшало. Єлисавета,<br /> Стара вдова, у Назареті<br /> З малим синком своїм жила,<br /> Таки з Івасем. Та й була<br /> Якась рідня їм. Вранці-рано<br /> Свою дитину, безталанна,<br /> Нагодувала, одягла<br /> І за святим своїм пішла<br /> У Назарет той до вдовиці<br /> В сусіду, в наймичку проситись!<br /> Дитяточко собі росло,<br /> З Івасем удовенком гралось.<br /> Уже чимале підросло.<br /> Якось вони собі гуляли<br /> Удвох на улиці, знайшли<br /> Дві палички та й понесли<br /> Додому матерям на дрова.<br /> Звичайні діточки! Ідуть<br /> І веселенькі, і здорові,<br /> Аж любо глянуть, як ідуть!<br /> Отож воно, мале, взяло<br /> Другую паличку у Йвася —<br /> Івась у коники ігрався,<br /> Зробило хрестик та й несло<br /> Додому, бачте, показати,<br /> Що й він уміє майструвати.<br /> Марія ще за ворітьми<br /> Дітей зустріла, і зомліла,<br /> І трупом пала, як узріла<br /> Той хрестик-шибеничку. "Злий!<br /> Недобрий чоловік, лихий<br /> Навчив тебе, моя дитино,<br /> Зробить оце! Покинь! Покинь!"<br /> А він, маленький, неповинний,<br /> Святую шибеничку кинув<br /> І заридав, і пролились<br /> Ще в перший раз младенчі сльози<br /> На лоно матернє. Небозі<br /> Ніби полегшало. Взяла<br /> У холодочок завела,<br /> В бур'ян, в садок, поцілувала<br /> Та коржиком погодувала,<br /> Свіженьким коржиком. Воно ж<br /> Попестилось собі, погралось<br /> Та й спатоньки, мале, лягло<br /> Таки ж у неї на колінах.<br /> Отож і спить собі дитина,<br /> Мов ангеляточко в раю.<br /> І на єдиную свою<br /> Та мати дивиться і плаче<br /> Тихенько-тихо. Ангел спить,<br /> То щоб його то не збудить.<br /> Та й не догледіла. Неначе<br /> Окропу капля, як огонь,<br /> На його впала, і воно<br /> Прокинулось. Швиденько сльози<br /> Марія втерла сміючись,<br /> Щоб він не бачив. І небозі<br /> Не довелося одурить<br /> Малого сина. Подивилось<br /> І заридало. Заробила<br /> Чи то позичила вдова<br /> Півкопи тую на буквар.<br /> Сама б учила, так не знала ж<br /> Вона письма того. Взяла<br /> Та в школу хлопця одвела,<br /> У ієсейську. Доглядала ж<br /> Сама його, сама й навчала<br /> Добру і розуму. Івась,<br /> Таки вдовенко, в його вдавсь,.<br /> То вдвох собі й ходили в школу,<br /> І вчились вкупочці. Ніколи<br /> Ані пограється з дітьми,<br /> Ані побігає; самий,<br /> Один-однісінький, бувало,<br /> Сидить собі у бур'яні<br /> Та клепку теше. Помагало<br /> Святому батькові в трудах.<br /> Якось по сьомому годочку,<br /> Малий вже добре майстрував,<br /> Одпочиваючи в куточку,<br /> Старий на сина дивувавсь,<br /> Який то з його майстер буде!<br /> Які то люди з його будуть!<br /> Та, взявши відер, кандійок,<br /> І батько, й мати, і воно<br /> Пішли на ярмарок у самий<br /> Самісінький Єрусалим.<br /> Хоч і далеко, так спродати<br /> Дорогше можна. От прийшли,<br /> Розташувались. Батько й мати<br /> Сидять собі та продають<br /> Добро своє. А де ж дитина?<br /> Побігло десь. Шукає сина<br /> Та плаче мати. І не чуть,<br /> Де ділося. У синагогу<br /> Зайшла благать благого бога,<br /> Щоб син її найшовсь. Аж глядь,<br /> Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить<br /> І научає, неповинне,<br /> Як в світі жить, людей любить,<br /> За правду стать! за правду згинуть!<br /> Без правди горе! "Горе вам,<br /> Учителі архієреї!" І дивувались фарисеї<br /> І книжники його речам.<br /> А радость матері Марії<br /> Неізреченная. Месію,<br /> Самого бога на землі<br /> Вона вже зріла.<br /> Спродались,<br /> Во храмі помолились богу<br /> І веселенькі у дорогу<br /> Додому рушили вночі<br /> По холодочку.<br /> Виростали І вкупі вчились, ростучи,<br /> Святиє діточки. Пишались<br /> Святиє тії матері<br /> Своїми дітками. Із школи<br /> Путем терновим розійшлись<br /> Обидва. Божії глаголи,<br /> Святую правду на землі<br /> І прорекли, і розп'ялись<br /> За воленьку, святую волю!<br /> Іван пішов собі в пустиню,<br /> А твій меж люди. А за ним,<br /> За сином праведним своїм,<br /> І ти пішла. В старій хатині<br /> В чужій покинула його,<br /> Святого Йосипа свого!<br /> Пішла тинятись попідтинню,<br /> Аж поки, поки не дійшла<br /> Аж до Голгофи.<br /> Бо за сином<br /> Святая мати всюди йшла,<br /> Його слова, його діла —<br /> Все чула, й бачила, і мліла,<br /> І мовчки трепетно раділа,<br /> На сина дивлячись. А він<br /> Сидить, було, на Єлеоні,<br /> Одпочива. Єрусалим<br /> Розкинувсь гордо перед ним,<br /> Сіяє в золотім вісоні<br /> Ізраїльський архієрей!<br /> Романський золотий плебей!<br /> І час, і два мине, не встане,<br /> На матір навіть не погляне<br /> Та аж заплаче, дивлячись<br /> На іудейськую столицю.<br /> Й вона заплаче, ідучи<br /> У яр по воду до криниці,<br /> Тихесенько. І принесе<br /> Води погожої, і вмиє<br /> Утомлені стопи святиє,<br /> І пити дасть, і отрясе,<br /> Одує прах з його хітона,<br /> Зашиє дірочку та знову<br /> Під смокву піде. І сидить,<br /> І дивиться, о всесвятая!<br /> Як син той скорбний спочиває.<br /> Аж ось і дітвора біжить<br /> Із города. Його любили<br /> Святиє діточки. Слідком<br /> За ним по улицях ходили,<br /> А іноді й на Єлеон<br /> До його бігали малії.<br /> Отож прибігли. "О, святії!<br /> Пренепорочниє!" — сказав,<br /> Як узрів діток. Привітав<br /> І цілував благословляя,<br /> Погрався з ними, мов маленький,<br /> Надів бурнус. І веселенький<br /> З своїми дітками пішов<br /> В Єрусалим на слово нове,<br /> Поніс лукавим правди слово!<br /> Не вняли слову! Розп'яли!<br /> Як розпинать його вели,<br /> Ти на розпутії стояла<br /> З малими дітьми. Мужики,<br /> Його брати, ученики,<br /> Перелякались, повтікали.<br /> "Нехай іде! Нехай іде!<br /> Отак і вас він поведе!" —<br /> Сказала дітям. І упала<br /> На землю трупом.<br /> Розп'ялась<br /> Твоя єдиная дитина!<br /> А ти, спочинувши під тином,<br /> У Назарет отой пішла!<br /> Вдову давно вже поховали<br /> В чужій, позиченій труні<br /> Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі.<br /> І Йосипа твого не стало.<br /> І ти, як палець той, осталась<br /> Одна-однісінька! Такий<br /> Талан твій латаний, небого!<br /> Брати його, ученики,<br /> Нетвердії, душеубогі,<br /> Катам на муку не дались,<br /> Сховались, потім розійшлись,<br /> І ти їх мусила збирати…<br /> Отож вони якось зійшлись<br /> Вночі круг тебе сумовати.<br /> І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх<br /> Розвіяла, мов ту полову,<br /> Своїм святим огненним словом!<br /> Ти дух святий свій пронесла<br /> В їх душі вбогії! Хвала!<br /> І похвала тобі, Маріє!<br /> Мужі воспрянули святиє,<br /> По всьому світу розійшлись.<br /> І іменем твойого сина,<br /> Твоєї скорбної дитини,<br /> Любов і правду рознесли<br /> По всьому світу. Ти ж під тином,<br /> Сумуючи, у бур'яні<br /> Умерла з голоду. Амінь.<br /> А потім ченці одягли<br /> Тебе в порфіру. І вінчали,<br /> Як ту царицю… Розп'яли<br /> Й тебе, як сина. Наплювали<br /> На тебе, чистую, кати;<br /> Розтлили кроткую! а ти…<br /> Мов золото в тому горнилі,<br /> В людській душі возобновилась,<br /> В душі невольничій, малій,<br /> В душі скорбящей і убогій.<br /> [27 жовтня — 11 листопада 1859, С.-Петербург]
ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ
