І

1812 року, напровесні, коли на благодатному Поділлі стелилася оксамитом озимина й смарагдом вилискували луки, коли сади одягалися в пухнасто-біле й ніжно-рожеве вбрання, а грабові ліси вкривалися легеньким брунатним серпанком,— на широкому дворищі пана Пігловського, в селі Го-ловчинцях, було метушливо й гамірно. Біля довгої, гонтом критої стайні стояли й каруци на високих ресорах, і плетені тачанки, й високі, з особливими колисками-сидіннями шарабани. Машталіри, форейтори, козачки у всіляких костюмах — і французьких лівреях; і старопольських чумарках, і козакинах,— снували поміж екіпажами, виводили коней і товпилися гуртками впереміш з місцевою челяддю коло пекарні. Мурований панський будинок, що розкинувся двома крилами й гордо дивився мегоніном-баштою в небо, виблискував якось святково вікнами, в котрих мелькали силуети пишних фігур. Господар дому, пан Адам Пігловський святкував повернення з-за кордону двох синів, які закінчили свою освіту; з цієї нагоди й з’їхалися тепер до маєстатного й поважаного в повіті дідича найближчі його друзі й сусіди.

В просторому салоні пана Пігловського точилася жвава розмова; товариство тут зібралося після доброго обіду й, попиваючи ратафію 1, наливки та старе угорське вино, тішило себе відпочинком і бесідою.

Вітальня обставлена була масивними меблями .червоного дерева з інкрустаціями й бронзою, на підлозі лежав розкішний домашньої роботи килим, на стінах висіли естампи, що зображували сцени героїчних сутичок Костюшка та епізоди з французької революції; найпочесніше місце посеред кардиналів займав портрет Наполеона Бонапарта. На двох мармурових тумбах стояли бронзові фігури Яна Собеського й королеви Бонни2, а на екрані, що закривав собою великий камін, був вишитий одноголовий орел, котрий шматував труп ведмедя 3. На каміні стояв старовинний бронзовий годинник, а з кругу плафона спускалася кришталева люстра на багато свічок, виблискуючи цілими гронами лискучих дармовісів. Серед крісел розставлені були маленькі столики, на яких красувалися на позолочених тацях вигадливих форм сулії й фляги та виблискували кришталем довгі пугарі 2 й череваті чарки. Побіля високих вікон плавали тонкі сизі струмки тютюнового диму...

Господар дому, середнього віку дебелий чоловік, сидів, розвалившись у кріслі, висунутому майже на середину, і велемовно просторікував, попихкуючи люлькою з довгим чубуком.

На ньому був чорний редингот з високим відкотним коміром та біла шовкова камізелька. Маленькі бурці, спушений на голові кок і безбарвні очі надавали його голеному, безвусому обличчю холодного, пиховитого виразу; загалом, він скидався на якогось іноземця-вельможу.

Поруч нього, обіпершись об високу спинку крісла, стояв одягнений за останньою паризькою модою юнак років двадцяти, з світлими очима й ніжним, але трохи вже змарнілим обличчям,— то був син господаря, Алоїз; другий син, Казя, не схожий ні на батька, ні на брата, з живими вогненними очима брюнет, стояв коло дверей до зали і щось нашіптував довготелесому з червоними очима й багровим кінчиком носа суб’єктові; негарна, голена фізіономія цього пана посміхалася, солодко примружуючи очі,— то був сусід Пігловського, пан Віцентій Хойнацький 4, чоловік огрядної, знаменитої й суворої пані Доротеї, що сиділа на дивані.

Поважна дама, хоч уже й не молода, цвіла ще в пишноті та здоров’ї. Повні рум’яні щоки її скидалися на добре випечені пухкі палянички, підборіддя закруглялося задиркувато й уступами зливалося з розкішним бюстом; соковиті темно-малинові губи її були трохи розкриті, мовби від надмірного хвилювання, а великі сірі очі маслилися від тоскного, неурівноваженого томління,— взагалі, пані Доротея була цілковитою протилежністю своєму чоловікові. Вона старанно дерла з шматин корпію, коли-не-коли поглядаючи кокетливо на молодого франта, що сидів поруч неї; блідий і вичавлений, мов цитрина, цей' варшав’як прибув сюди з екстреним дорученням від графа Огінського 5. Гетри, черевики й жабо, а також гостренька борідка й вусики, підкручені вгору шилом, надавали його щуплявій постаті комічного вигляду. Франт, очевидьки, танув перед силою форм пані Доротеї і щось солодке белькотів їй.

Ліворуч у кріслі важко розсівся й шумно дихав могутніми легенями пан Фелікс Янчевський6.

Присадкуватий, широкоплечий і кремезний, він був схожий на викорчуваний дубовий пень; темно-червоне, налите здоров’ям обличчя його дорідними рисами скидалося на грубо одлиту бронзу, особливо шия, на якій можна було й обіддя гнути. В очах його, проникливих і жвавих, світилися розум і енергія, але у виразі їхньому було щось неприємне, зле, а характерні зморшки між бровами додавали йому ще риси впертості й нестримності. Низько острижений каштановий чуб, немов дороге хутро бобра, вже полискував сріблом... Пан Фелікс був у довгих чоботях та венгерці і, нахилившись уперед, слухав господаря, намагаючись уже кілька разів перебити його, але марно.

Окремо біля каміна сидів у темній сутані молоденький і чистенький, мов білий грибок, йогомосць ксьондз; він провадив тиху якусь розмову з надміру товстим брюнетом у пишному старопольському костюмі з вильотами, кривулею й навіть підголеною чуприною,— паном Фінгером, маршал-ком.

У кутку вітальні, суміжної з кабінетом господаря, стояв гурток ще кількох юнаків; серед них був коморник (землемір), який приїхав місяць тому з герцогства Варшавського 7 робити стратегічні зйомки, а за тим гуртком, упхавшись трохи в крісло й схиливши на груди голову, безтурботно спав літній уже і надміру розповнілий поміщик...

Волю вислову цього чоловічого, товариства трохи стримувала єдина дама — Доротея, але вона невимушеністю поведінки намагалась упевнити оточення, що вважає себе теж скоріше чоловіком, аніж жінкою, та й багато хто з її друзів називали її не пані, а пан Доротея.

— Еге ж, еге, панове,— переконано вів почату мову господар,— Московії тепер — три чисниці до смерті...8 А як кошлатий ведмідь витягне свої лапи, тоді наша Польська відродиться, немов фенікс, у новому крулевстві і під опікою генія, можливо, знову розправить крила від моря й до моря!

— О sancta spes! 3 — побожно мовив ксьондз, підвівши очиці д’горі.— Яка мрія, яка втіха, яка перемога вірного католицькій церкві народу! Так, линуть великі хвилини, і ми всі повинні з’єднати і руки, й серця на врятування ойчизни від кормиги...

— І з’єднаємо, як бога кохам! — скрикнув фальцетом Хой-нацький, витягши комічно, мов гусак, свою шию.— Я піду...

піду, чорт забери, і покажу москалям, де раки зимують!.. Хоч би й як там люба Доротея нудьгувала... та обов’язок і ойчиз-на передовсім!

Доротея посміхнулася презирливо й заходилася рвати корпію.

— А я — в гусари! — мовив із захватом син господарів — Казя.— Через місяць — у Варшаву, а там — у ряди безсмертних... Батько вже дав згоду, а князь Чарторийсь-кий 9 — рекомендацію...

— Так, так, до нас! — заманливо докинув франт.-— Ми панопі покажемо, що таке Варшава!

—. Ох-ох! — зітхнув Пігловський, але нічого не заперечив синові,

— А наполеонівські полчища вже рушили на Росію? — поцікавився пан коморник.

— Уже, я гадаю, біля кордонів колишньої славної Польщі,— відповів Казя.— Нам важко було й проїхати... Вся бвропа зрушилась... Військо, мов лавина, росте і нестримним потоком наближається до ненависної Московії...

Молодець, добрий хлопець! — похвалив, сколихнувши своїм черевом, пан Фінгер.— Патріот, та й годі! Так, вершиться доля. Всі великі патріоти: Радзівілл, Сангушко, Хот-кевич, Потоцький — прилучилися до легіонів нового Александра Македонського...10

— Ах, Наполеон! — пустила під лоб очі Доротея.

— Атож, усі наші дами просто зачаровані його особою.

— Не тільки зачаровані, а й одухотворені... Ха-ха! — гаркнув трубою пан Янчевський.— Далібуг, родять навіть дітей по портрету... викапаних...

— Ха-ха-ха! — розсміялася молодь на слова Янчевського, а ксьондз сором’язливо усміхнувся.

— Браво, браво! Честь нашим дамам, якщо отаких геніїв та подарують ойчизні! — заговорив знову пан Фітігер.— Але ось що: треба серйозно подумати... Наше становище все-таки ризиковане... ми будемо збоку... і в разі невдачі...

