Пішов я до притулку для старих відвідати знайомого дідуся, що все життя працював муляром. Давно ми з ним не бачилися. — Подорожував? — запитує він мене. — Еге ж, був у Парижі. — У Парижі? Мені теж там довелось побувати. Вимурували ми гарний палац на самісінькому березі Сени. Не знаю, хто там зараз мешкає. А ще де ти був? — Побував в Америці. — В Америці? Я теж туди їздив, давно, забув уже й коли. Бував у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Монтевідео. Будували там будинки й палаци. А в Австралії ти часом не бував? — Ще ні. — А я і там був. Замолоду їздив туди, ще до того як муляром став. Носив відрами вапняний розчин і пересівав пісок решетом. Ми там будували віллу одному тамтешньому панові. Пригадую, він розпитував мене, як готують спагетті. Записав усе до останнього слова. А в Берліні ти був? — Ще ні. — А я там працював, коли тебе ще на світі не було. Багато ми вивели гарних палаців, міцних будинків. Цікаво, чи вони й досі стоять? А в Алжірі ти був? А в Каїрі, в Єгипті? — Оце влітку думаю поїхати. — Сам побачиш, які там гарні будинки. Хоч і гріх хвалитися, але скажу, що мої стіни завжди рівні-рівнесенькі, крізь мої дахи не протікає ані краплі дощу. — Та це ви за свій вік набудували силу-силенну будинків. — Хоч і гріх хвалитися, але правди ніде діти: таки дещо побудував людям. — А собі? — А собі ні. Іншим, бач, будував, а сам лишився без хати. Живу в притулку, як бачиш. Такі вже порядки заведено. Виходить, несправедливі порядки заведено.