Посаджу коло хатини<br /> На вспомин дружині<br /> І яблуньку, і грушеньку,<br /> На вспомин єдиній!<br /> Бог дасть, виростуть.<br /> Дружина<br /> Під древами тими<br /> Сяде собі в холодочку<br /> З дітками малими.<br /> А я буду груші рвати,<br /> Діткам подавати…<br /> З дружиною єдиною<br /> Тихо розмовляти:<br /> "Тойді, серце, як бралися,<br /> Сі древа садив я…<br /> Щасливий я!" — "І я, друже,<br /> З тобою щаслива!"<br /> 19 ноября [1859], С.-Петербург
ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ ( ГЛАВА 19)
Восплач, пророче, сине божий!<br /> І о князях, і о вельможах,<br /> І о царях отих. І рци:<br /> "Пащо та сука, ваша мати,<br /> Зо львами кліщилась, щенята?<br /> І добувала вас, лихих?<br /> І множила ваш род проклятий?<br /> А потім з вас, щенят зубатих,<br /> Зробились львичища! Людей!<br /> Незлобних, праведних дітей,<br /> Жрете, скажені!.. Мов шуліка<br /> Хватає в бур'яні курча,<br /> Клює і рве його. А люде…<br /> Хоч бачать люде, та мовчать.<br /> Отож львеня те дике! люте!<br /> Підстерегли його, взяли<br /> Та, закувавши добре в пута,<br /> В Єгипет люде одвели —<br /> На каторгу. А люта мати!<br /> Спустила друге бісновате<br /> Своє скаженеє звіря.<br /> Та вже такого сподаря,<br /> Що гради й весі пожирало.<br /> Земля тряслася, трепетала<br /> Од реву львичища твого.<br /> Окули люде і цього.<br /> Заперли в щелепи удила<br /> І в Вавілоні посадили<br /> В тюрму глибоку. Щоб не чуть<br /> Було на світі того рику<br /> Самодержавного владики,<br /> Царя неситого…<br /> Минуть,<br /> Уже потроху і минають<br /> Дні беззаконія і зла.<br /> А львичища того не знають,<br /> Ростуть собі, як та лоза<br /> У темнім лузі. Уповають<br /> На корінь свій, уже гнилий,<br /> Уже червивий, і малий,<br /> І худосильний.<br /> Вітер з поля<br /> Дихне — погне і полама.<br /> І ваша злая своєволя<br /> Сама скупається, сама<br /> В своїй крові. Плач великий<br /> Вомєсто львичищого рика<br /> Почують люде. І той плач,<br /> Нікчемний, довгий і поганий,<br /> Межи людьми во притчу стане,<br /> Самодержавний отой плач!"<br /> Декабря 6 [1859, С.-Петербург]
ОСІЇ. ГЛАВА XIV. ПОДРАЖАНІЄ
Погибнеш, згинеш, Україно,<br /> Не стане знаку на землі.<br /> А ти пишалася колись<br /> В добрі і розкоші! Вкраїно!<br /> Мій любий краю неповинний!<br /> За що тебе господь кара,<br /> Карає тяжко? За Богдана,<br /> Та за скаженого Петра,<br /> Та за панів отих поганих<br /> До краю нищить… Покара,<br /> Уб'є незримо і правдиво;<br /> Бо довго довготерпеливий<br /> Дивився мовчки на твою,<br /> Гріховную твою утробу<br /> І рек во гніві: "Потреблю<br /> Твою красу, твою оздобу,<br /> Сама розіпнешся. Во злобі<br /> Сини твої тебе уб'ють<br /> Оперені, а злозачаті<br /> Во чреві згинуть, пропадуть,<br /> Мов недолежані курчата!..<br /> І плача, матернього плача<br /> Ісполню гради і поля,<br /> Да зрить розтленная земля,<br /> Що я держитель і все бачу".<br /> Воскресни, мамо! І вернися<br /> В світлицю-хату; опочий,<br /> Бо ти аж надто вже втомилась,<br /> Гріхи синовні несучи.<br /> Спочивши, скорбная, скажи,<br /> Прорий своїм лукавим чадам,<br /> Що пропадуть вони, лихі,<br /> Що їх безчестіє, і зрада,<br /> І криводушіє огнем,<br /> Кровавим, пламенним мечем<br /> Нарізані на людських душах,<br /> Що крикне кара невсипуща,<br /> Що не спасе їх добрий цар,<br /> Їх кроткий, п'яний господар,<br /> Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,<br /> Не дасть коня вам охляп сісти<br /> Та утікать; не втечете<br /> І не сховаєтеся; всюди<br /> Вас найде правда-мста; а люде<br /> Підстережуть вас на тотеж,<br /> Уловлять і судить не будуть,<br /> В кайдани туго окують,<br /> В село на зрище приведуть,<br /> І на хресті отім без ката<br /> І без царя вас, біснуватих,<br /> Розпнуть, розірвуть, рознесуть,<br /> І вашей кровію, собаки,<br /> Собак напоять… І додай,<br /> Такеє слово їм додай<br /> Без притчі; вискажи: "Зробили,<br /> Руками скверними створили<br /> Свою надію; й речете,<br /> Що цар наш бог, і цар надія,<br /> І нагодує, і огріє<br /> Вдову і сирот". Ні, не те,<br /> Скажи їм ось що: "Брешуть боги,<br /> Ті ідоли в чужих чертогах,<br /> Скажи, що правда оживе,<br /> Натхне, накличе, нажене<br /> Не ветхеє, не древлє слово<br /> Розтлєнноє, а слово нове<br /> Меж людьми криком пронесе<br /> І люд окрадений спасе<br /> Од ласки царської…"<br /> 25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]
* * *
Дівча любе, чорнобриве<br /> Несло з льоху пиво.<br /> А я глянув, подивився —<br /> Та аж похилився…<br /> Кому воно пиво носить?<br /> Чому босе ходить?..<br /> Боже сильний! Твоя сила<br /> Та тобі ж і шкодить.<br /> [15 січня 1860, С.-Петербург]
* * *
Ой діброво — темний гаю!<br /> Тебе одягає<br /> Тричі на рік… Багатого<br /> Собі батька маєш.<br /> Раз укриє тебе рясно<br /> Зеленим покровом,<br /> Аж сам собі дивується<br /> На свою діброву…<br /> Надивившись на доненьку<br /> Любу, молодую,<br /> Возьме її та й огорне<br /> В ризу золотую<br /> І сповиє дорогою<br /> Білою габою,<br /> Та й спать ляже, втомившися<br /> Турбою такою.<br /> 15 стичня 1860, СПб
ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ
Наїхали старости<br /> Й молодик за ними;<br /> Вони собі пішли в хату<br /> З батьком розмовляти;<br /> А я в його, молодого,<br /> В того чорнобривця,<br /> Беру коня, та й нічого —<br /> Веду до криниці.<br /> Кінь утомлений, копита<br /> Розкуті, розбиті,<br /> Сіделечко мережане<br /> Зопсуте, невкрите.<br /> "Скажи, коню, до кого це<br /> Ви так нагло гнались?"<br /> "До якоїсь чорнобривки<br /> Всю ніч майнували".<br /> "Чи ти ж, коню, будеш пити<br /> 3 нашої криниці?<br /> Чи буде та чорнобривка<br /> Сей рік молодиця?"<br /> 4 мая 1860, СПб
МОЛИТВА
Царям, всесвітнім шинкарям,<br /> І дукачі, і таляри,<br /> І пута кутії пошли.<br /> Робочим головам, рукам<br /> На сій окраденій землі<br /> Свою ти силу ниспошли.<br /> Мені ж, мій боже, на землі<br /> Подай любов, сердечний рай!<br /> І більш нічого не давай!<br /> 24 мая [1]860, СПб
* * *
Царів, кровавих шинкарів,<br /> У пута кутії окуй,<br /> В склепу глибокім замуруй.<br /> Трудящим людям, всеблагий,<br /> На їх окраденій землі<br /> Свою ти силу ниспошли.<br /> А чистих серцем? Коло їх<br /> Постав ти ангели свої,<br /> Щоб чистоту їх соблюли.<br /> Мені ж, о господи, подай<br /> Любити правду на землі<br /> І друга щирого пошли!<br /> 25 мая [1860, С.-Петербург]
* * *
Злоначинающих спини,<br /> У пута кутії не куй,<br /> В склепи глибокі не муруй.<br /> А доброзиждущим рукам<br /> І покажи, і поможи,<br /> Святую силу ниспошли.<br /> А чистих серцем? Коло їх<br /> Постави ангели свої<br /> І чистоту їх сиблюди.<br /> А всім нам вкупі на землі<br /> Єдиномисліє подай<br /> І братолюбіє пошли.<br /> 27 мая [1860, С.-Петербург]
* * *
Колись-то ще, во время оно,<br /> Помпілій Нума, римський цар,<br /> Тихенький, кроткий государ,<br /> Втомившись, пишучи закони,<br /> Пішов любенько погулять<br /> І одпочить. Та, спочивавши,<br /> Додумать, як би то скувать<br /> Кайдани на римлян. І, взявши<br /> Гнучкий одноліток лози,<br /> Каблучку заходивсь плести,<br /> На шию б то. Коли погляне,<br /> У холодочку під платаном<br /> Дівча заквітчанеє спить…<br /> Дріадам нічого робить<br /> Перед такою красотою,<br /> Перед богинею такою!<br /> Сама Егерія в гаю,<br /> Кленучи доленьку свою,<br /> Повісилась. А мудрий Нума<br /> І на дівча, і на цвіти<br /> Дивується собі і дума:<br /> "Який би ретязь ще сплести?"<br /> 28 мая [1860], С.-Петербург
* * *
