Мов велетень грізний з горбів синявих краю
Обідраним хребтом над зелень виринає,
Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає,
На ньому зломи скель в промінні сонця сяють.
Між зламами верхів буйні вітри гуляють,
На склі корчик сів і цвітом розцвітає,
Сльозою джуркало у стіп її спливає
І котиться долів і губиться у гаю.
В той край летить душа, там серце відпочине,