— Невдачі, пане маршалку? Ха-ха! — обурився господар.— Всесвітній геній не має невдач! Він із жменькою французів підкорив усю Європу, то хіба з могутньою армією своєю і з цілою Європою не роздушить Росії? Го-го! Проше пана! І пух, і пір’я полетять з цієї двоголової ворони!..11

— Браво! Досконале!! — засміялися всі гості.

— А ми тут йому й приготуємо всі плани і всі шляхи,— додав злорадісно коморник.

— Варшавське герцогство з наказу Наполеона приготувало вже війська шістдесят тисяч... та, крім того, двадцять

тисяч селян ще навчаються,— хвальковито додав вар-тпав’як.

— Так-то воно так! Нічого не пошкодуємо й не пожаліємо,— протяг після невеликої паузи Фінгер.— І я певен, що Наполеон повалить Цезаря, але мені трохи й жаль молодого Олександра, —доброго монарха, з м’яким серцем і світлим розумом...

— На бога, пане! — запротестував ксьондз.— Хіба схизмат може бути щирий?

— За юного монарха жилося нам чудово: і влада наша, як бачите, відновлена, і хлопи упокорені...

— Що правда, то правда,— докинув Хойнацький. '

— То пан маршалок тільки за свою шкуру тремтить? — кинув ущипливо пан Францішек.— А про самобутність ой-чизни, про славу Речі Посполитої й забув?

У рядах молоді почувся на ці слова співчутливий відгук,

— Мосці пане! Я довів і доведу свою відданість моїй ойчизні,— спалахнув зачеплений за живе господарем Фінгер,— але мені подобався більше план князя Чарторийсько-го 12, перехоплений графом Огінським: створити з північно-західних і південно-західних губерень велике герцогство. Сам Цезар схвалював цей план..,

— Схвалював, та нічого не робив, а тільки водив! — заперечив господар.

— Марнослів’я і лукавство,— зітхнув ксьондз.

— Проше пана! — гарячкував, сопучи й колишучи чере вом, пан Фінгер.— Не можна ж усе зразу... Треба було обміркувати проект, обговорити та тоді й почати... Еге ж, були й укази про перетворення литовських губерень, але граф Огінський заявив Цезареві, що це вже запізно, що Наполеон обіцяє багато чого полякам і що тепер одне зостається: оголосити наш край польським крулевством і щоб Цезар Олександр став королем...

— Не може бути некатолик королем католицької держави!— не погоджувавсь господар.

— Ну, а коли Наполеон нас обдурить?

— Та що ви, пане?! Ніколи! Повік! Великий імператор любить поляків... Ми йому потрібні... Ми за нашого генія все віддамо, все — і життя, і маєтності!..

— Віват-Наполеон!.. На погибель Московії! — пролунали з усіх боків бурхливі вигуки, що розбудили навіть сонного поміщика.

— На бога, панове, не треба війни: одна шкода господар— —ству! — буркнув він, не розуміючи, що й до чого,

Навіть пані Доротея, перейнявшись загальним збудженням, вигукнула:

— Віват, віват Наполеон! Иєх жне!..

У вітальню вскочила вичепурена гарнесенька покоївка з кирпатеньким носиком і пікантними губками; лакей за нею ніс на таці нові фляжки.

Почалася загальна жвава розмова; захоплені вигуки, перебільшені надії, перекори й навіть прокляття злилися в хаотичний гамір.

Серед бурхливого пожвавлення ніхто й не помітив', як появився коло дверей зали новий гість; то був юнак років двадцяти, який міг вразити будь-кого своєю стрункою постаттю й надзвичайно гарним обличчям. Росту він був вище середнього, широкий у плечах і в грудях; але атлетична будова тіла пом’якшувалася стрункістю ліній і гармонійною пропорційністю. Риси його обличчя були витончені й сповнені шляхетності та гордості. Крізь прозору білість шкіри вид-нівся ніжний рум’янець незайманих сил. Світле, попелястого кольору волосся м’якими хвилями відтіняло високе, мов із мармуру виточене, чоло; гарно окреслений ніс, з тонкими рухливими ніздрями, був сухорлявий і мав посередині характерний типовий горбик; голубі, великі очі сяяли полиском енергії і разом з тим були сповнені невимовної чарівності, а брови, темні, низько окреслені й пригнуті до пере-" нісся, надавали їхньому виразу демонічної зосередженості; та цьому демонізмові трохи суперечили чуттєві губи, опушені темними лініями вусиків, вони вабили до пестощів, поцілунків і екстазів кохання...

Перша помітила нового гостя Доротея й видивилась на нього, зачарована силою його чудової вроди.

— Хто це? — звернулась Доротея до свого сусіда, не одри-ваючи очей од красеня.

— Де, пані? — примружив очі варшав’як.

— Та онде коло дверей... обійняв за талію Казю... В синіх шальварах і венгерці.

— А-а! — процідив побляклий зальотник.— Бачу... Непоганий, хвацький хлопак... мабуть, колега Казин, абощо... Та я його вперше бачу... я ж сам нетутешній.

— Пане Янчевський! — звернулась тоді до другого сусіда Доротея, нахиляючись до столу.

— Га?! До послуг пані! — схопився той і підійшов ближче.

Під час попередніх дебатів Янчевський кілька разів поривався виголосити орацію, але, бачачи, що збудження сперечальників не дасть йому змоги висловитись до кінця, замовк і в бурхливому гаморі не брав ніякої участі,

— Хто той юнак, що онде стоїть поруч з Казею? Оно, обняв його? — спитала пошепки Доротея...

— Обняв? — перепитав Янчевський, вдивляючись туди, куди показала пані.— Так, обняв... бестія! О! Яке нахабство! Пся крев! Ось що таке ця модна едукація! 4 Старопольський потоптано гонор... Гинуть добрі звичаї, а заводиться якась ганебна легковажність... І все це йде од вільнодумців — безбожних французів... О, не доведе се до добра, не доведе!

— Та що вас, пане, так збентежило? Звідки цей потік обурення?

— Звідки? А от полюбуйтесь, пані добродійко! Той шельма, той юнак, що обіймає так запанібрата шляхетного сина, є не хто інший, як хлоп, бидло.

— Невже? — навіть одсахнулася з подиву Доротея.

—■ Як маму кохам! Се підданець господаря — Янко Кар-мелюк...13 Я його знаю дуже добре! Пан Пігловський узяв його до двору за козачка й примусив учитися, щоб охітніше було паничам братися до науки... Ну, я це допускаю: таких хамських колег беруть іноді, щоб замінити панську спину, коли паничеві треба дати канчуків, бо наука не йде без дрюка... Ну, я нічого не маю проти: і наука задоволена, і панська спина ціла... Але, проше пані, щоб хлоп обнімав шляхтича і з’являвся серед благородного лицарства як рівний... це вже содом і гоморра!

— Невже?.. Я не можу опам’ятатись... Щоб такий шляхетний, такий красень... у всьому і в манерах... і був хлоп?

— І був, і буде, пані добродійко... Pura veritas! Щира правда! А манери звідки? За кордоном набрався — і квит!

Не повіривши Янчевському, Доротея підійшла до господаря й спитала в нього про Кармелюка.

— Щоправда, пані, мій хлоп,— відповів той, самовдоволе-но усміхаючись.— Дуже здібний і розумний... і вигляд має, як бачите, справжнього шляхтича; але його трохи розбестили сини... Забувається... після закордону поводити себе не вміє... забув, хто він... Та ми нагадаємо — і напускне скоро мине...

— Пречудовий,— сказала Доротея,— а мати такого раба— сущий скарб. Я ось своєму скільки разів казала,— вибери більш порядного, трохи обчисть, обтеши, щоб приємніший був для послуг; але мій лиш очима лупа... Його ж тепер тільки до миски тягне,— зітхнула із страдницьким виразом пані.

— Хіба? — посміхнувся господар.— То вип’ємо, щоб знову ми стали сильні.

— В боротьбі за ойчизну! — виправила Доротея.— I, наливши в пугар мальвазії 5, цокнулась з господарем за здоров’я Наполеона й за відродження Польщі.

Найближча молодь підхопила цього тоста, і в вітальні знову спалахнув гамірливий захват.

II

Бенкет був у розпалі, коли попросив слова пан Фінгер.

— Панове! Всі ми п’ємо за успіхи всесвітнього переможця й твердо віримо, що колос Московії впаде й на уламках його спалахне наша зоря... Але обміркуймо серйозніше наше становище. Під час війни,— а скільки вона триватиме, один пан біг відає,— все московське військо опиниться на півночі, а ми залишимось тут тільки з своїми кулаками... А що тоді заспіває підлий, схизматський народ? Ми ж поховали давно його привілеї й договірні пункти, що дарували їх під час заселення наших займищ і4, то боюсь, що хами це згадають... Чи не постаратися нам залучити їх на наш бік, повернувши їм деякі права,.або принаймні... давши хоч надію...