Тим неситим очам,<br /> Земним богам-царям,<br /> І плуги, й кораблі,<br /> І всі добра землі,<br /> І хвалебні псалми<br /> Тим дрібненьким богам.<br /> Роботящим умам,<br /> Роботящим рукам<br /> Перелоги орать,<br /> Думать, сіять, не ждать<br /> І посіяне жать<br /> Роботящим рукам.<br /> Добросердим-малим,<br /> Тихолюбцям-святим,<br /> Творче неба й землі!<br /> Долгоденствіє їм<br /> На сім світі; на тім…<br /> Рай небесний пошли.<br /> Все на світі — не нам.<br /> Все богам, тим царям!<br /> І плуги, й кораблі,<br /> І всі добра землі,<br /> Моя любо!.. а нам —<br /> Нам любов меж людьми.<br /> 31 мая [1860], СПб
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
В Путивлі-граді вранці-рано<br /> Співає, плаче Ярославна,<br /> Як та зозуленька кує,<br /> Словами жалю додає.<br /> "Полечу,— каже,— зигзицею,<br /> Тією чайкою-вдовицею,<br /> Та понад Доном полечу,<br /> Рукав бобровий омочу<br /> В ріці Каялі. І на тілі,<br /> На княжім білім, помарнілім,<br /> Омию кров суху, отру<br /> Глибокії, тяжкії рани…"<br /> І квилить, плаче Ярославна<br /> В Путивлі рано на валу:<br /> "Вітрило-вітре мій єдиний,<br /> Легкий, крилатий господине!<br /> Нащо на дужому крилі<br /> На вої любії мої,<br /> На князя, ладо моє миле,<br /> Ти ханові метаєш стріли?<br /> Не мало неба, і землі,<br /> І моря синього. На морі<br /> Гойдай насади-кораблі.<br /> А ти, прелютий… Горе! Горе!<br /> Моє веселіє украв,<br /> В степу на тирсі розібгав".<br /> Сумує, квилить, плаче рано<br /> В Путивлі-граді Ярославна.<br /> І каже: "Дужий і старий,<br /> Широкий Дніпре, не малий!<br /> Пробив єси високі скали,<br /> Текучи в землю половчана,<br /> Носив єси на байдаках<br /> На половчан, на Кобяка<br /> Дружину тую Святославлю!..<br /> О мій Словутицю преславний!<br /> Моє ти ладо принеси,<br /> Щоб я постіль весела-слала,<br /> У море сліз не посилала,<br /> Сльозами моря не долить".<br /> І плаче, плаче Ярославна<br /> В Путивлі на валу на брамі,<br /> Святеє сонечко зійшло.<br /> І каже: "Сонце пресвятеє<br /> На землю радість принесло<br /> І людям, і землі, моєї<br /> Туги-нудьги не розвело.<br /> Святий, огненний господине!<br /> Спалив єси луги, степи,<br /> Спалив і князя, і дружину,<br /> Спали мене на самоті!<br /> Або не грій і не світи.<br /> Загинув ладо… Я загину!"<br /> 4 іюня [1860], СП6
* * *
З передсвіта до вечора,<br /> А з вечора до досвіта<br /> Летить стріла каленая,<br /> Бряжчить шабля о шеломи,<br /> Тріщать списи гартовані<br /> В степу, в незнаємому полі,<br /> Середи землі Половецької.<br /> Земля чорна копитами<br /> Поорана, поритая;<br /> Костьми земля засіяна,<br /> А кровію политая.<br /> І журба-туга на тім полі<br /> Зійшла для Руської землі.<br /> Що гомонить отам, зичить<br /> Удосвіта? То повертає<br /> Той Ігор військо на пригоду<br /> Тому буй туру Всеволоду.<br /> І бились день, І другий билися,<br /> Та коло полудня на третій<br /> Поникли Ігореві стязі.<br /> Отак на березі Каяли<br /> Брати різнились; бо не стало<br /> Крові-вина!.. Допировали<br /> Хоробрі русичі той пир,<br /> Сватів упоїли,<br /> А самі простяглися<br /> За землю Руськую. Хилилась<br /> І слалась, плачучи, трава;<br /> Високі гнулись дерева…<br /> Додолу гнулися, журились!<br /> 6 іюля [1860, С.-Петербург]
* * *
Умре муж велій в власяниці.<br /> Не плачте, сироти, вдовиці,<br /> А ти, Аскоченський, восплач<br /> Воутріє на тяжкий глас.<br /> І Хомяков, Русі ревнитель,<br /> Москви, отечества любитель,<br /> О, юбкоборцеві восплач.<br /> І вся о, Русская беседа,<br /> Бо глас єдиний ісповєдуй<br /> Свої гріхи. І плач! і плач!<br /> 17 іюня [1860 С.-Петербург]
ГІМН ЧЕРНИЧИЙ
Удар, громе, над тим домом,<br /> Над тим божим, де мремо ми,<br /> Тебе ж, боже, зневажаєм,<br /> Зневажаючи, співаєм:<br /> Алілуя!<br /> Якби не ти, ми б любились,<br /> Кохалися б, та дружились,<br /> Та діточок виростали,<br /> Научали б та співали:<br /> Алілуя!<br /> Одурив ти нас, убогих.<br /> Ми ж, окрадені небоги,<br /> Самі тебе одурили<br /> І, скиглячи, возопили:<br /> Алілуя!<br /> Ти постриг нас у черниці,<br /> А ми собі молодиці…<br /> Та танцюєм, та співаєм,<br /> Співаючи, примовляєм:<br /> Алілуя!<br /> 20 іюня [1860, С.-Петербург]
* * *
Над Дніпровою сагою<br /> Стоїть явор меж лозою,<br /> Меж лозою з ялиною,<br /> З червоною калиною.<br /> Дніпро берег риє-риє,<br /> Яворові корінь миє.<br /> Стоїть старий, похилився,<br /> Мов козак той зажурився.<br /> Що без долі, без родини<br /> Та без вірної дружини,<br /> І дружини, і надії<br /> В самотині посивіє!<br /> Явор каже: "Похилюся<br /> Та в Дніпрові скупаюся".<br /> Козак каже: "Погуляю<br /> Та любую пошукаю".<br /> А калина з ялиною<br /> Та гнучкою лозиною,<br /> Мов дівчаточка, із гаю<br /> Виходжаючи, співають;<br /> Повбирані, заквітчані<br /> Та з таланом заручені,<br /> Думки-гадоньки не мають,<br /> В'ються-гнуться та співають.<br /> 24 іюня [1860, С.-Петербург]
* * *
Росли укупочці, зросли;<br /> Сміятись, гратись перестали.<br /> Неначе й справді розійшлись!..<br /> Зійшлись незабаром. Побрались;<br /> І тихо, весело прийшли,<br /> Душею-серцем неповинні,<br /> Аж до самої домовини.<br /> А меж людьми ж вони жили!<br /> Подай же й нам, всещедрий боже!<br /> Отак цвісти, отак рости,<br /> Так одружитися і йти,<br /> Не сварячись в тяжкій дорозі,<br /> На той світ тихий перейти.<br /> Не плач, не вопль, не скрежет зуба<br /> Любов безвічную, сугубу<br /> На той світ тихий принести.<br /> 25 іюня [1860, С.-Петербург]
* * *
Світе ясний! Світе тихий!<br /> Світе вольний, несповитий!<br /> За що ж тебе, світе-брате,<br /> В своїй добрій, теплій хаті<br /> Оковано, омурано<br /> (Премудрого одурено),<br /> Багряницями закрито<br /> І розп'ятієм добито?<br /> Не добито! Стрепенися!<br /> Та над нами просвітися,<br /> Просвітися!.. Будем, брате,<br /> З багряниць онучі драти,<br /> Люльки з кадил закуряти,<br /> Явленними піч топити,<br /> А кропилом будем, брате,<br /> Нову хату вимітати!<br /> 27 іюня [1860, С.-Петербург]
ЛИКЕРІ
На пам'ять 5 августа 1860 г.
Моя ти любо! Мій ти друже!<br /> Не ймуть нам віри без хреста,<br /> Не ймуть нам віри без попа<br /> Раби, невольники недужі!<br /> Заснули, мов свиня в калюжі,<br /> В святій неволі! Мій ти друже,<br /> Моя ти любо! Не хрестись,<br /> І не кленись, і не молись<br /> Нікому в світі! Збрешуть люде,<br /> І візантійський Саваоф<br /> Одурить! Не одурить бог,<br /> Карать і миловать не буде:<br /> Ми не раби його — ми люде!<br /> Моя ти любо! усміхнись,<br /> І вольную святую душу,<br /> І руку вольную, мій друже,<br /> Подай мені. То перейти<br /> І він поможе нам калюжу,<br /> Поможе й лихо донести,<br /> І поховать лихе дебеле<br /> В хатині тихій і веселій.<br /> 5 августа [1860], Стрельна
Н. Я. МАКАРОВУ
На пам'ять 14 сентября
Барвінок цвів і зеленів,<br /> Слався, розстилався;<br /> Та недосвіт перед світом<br /> В садочок укрався.<br /> Потоптав веселі квіти,<br /> Побив… Поморозив…<br /> Шкода того барвіночка<br /> Й недосвіта шкода!<br /> 14 сентября [1860, С.-Петербург]
* * *
І Архімед, і Галілей<br /> Вина й не бачили. Єлей<br /> Потік у черево чернече!<br /> А ви, святиє предотечі,<br /> По всьому світу розійшлись<br /> І крихту хліба понесли<br /> Царям убогим. Буде бите<br /> Царями сіянеє жито!<br /> А люде виростуть. Умруть<br /> Ще не зачатиє царята…<br /> І на оновленій землі<br /> Врага не буде, супостата,<br /> А буде син, і буде мати,<br /> І будуть люде на землі.<br /> 24 сентября [1860, С.-Петербург]
Л.
