Не встиг дзвінок сповістити про початок перерви, як до мене підійшов староста класу Микола Бобир. Ну, як справи у нашого класика? — запитав єхидно. Класиком мене прозвали з легкої руки того ж Бобиря. Це саме він попросив написати замітку до стінгазети про життя нашого класу, а коли її надрукували, коротко сказав: — Просто класик! Старайся. Шліфуй перо. У тебе велике літературне майбуття. А зараз він дивився на мене спідлоба і мовчав. — А що трапилось? — поцікавився хтось із хлопців. Нічого страшного, відповів Бобир. Просто наш класик знову видрукував свій новий твір у загальношкільній стіннівці. І, звертаючись до мене, перепитав: — Я не помилився? — Ні,— відповідаю. — Вітаємо! — загув клас, ніби вулик. — Тільки носа не задирай! Навіть наша відмінниця Наталка Марипадова потиснула мені руку. — З великим задоволенням стежу за твоєю творчістю,— сказала серйозно. Пушкіна із тебе не вийде, але стати самим собою ти зможеш. Якщо буде потрібна допомога — звертайся. Але староста класу підняв руку і попрохав, щоб усі затихли. — Всі ми,— проголосив він,— з приємністю ознайомилися із черговим твором нашого товариша. Від імені всього класу хочу подякувати нашому класикові за те, що вчасно подав сигнал.— І витяг з кишені переписану від руки мою замітку. — Твоя? — Так. — Ось у цьому абзаці,— тицьнув вимазаним у чорнило пальцем Бобир,— сказано, що твій головний герой, учень нашого класу Ігрикович, не звільнив місце в автобусі для старенької бабусі. І контролер затримав його без квитка. Він переможно оглянув усіх присутніх і запитав: — Це ж скільки нахабства треба мати, щоб так себе поводити? А потім,— продовжував Микола,— списав домашнє завдання і навіть отримав за нього п'ятірку. — Не може такого бути! почулись голоси. — Факт! — Ну й дає! — Та це іще півлиха. Вдома прикинувся хворим і відмовився йти до магазину за покупками. Довелося старенькій бабусі дибати. На хвилину у класі стало тихо, ніби у вусі. Навіть було чути, як дзижчала муха на підвіконні. Я хотів було встати із-за парти, та важка рука Миколи опустилася мені на плечі: — Сиди! Бач, що надумав — тікати! Від нас, брате, далеко не забіжиш. Кажи! — Н-не розумію,— злякано пробелькотів я. — Хто він? — Ти про кого? — Про Ігриковича! І не крути! Кого прикрив цим псевдонімом? Я з переляку й слова не міг вимовити. Затихли й учні, які оточили мене тісним колом. Лише сопіли та зітхали. — Але ж це гумореска! — спробував я виправдатися,— Імена вигадані. — Знаємо! Але хто цей негідник, який наш клас ганьбить? З кого ти списав образ? Я його бачу як живого. Наперед протиснувся Гавриленко. — Це не я! — заявив категорично.— Я, звичайно, не ангел, але минулої середи мене взагалі не було в школі. Лежав удома з грипом. — Стій,— ляснув долонею по парті староста.— А при чому тут середа? — Бо в середу йшов дощ,— швидко пояснив Гавриленко. В гуморесці на це точно вказується. Там і про хмари, і про грозу. — Дійсно,— погодилися всі. — Мироненко теж відпадає. — Батрак і Скрипальченко були на виду. — А в Гапоненка проїзний квиток. За перерву перебрали всіх. Бобир витер хустиною спітнілого лоба й різонув мене поглядом, ніби бритвою. — Що ж це виходить? — Усе ясно,— підтримав його Пончиков.— Ігрикович — це не хто інший, як наш класик. — А прикидався ягням! Ай-я-яй. — Друзі,— благав я,— не знаю я ніякого Ігриковича! Хай би він вам луснув. Самі ж прохали вивести на чисту воду поганого учня. От я його і вивів. — Замовкни,— гримнув на мене Бобир. Зараз тебе будемо судити. — Як це? — геть перелякався я. — Дуже просто. Товариським судом. Щоб іншим була наука. — Не винний я! — Ну й упертий! Ти врахуй: щире зізнання пом'якшує вину, друже Ігриковичу. — Я не Ігрикович. — А хто? — Масюк! — Це ти по свідоцтву про народження Масюк, а літературний твій псевдонім — Ігрикович. — Не знаю я ні Іксовича, ні Ігриковича. Масюк я. А це гумореска. Щоб посміятися! Щоб весело! — Нічого собі смішки,— перебив Бобир.— Пляма на весь клас, аж плакати хочеться. Мене довгенько проробляли. Закликали до відповідальності. Шукали совість. Прохали дати слово, що цього більше не повториться. — Які будуть пропозиції? — насилу перевів дух Бобир. — Взяти Масюка на поруки й розпочати перевиховувати. І нехай просить вибачення. Ні, що ви не кажіть, а класиком бути важко.