— Ой правда! — прокинувшись од викриків, застогнав поміщик, що був задрімав.— Не треба війни, війна сплюндрує нас. —1 тепер грошей катма!.. Всі продукти впали в ціні: корець пшениці — п’ять злотих, гелетка 6 кукурудзи — двадцять грошів, корова, і добра корова — два таляри... а коли ще хлопи збунтуються... Погибель одна, шановне панство, погибель!!.

— Е, хлопи — пусте,— сказала Доротея.— На них вистачить лози.

— О, я їх! — погрозив кулаком її чоловік.

— На шибеницю! — підхопив Казя.

— Всіх не перевішати,— обізвався, блиснувши очима, Янко,— і пан маршалок правду каже.

Янчевський аж підскочив у кріслі від цього зауваження хама; Фінгер кинув у його бік презирливий погляд, а господар мовив багатозначно:

— Янко!

Нарешті підвівся Янчевський і, зробивши заспокійливий рух рукою, набрав імпозантної пози.

— Орація, орація! Ціцерон говоритиме —-— тихо! — пролунали поклики з усіх кутків салону, і товариство нашорошило вуха.

— Мосціве панство! — почав урочисто пан Янчевський.—

Tempora mutantur сказав стародавній філософ і сказав справедливо. Пан маршалок допомагав нам завжди упокорювати підле бидло, а тепер клопочеться за його права. Ха-ха! Та коли скаженому коневі попустити віжки й вийняти вудила, то він понесе і розіб’є повіз... Завважте, що й благородна скотина розіб’є,— а коли свині дати волю, то, як відомо, вона перериє весь світ. Але хлоп ще гірше свині... Хлоп — це ж гадюка, панове добродії, гадюка! — підкреслив він.— То коли цій гадюці попустити, щоб у неї поодростали вирвані з корінням отруйні зуби, то...

— Проте ці гадюки своєю кров’ю пана годують...— зауважив глухим од хвилювання голосом Кармелюк.

Промова цього Демосфена викликала в нього таке обурення й роздратування, що він не міг себе стримати й необачно озвався.

— Цо-о? — вигукнув Янчевський, не збагнувши у захопленні від своєї промови, звідки почулося це зухвале заперечення.

— Мовчати! — прошипів, тупнувши ногою, господар.

Алоїз підійшов до Казі й шепнув йому щось на вухо.

— Отже, мосціве панство,— знову почав Янчевський, ие діждавшись відповіді на свій вигук.—Хоч війна є двуликий Янус і збитками мені самому не до серця, але хай Перун усіх уб’є, аби ойчизна жила! І хоч на весь час війни підуть од нас не тільки москалі, але й усе наше шляхетне лицарство,— воно полетить на поле честі під розпущеними крилами і наших, і французьких орлів,— а проте побоюватися нам бидла безглуздо... Замість усяких прав, йому треба буде подвоїти порцію канчуків... Канчуки, канчуки й канчуки!!! — підніс наприкінці грізно і руку й голос Янчевський.

На свою голову! — вирвалося у Кармелюка, який аж зблід, і на лихо, при загальній тиші, це почув господар.

—^ Геть! На стайню! —навіть позеленів од злості Піглов-ськии і затупотів ногами.

— Батьку! На бога! — спробував був стишити батьків гнів Алоїз.

Та той розлютився ще дужче:

— На стайню! Забув, шельмо, хто єси? То я нагадаю!.. Закатую!!! —вже з хрипом кричав він, не звертаючи уваги на слова сина.

Кармелюк зробив був енергійний рух уперед, але нараз опустив руки, наче підстрелений, і з похиленою головою вийшов геть...

Кармелюк поволі посунув уздовж двору.

Сутеніло. Теплий весняний вечір дихав пахучою прохолодою; з саду чути було несміливе, ще невпевнене тьохкання соловейка... Та ні оті ніжні тони заходу сонця, ні прозорі контури тополь, ні пристрасні зітхання співця кохання — не відбивалися на душі Янка нічим; йому здавалося, що він з душної лазні провалився в ополонку й дубіє від холоду, а серце, немов на ножі, б’ється і з кожним ударом ронить цівку гарячої, пекучої крові...

"На статтю! Закатую!" — звучало йому барабанним боєм у вухах, стукотіло в скроні, надривало мукою груди... "Раб, раб! Хлоп, бидло!"—хтось з огидним хихиканням нашіптував йому у вухо і заглядав каламутними, налитими кров’ю очима в обличчя...

У дворі стояв гомін... Лунали й гульливі голоси, й верескливі викрики, і навіть молодецькі пісні, та Кармелюк нічого не чув і йшов машинально без думок, без бажань, поки не наткнувся на сіни челядницької... Він увійшов у чорний морок за дверима й спинився... З хати челядницької чути було звуки сопілки, а часом — гудіння бубна... Трохи опам’ятавшись, Кармелюк згадав, що він ще не бачив своїх давніх знайомих, і ріщуче одчинив двері.

На нього так і війнуло димом згірклого сала, капусти, житнього хліба й людського поту, але всі ці запахи забивав задушливий чад від махорки, що плавав бурими хвилями по просторій хаті. На маленькій поличці, прибитій до стовпа, що підтримував сволок, світився вже каганець, але тьмяний хиткий язичок його ледь освітлював постаті людей, які сиділи в хаті.

Спинившись коло дверей, Кармелюк почав упізнавати в гурті й знайомі обличчя. Коло печі готувала вечерю баба Сірчиха,— така ж висохла, з очей, як і раніше, безперервно течуть сльози; добавилось тільки більше зморщок. На лаві коло вікна сидів дядько Явтух, ще бадьорий, нестарий, але з дивної примхи природи в нього серед кучми чорного чуба виблискувало сріблом одне пасемце; Явтух і награвав на сопілці, а коло ніг у нього примостився навпочіпки хлопець-пастух із бубном.

За столом на покуті поважно сиділи два машталіри приїжджих гостей — пана Фінгера і пана Янчевського; перший був у лівреї з довгим висячим коміром, а другий — у чу-марці, прикрашеній шнурками й великими застібками у вигляді барилець. Місцева челедь,— форейтор, підпасок, посудниця,— стовпились коло музик, а поважніші, як старий дворецький і панський машталір, розмовляли з гостями. Якась проста дівчина з села старанно підмітала хату.

Кармелюк непомітно одступив до мисника, і незабаром його вухо призвичаїлося до гамору, і він почав прислухатися до цікавої розмови гостей коло столу.

— От, приїхали паничі, то, може, через них клопотатися буде краще,— казав старий дворецький, що жив за вислугою літ нахлібником при дворі.— А то за два роки завелися тут такі порядки, що хоч лягай та здихай. Бігме.

— Істинна правда,— озвався машталір маршалка.

Панський машталір був одягнутий по-домашньому — в білій, вишитій чорною заполоччю сорочці і в білих штанях; він тільки покректував та хитав головою..

— Ох-ох-ох! — провадив дід.— Спершу в нас, за старими привілеями, ще за батька мого... царство йому небесне! — скільки було грунту. Є ще й тепер живий свідок — старий-старезний Свирид... Він дідом мені доводиться у других... Так от, і він каже, і батько мій казав, що осіли всі на цій "займанщині" на таких варунках 7, щоб поля дав дідич на сім’ю по десять моргів 8 у руку, а за те до дванадцяти літ сім’я даватиме йому двох робітників, тобто косаря і в’язальницю на жнива, а через дванадцять літ одроблятимуть за свої грунти вже по три дні на тиждень... Що ж ви думаєте? Спершу,— казав батько,— покійний пан і додержував слова, а син його, цей, теперішній... заходився надрізувати руги...9 І свого поля не подужає, а на чуже ся ласить та щодня гонять на панщину... Ох-ох! — закінчив зітханням старий і полохливо озирнувся.

Баба-куховарка, позасувавши в піч горшки, стояла тепер посеред хати, спершись на рогача, й сумно похитувала головою, геть закутаною хусткою. Помітивши дідову тривогу, вона поспішила його заспокоїти:

— Не бійтесь, дідусю, кажіть сміливо. Я назираю за дверима, і миша не пролізе.

"Добре назираєш",— подумав Янко.

— "Тут у нас завівся, шпиг, з нашого ж брата,— бодай йому чи його родові добра не було,— так і старий, і ми всі ся боїм,— пояснила вона шановному гостеві причину тривоги.

— Шельма! — буркнув свій машталір.

— А от, як вискочить у державці10, що заспіваєте? — зітхнув дід.

— Та вже якоїсь пісні утнемо! — хитнув головою маш-талір.