Поставлю хату і кімнату,<br /> Садок-райочок насаджу.<br /> Посиджу я і походжу<br /> В своїй маленькій благодаті.<br /> Та в одині-самотині<br /> В садочку буду спочивати.<br /> Присняться діточки мені,<br /> Веселая присниться мати,<br /> Давнє-колишній та ясний<br /> Присниться сон мені!.. і ти!..<br /> Ні, я не буду спочивати,<br /> Бо й ти приснишся. І в малий<br /> Райочок мій спідтиха-тиха<br /> Підкрадешся, наробиш лиха…<br /> Запалиш рай мій самотний.<br /> 27 сентября [1864 С.-Петербург]
* * *
Не нарікаю я на бога,<br /> Не нарікаю ні на кого.<br /> Я сам себе, дурний, дурю,<br /> Та ще й співаючи. Орю<br /> Свій переліг — убогу ниву!<br /> Та сію слово. Добрі жнива<br /> Колись-то будуть. І дурю!<br /> Себе таки, себе самого,<br /> А більше, бачиться, нікого?<br /> Орися ж ти, моя ниво,<br /> Долом та горою!<br /> Та засійся, чорна ниво,<br /> Волею ясною!<br /> Орися ж ти, розвернися,<br /> Полем розстелися!<br /> Та посійся добрим житом,<br /> Долею полийся!<br /> Розвернися ж на всі боки,<br /> Ниво-десятино!<br /> Та посійся не словами,<br /> А розумом, ниво!<br /> Вийдуть люде жито жати…<br /> Веселії жнива!..<br /> Розвернися ж, розстелися ж,<br /> Убогая ниво!!!<br /> Чи не дурю себе я знову<br /> Своїм химерним добрим словом?<br /> Дурю! Бо лучче одурить<br /> Себе-таки, себе самого,<br /> Ніж з ворогом по правді жить<br /> І всує нарікать на бога!<br /> 5 октября [1860, С.-Петербург]
САУЛ
В непробудимому Китаї,<br /> В Єгипті темному, у нас<br /> І понад Індом і Євфратом<br /> Свої ягнята і телята<br /> На полі вольнім вольно пас<br /> Чабан було в своєму раї.<br /> І гадки-гадоньки не має,<br /> Пасе, і доїть, і стриже<br /> Свою худобу та співає…<br /> Аж ось лихий царя несе<br /> З законами, з мечем, з катами,<br /> З князями, темними рабами.<br /> Вночі підкрались, зайняли<br /> Отари з поля; а пасущих,<br /> І шатра їх, убогі кущі,<br /> І все добро, дітей малих,<br /> Сестру, жену і все взяли,<br /> І все розтлили, осквернили,<br /> І осквернених, худосилих,<br /> Убогих серцем, завдали<br /> В роботу-каторгу. Минали<br /> За днями дні. Раби мовчали,<br /> Царі лупилися, росли<br /> І Вавілони муровали.<br /> А маги, бонзи і жерці<br /> (Неначе наші панотці)<br /> В храмах, в пагодах годувались,<br /> Мов кабани царям на сало<br /> Та на ковбаси. І царі<br /> Самі собі побудували<br /> Храми, кумирні, олтарі.<br /> Раби німії поклонялись.<br /> Жидам сердешним заздро стало,<br /> Що й невеличкого царя<br /> І з кизяка хоч олтаря<br /> У їх немає. Попросили<br /> Таки старого Самуїла,<br /> Щоб він де хоче, там і взяв,<br /> А дав би їм, старий, царя.<br /> Отож премудрий прозорливець,<br /> Поміркувавши, взяв єлей<br /> Та взяв од козлищ і свиней<br /> Того Саула здоровила<br /> І їм помазав во царя.<br /> Саул, не будучи дурак,<br /> Набрав гарем собі чималий<br /> Та й заходився царювать.<br /> Дивилися та дивувались<br /> На новобранця чабани<br /> Та промовляли, що й вони<br /> Таки не дурні. "Ач якого<br /> Собі ми виблагали в бога<br /> Самодержавця". А Саул<br /> Бере і город, і аул,<br /> Бере дівча, бере ягницю,<br /> Будує кедрові світлиці,<br /> Престол із золота кує,<br /> Благоволеньє оддає<br /> Своїм всеподданнійшим голим.<br /> І в багряниці довгополій<br /> Ходив по храмині, ходив,<br /> Аж поки, лобом неширокий,<br /> В своїм гаремі одинокий,<br /> Саул сердега одурів.<br /> Незабаром зібралась рада.<br /> "Панове чесная громадо!<br /> Що нам робить? Наш мудрий цар,<br /> Самодержавець-господар,<br /> Сердешний одурів. Панове!<br /> Чи нам його тепер лічить?<br /> Чи заходиться та зробить<br /> Царя здоровшого?" По мові,<br /> По мудрій раді розійшлись<br /> Смутнії пастирі.<br /> В кедровій<br /> В новій палаті цар не спить,<br /> Не їсть, не п'є, не гомонить.<br /> А мовчки долі, всемогучий,<br /> Дере порфіру на онучі<br /> І ніби морщить постоли,<br /> Плете волоки, озуває<br /> І у кедрових стін нових<br /> Про батькове осля питає.<br /> То возьме скіпетр і заграє,<br /> Мов на сопілці.<br /> Чабани,<br /> Веніамінові внучата,<br /> Тельця отрокам принесли,<br /> Щоб їм дозволено співати<br /> У сінях царських. Заревла<br /> Сивоборода, волохата<br /> Рідня Саулова пузата,<br /> Та ще й гусляра привела,<br /> Якогось чабана Давида.<br /> "І вийде цар Саул, і вийде,<br /> Чабан співає,— на войну…"<br /> Саул прочумався та й ну,<br /> Як той москаль, у батька, в матір<br /> Свою рідоньку волохату<br /> І вздовж, і впоперек хрестить.<br /> А гусляра того Давида<br /> Трохи не вбив. Якби він знав,<br /> Яке то лихо з його вийде,<br /> З того лукавого Давида,<br /> То, мов гадюку б, розтоптав<br /> І ядовитую б розтер<br /> Гадючу слину. А тепер<br /> Плугами, ралом не розорем<br /> Прокляту ниву: проросла<br /> Колючим терном. Горе! Горе!<br /> Дрібніють люде на землі,<br /> Ростуть і висяться царі!<br /> 13 октября [1860, С. Петербург]
* * *
Минули літа молодії,<br /> Холодним вітром од надії<br /> Уже повіяло. Зима!<br /> Сиди один в холодній хаті,<br /> Нема з ким тихо розмовляти,<br /> Ані порадитись. Нема,<br /> Анікогісінько нема!<br /> Сиди ж один, поки надія<br /> Одурить дурня, осміє…<br /> Морозом очі окує,<br /> А думи гордії розвіє,<br /> Як ту сніжину по степу!<br /> Сиди ж один собі в кутку.<br /> Не жди весни — святої долі!<br /> Вона не зійде вже ніколи<br /> Садочок твій позеленить,<br /> Твою надію оновить!<br /> І думу вольную на волю<br /> Не прийде випустить… Сиди<br /> І нічогісінько не жди!..<br /> 18 октября [1860, С.-Петербург]
ТИТАРІВНА
Давно се діялось колись,<br /> Ще як борці у нас ходили<br /> По селах та дівчат дурили,<br /> З громади кпили, хлопців били<br /> Та верховодили в селі,<br /> Як ті гусари на постої.<br /> Ще за гетьманщини святої,<br /> Давно се діялось колись.
* * *<br /> У неділю на селі<br /> У оранді на столі<br /> Сиділи лірники та грали<br /> По шелягу за танець.<br /> Кругом аж курява вставала.<br /> Дівчата танцювали<br /> І парубки… "Уже й кінець!<br /> А нуте іншу!" — "Та й це добра!"<br /> І знову ліри заревли,<br /> І знов дівчата, мов сороки,<br /> А парубки, узявшись в боки,<br /> Навприсідки пішли. ….<br /> Найкращий парубок Микита<br /> Стоїть на лаві в сірій свиті.<br /> Найкращий хлопець, та байстрюк;<br /> Байстрюк собі, та ще й убогий,<br /> Так і нікому не до його,<br /> Стоїть собі, як той….<br /> Плечима стелю підпирає,<br /> Та дивиться, і замирає,<br /> На титарівну… А та в квітах,<br /> Мов намальована, стоїть<br /> Сама собі, і на Микиту<br /> Неначе глянула!.. Горить!<br /> Горить Микита в сірій свиті!<br /> Шеляга виймає,<br /> І за того остатнього<br /> Музику наймає,<br /> І нерівню титарівну<br /> У танець вітає!!<br /> "Одчепися, пройдисвіте! —<br /> І зареготалась Титарівна.<br /> — Хіба тобі<br /> Наймичок не стало!"<br /> Насміялась титарівна<br /> З бідного Микити.<br /> Насміялася при людях,<br /> Що він в сірій свиті!<br /> Буде тобі, титарівно!<br /> Заплачеш, небого,<br /> За ті сміхи!..<br /> Де ж Микита?<br /> В далеку дорогу<br /> Пішов собі… З того часу<br /> Не чуть його стало…<br /> З того часу титарівні<br /> Щось такеє сталось!<br /> Додому плачучи прийшла,<br /> І спати плачучи лягла,<br /> І не вечеряла!.. не спала,<br /> Яка лягла, така і встала,<br /> Мов одуріла! Що робить?<br /> Сама не знає! А Микита,<br /> Неначе сич, у сірій свиті<br /> Перед очима все стоїть!<br /> Мара, та й годі! Титарівно!<br /> В недобрий час з того нерівні<br /> Ти насміялась… Стало жаль<br /> Тобі його… Нудьга, печаль<br /> І сором душу оступила,<br /> І ти заплакала! Чого?<br /> Того, що тяжко полюбила<br /> Микиту бідного того!<br /> Диво дивнеє на світі<br /> З тим серцем буває!<br /> Увечері цурається,<br /> Вранці забажає!<br /> Та так тяжко забажає,<br /> Що хоч на край світа<br /> Шукать піде… Отак тепер<br /> Не знає, де дітись,<br /> Титарівна… Хоч у воду,<br /> Аби до Микити… …<br /> Стережітесь, дівчаточка,<br /> Сміятись з нерівні,<br /> Щоб не було і вам того,<br /> Що тій титарівні!<br /> Як та билина засихала,<br /> А батько, мати турбувались,<br /> На прощу в Київ повезли.<br /> Святими травами поїли,<br /> І все-таки не помогли!<br /> Втоптала стежку на могилу,<br /> Все виглядать його ходила,<br /> І стежка стала заростать,<br /> Бо вже не здужає і встать.<br /> Так от що сміхи наробили!<br /> А він канув, провалився;<br /> Його вже й забули,<br /> Чи й був коли? Год за годом<br /> Три годи минули.