Влітку і восени бабуся приносила внучатам яблука чи грушки. Зимою ж був хліб від зайця. Вона добувала окраєць з хустинки чи з-за пазухи, і він пахнув свіжістю й морозом. Люда і Вітя мали від тих ласощів по половині, вони їли їх похапцем. Зовні хліб від зайця нічим не відрізнявся від того, що лежав у них на столі, але на смак він був незрівнянно кращий. Навіть передати не можна, який він був на смак. Це можна було тільки відчути. Люда і Вітя з жалістю дивились, як меншають шматки хліба в їхніх руках, але не могли втриматись, щоб не їсти, щоб зберегти бодай до вечора, — дуже було смачно. — А де ви на цей раз перестріли зайця? — питав бабусю білоголовий Вітя, який вірив у нього від усього свого щирого серця, бо був найменший. Люда також вірила, але вона була старша, а одного разу мама сказала бабусі, що ніякого зайця немає. Вітя тоді й слухати не хотів про це, а Люда — слухала. Вона навіть сказала якось, що заєць, можливо і є, але він свого хліба нізащо не віддасть. — А цього разу, дітки, — починала бабуся, — я його стріла в лісі. — Який же він був? — Сірий, сірий. — І він нічого вам не казав? — допитувався Вітя. Люда сказала: — Це ж він для зайченят ніс хліб, а ви взяли. Він більше ніколи не дасть. — Не дасть? — турбувався Вітя. — Ну, той самий, може, й не дасть, — згоджувалась баба, — але інший дасть. Бо в лісі багато зайців. — От добре! — радів Вітя. Бабуся гостювала в них, а потім поверталась додому, в сусіднє село… Якось видався погідний день. Люда з Вітею гралися на вулиці. Серед голубого неба котилося далеке, холодне, хоча й усміхнене, сонце. — А я зараз піду, — сказав Вітя. — В ліс. — Навіщо? — Здибаю зайця. — І віднімеш у нього хліб? — загорілись у неї очі. — Угу… Вони, таємниче озираючись, вибралися із свого, добре знайомого подвір’я на шлях. І на шляху також озирались: щоб не помітили батьки та не вернули назад. Ноги загрузали в снігу. — А ти знаєш, де ліс? — запитала Люда. — Там, за селом, — зробив Вітя непевний рух рукою. Тепер вона йшла неохоче, лінькувато. У неї розв’язався черевик, то вона довго длубалася біля нього, доки зав’язала. — А я не хочу йти, — сказала раптом. Вітя здивувався. — Чому? — запитав. — А мама казала, що ніякі зайці не дають хліба. То бабуся з дому приносить. І вона, повернувшись, побігла назад. Вітя почував себе скривдженим і трохи розгніваним. Не сподівався, що все може повернутись так. Хай би Люда сказала зразу, що не хоче йти, а то пішла, а тепер назад вертається. І невже бабуся обманює? Ні, бабуся завжди каже чисту правду. Та й не може такий смачний пахучий хліб бути не від зайця! Він повільно рушив з місця, подався уперед трохи неохоче, але далі — все рішучіше й швидше. Поминув величезний громадський сад, кілька хат під солом’яними стріхами, — і ось уже кінець їхнього села. Попереду слалась біла смуга поля, а за нею темнів ліс. Те хвилювання, яке трохи втихомирилось у Вітиних грудях, зараз знову затремтіло тривожно й ниюче, і ноги самі приростали до землі, не наважуючись зрушити, щоб нести його до лісу, де мав стрітися заєць. А Люда подалась на ставок. Вона ковзалась на черевиках, а то їздила з дівчатками на санчатах. Додому повернулась пізно, вже вечоріло. Мати накинулася на неї: — Ти де була? А Вітя де? — Я каталася на ставку. А Вітя пішов у ліс. — У ліс? — здивувалась мати. — Авжеж. Він хоче принести хліб від зайця. У цей час біля воріт почулось хропіння коней, завищали полози саней. Якийсь дядько зіскочив з саней і, несучи на оберемку Вітю, пішов до ґанку, де стояла Люда і мама. — А де ж ви надибали його? — спитала стурбовано мати. — Серед лісу. — Ви дивіться, — жахнулась мати. — Таке вперте дитя. — Авжеж, — погодився дядько. — Йшло хліб віднімати в зайця. Ха-ха!.. — Ну, спасибі вам, — подякувала мати. Дядько не відповів і, риплячи чобітьми, подався геть. Скоро вйокнув на коней, поїхав. — Ах ти ж сякий-такий! — почала сваритись мати. Але Вітя не заплакав. Він тільки шкодував, що його піймали і привезли додому. Він хотів утекти, але дядько міцно притримував його рукою… Увечері повернувся з роботи батько, і вони з матір’ю довго розмовляли про Вітю. А Люда почувала себе осоромленою. Вона спершу навіть перед очі не хотіла показуватись малому братові, читала якусь книжку з малюнками. Але коли він улігся спати, вона не втерпіла й підійшла до нього. — Вітю, — тихенько покликала. Він подивився на неї свіжими, блискучими очима. — Що ти бачив? — Ліс. Великий такий… Там яр чорний… Хотів спуститись, але дядько не пустив… — Вітю, ти сердишся на мене? Він нічого не відповів. Їй стало гірко, і вона заплакала. На той плач прибігла мати. — Ой, ці діти, — бідкалася вона. — Вічно з ними клопоту наберешся. Вигадують щось, плачуть. Люда плакала, мати її заспокоювала, а Вітя дивився на них чистими, свіжими очима…