— Все підслухує та переказує,—мовила далі,— і таке гіекло заварить, що аж стіни стогнуть... Ключник Глевтюк, коли бачили, вирячкуватий такий,— додала вона пошепки і, різко повернувшись, закричала на дівчину: — А ти чого вуха розвісила? Підмітай мені хату, знай своє діло... а до чужого —* зась! А то візьму й за патли витіпаю... Ох, ледарі, лайдаки!

Машталір маршалка, розуміючи, що це йому скаржаться, тримався владно і слухав з пиховитою увагою, поблажливо.

— Гм! Має ся розуміть. Воно, властиво, прикро... Скажімо, хоч би так: якщо в тебе...— почав він філософствувати,— гм... якщо, значить, в тебе, ну хоч дві руки, але одрізати їх по лікті, тобто звести на одну руку,— воно справді... гм... якось незручно... Головне — звичка, бо ти ж звик двома орудувати. А тут тільки дві половинки... тобто одна...

— Ха-ха! Яка ж одна? — заперечив фурман.— Два цурпалки...

— Не дивно, коли пан чи економ-звірюка катує,— обізвався Явтух,— а оно в нас є сусідка пані Хойнацька, так та при собі велить шмагати...

— А сама баньки лупить? — поцікавився фурман.

— Лупить...

— Го-го! — заіржав фурман!— А в нас так і лози не настачило. Пан усю свою вирубав і мусив тепер прикупити... Знай, кричить:, лози і канчуків! Чи слід, чи не слід, а кропи... А то, каже, щоб шкура в бидла ніде не гоїлася, бо коли заживе, то її й дрюком не доймеш, не дошкулиш!

— От, каторжний! — не стрималася баба.

— Шельма! — докинув тутешній машталір.

— Ох-ох! — зітхнув дід.

В цей час дівчина, що підмітала хату, дійшла до самого мисника й, підвівши голову, побачила Кармелюка.

— Ой, гвалт! Панич у хаті! — скрикнула вона, відскочивши перелякано.

Всі посхоплювалися й заціпеніли.

— Слава богу! — промовив Кармелюк, виступаючи з тіні.

— Вовіки слава,— відповіли машинально дворецький і баба.

Всі видивилися непорозуміло на гарного й ставного юнака в панському одязі, вітання не панське, а простонародне, зовсім їх спантеличило.

— Не впізнали мене, добрі люди? — заговорив Кармелюк, підходячи до самого каганця.—І ви, бабусю, не признаєте?

— Ой, щось, паничу...— почала протирати очі баба,— голос ^начебто знайомий... неначе пізнаю... і неначе не пізнаю...

— Та Янко Кармелюк!

— Янко?! Ясь?! Любий мій! Та невже? — радісно заметушилася стара.— Дай же я тя приголублю... Це свій брат,— мовила вона до челяді й кинулася обнімати Янка.

— Бабусенько, все такі ж самі! — усміхнувся він, поштиво цілуючи руку старої.

— Хе, синку, засушений гриб, поки його й черви не поточать, все однаковий... А от ти, нівроку: пан паном, молодець молодцем! Та який красень, хоч малюй... Чи не правда, дівчата?

Посудниця чмихнула в рукав, а потім витерла ним старанно носа, а дівчина геть засоромилася й затулила обличчя фартухом.

— І пан дворецький тут? — рушив до старого Кармелюк.

— Здоров, здоров, пане Янку! — привітно озвався той і вхопив його в свої обійми.

— Штука! — крекнув, широко усміхнувшись, машталір і потягся цілувати Янка.

— І я тут...— обізвався Явтух.

— Явтуше, любий... та й гарно ж ти на сопілку,— і Кармелюк, труснувши Явтуха за руку, дзвінко поцілувався з ним.

В хаті знявся радісний гомін. Всі обступили Янка, кожен намагався привітати його теплим словом, а Янко, вигукуючи "Свирид, Гнат, Остап!" — ручкався й цілувався з своїми земляками.

Ця привітна зустріч односельців дихнула на душу Янка теплом і розвіяла його пригнічений настрій: спільне рабство, спільне горе трохи мирило його з своїм становищем і зближувало, ріднило з побратимами, на яких у пана Ян-чевського не вистачало лози.

— Ну, сідай же з нами, синку,— запросив Янка дворецький.— Оце ось наш... сирота... а тепер, як бачите, будь-якого пана за пояс заткне...

— Звичайно, має ся розуміть... от і ми... Маршалок — велике діло...

— Го-го! Прибери й пенька, то матиме постать панка! — засміявся фурман.

Всі теж засміялися й подались до столу.

— Сідай, сідай,— казав дворецький,— та розкажи нам, де ти бував, що ти видав? Які є люди на світі? І як люди прості ся мають у далеких, заморських краях?

— Цікаво! — крутнув головою тутешній машталір.

— Ой матінко! — протягла баба.— І як тебе там серед бусурманів песиголовці не з’їли?!.

— Там, бабусю, де я був, бусурманів немає і песиголовців немає... то самі брехні! Скрізь християни... католики або лютерани... От православних — немає...

— Та які ж то християни! — зневажливо махнула рукою баба.— А за песиголовців не кажи... Покійна дядина моєї матері, що доводилась Насті Супрунисі сестрою в перших... її держав вуйко Гнатюк... оно, що хата з двома димарями зараз же за Чумарчуком...

— Та годі, бабо! — забурчав на стару дворецький.— Ти як почнеш свої теревені, то, тебе й до світу не переслухаєш... Мовчи краще та слухай готове...

— Що ж вам розказати, земляки мої любі? — почав Кармелюк.— Всього й за місяць не розкажеш... Надивився я таких див, яких не побачу вже й до смерті... Такі там міста, що їх ні сходити, ні виходити... А чистота яка, а порядок! Вулиці всі бруковані, хоч котися, і порошинка не пристане... А будинки, а палаци — озії які, а костьоли, дзвіниці! Глянеш угору,— шапка з голови падає, кинеш оком — одірватися не можеш...

— Ну, за дзвіницю у лаврі немає ніде у світі...— заперечила баба.

— Не перебивай! — стукнув по столі рукою дворецький.

Баба замовкла, а Кармелюк заговорив знову:

— Такої високої, як лаврська дзвіниця, може, й немає, бабусю... Ну, а щодо краси...

— У Києві святі...— почала була знову стара, та, помітивши грізний погляд діда, затулила собі рота рукою й геть замовкла.

— Щодо пишноти,— то й не здумати і не згадати... Велике там за кордоном, мабуть, багатство і люди вільні живуть...

— Вільні? — перепитав машталір.

— Вільні... Такого кріпацтва, такої убогості, як тут, ніде не бачив... Ми більше жили у француза, у їхній столиці — Парижі.

— У хранцуза, що війною йде? — здивувався Явтух.

— У того самого...

У цей час грюкнули двері, і до хати увійшов суб’єкт, ніби економ, у чумарці, ботфортах і з нагаєм у руці.

По хаті лякливо пробіг шепіт: "Пан ключник!"

— Що тут таке? — крикнув, увійшовши, ключник і вилупив очі на Явтуха.

Той глянув спідлоба на ключника й відповів понуро:

— То пан фурман розповідали, як уполювали в них ведмедя, то я й сказав.

— Ой, я тобі, гицлю, дам ведмедя! — підвищив був голос панський шпигун, але в хату влетіла господиня й перебила його мову.

— Де ця тварюка Фрося, покоївка? — накинулась вона, вдивляючись у гурт.— І лакея Стецька немає!.. Пан лютує... Якщо пропаде, то і ваші шкури полопаються!.. Ой мамцю моя, що вони собі думають? Пан ключника кличе... Біжіть мені всі розшукувати Фросю... Ой, що то буде?

І шалено крутнувшись по хаті, вона вилетіла.*

Слідом за нею вийшов ключник, за ним вискочили форейтор, підпасок і посудниця, а за хвилину вийшов і машталір маршалка. Ті, хто зостався в челядницькій, попритихали й почали шепотітися.

Кармелюк підійшов до дівчини, яка від страху сховалася за піч.

— Ти, дівчино, з якої вулиці?

— З Надров’янської...— відповіла вона тихо, захлиснув-шись од переляку.

— Ага! Недалеко, виходить, од мого діда Свирида?

— Третя хата...

— То ти мусиш знати всіх... на тому кутку?

— Атож!

— А Свиридову небогу... знаєш? — затнувся од хвилювання й Кармелюк.— Дівчину... Маринкою звуть...

— Авжеж!

— Ну, й що ж... жива... здорова?..

— Хвалити бога!

— Заміжня, мабуть? — промовив глухо, із зусиллям Янко.

— Ні.

— Ой! — скрикнув він і зніяковів.

Дехто звернув увагу на його збентеження.

— Сватали її,— затинаючись і важко дишучи, сказала дівчина,— та вона нізащо... хоч руки на себе... Все жде когось...

— Серденько моє! — скрикнув Янко.

Дівчина підвела на нього злякані очі й зашарілась,

Янко одійшов до вікна, щоб приховати своє хвилювання, й притулив до холодної шибки своє гаряче чоло.