<br /> На четвертий год в неділю<br /> У оранді на селі<br /> На широкому столі<br /> Сліпі лірники сиділи;<br /> По шелягу брали<br /> І ту саму грали,<br /> Що й позаторік. Дівчата<br /> Так само дрібно танцювали,<br /> Як і позаторік.<br /> Завзятий,<br /> У синій шапці, у жупані,<br /> В червоних, як калина, штанях,<br /> Навприсідки вліта козак,<br /> Та ще й приспівує отак:<br /> "Та спасибі батькові,<br /> Та спасибі матері,<br /> Що нас добули!<br /> Як нас добували,<br /> Жито розсипали<br /> Вночі на печі…"<br /> "Горілки! Меду! Де отаман?<br /> Громада? Соцький? Препогане,<br /> Мерзенне, мерзле парубоцтво,<br /> Ходіте биться! Чи бороться,<br /> Бо я борець!.."<br /> Не неділю,<br /> Не дві, не три і не чотири!<br /> Як тій болячці, як тій хирі,<br /> Громадою годили<br /> Тому борцеві… Вередує,<br /> Як той панич… І де взялось<br /> Таке хиренне? Все село<br /> Проклятого не нагодує.<br /> А він собі гуляє, п'є<br /> Та хлопцям жалю завдає<br /> Тими дівчатами. Дівчата<br /> Аж понедужали за ним.<br /> Такий хороший та багатий!<br /> Уже й не бореться ні з ким,<br /> А так собі гуляє,<br /> Та вечорами у садочок<br /> До титаря вчащає.<br /> А титарівна зустрічає,<br /> Приспівує, примовляє:<br /> "Чи не той це Микита,<br /> Що з вильотами свита?"<br /> Той це, той, що на селі<br /> Ти насміялася колись.<br /> А тепер сама до його<br /> У садочок ходиш,<br /> Сама йому, байстрюкові,<br /> Як панові, годиш!<br /> Не день, не два титарівна<br /> В садочок ходила,<br /> Не день, не два, як панові,<br /> Микиті годила!<br /> Догодилась титарівна<br /> До самого краю<br /> І незчулась!<br /> Дні минули,<br /> Місяці минають,<br /> Мина літо, мина осінь,<br /> Мина сьомий місяць, осьмий,<br /> Уже й дев'ятий настає.<br /> Настане горенько твоє! ….<br /> У титаря у садочку,<br /> У яру, криниця<br /> Під вербою… До криниці —<br /> Не води напиться —<br /> Ледве ходить титарівна —<br /> Трохи пожуриться,<br /> Поплакати, погадати,<br /> Як їй дівувати?<br /> Де їй дітись од сорома,<br /> Де їй заховатись? ….<br /> Раз увечері зимою,<br /> У одній свитині,<br /> Іде боса титарівна<br /> І несе дитину.<br /> То підійде до криниці,<br /> То знов одступає,<br /> А з калини, мов гадина,<br /> Байстрюк виглядає!<br /> Положила на цямрину<br /> Титарівна сина<br /> Та й побігла… А Микита<br /> Виліз із калини<br /> Та й укинув у криницю,<br /> Неначе щеня те!<br /> А сам пішов, співаючи,<br /> Соцькому сказати,<br /> Та щоб ішов з громадою<br /> Дитину шукати!!<br /> У неділеньку раненько<br /> Збиралася громадонька,<br /> Та криницю виливали,<br /> Та дитя теє шукали.<br /> Найшли, найшли твого сина,<br /> Титарівно, в баговинні.<br /> Ой узяли безталанну,<br /> Закували у кайдани,<br /> Сповідали, причащали,<br /> Батька, матір нарікали,<br /> Громадою осудили<br /> І живую положили<br /> В домовину!.. й сина з нею!<br /> Та й засипали землею!<br /> Стовп високий муровали,<br /> Щоб про неї люде знали,<br /> Дітей своїх научали,<br /> Щоб навчалися дівчата,<br /> Коли не вчить батько, мати.<br /> Борця того в селі не стало;<br /> А люде в Польщі зустрічали<br /> Якогось панича. Питав:<br /> "Чи жива,— каже,— титарівна?<br /> Чи насміхається з нерівні?"<br /> Ото він самий! Покарав<br /> Його господь за гріх великий<br /> Не смертію! — він буде жить,<br /> І сатаною-чоловіком<br /> Він буде по світу ходить<br /> І вас, дівчаточка, дурить<br /> Вовіки.<br /> [Друга половина 1848, Косарал]
* * *
Хоча лежачого й не б'ють,<br /> То і полежать не дають<br /> Ледачому. Тебе ж, о, Cуко!<br /> І ми самі, і наші внуки,<br /> І миром люди прокленуть!<br /> Не прокленуть, а тілько плюнуть<br /> На тих оддоєних щенят,<br /> Що ти щепила. Муко! Муко!<br /> О скорб моя, моя печаль!<br /> Чи ти минеш коли? Чи псами<br /> Царі з міністрами-рабами<br /> Тебе, о люту, зацькують!<br /> Не зацькують. А люде тихо,<br /> Без всякого лихого лиха<br /> Царя до ката поведуть.<br /> 20 октября [1860, С.-Петербург]
* * *
І тут, і всюди — скрізь погано.<br /> Душа убога встала рано,<br /> Напряла мало та й лягла<br /> Одпочивать собі, небога.<br /> А воля душу стерегла.<br /> "Прокинься,— каже.<br /> — Плач, убога!<br /> Не зійде сонце. Тьма і тьма!<br /> І правди на землі нема!"<br /> Ледача воля одурила<br /> Маленьку душу. Сонце йде<br /> І за собою день веде.<br /> І вже тії хребетносилі,<br /> Уже ворушаться царі…<br /> І буде правда на землі.<br /> 30 октября [1860, С.-Петербург]
* * *
О, люди! люди небораки!<br /> Нащо здалися вам царі?<br /> Нащо здалися вам псарі?<br /> Ви ж таки люди, не собаки!<br /> Вночі і ожеледь, і мряка,<br /> І сніг, і холод. І Нева<br /> Тихесенько кудись несла<br /> Тоненьку кригу попід мостом.<br /> А я, отож таки вноні<br /> Іду та кашляю йдучи.<br /> Дивлюсь: неначе ті ягнята,<br /> Ідуть задрипані дівчата,<br /> А дід (сердешний інвалід)<br /> За ними гнеться, шкандибає,<br /> Мов у кошару заганяє<br /> Чужу худобу. Де ж той світ?!<br /> І де та правда?! Горе! Горе!<br /> Ненагодованих і голих<br /> Женуть (последний долг отдать),<br /> Женуть до матері байстрят<br /> Дівчаточок, як ту отару.<br /> Чи буде суд! Чи буде кара!<br /> Царям, царятам на землі?<br /> Чи буде правда меж людьми?<br /> Повинна буть, бо сонце стане<br /> І осквернену землю спалить.<br /> 3 ноября [1860, С.-Петербург]
* * *
Якби з ким сісти хліба з'їсти,<br /> Промовить слово, то воно б,<br /> Хоч і як-небудь на сім світі,<br /> А все б таки якось жилось.<br /> Та ба! Нема з ким. Світ широкий,<br /> Людей чимало на землі…<br /> А доведеться одиноким<br /> В холодній хаті кривобокій<br /> Або під тином простягтись.<br /> Або… Ні. Треба одружитись,<br /> Хоча б на чортовій сестрі!<br /> Бо доведеться одуріть<br /> В самотині. Пшениця, жито<br /> На добрім сіялись лану,<br /> А люде так собі пожнуть<br /> І скажуть: "Десь його убито,<br /> Сердешного, на чужині…"<br /> О, горе, горенько мені!<br /> 4 ноября [1860, С.-Петербург]
* * *
І день іде, і ніч іде.<br /> І, голову схопивши в руки,<br /> Дивуєшся, чому не йде<br /> Апостол правди і науки?<br /> 5 ноября [1860, С.-Петербург]
* * *
Тече вода з-під явора<br /> Яром на долину.<br /> Пишається над водою<br /> Червона калина.<br /> Пишається калинонька,<br /> Явор молодіє,<br /> А кругом їх верболози<br /> Й лози зеленіють.<br /> Тече вода із-за гаю<br /> Та попід горою.<br /> Хлюпощуться качаточка<br /> Помеж осокою.<br /> А качечка випливає<br /> З качуром за ними,<br /> Ловить ряску, розмовляє<br /> З дітками своїми.<br /> Тече вода край города.<br /> Вода ставом стала.<br /> Прийшло дівча воду брати,<br /> Брало, заспівало.<br /> Вийшли з хати батько й мати<br /> В садок погуляти,<br /> Порадитись, кого б то їм<br /> Своїм зятем звати?<br /> 7 ноября [1860, С.-Петербург]
* * *
Якось-то йдучи уночі<br /> Понад Невою… та, йдучи,<br /> Міркую сам-таки з собою:<br /> "Якби-то,— думаю,— якби<br /> Не похилилися раби…<br /> То не стояло б над Невою<br /> Оцих осквернених палат!<br /> Була б сестра, і був би брат,<br /> А то… нема тепер нічого…<br /> Ні бога навіть, ні півбога.<br /> Псарі з псарятами царять,<br /> А ми, дотепні доїжджачі,<br /> Хортів годуємо та плачем".<br /> Отак-то я собі вночі,<br /> Понад Невою ідучи,<br /> Гарненько думав. І не бачу,<br /> Що з того боку, мов із ями,<br /> Очима лупа кошеня —<br /> А то два ліхтаря горять<br /> Коло апостольської брами.<br /> Я схаменувся, осінивсь<br /> Святим хрестом і тричі плюнув<br /> Та й знову думать заходивсь<br /> Про те ж таки, що й перше думав.<br /> 13 ноября [1860, С.-Петербург]
* * *
Бували войни й військовії свари:<br /> Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї<br /> Було добра того чимало.<br /> Минуло все, та не пропало,<br /> Остались шашелі: гризуть,<br /> Жеруть і тлять старого дуба…<br /> А од коріння тихо, любо<br /> Зелені парості ростуть.<br /> І виростуть; і без сокири,<br /> Аж зареве та загуде,<br /> Козак безверхий упаде,<br /> Розтрощить трон, порве порфиру,<br /> Роздавить вашого кумира,<br /> Людськії шашелі. Няньки,<br /> Дядьки отечества чужого!<br /> Не стане ідола святого,<br /> І вас не стане,— будяки<br /> Та кропива — а більш нічого<br /> Не виросте над вашим трупом.<br /> І стане купою на купі<br /> Смердячий гнів,— і все те, все<br /> Потроху вітер рознесе,<br /> А ми помолимося богу<br /> І небагатії, невбогі.<br /> 26 ноября [1860, С.-Петербург]
Н. Т.
