1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах — Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо. А по розказі і тільки вже мене не кортіло на місто. Не встигну, було, і шаблі одчепить, а тут уже і наші хлопці позлітаються до мене, мов ті соколи ясні. — Здорові були, пан лекман! — Дай вам боже, пани! А що ж там? — Нічо, добре, богу дякувати. — Сідайте, братики. Посідали. А поштар з двома паками на двері: — Чи тут мешкає п. лекман Федькович? — Тут! Що там такого? — А ось вам дві паки: одна зі Львова, а друга з Черновець. Я зараз і одібрав як треба. А хлопці до мене: — Ану розпечатайте, пан лекман,— любий, дорогий, ану розпечатайте! А я давай дрочитися з ними. — Еге, — кажу, — не розпечатаю, аж завтра. — А я сам розпечатаю! — каже фір Хрестик. — А штокгавз нащо? — кажу я. — Або в штокгавзі не люди сидя? — Печатки тільки захрупостіли, а Хрестикові остались у руках дві книжці, в червоний сапіян оправних, а ще до того і гарно назолочених. Всі так зараз і обступили його: — Ох, а оце що? — Оце, — кажу, — часловець для фіра Стихаря з 15 компанії, коли знаєте. (А я був уперед у 15 компанії, доки пішов до 13.) — А Стихар же ніби знає читати? — питає капрал Ур— банський. — Правда, що знає, — я його вивчив. Да ще до того і фрайтера Германа, і Антонюка. Ось для Германа псалтиря. А Стихар учить тепер капрала Близнюка, Герман — Сухарюка. — Оце ж то! — каже Дучак.— Таже Герман волох? — Ану скажи йому, що волох, чи зараз ти в писок не дасть! — каже Урбанський. — Я його знаю: ми ходили оба до піонерів. Доки ми оце говоримо, а Хрестик уже і другу паку розпечатав. — Мой-мой! — каже. — Отут книжок!! Дивимось — а оце львівські парубки поприсилали мені і "Кобзаря", і Квітку, і Марка Вовчка, і Куліша. Спасибі їм. — Та-бо оце не по-німецьки, — каже капрал Павлинчук, що в срібних перснях ходив (а він знав потрохи німецької азбуки, — мабіть, те, що німці вже позабували). — А я знаю, по якому оце! — каже фрайтер Тевтул. — Ну, по якому? — питає Павлинчук. — Або по-руськи! — каже фрайтер. — Ти хіба знаєш, котре по-руськи, а котре ні? — Правда, що знаю. — Ану, то читай, коли знаєш. Став фрайтер читати, а оце був "Кобзар". Читав він його аж до чапістраху, а ми тільки утираємось. Не то що, але і Хрестик заплакав. — А я, — каже, — хочу вчиться читати. — І я, і я, а я также! — стали усім казати. А Дучак — А ви, — каже, — як мене не виучите по-руськи читати, абих так знав, як ви самі, то не маєте ся чого і крутити в цугу! (А Дучак був старшим капралом у 4-му цугу.) — А я з тобов буду учиться, — каже Павлинчук до Дучака. — А мене таки пан лекман самі навчуть! — каже Хрестик. — А мене також, — каже Урбанський. — І мене, і мене, а мене ні?.. За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати. Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали. А що вже з моїм "Кобзарем" та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного" до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки, — і то ще такі, що хазяйка-бублейниця була б з їх кварту сала натопила. З "Кобзаря" багато собі дечого повиписували наші "письменні", а багато дечого повиучувались і напам’ять. А ніхто вже так, як той фрайтер Тевтул. Було, хлопці його аж по руках нося: — Фрайтер, сизий, — ану ще раз тої: "Ух, ух, солом’яний дух"! А він стане на стів (бо невеличкий собі був) та як утне! Аж чоловікові мороз тілом піде.