Коло столу тим часом напівпошепки велася мова про Фросю.

— Ох, біда буде, біда,— казав тихо, ні до кого не звертаючись,'Дворецький.— І що ця пустунка собі гадає? Не подумає ж, скільки інші зазнають муки від самого цього ката вирячкуватого.

— Його ж то й покликав наш дідич до себе,— мовив

Явтух.— Отам-то, думаю, тіпає тепер своїм язиком!

— А сам коло Фросі впадає,— весело сказав хлопець і легковажно вдарив у бубон.

— Го-го! — пирхнув машталір.

— Чого ти? — аж злякався дворецький.

— Справді! Я раз бачив, як він її обхопив... Сопе сатана,

а вона верещить та...

Не встиг хлопець докінчити фрази, як прожогом розчинилися двері, і з свистом урізався йому в голову трійчатий канчук.

— Ох же ти, гадюка! Бидло паршиве! Я тебе закатую! Я тобі рота до вух розірву за такі слова! Кишки повипускаю! Нутрощі поодбиваю! — і за кожним словом він періщив його канчуком по голові, по обличчю й бив чоботом у груди.

— Ой мати божа! — заволала баба й зашепотіла молитву.

— Єзус-Марія! Милосердя! — скрикнув дворецький.

— По-нашому,— мугикнув машталір.

— Так же можна й на смерть!..— буркнув понуро Явтух.

— Що-о? Та я тебе...— підскочив ключник.

— Ану? — і Явтух спокійно випростався.

Невідомо, чим би закінчилася ця сцена, коли б не Кармелюк: несподіваний напад лютого панського посіпаки на хлопця, закривавлений вид цього хлопчини, крики його і хрипкий стогін так приголомшили Янка, що вій заціпенів від жаху і першу мить не міг рушити з місця... Тепер же він кинувся з владним криком "Годі!" — і вхопив ката за руку, та так здушив її міцно, що кістки хруснули.

— Ой! — несамовито скрикнув ключник.— Завтра я тебе... панича...

Але зустрівши погляд Янка, він не докінчив і прожогом вискочив з хати...

Село вже спало; безлюдні вулиці його тонули в млі зоряної безмісячної ночі; навислі над плотами садки здавались якимись кошлатими страховищами, що сховали за собою і хати, і самих селян; мертва тиша лежала кругом; лише зрідка далеко по той бік річки завивав пес...

Цієї глухої пори кралася якась тінь попід тинами, у напрямі до річки. Невідомий то зупинявся на мить перевести дух, то пускався поривчасто знову вперед, то оглядався кругом, шепочучи схвильовано:

— Невже паничі не заступляться?.. Так жили по-дружньому... Особливо Алоїз... Та й то: панська ласка до порога... А та гадюка наклепає... і завтра ж батоги! Ні, не може бути! А якщо? Ну що ж, тоді край: ніж і йому, і собі!

То був Кармелюк: він зоставався в челядницькій, поки разом з бабою не подав допомоги покаліченому хлопцеві і поки ие впевнився, що Фрося погасила панський гнів, виставивши поважну причину своєї відсутності, а тепер він поспішав до своїх... Свіжість ночі трохи охолодила вогонь його крові, вгамувала бурю в грудях і дала безладній метушні думок правильнішу течію...

Кармелюк дійшов до невеликого майдану, де вулиці розходились на три боки, і побачив білий, високий хрест, що виступав з навколишньої мли: на юнака війнуло давнім світлим почуттям, щось залоскотало йому під серцем і заволокло вологим туманом очі... Він пригадав, як цей хрест з опуклим розп’яттям, який називають фігурою, ставили селяни, згадував, як покійна мати його молилася коло підніжжя розп’яття, і багато ще дечого невиразного згадав... Два роки, які він пробув за кордоном, відучили його від молитовного настрою і навіяли навіть релігійну байдужість у душу: костьолів він не одвідував, а рідних церков не було... І ось тепер, коли він побачив цю фігуру, воскресло в його душі забуте почуття, і спалахнула нестримним поривом молитва. Він припав до хреста без скарг, без благань, а з розчуленням, з жагучим бажанням ласки на відповідь, як припадає дитина до своєї матері.

Цей душевний перелом змінив настрій Янка і пом’якшив у бурхливому його серці отруту обурення, замінивши її теплом надії.

Заспокоєний і розчулений до сліз, він тепер віддався власному почуттю, котре тягло його з пишних далеких країн до убогої хатки на березі Рову, захованої акаціями 'й тополями, де на призьбі завжди сидів старий дід, єдиний на всьому світі родич, і де з-за тополі виглядали дівочі очі, перед якими — ніщо всі ці рої осяйних блискотливих зірок!... Тепле, радісне почуття сповнило його груди широкою хвилею й залило недавню гіркоту.

Проминувши майданчик, Кармелюк спускався невеликим схилом до болотистого й грузького Рову. Тепер ця знайома йому й мила річка здавалася чорною гладінню, взятою в мохнату раму лепехи й рогози; на темній блискучій поверхні її матовими плямами виділялися цілі зграї водяних лілій з блідими віночками квітів; а поміж лататтям блискотіли діамантами, відбиваючись у воді, зорі. По той бік річки похмурою стіною стояв дрімучий праліс...

Перед цією рідною картиною Янко спинився. Спогади з далекого минулого плеснули в його душу, мов хвиля...

Ось він з батьком пливе по річці; човен тихо сунеться поміж лататтям, а він, хлопчик, тягнеться зірвати білу срібну чарочку з золотим дном; вони такі гарні, повні вологи й погойдуються; нараз човен похитнувся... хвиля хлюпнула йому в обличчя... але дужа рука вже підхопила, і він знову сидить і тремтить у душогубці...

А онде й ліс, де він раз заблудився: немов зараё перед ним стовпилися могутні дуби та стрункі граби й заступають дорогу: то розступляться попереду, заманять у драглисте багно або темний яр, то зімкнуться і закриють вихід... А далі як було? Як його знайшли? Щось мариться, але невиразно...

А от коли він хворий лежав у гарячці... то пам’ятає, як перед ним з’явилося якесь янголя, еге ж, янголятко — він у цьому був певен,— от як малюють херувимів у церкві: волоссячко кучеряве, як чесаний льон, а очі сині-сині та ласкаві: блищать, мов зірочки в небі. Вже коли він підвівся, то довідався, що то була Маринка, дочка лісникова. Як вони здружилися потім, як бавились і скільки було пролито сліз, коли Янка, як сироту, забрали до панського палацу! Ох, було там багато горя, поки не призвичаївся він до панської даски й панського гніву...

Та з одним він ніколи не міг змиритися — з утратою Маринки! Правда, він її ніколи не втрачав, а жив тільки нею; але його розлучили з нею, і лише в дідовій хаті, куди забігав крадькома, міг він бачитися з своїм другом... Та всі ці перешкоди роздмухували ще дужче полум’я дитячої любові...

Минали роки, Маринка росла, гарнішала, і Янко вже зріс молодиком, парубком; дитяче почуття росло й окрилювалось новим палючим летом,—як ось нараз... несподіваний панський наказ: "Приготуйся, поїдеш завтра з дітьми за кордон!"

І сниться — не сниться йому, привиджується, що стоїть він на леваді в діда такої ж зоряної ночі під розлогою, гіллястою калиною. Мов підбита горличка, Маринка трепече в нього на грудях і не може вимовити й слова від здушених ридань...

— Забудеш ти мене, Янку, забудеш,— крізь схлипування вириваються в неї слова,— ой, як же мені без тебе бути?..

Яма, чорна яма! Там панянки... Там красуні... Ой, забудеш^., мене... Ой, смерть моя!

Він її толубить, цілує, гріє їй гарячим диханням похололі руки, пригортає до грудей і присягається всім, чим тільки може, що не забуде її.

— Як мені забути тебе, зіронько моя, квіточко ясна? Одна ти в мене у серці: приросла до нього навік-віки!.. Тільки з серцем тебе одірвати можна... та й то, поки воно битиметься, і ти разом з ним трепетатимеш. А коли я тебе покину, то нехай душа моя не зазнає ні радості, ні втіхи, нехай загризе її туга й звіряча злість, нехай вона потоне в крові і не вситить жадоби, нехай я вмруу як собака, без хреста, без покаяння... нехай вороння повикльовує, мої очі, а вовки порозтягають і кістки мої по ярах та пущах!

— Годі, не клянися так! Мені страшно... Я вірю,— схлипує дівчина й, притуливши свою мокру щоку до його гарячої щоки, поривчасто шепоче: — Кохаю ж тебе... Ой леле, кохаю!