Великомученице кумо!<br /> Дурна єси та нерозумна!<br /> В раю веселому зросла,<br /> Рожевим цвітом процвіла<br /> І раю красного не зріла,<br /> Не бачила, бо не хотіла<br /> Поглянути на божий день,<br /> На ясний світ животворящий!<br /> Сліпа була єси, незряща,<br /> Недвига серцем; спала день<br /> І спала ніч. А кругом тебе<br /> Творилося, росло, цвіло,<br /> І процвітало, і на небо<br /> Хвалу творителю несло.<br /> А ти, кумасю, спала, спала,<br /> Пишалася, та дівувала,<br /> Та ждала, ждала жениха,<br /> Та ціломудріє хранила,<br /> Та страх боялася гріха<br /> Прелюбодійного. А сила<br /> Сатурнова іде та йде,<br /> І гріх той праведний плете,<br /> У сиві коси заплітай,<br /> А ти ніби недобачаєш:<br /> Дівуєш, молишся, та спиш,<br /> Та матір божію гнівиш<br /> Своїм смиренієм лукавим.<br /> Прокинься, кумо, пробудись<br /> Та кругом себе подивись,<br /> Начхай на ту дівочу славу<br /> Та щирим серцем, нелукаво<br /> Хоть раз, сердего, соблуди.<br /> 2 декабря [1860, С.-Петербург]
* * *
Зійшлись, побрались, поєднались,<br /> Помолоділи, підросли.<br /> Гайок, садочок розвели<br /> Кругом хатини. І пишались,<br /> Неначе князі. Діти грались,<br /> Росли собі та виростали…<br /> Дівчаток москалі украли,<br /> А хлопців в москалі забрали,<br /> А ми неначе розійшлись,<br /> Неначе брались — не єднались.<br /> 5 декабря [1860, С.-Петербург]
* * *
Кума моя і я<br /> В Петрополіськім лабіринті<br /> Блукали ми — і тьма, і тьма…<br /> "Ходімо, куме, в піраміду,<br /> Засвітим світоч". І зайшли,<br /> Єлей і миро принесли.<br /> І чепурненький жрець Ізіди,<br /> Чорнявенький і кавалер,<br /> Скромненько длань свою простер,<br /> І хор по манію лакея,<br /> Чи то жерця:<br /> "Во Іудеї Бисть цар Саул".<br /> Потім хор<br /> Ревнув з Бортнянського. "О, скорбь,<br /> О, скорбь моя! О, скорбь велика!"<br /> [Друга пол. вересня — грудень 1860, С.-Петербург]
* * *
Чи не покинуть нам, небого,<br /> Моя сусідонько убога,<br /> Вірші нікчемні віршувать<br /> Та заходиться риштувать<br /> Вози в далекую дорогу,<br /> На той світ, друже мій, до бога,<br /> Почимчикуєм спочивать.<br /> Втомилися, і підтоптались,<br /> І розуму таки набрались,<br /> То й буде з нас! Ходімо спать,<br /> Ходімо в хату спочивать…<br /> Весела хата, щоб ти знала!..<br /> Ой не йдімо, не ходімо,<br /> Рано, друже, рано —<br /> Походимо, посидимо —<br /> На сей світ поглянем…<br /> Поглянемо, моя доле…<br /> Бач, який широкий,<br /> Та високий, та веселий,<br /> Ясний та глибокий…<br /> Походимо ж, моя зоре…<br /> Зійдемо на гору,<br /> Спочинемо, а тим часом<br /> Твої сестри-зорі,<br /> Безвічнії, попід небом<br /> Попливуть, засяють.<br /> Підождемо ж, моя сестро,<br /> Дружино святая!<br /> Та нескверними устами<br /> Помолимось богу,<br /> Та й рушимо тихесенько<br /> В далеку дорогу —<br /> Над Летою бездонною<br /> Та каламутною.<br /> Благослови мене, друже,<br /> Славою святою. 14 февраля<br /> А поки те, та се, та оне…<br /> Ходімо просто-навпростець<br /> До Ескулапа на ралець<br /> Чи не одурить він Харона<br /> І Парку-пряху?.. І тойді,<br /> Поки б химерив мудрий дід,<br /> Творили б, лежа, епопею,<br /> Парили б скрізь понад землею,<br /> Та все б гекзаметри плели,<br /> Та на горище б однесли<br /> Мишам на снідання. А потім<br /> Співали б прозу, та по нотах,<br /> А не як-небудь… Друже мій,<br /> О, мій сопутниче святий!<br /> Поки огонь не захолонув,<br /> Ходімо лучче до Харона —<br /> Через Лету бездонную<br /> Та каламутную<br /> Перепливем, перенесем<br /> І Славу святую —<br /> Молодую, безвічную.<br /> Або цур їй, друже,<br /> І без неї обійдуся —<br /> Та як буду здужать,<br /> То над самим Флегетоном<br /> Або над Стіксом, у раю,<br /> Неначе над Дніпром широким,<br /> В гаю — предвічному гаю,<br /> Поставлю хаточку, садочок<br /> Кругом хатини насаджу;<br /> Прилинеш ти у холодочок,<br /> Тебе, мов кралю, посаджу.<br /> Дніпро, Україну згадаєм,<br /> Веселі селища в гаях,<br /> Могили-гори на степах —<br /> І веселенько заспіваєм…<br /> 15 февраля [1861, С.-Петербург]
* * *
За що ми любимо Богдана?<br /> За те, що москалі його забули,<br /> У дурні німчики обули<br /> Великомудрого гетьмана.<br /> 1845-1846
* * *
Якби-то ти, Богдане п'яний,<br /> Тепер на Переяслав глянув!<br /> Та на Замчище подививсь!<br /> Упився б! здорово упивсь!<br /> І препрославлений козачий<br /> Розумний батьку!.. і в смердячій<br /> Жидівській хаті б похмеливсь<br /> Або в калюжі утопивсь,<br /> В багні свинячім.<br /> Амінь тобі, великий муже!<br /> Великий, славний! та не дуже…<br /> Якби ти на світ не родивсь<br /> Або в колисці ще упивсь…<br /> То не купав би я в калюжі<br /> Тебе преславного. Амінь.<br /> 18 серпня 1859 в Переяславі
ІНШІ РЕДАКЦІЇ
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ
Поема (перша редакція)
Я. Кухаренкові
— Не варт, єй-богу, жить на світі!..<br /> — То йди топись! — А жінка! Діти?<br /> — Ото ж то, бачиш, не бреши!<br /> А сядь лишень та напиши<br /> Оцю бувальщину… То, може,<br /> Інако скажете, небоже.<br /> Пиши отак: було<br /> Село.<br /> Та щоб не лізти на чужину,<br /> Пиши: у нас на Україні.<br /> А в тім селі вдова жила,<br /> А у вдови дочка була<br /> І син-семиліток<br /> Добро, мавши діток<br /> У розкоші, хвалиш бога…<br /> А вдові убогій<br /> Мабуть, не до того,<br /> Бо залили за шкуру сала,<br /> Трохи не пропала.<br /> Думала — в черниці<br /> Або йти топиться,<br /> Так жаль маленьких діток стало!<br /> Звичайне, мати, що й казать!<br /> Та, може, снився-таки й зять:<br /> Бо вже Катруся підростала<br /> Чи вже ж їй вік продівувать,<br /> Зносити брівоньки нізащо?..<br /> Ні, дівонька вона не та!<br /> Таки ж у тім селі, трудящий!<br /> (Бо всюди сироти — ледащо)<br /> У наймах виріс сирота,<br /> Неначе батькова дитина!<br /> То сяк, то так<br /> Придбав сірома грошенят,<br /> Одежу справив, жупанину<br /> Та ні відсіль і ні відтіль<br /> На ту сирітську копійчину<br /> Купив садочок і хатину,<br /> Подякував за хліб і сіль<br /> І за науку добрим людям<br /> Та до вдовівни навпростець<br /> Шелесть за рушниками!<br /> Не торгувались з старостами,<br /> (Як те буває між панами)<br /> Не торгувавсь і панотець<br /> Усім на диво та на чудо!<br /> За три копи звінчав у будень…<br /> Просохли очі у вдови,<br /> Отак-то, друже мій, живи,<br /> То й весело на світі буде.<br /> І буде варт на світі жить,<br /> Як матимеш кого любить.<br /> Хоть кажуть от ще що, небоже:<br /> Себе люби, то й бог поможе.<br /> А доведеться умирать?<br /> Здихать над грішми? Ні, небоже!<br /> Любов — господня благодать!<br /> Люби ж, мій друже, жінку, діток;<br /> Діли з убогим заробіток,<br /> То легше буде й зароблять.<br /> Одружились небожата.<br /> Дивувались люде,<br /> Як то вони, ті сироти,<br /> Жить на світі будуть?<br /> Минає рік, минув другий,<br /> Знову дивувались.<br /> Де в тих сиріт безталанних<br /> Добро теє бралось?<br /> І в коморі, і надворі,<br /> Та току й на ниві,<br /> І діточки як квіточки,<br /> Й самі чорнобриві,<br /> У жупанах похожають,<br /> Старців закликають<br /> На обіди, а багаті —<br /> То й так не минають.<br /> Не минали, себелюби,<br /> Та все жалкували,<br /> Що сироти таким добром<br /> Старців годували!<br /> "Коли гниє, то спродали б,<br /> Адже ж у їх діти!.."<br /> Ось слухай же, що то роблять<br /> Заздрощі на світі<br /> І ненатля голодная.<br /> Ходили, ходили,<br /> Поки вночі, жалкуючи,<br /> Хату запалили!<br /> Нехай би вже були непевні<br /> Які вельможі просвіщенні:<br /> То і не жаль було б; чи так?<br /> А то сірісінький сіряк<br /> Отак лютує. Тяжко, брате,<br /> Людей на старість розпізнати.<br /> А ще гірше ззамолоду<br /> Гадину кохати.<br /> Очарує зміїними<br /> Карими очима…<br /> А пек тобі, забув, дурню,<br /> Що смерть за плечима.<br /> До стебла все погоріло,<br /> І діти згоріли,<br /> А сусіди, і багаті<br /> І вбогі, раділи.<br /> Багатії, бач, раділи,<br /> Що багатше стали,<br /> А вбогії тому раді,<br /> Що з ними зрівнялись!<br /> Посходились жалкувать,<br /> Жалю завдавати.<br /> "Шкода, шкода!<br /> Якби знаття,<br /> Копійчину б дбати,<br /> То все б таки не так воно…<br /> А що пак, Максиме!<br /> (Бо його Максимом звали.)<br /> Попродай скотину<br /> Та ходи до мене в найми,<br /> Що буде, те й буде.<br /> Будем знов чумакувати,<br /> Поки вийдем в люде,<br /> А там знову…" Подякував<br /> Максим за пораду.<br /> "Побачу ще, як там буде;<br /> Коли не дам ради,<br /> То тойді вже, певне, треба<br /> Іти в найми знову…<br /> Де-то моя Катерина,<br /> Моя чорноброва!..<br /> Вона мене все радила,<br /> І тепер порадить!.."