Жив собі колись селянин. І мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку навантажував їх садовиною та городиною і їхав до міста торгувати. Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і нав'ючив його, як завжди. А віслюкові гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він геть знебувся. — Поможи мені трохи,— просить віслюк коня,— не можу далі нести вантаж. — Як же я тобі поможу? — Візьми зо два кошики із моєї спини. А решту я сам подужаю нести. — Ти що, здурів? — відповідає кінь.— Адже я й так нав'ючений. — Я знаю, але ти дужчий за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик. — Ні, не візьму. — Прошу, зроби мені таку ласку. — Не сподівайся, нічого не вийде. Зітхнув віслюк та й почвалав далі. Однак не витримав довго, спіткнувся й упав. Господар ішов позаду, розмовляючи з сусідою. Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував підвести. — Що тобі сталося, віслюче? — спитав співчутливо. — Та хіба не бачиш, що він хворий? — сказав, підходячи, сусіда. — Хворий? А я й не знав. Що ж тепер робити? — Заведімо бідолаху до мого приятеля, він добре знається на худобі й неодмінно чимось зарадить. Он його подвір'я. — Ходімо! Підвели вони віслюка й подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, а він, забачивши господаря, хотів був рушати далі. — Еге, стривай-но, друже мій! — гукнув господар.— Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред дороги. Треба повантажити їх на тебе — ти молодий і дужий. Коли трапляється в дорозі лихо, мусимо допомагати один одному, інакше не можна. Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів з люті й розпачу та нарікав на долю. — Ет, як не щастить, то вже не щастить! Не хотів я взяти у віслюка жодного кошика, а тепер мушу нести весь його вантаж, та ще й збрую. А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив до коня такі слова: — О жорстокий коню! Якби ти був допоміг мені, взявши трохи мого вантажу, то я дійшов би до міста. А так жорстокість твоя на тобі й окошилася!