Немов окропом хто хлюпнув Янкові на серце, і він рвучко повернув праворуч на стежку уздовж берега; якась тінь мигнула перед ним і зникла; та він не звернув уваги... Ось по той бік верб вирізьбились на темному зоряно-блискотливому тлі дві стрункі тополі, а з^за них виглядала білою плямою і хата. На призьбі, незважаючи на пізній час, хтось сидів: Янко кинувся туди й упізнав свого діда.

— Дідуню, рідненький мій! Живі, здорові? — радісно скрикнув він і почав обнімати діда.

— Вовіки слава! — промовив затремтілим голосом старий.— Ще терпить господь... От і тебе, любого... дочекався... Знав, що прийдеш, діда не Забудеш... І Маринка двічі забігала...

— Де ж вона? — здригнув Янко.

— Прийде ще,— не бійся... Як вона звелася, бідолашна... То ти нас не забув?

— Господи! Та цілий світ мій коло вас...

— Спасибі, голубе! Ну, ходім же в хату... Подивлюся я на тебе при світлі, який ти, а то очі вже погано вночі бачать... Радий я тобі, внуче: не сподівався дочекатися — я ж другий вік живу...

Увійшли до хати. Дід високо підніс каганця. Його порізане глибокими зморшками обличчя, довга, біла як молоко борода, з жовтавими тільки вусами, високе, лисе чоло, обрамлене пасемцяіуиі срібного чуба, і глибоко запалі очі були схожі на лик схимника; одне тільки суперечило типові пустельника — це вираз очей: в них не видно було епоішшої байдужості, зречення життя, а світилася ще любов до його інтересів...

Довго старий милувався своїм онуком, нарешті вигукнув захоплено:

— Лицар, справжній лицар! Такі тепер уже вивелися... Коли б тобі ще запорозького жугіана та зброю, ех, кращий був би за будь-якого пана!.. Не привів господь твоїм батькові й матері дожити, щоб полюбувати сином... Ото була б радість!

— Я батька мало й пам’ятаю... Так наче крізь сон,— сказав Янко.

— Куди тобі пам’ятати! Отаким пташеням був,— показав дід рукою на аршин від землі,— отаким, не більше, коли помер батько твій на лаві.

— Молодий він помер... Ви колись казали, що од напасті, а од якої?

— Од якої ж, як не од панської... Ех, внуче... На радощах не хочеться ворушити давнього горя... хоч, правду кажучи, лихо й тепер з нами ся подружило...

— Ще й як подружило: щодня більше й більше вростає в наші шкури. .

— Ох, так! Раніш була надія, що хоч з кров’ю, хоч з м’ясом, а зірвемо з себе це лихо, а тепер і надія пропала! От і твій батько супроти цього лиха хотів піти, так воно його й звалило...

Дід задумався на мить і похилив голову, а потім глибоко зітхнув і заговорив знову:

— Мати твоя була, як намальована красуня, от ти — в неї, наче живу бачу... Хто було не гляне на Галю, тільки охне й обімліє... Ну, й паничеві вона сподобалася, нашому дідичеві... А які з нашим братом розмови! Прислали, звеліли — і за честь вважай, а не те що:.. Тільки твій батько, як видно, за честь цієї панської ласки не прийняв і так дав посланцеві, що той ледве ноги потяг, та й з паничем побалакав... Ну, панич закусив губу й промовчав до часу, а потім знайшлися з його боку набрехачі, нацькували покійного дідича... і батька твого так оддубасили канчуками, що не тільки шкуру, а й м’ясо поодбивали од кісток... Принесли сюди закривавленого... і не підводився вже...

— А мати? — спитав похмуро Янко.

— Дочка моя? Ой бідна... горопашна!.. Яке вже їй було життя?.. Мучилася, сохла... Ех, і згадувати боляче... гадюка під серцем ворушиться... Та що це про мертвих? Земля над ними пером, а живий про живе гадає... Сідай ось сюди та розкажи мені про дива, які довелося тобі бачити, та як тобі жилося на чужині?.. Ми всі тут про тебе згадували... і де ти, і що робиш, і що думаєш?.. Хе-хе! Ми тебе й на хвилину не спускали з очей, а ти ж як? Гай, гай! Почастувати б тебе, та чим — не знаю, після панських частувань.

— Еге ж, еге,—підхопив з затаєною злістю Янко,— сьогодні почастували пани тим, що вигнали на стайню, а завтра обіцяли погладити спину...

— Невже? — скрикнув дід, підвівшись на ноги.— За віщо?

— А за те, що я осмілився сказати на захист православних слово...

— Ой нещасний! Хто за нас, вони того ладні живого з’їсти... Каторжно-немилосердні. Коли на них суд буде? Внуче мій єдиний... Невже мені й тебе, заюшеного кров’ю, судилося бачити?

— Ні, діду! — відповів понуро Янко.— Вони з мене не посміються! Паничі, думаю, заступляться, а колій ні... то все одно не поглумляться з мене...

— Ти б краще, мій любий, утік куди-небудь... хліба заробити зможеш. Бо в такому пеклі жити...

— Ех, діду! За хліб боятися нема чого... і в Росії знайшов би собі пристановище. Ось ляхи-пани тепер з французом накладають, супроти царя православного повстають,— то за втечу від бунтарів кари не було б... Та от біда: несила мені з вами і з... несила розлучатися; журба й туга загризуть мене... Я вже знаю себе: ось і на волі і навіть у розкошах жив на чужій стороні, серед вільного люду, а все тягло мене сюди, до вас, в оцю неволю... І рідне ярмо, виходить, солодше за чужу свободу...

IV

— Ох, правда! — вів далі старий розмову з Янком.— Край рідний та люд кревний — то велика сила! Від усього, здається, може відмовитись людина, а від них не одречешся: таку вже сам бог до рідного краю любов уклав у наше серце... І останнього жебрака, останнього лиходія, навіть душогуба любов ця гріє... Тільки прокляті богом душі позбавлені цієї любові і зазнають від того і тут, на землі, і на тому світі невимовних мук, бо чи є ж гірша мука на світі, як не відати ні до кого й ні до чого прихильності?

Зітхнув глибоко Янко, дід теж перевів дух із стогоном, і замовкли. Каганець потріскував: полум’я його то витягалося язичком, то зовсім до гнота припадало. З усіх кутків хати, мигаючи, наступав морок, і тільки дві постаті — згорблена, висохла — сивобородого діда, і струнка, з полиском в очах — енергійного юнака,— вихоплювалися в нього блідими плямами.

Хтось боязко доторкнувся до клямки дверей, ніби пробуючи відчинити їх тихенько, але дід і онук так поринули в свої думи, що не чули шереху.

— А ви, діду, знавали Уманщину?15 — по довгім мовчанні несподівано спитав Янко. ' — .

— Уманщину? — здригнув дід.— Як не знати, коли й самому довелося погуляти на широкому роздоллі! Ех, минули часи, перевівся під польськими канчуками в закатованого люду лицарський дух... Та тоді були лицарі — Залізняк і Гонта...16 Ех, скільки тоді ляшків-панків та жидів одгірова-дили ми до пекла...

В цей час зарипіли двері. Дід замовк і насторожився.

— Хто там? — спитав він після невеликої паузи.

— Я,— відповів хтось так тихо, що важко було розчути, але Янкові від цього шепоту здригнуло серце й загорілась душа. Пригнічений настрій одразу, змінився на радісно-п’янкий...

— Хе-хе! — усміхнувся в бороду дід і допитливо глянув

на онука.— А піду лишень я пошукаю того злодія — мабуть, заліз до комори. * * —

Тільки-но дід вийшов, як на порозі з’явилася тонка й легка постать молодої дівчини: ніби якась стороння сила внесла її до хати й причинила за нею двері. В мерехтливій сутіні вона здавалася блідим хитким привидом..

— Мариико! Єдина моя! Чи це ти? — прожогом кинувся до неї Кармелюк і схопив її за руки.

— Я, Ясю, я...— обізвалася, тремтячи від радості, дівчина. Очі її палали від захвату, вона усміхалася й задихалася від щастя, а світлі сльозинки не знати чому текли по її щоках.

— Не забула?

Дівчина поривчасто дихала й од хвилювання не могла промовити й слова, але вся її істота, вся душа волала: "Люблю, люблю!"

— Так не забула? — знову спитав пошепки Кармелюк, нахиляючись ближче й ближче до її палаючого обличчя й блискучо-променистих очей.

— Матінко! — вирвався зойк у неї з грудей, але, швидко глянувши на панича-красеня, вона зніяковіло опустила очі й зронила: — А ви?

— Я? —скрикнув Янко.— Пропадав, умирав... і якщо стою тут, то це тільки думка про тебе, мою зіроньку, держала мене на йогах... Тепер уже ні тебе від мене, ні мене від тебе ніхто не одірве, не одбере! Не дозволить пан,— украду тебе, одіб’ю і разом з тобою — хоч у пекло! Отак, обніму тебе й держатиму до самої смерті...

І він дужими руками обвинув тендітний стан дівчини й притиснув її до свого серця.