<br /> Та остання ся рада<br /> Навіки завадить.<br /> Воли твої і корови<br /> Разом поздихали,<br /> А Катруся з москалями<br /> Десь помандрувала!<br /> Тепер отак пиши, небоже.<br /> Максим подумав, пожурився;<br /> А потім богу помолився,<br /> Промовив двічи: — Боже! Боже! —<br /> Та й більш нічого.<br /> Од цариці<br /> Прийшов указ лоби голить.<br /> "Не дав вдовиці утопиться,<br /> Не дам же й з торбою ходить!" —<br /> Сказав Максим, і грунт покинув.<br /> Бо вдовиного, бачиш, сина<br /> В прийом громада повезла.<br /> Такі-то темнії діла<br /> Творяться нишком на сім світі!<br /> А вас, письменних, треба б бити,<br /> Щоб не кричали: "Ах! аллах!<br /> Не варт, не варт на світі жити!"<br /> А чом пак темні не кричать?<br /> Хіба ж живуть вони? І знають,<br /> Як ви сказали, благодать,<br /> Любов?..<br /> Що, що? Недочуваю…<br /> Вони, кажу вам, прозябають.<br /> Або, по-вашому, ростуть,<br /> Як та капуста на городі.<br /> Отак по-вашому! Ну, годі ж,<br /> Нехай собі і не живуть…<br /> А все скажу-таки: як хочеш,<br /> А ви їм жить не даєте,<br /> Бо ви для себе живете,<br /> Заплющивши письменні очі.<br /> Отже, як будем так писать,<br /> То ми й до вечора не кончим.<br /> Ну, де той безталанний зять?<br /> Вернувсь вдовиченко додому,<br /> А зять пішов у москалі.<br /> Не жаль було його нікому,<br /> Та ще й сміялись у селі!<br /> Отже, далебі, не знаю,<br /> Чи вона верталась,<br /> Катерина до матері,<br /> Чи так і пропала?<br /> Була чутка, що стрижену<br /> В Умані водили<br /> По улицях — украла щось…<br /> Потім утопилась.<br /> Та все то те, — знаєш, дюде<br /> Втоплять і задушать!<br /> А може, то така правда,<br /> Як на вербі груші.<br /> Знаю тілько, що про неї<br /> І пісню проклали.<br /> Я чув тойді, на досвітках<br /> Дівчата співали:<br /> "Шелесь, шелесь по дубині,<br /> Шапки хлопці погубили,<br /> Тілько наймит не згубив,<br /> Удовівну полюбив…"<br /> Соромітна, нехай їй лихо!<br /> Минали літа тихо, тихо, —<br /> Отак пиши, — і за гріхи<br /> Карались господом ляхи,<br /> І пугав Пугач над Уралом.<br /> Піїти в одах вихваляли<br /> Войну й царицю. Тілько ми<br /> Сиділи нишком, слава богу.<br /> Після великої зими<br /> Вернувся і Максим безногий.<br /> В поході, каже, загубив.<br /> Та срібний хрестик заробив!<br /> — Чого він придибав?<br /> Нема в нього хати,<br /> Ні сестри, ні брата, нікого нема.<br /> Чого ж він приплентав?<br /> — А хто його зна!<br /> Чи чув ти, що кажуть:легше умирати<br /> Хоть на пожарині<br /> В своїй стороні,<br /> Ніж в чужій в палатах.<br /> Чи чув ти? — Ба ні.<br /> Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,<br /> Бо хочеться спати і вам і мені.<br /> Зажуривсь москаль-каліка,<br /> Де йому подітись?<br /> Вдовиченко в пікінерах,<br /> Вдова на тім світі!<br /> До кого ж він прихилиться?<br /> Де перезимує?<br /> Уже осінь незабаром<br /> Зима залютує.<br /> Нема йому в світі долі,<br /> Полинула в поле!..<br /> Попросився зимувати<br /> До дяка у школу.<br /> Бо таки й письма, спасибі,<br /> Москалі навчили,<br /> І в косі був, бо й москалі<br /> Тойді, бач, носили<br /> Сиві коси з кучерями<br /> Усі до одного<br /> І борошном посипали<br /> Бог їх зна, для чого!<br /> Максим таки як письменний,<br /> Було, помагає<br /> І на клиросі дякові<br /> І псалтир читає<br /> Над покійними.<br /> Й хавтури<br /> З школярами носить.<br /> А в пилипівку, сірома,<br /> Христа ради просить!<br /> Нічого, знай, своє пиши<br /> Та перед людьми не бреши.<br /> Хоч би тобі лихе слово<br /> Почув хто од його. —<br /> І талан і безталання —<br /> Все, — каже, — од бога.<br /> Ані охне, ні заплаче,<br /> Неначе дитина.<br /> І собаки не кусали<br /> Москаля Максима.<br /> А в неділю або в свято,<br /> Мов причепуриться,<br /> Шкандибає на вдовину<br /> Пустку подивиться.<br /> Сяде собі у садочку…<br /> І вдову згадає<br /> І за її грішну душу<br /> Псалтир прочитає.<br /> Катерину о здравії<br /> Тихенько пом'яне!<br /> Утре сльози — все од бога —<br /> Й веселенький стане.<br /> А в петрівку і в спасівке<br /> Не спочине в школі,<br /> Бере заступ і лопату,<br /> Шкандибає в поле…<br /> І край шляху при долині<br /> — Отже, не вгадаєш,<br /> Що каліка виробляє,<br /> — Криницю копає!<br /> Та й викопав. На те літо<br /> Криницю святили,<br /> На самого маковія,<br /> І дуб посадили<br /> На прикмету проїзжачим.<br /> А на друге літо<br /> Москаля вже неживого<br /> Найшли в балці діти<br /> Коло самої криниці —<br /> Вийшов подивиться<br /> Останній раз, сіромаха,<br /> На свою криницю.<br /> Громадою при долині<br /> Його поховали<br /> І долину і криницю<br /> На пам'ять назвали<br /> Москалевою. На спаса<br /> Або маковія<br /> І досі там воду святять.<br /> І дуб зеленіє.<br /> Хто йде, їде — не минають<br /> Зеленого дуба,<br /> В холодочку посідають<br /> Та тихо та любо,<br /> П'ючи воду погожую,<br /> Згадують Максима…<br /> Отак живіть, недоуки,<br /> То й жить не остине.<br /> [Червень-грудень 1847, Орська кріпость]
ТАРАСОВА НІЧ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
На розпутті кобзар сидить<br /> Та на кобзі грає;<br /> Кругом хлопці та дівчата —<br /> Як мак процвітає.<br /> Грає кобзар, приспівує,<br /> Вимовля словами,<br /> Як москалі, орда, ляхи<br /> Бились з козаками;<br /> Як збиралась громадонька<br /> В неділеньку вранці;<br /> Як ховали отамана<br /> В зеленім байраці.<br /> Грає кобзар, виспівує —<br /> Аж лихо сміється…<br /> "Була колись гетьманщина,<br /> Та вже не вернеться."<br /> "Встає хмара з-за Лиману,<br /> А другая з поля;<br /> Зажурилась Україна —<br /> Така її доля!<br /> Зажурилась, заплакала,<br /> Як мала дитина.<br /> Ніхто її не рятує…<br /> Козачество гине;<br /> Гине слава лицарськая,<br /> Немає де дітись;<br /> Виростають нехрещені<br /> Козацькії діти;<br /> Кохаються невінчані;<br /> Без попа ховають;<br /> Запродана жидам церков,<br /> В церков не пускають!<br /> Як та галич поле крив,<br /> Ляхи, уніати<br /> Налітають — нема кому<br /> Порадоньки дати.<br /> Обізвався Наливайко —<br /> Не стало кравчини!<br /> Обізвавсь козак Павлюга<br /> За нею полинув!<br /> Обізвавсь Тарас Трясило<br /> Волю рятувати,<br /> Обізвався, орел сизий,<br /> Та й дав ляхам знати!<br /> Вже не три дні, не три ночі<br /> Б'ється пан Трясило.<br /> Од Лимана до Трубайла<br /> Трупом поле крилось.<br /> Ізнемігся наш Трясило,<br /> Тяжко зажурився,<br /> А поганець Конецпольський<br /> Тому звеселився;<br /> Зібрав шляхту всю докупи<br /> Та й ну частовати.<br /> Зібрав Тарас козаченьків —<br /> Поради прохати:<br /> "Отамани товариші,<br /> Брати мої, діти!<br /> Дайте мені порадоньку,<br /> Що будем робити?<br /> Бенкетують вражі ляхи —<br /> Наше безголов'я".<br /> "Бенкетують, препогані<br /> Собі на здоров'я!<br /> Нехай, кляті, бенкетують,<br /> Поки сонце зайде,<br /> А ніч-мати дасть пораду, —<br /> Козак ляха знайде".<br /> Лягло сонце за горою,<br /> Зірки засіяли,<br /> А козаки, як та хмара,<br /> Ляхів обступали.<br /> Як став місяць серед неба,<br /> Ревнула гармата;<br /> Прокинулись ляшки-панки —<br /> Нікуди втікати!<br /> Прокинулись ляшки-панки,<br /> Та й не повставали:<br /> Встало сонце — ляшки-панки<br /> Покотом лежали.<br /> Червоною гадюкою<br /> Несе Альта вісти,<br /> Щоб летіли круки з поля<br /> Та ляшеньків їсти.<br /> Налетіли гайворони<br /> Вельможних будити…<br /> Зібралося козачество<br /> Богу помолитись.<br /> Закрякали гайворони,<br /> Виймаючи очі,<br /> Заспівали козаченьки<br /> Пісню тії ночі,<br /> Тії ночі кривавої,<br /> Що славною стала<br /> Тарасові, козачеству,<br /> Ляхів що приспала.<br /> Над річкою, в чистім полі,<br /> Могила чорніє;<br /> Де кров текла козацькая,<br /> Трава зеленіє.<br /> Сидить крячок на могилі<br /> Та з голоду кряче…<br /> Згада козак колишнеє,<br /> Згада та й заплаче!"<br /> Умовк кобзар, сумуючи:<br /> Щось руки не грають.<br /> Кругом хлопці та дівчата<br /> Слізоньки втирають.<br /> Пішов кобзар по улиці —<br /> З журби як заграє!<br /> Кругом хлопці навприсядки,<br /> А він вимовляє:<br /> "Нехай буде отакечки!<br /> Сидіть, діти, у запечку,<br /> А я з журби та до шинку,<br /> Найду в шинку свою жінку,<br /> Найду жінку, почастую,<br /> Та з ворогів покепкую".<br /> [6 листопада 1838, Петербург]
ГАМАЛІЯ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
"Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі<br /> Із нашої України!<br /> Чи там раду радять, як на турка стати,<br /> Не чуємо на чужині.<br /> Ой повій, повій, вітре, через море<br /> Та з Великого Лугу,<br /> Суши наші сльози, заглуши кайдани,<br /> Розвій нашу тугу.<br /> Ой, заграй, заграй, синесеньке море,<br /> Та під тими байдаками,<br /> Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,<br /> Та на сей бік за нами.<br /> Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,<br /> Неси ти їх з України:<br /> Почуємо славу, козацькую славу,<br /> Почуємо та й загинем".<br /> Отак у Скутарі козаки співали;<br /> Співали, сердеги, а сльози лились;<br /> Лилися козацькі, тугу домовляли.<br /> Босфор аж затрясся, бо зроду не чув<br /> Козацького плачу; застогнав широкий,<br /> І шкурою, сірий бугай, стрепенув,<br /> І хвилю, ревучи, далеко-далеко<br /> У синєє море на ребрах послав.<br /> І море ревнуло Босфорову мову,<br /> У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові<br /> Тую журбу-мову на хвилі подав.<br /> Зареготався дід наш дужий,<br /> Аж піна з уса потекла.<br /> "Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?<br /> Хортице! сестро?"<br /> Загула<br /> Хортиця з Лугом: "Чую! чую!"<br /> І Дніпр укрили байдаки,<br /> І заспівали козаки:<br /> "У туркені, по тім боці,<br /> Хата на помості.<br /> Гай, гай! море, грай,<br /> Реви, скелі ламай!<br /> Поїдемо в гості.<br /> До вашої мості<br /> У туркені у кишені<br /> Таляри-дукати.<br /> Не кишені трусить,<br /> Не дукати личить —<br /> Будемо гуляти<br /> Братів визволяти.<br /> У туркені яничари<br /> І баша на лаві.<br /> Гой-ги, вороги!<br /> Ми не маєм ваги!<br /> Наша воля й слава!"<br /> Пливуть собі співаючи,<br /> Море вітер чує;<br /> Попереду Гамалія<br /> Байдаком керує.<br /> Гамалію, серце мліє:<br /> Сказилося море.<br /> "Нехай казиться", — й сховались<br /> За хвилі — за гори.<br /> Дрімає в гаремі — в садах Візантія,<br /> І Скутар дрімає; Босфор клекотить,<br /> Неначе скажений, то стогне, то виє:<br /> Йому Візантію хочеться збудить.<br /> "Не буди, Босфоре: буде тобі горе,<br /> Твої білі ребра піском занесу,<br /> У мул поховаю! — реве синє море.<br /> — Хіба ти не бачиш, яких я несу<br /> Гостей до султана?"<br /> Так море спиняло<br /> (Любило завзятих усатих слав'ян).<br /> Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,<br /> Дрімав у гаремі ледачий султан.<br /> Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають<br /> Козаки сердеги. Чого вони ждуть?<br /> По-своєму бога в кайданах благають,<br /> А хвилі на той бік ідуть та ревуть.<br /> "О, милий боже України!<br /> Не дай пропасти на чужині,<br /> В неволі вольним козакам!<br /> І сором тут, і сором там<br /> Вставать з чужої домовини,<br /> На суд твій праведний прийти,<br /> В залізах руки принести<br /> І перед всіми у кайданах<br /> Стать козакові…" — "Ріж і бий!<br /> Мордуй невіру-бусурмана!" —<br /> Кричать за муром. Хто такий?<br /> Гамалію, серце мліє:<br /> Скутар скаженіє!<br /> "Нехай сказиться" — з твердині<br /> Кричить Гамалія.<br /> Реве гарматами Скутара,<br /> Ревуть, лютують вороги;<br /> Козацтво преться без ваги —<br /> І покотились яничари.<br /> Гамалія по Скутарі —<br /> По пеклу гуляє,<br /> Сам кайдани розбиває,<br /> Братів визволяє.<br /> "Вилітайте, сірі птахи,<br /> На базар до паю!"<br /> Стрепенулись соколята,<br /> Бо давно не чули<br /> Хрещеної тії мови.<br /> І ніч стрепенулась:<br /> Не бачила стара мати<br /> Козацької плати.<br /> Не лякайся, подивися<br /> На бенкет козачий.<br /> Темно всюди, мов у будень,<br /> А свято чимале.<br /> Не злодії з Гамалієм<br /> Їдять нишком сало<br /> Без шашлика. "Засвітимо!"<br /> До самої хмари<br /> З щоглистими кораблями<br /> Палає Скутара.<br /> Візантія пробуркалась,<br /> Витріщила очі,<br /> Переплива на помогу,<br /> Зубами скрегоче.<br /> Реве, лютує Візантія,<br /> Руками берег достає;<br /> Достала, зикнула, встає…<br /> І на списах в крові німіє.<br /> Скутар, мов пекло те, палає;<br /> Через базари кров тече,<br /> Босфор широкий доливає.<br /> Неначе птахи чорні в гаї,<br /> Козацтво сміливо літає.<br /> Ніхто на світі не втече;<br /> Огонь запеклих не пече.<br /> Руйнують мури, срібло, злото<br /> Несуть шапками козаки<br /> І насипають байдаки.<br /> Горить Скутар, стиха робота,<br /> І хлопці сходяться; зійшлись,<br /> Люльки з пожару закурили,<br /> На байдаки — та й поплили,<br /> Рвучи червоні гори-хвилі.<br /> Пливуть собі, ніби з дому,<br /> Так буцім гуляють,<br /> Та, звичайне запорожці,<br /> Пливучи співають:<br /> "Наш отаман Гамалія,<br /> Отаман завзятий:<br /> Забрав хлопців та й поїхав<br /> По морю гуляти,<br /> По морю гуляти,<br /> Слави добувати,<br /> Із турецької неволі<br /> Братів визволяти.<br /> Ой, приїхав Гамалія<br /> Аж у ту Скутару,<br /> Сидять брати-запорожці,<br /> Дожидають кари.<br /> Ой, як крикнув Гамалія:<br /> "Брати, будем жити,<br /> Будем жити, вино пити,<br /> Яничара бити,<br /> А курені килимами,<br /> Оксамитом крити!"<br /> Вилітали запорожці<br /> На лан жито жати;<br /> Жито жали, в копи клали,<br /> Гуртом заспівали:<br /> "Слава тобі, Гамаліє,<br /> На ввесь світ великий,<br /> На ввесь світ великий,<br /> На всю Україну,<br /> Що не дав ти товариству<br /> Згинуть на чужині!"<br /> Пливуть собі, а із-за хвилі<br /> Сонце хвилю червонить;<br /> Перед ними море миле<br /> Гомонить і клекотить.<br /> "Гамалію, вітер віє,<br /> Ось-ось наше море!.."<br /> І сховалися за хвилі —<br /> Неначе за гори.<br /> [Жовтень — 1 пол. листопада 1842]
ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ<br /> (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
Лічу в неволі дні і ночі,<br /> І лік забуваю.<br /> О, господи, як то тяжко<br /> Тії дні минають.<br /> А літа пливуть меж ними,<br /> Пливуть собі стиха,<br /> Забирають за собою<br /> І добро і лихо!<br /> Забирають, не вертають<br /> Ніколи нічого!<br /> І не благай, бо пропаде<br /> Молитва за богом.<br /> Каламутними болотами,<br /> Між бур'янами, за годами<br /> Три года сумно протекли.<br /> Багато дечого взяли<br /> З моєї темної комори<br /> І в море нишком однесли.<br /> І нишком проковтнуло море<br /> Моє не злато-серебро —<br /> Мої літа, моє добро,<br /> Мої літа, мої печалі,<br /> Тії незримії скрижалі<br /> Незримим писані пером.<br /> Нехай гнілими болотами<br /> Течуть собі між бур'янами<br /> Літа невольничі. А я!<br /> Такая заповідь моя!<br /> Посижу трошки, погуляю,<br /> На степ, на море подивлюсь,<br /> Згадаю дещо, заспіваю,<br /> Тай знов мережать захожусь<br /> Дрібненько книжечку. Рушаю.<br /> Мі заспівали, розійшлись,<br /> Без сльоз і без розмови.<br /> Чи зійдемося ж знову?<br /> Чи заспіваємо коли?<br /> А оже, й те… Та де? Якими?<br /> І заспіваємо яку?<br /> Не тут, і певне, не такими!<br /> І заспіваєм не таку!<br /> І тут невесело співали,<br /> Бо й тут невесело було,<br /> Та все-таки якось жилось,<br /> Принаймні вкупі сумували,<br /> Згадавши той веселий край,<br /> І Дніпр той дужий, крутогорий,<br /> І молодеє теє горе!<br /> І молодий той грішний рай!<br /> [Січень-квітень 1850, Оренбург]
DUBIA (авторство не доведене)
* * *
Нудно мені, тяжко — що маю робити?<br /> Молитися богу? Так думка не та!<br /> Не рад би єй-богу, не рад би журитись,<br /> Та лихо спіткало, а я сирота.<br /> Нема кому в світі порадоньки дати,<br /> Нема з ким прокляту журбу поділить,<br /> Ніхто не пригорне, як рідная мати,<br /> Ніхто не спитає: "Що в тебе болить?"<br /> Зелена діброва — та що мені з того,<br /> Що вона зелена в чужому краю!..<br /> Цураються люди мене, як чужого,<br /> А чи привітають — жалю завдають!<br /> Вони п'ють, гуляють, у них доля дбає,<br /> А в мене немає — сміються мені:<br /> "Чи бачиш, меж нами ледащо гуляє!"<br /> Ледащо?..А за що!.. Що на чужині!<br /> Гуляйте, глузуйте — ваша доля мати,<br /> А мені меж вами немає де стать.<br /> Я в сірій свитині, ви пани багаті,<br /> Не смійтеся ж з мене, що я сирота!<br /> Прибуде година, коли не загину —<br /> Меж вами, панами, недоля моя, —<br /> Полину, побачу свою Україну:<br /> То ненька рідненька, то сестри стоять —<br /> В степу при дорозі — високі могили…<br /> Отам моя доля, там світ божий милий!<br /> [1837]
* * *
Не журюсь я, а не спиться<br /> Часом до півночі,<br /> Усе світять ті блискучі<br /> Твої чорні очі.<br /> Мов говорять тихесенько:<br /> "Хоч, небоже, раю?<br /> Він у мене тут, у серці".<br /> А серця немає,<br /> Й не було його ніколи,<br /> Тільки шматок м'яса…<br /> Нащо ж хороше і пишно<br /> Так ти розцвілася?<br /> Не журюсь я, а не спиться<br /> Часом і до світа,<br /> Усе думка побиває,<br /> Як би ж так прожити,<br /> Щоб ніколи такі очі<br /> Серця не вразили.<br /> [Квітень-вересень 1846]
* * *
Вип'єш перву — стрепенешся,<br /> Вип'єш другу — схаменешся,<br /> Вип'єш третю — в очах сяє,<br /> Дума думу поганяє.<br /> [Січень 1847]