Різок уникнув Кармелюк: даничі заступились, але все ж таки його понизили у гісарі й оселили разом з конюхами на стайні. Пан неодмінно хотів вивітрити з голови зарозумілого хлопа закордонні примхи. Пігловський розумів, що Карме-люк своєю письменністю й розвитком буде корисний у господарстві, однак, не маючи навіть секретаря для листування з патріотами в цей бурхливий час, він все-таки не поступився перед просьбами своїх синів і присудив Янка на випробу.

В перші години приниження і всіляких прикрощів Кар-мелюка гризла безсила злість, і вона б зросла до шаленства, до помсти, коли б не дід і Маринка... Тепер йому легше було відлучатися з двору; роботи від нього, сторонньої не вимагали, вночі за ним ніхто не стежив, і Кармелюк майже через день одвідував діда. Досада за незаслужену образу почала вщухати, бо її заступали аж через край сердечні розмови в діда й сповнені невимовного щастя зустрічі з Маринкою.

Довідавшись, що Кармелюк, набачившись усього, буває часто в діда Свирида, почали заходити до нього і поважні селяни, й бідні, щоб довідатися, як чужим людям живеться на світі й чи не блимає де зірочка надії на кращу долю. З пожадливою цікавістю слухали вони про дива на чужині. Розповіді Кармелюка й діда передавалися з хати до хати й роздмухували в селян іскру боротьби проти свавілля польських панів, посібників француза,—все це бадьорило дух селян і живило їхні надії на кращу долю... Селяни добре розуміли, що коли подолає православного царя француз, то за них уже нікому буде заступитися, пани візьмуть гору й почнуть катувати селян безборонно; а коли цар повалить антихриста, то тоді панів-бунтарів візьме в шори й заступиться за селян... Але Наполеон ішов переможно, урочисто заявивши у Варшаві про визволення польських провінцій з-під московської кормиги й про відновлення Польського королівства... Війська російські відступили перед легіонами переможця Європи без бою й залишили Вільну й Литовський край супротивникові. Таке позірне безсилля російських військ давало полякам цілковиту непохитну певність у вигідному для них закінченні боротьби і наповнювало серця їхні шаленою радістю. Пани з озброєними командами роз’їжджали по Поділлю, збиралися на сеймики, і кожен новий крок Наполеона гамірливо скроплювали то старим медом, то венгржином, то шампанським, що стало тоді поширюватися по країні...

Ці гамірливі учти панів бентежили селян.

Сам Кармелюк, який читав уривками польські газети, спочатку сподівався, що з першою перемогою росіян можна буде підняти селян на панів, але потім відступ росіян, втрата Смоленська й розгром, як писали поляки, російських військ під Бородіном переконали його, що доля рідного народу безнадійна... Все це навіяло на його душу смуток, і на запити односельців він уже не знаходив поради, а більше відмовчувався.

Одну тільки втіху в житті він знав од Маринки; її безоглядна любов і сумирна, мов тихий вечір, душа гамували його сердечні бурі й навівали щастя; щоправда, це щастя не давало цілковитого морального заспокоєння, його порушували загальний стогін і свідомість свого безсилля оборонити це щастя від насильства, але якийсь час воно все-таки гріло душу теплом...

Хоч парубок і дівчина між собою й вирішили належати одне одному до смерті й навіть ціною життя захистити це право, та насправді не гаразд у них було. Спершу дідич був такий злий і немилостивий до Янка, що не можна було й натякнути про дівчину; а потім, під впливохм політичних подій і нової тактики до хлопів, гнів його пом’якшився і перейшов на якусь навіть ласку, однак, коли дід пішов до пана поклопотатися за Маринку, то його неприязно зустрів ключник, а потім від пана дістали рішучу відмову.

Маринка і Янко з трепетом чекали повернення діда й, довідавшись про сумний наслідок його клопотання, впали в одчай,— особливо Маринка.

— Не буду, не буду я за Янком! — виривалися в неї зойки.— Не допустить пан! Ой, що ж мені робити, бідній! Порятуйте! Ой смерть моя, смерть!

— Не плач, не побивайся! — намагався потішити її Янко, а сам аж почорнів од страшної внутрішньої урази.— Казав і присягнусь, що вкраду, одіб’ю тебе, а моєю будеш, та й годі!

— Ой, проти панської волі хіба можна? — не вгавала Маринка.

— Можна! — скрикнув Янко і очі його, спалахнувши, метнули іскри.

— Ой, що ти, Янку?! Пан... він усе може... він пан!..— душилася слізьми, не в силі стримати зойків, Маринка.

— Пан?! Велика цяця! —— хрипів уже од злості Янко.— Хіба в мене не така душа, як у того пана? Хто цьому панові дав право з моєї, з твоєї душі знущатися? Вже багато в мене отут накипіло... Так ти, дідичу, не жартуй з цим серцем... А то я помацаю, чи всі в тебе ребра і чи на місці стирчить твоя голова!

Цей бурхливий спалах, ця страшна погроза так приголомшила Маринку, що вона затримала ридання й видивилась на Янка широкими, повними сліз і жаху очима.

Свирид, який понуро мовчав, поділяючи настрій свого онука, заговорив, нарешті, щоб стримати небезпечний порив Янкового серця.

— Все це правда, любий мій унуче, тільки не гарячкуй даремно, бо коли вже падати, то хоч з доброго коня... Та в твоєму ділі, гадаю, не так пан винен,^ як цей підпанок — ключник.

— О, то гадюка! — погодився Янко.— Пан останнім, часом навіть ласкавий був зі .мною, перевів із псарів у форейтори, а потім у провожаті... говорив навіть про писарство, якщо я викину дурість із голови.

— Ну, от! І про дівчину — що панові? Коли б він сам до неї залицявся — інша річ, а то ж йому однаково... А ось цей ключник, чи не він нашептав? От що!

— Правда,— обізвалась і Маринка.— Він разів зо два зупиняв мене на вулиці, заводив мову...

— Розірву на шматки! — крикнув Янко й тупнув ногою так сильно, що підсунута вгору половинка вікна впала й розбита шибка з дзенькотом посипалась додолу.

— Ой леле! — сплеснула руками Марина.

Дід усміхнувся в бороду й своїми порадами та тихою розмовою зумів приборкати нестримний гнів Янка і примусив його погодитись зачекати якийсь час і, клопотатися вже через Фросю.

Стояли перші дні золотої осені, теплі благодійні дні,— найкраща пора на Поділлі; але того року вони почалися незвичайним холодом; заморозки й північний різкий вітер хутко забарвлювали в золото й бронзу ліси й ще скоріше оголювали їх від цього пишного вбрання.

Доїжджачі й псарі поквапилися дати бойовий лад своєму воїнству, чекаючи з дня на день панського наказу: "До лясу!" Нарешті, його було дано, і пан уже збирався сісти в екіпаж, як нараз улетів до двору запорошений верхівець.

У мисливському одязі, з дубельтівкою в руці спинився на ганку невдоволеиий пан дідич. Навколо ганку без шапок стояла по-рабському покірна челядь; вдалині вже рухалися довгі шарабани, напхані гончаками; доїжджачі й псарі метушилися на конях, а коло під’їзду ждав пана екіпаж; по боках його сиділи на чистокровних жеребцях провожаті — Кармелюк і ключар. Пан з досадою прийняв від посланця пакет, боячись,. щоб естафета не відібрала в нього розкішної втіхи; але, похапцем переглянувши листа, він змінився від радості й у захваті промовив голосно:

— Кінець Московії! Москву взято! Наполеон уже в палаці російських кесарів... Мій син відзначився... Віват! крикнув він завоїсто.

— Віват! — підхопили два-три голоси, а решта натовпу мовчала.

Пан зневажливим поглядом окинув юрбу й промовив загадково злісно:

— Ще порадієте! Гей, доїжджачий! Полювання я відміняю. Йогомосць ксьондз щоб увечері відправив подячний молебінь, коли я повернуся... Та передати й хлопству, щоб всі були на молебні! А ти,— додав він, сідаючи в екіпаж, машталірові,— гайда до Хойнацьких!

Не бігли, а летіли коні, і не більше як через півгодини тачанка з паном Пігловським спинилася коло високого ганку з шістьма колонами панства Хойнацьких,

Радісно й привітно зустріла на ганку свого дорогого сусіда й друга пані Доротея.

— Як буде прикро панові Віцентію: його немає дома,— казала, звабливо усміхаючись, Доротея,— але мій друг, звичайно, дочекається чоловіка?

— А може, друг особливо радий тому, що пані сама? Хе-хе! — відповів, заграючи, пан Пігловський.

— Стара вже, серце, стара! — зітхнула Доротея.

— Го-го! А ось як почує моя крулева новину, то ще помолодіє...

— О, яка новина? — поцікавилась Доротея й, упізнавши в гарному вершнику Кармелюка, зашарілася, мов півонія.

— А та, що Москва впала й Росія лягла до ніг нашого генія, благаючи милосердя.

— Єзус-Марія! Якщо Росія лягла, то Польща встала!

— Встала, моя дорога, кохана пані, на весь зріст підвелася, така ж горда й владна, як і раніше: з величчю в погляді, з мечем у руці, оточена пишним лицарством, овіяна новою славою...

— О мій любий! Це така радість, що примусить і захо-лолу кров забити джерелом, підіб’є на безумства...

— Ну, що ж! І побезумствуємо... Гуляй душа без кунтуша!

— Гуляй! — підхопила й Доротея, а потім, немов між іншим, зауважила: — Хто цей вершник, ото на гнідому? Схожий, здається, на того юнака, що я в пана бачила, коли повернулися сини панові з-за кордону... До речі, що з ними?

— Алоїз — у Варшаві коло Сапіги, а Казя — в Москві... Щасливий був, коли до нього осміхнувся великий імператор!

— О наш благодійний геній!..— розчулилася до сліз Доротея.— То я не помилилася, що вершник...

— Той самий, пані, Янко Кармелюк...

— Так, так... Кармелюк... Він і досі у пана в неласці?

— У мене серце одхідливе, але хлопа завжди треба держати в трензелях, щоб мундштук відчував...

— Але ж він не простий хлоп, і його жаль держати в чорному тілі!..

— Мені він навіть потрібен: і письменний, і чесний, в цьому я переконаний,— благодушно говорив далі Піглов-ський,— але треба бути твердим і непохитним...

— І в той час, коли збираємося на радощах гуляти й безумствувати? — примружила кокетливо масні очі Доротея, почервонівши зпову, мов півонія...

— Ні, перед таким захватом я тану...

— То я ловлю пана на слові... і звертаюся до його м’якого знову серця: нехай пан, в ім’я великого дня нашої ойчизни, почує просьбу свого друга й забуде, простить геть усі провини цьому Янкові, скільки б їх не було, і нехай поверне йому колишню ласку!

— Падам до нуг моєї крулеви,— мовив захоплено пан Піг-ловський.— Її слово — для мене непохитний закон.

— Яка я вдячна! — і Доротея, ледве стримавшись, щоб не кинутись панові на шию, тільки потрясла по-чоловічому його руку.

— Гей, Янку! — гукнув той.— Злізь з коня й біжи сюди, на ганок.

Кармелюк не примусив повторити наказ і за хвилину стояв шанобливо перед панством, скинувши шапку.

— Цілуй руку у пані: вона мене зласкавила..1.

Кармелюк підійшов до руки Доротеї; вона нагнулася була

поцілувати його в голову, та, згадавши, що це могло видатись дивовижним і панові, і челяді, потайки лише потисла йому руку.

Після пані Кармелюк підійшов і до дідича. Пігловський простяг йому поблажливо свою пухку, випещену руку й додав ласкаво:

— Я вже коли прощаю, то прощаю... Настановляю тебе гуменним, покладаюсь цілком на твою чесність і на твій розум...

Ключник, коли пан гукнув Кармелюка на ганок, нашорошився й підступив ближче конем, щоб узнати, в чім річ, і при останніх словах свого дідича був такий вражений несподіванкою, що навіть скрикнув і підскочив на сідлі.

— Тільки гляди мені,— казав далі пан Пігловський,—-не розпусти хлогіів і не потурай їхнім лінощам та вільнодумству... Тепер ми тут, у крулевстві польському, володарі й королевичі... Простота може сподіватись на нашу ласку, і ми не позбавимо милості народ,— так і передай, але з порушниками нашої волі ми будемо суворі!

Похиливши голову, слухав Кармелюк державний наказ свого королевича, і непрошена туга лягала йому каменем на груди, але в той же час хвиля особистого щастя гойдала радісним трепетом серце...

Шлюб Кармелюка з Мариною відбувся, однак, не зразу.

Спершу пана не було дома: він усе літав то в Бар, то в Літин, то в Летичів — збирати сеймики й обговорювати заходи, а головне, вирішувати питання — кого обирати королем: Чарторийського, Огінського чи Радіівілла? А потім настала пилипівка, а вкупі з нею й люта зима. Веселий настрій панства теж пригас. Радощі їхні нараз змінилися тривогою, і з кожним днем вона зростала, примушуючи зарозумілих панів задумуватися.

Ключник хотів був повести інтригу проти Кармелюка, спокусивши пана Мариною, але настрій у дідича був понурий, та й Фрося, яку попередили, була насторожі.

Коли розлетілася по селу вістка, що Наполеон утік і всі його полчища засипані снігом, пай покликав Кармелюка й сам дав йому дозвіл вінчатися з Маринкою, а разом з тим доручив йому оголосити селянам про пільги, які він їм Дарує. .

Після різдвяних свят і одгуляв дід весілля свого онука. Все село бенкетувало й пило досхочу, бо дідич не поскупився горілкою.

Незабаром було підвищено Кармелюка на посаді: його призначили державцем села. Марина й дід Свирид були зовсім звільнені від панщини, але й дома їм було біля чого господарювати: дві пари волів, пара коней, корова, овечки — все це в них росло й плодилося, і все давало Марині постійну радість. Пан, видно було всім, прихильно ставився до Кармелюка за його вміння втихомирювати селян і не допускати до заколотів, котрі ні-ні та й спалахували по сусідніх місцевостях. Цю прихильність особливо посилив один несподіваний випадок, який дав Кармелюкові можливість урятувати життя панові і виявити свою незвичайну силу. Раз пана понесли коні просто на старий поламаний місток без поренчат, перекинутий через Рів у найнебезпечнішому місці бездонної трясовини. І пан, і фурман від жаху розгубилися,— смерть була неминуча. Кармелюк, який випадково трапився на півдорозі, помітив це і, ставши грудьми проти коней, що неслися, вхопив їх за вудила і з такою силою осадив назад* що примусив ошалілу четвірку присісти на задні ноги.

Відтоді Кармелюк став пановим улюбленцем.

V

Два роки пролетіли для Маринки, як щасливий сон. їй здавалося, що сонце не заходить в її хаті. її коханий Іван — герой, красень, перший розум на селі,— був тепер її чоловіком, любив її, ніжив, як ненька дитину,, і Маринці здавалося, що за неї немає щасливішої жінки на цілому світі.

Ставши управителем, Кармелюк цілком поринув у панські справи, не забуваючи своїх братів селян, а дід вів рільне господарство сім’ї; Маринка ж усю душу віддала домашнім турботам. Працюючи то в садку, то на вгороді, то в хаті, вона радісно співала, як турботлива пташка, яка вимощує своє гніздечко. Незабаром з’явилася в хаті ще одна істота, наповнивши її новим щастям. То був пречарівний хлопчик, повний, рожевий, із світлою кучерявою голівкою; через рік з’явився в нього братик. Маринка дуже любила діток; вона поділяла своє серце між ними й чоловіком, і крім цих дорогих їй істот не знала й не відала нікого. Кармелюк тажш усією душею пив радощі сім’ї. Він пишався своїми пре-чарівними синками, любив їх, особливо старшого, надзвичайно ніжно. Повертаючись після праці денної у свій щасливий куточок, він брав його собі на коліна, підкидав, удаючи верхового коня, пестив йогб, лепетав з ним на його оригінальній мові, виймав з кишень саморобні цяцьки.

—— Дивись, Іване, який він у нас гарний та біленький, та рум’яний,— справжній козак! — казала Маринка, горнучись до чоловіка й любовно зазираючи йому в очі.

— Козак! — відповідав на це з гіркотою Кармелюк, і обличчя його хмурилось.

. — А хіба скажеш ні? — щебетала весело жінка, зовсім не помічаючи враження, яке справляють її слова на чоловіка.—• Бачиш, який! — надувала вона кокетливо губи.— Я йому викохала такого велетня, а він ще...

— Не мені ти викохуєш їх, а панові, щ перебивав її різко Кармелюк.— Готуй для панських канчуків!

При цих чоловікових словах Маринка блідла й, обхопивши рукою свою дитину, шепотіла побілілими губами:

— Бог з тобою, Іване, що ти говориш, що накликаєш? Пан милостивий... Він не одбере од нас свою ласку...

Кармелюк мовчки спускав сина з колін, одвертався од колиски й поринав у понуре мовчання. Маринка притихала, забивалася в куток і з тремтячим чеканням стежила за тим,, чи не розійдуться складки на обличчі чоловіка, чи не покличе він її до себе?

Такі несподівані зміни в настрої Кармелюка траплялися доволі часто. Маринка нічогісінько не знала, що робити в такі хвилини. Вона не розуміла, про що думає її чоловік, чого він хоче? А Кармелюк думав про багато що і багато чого хотів, тільки нікому було йому розповідати про свої думи, і мовчки виношував він їх у своїй голові. З самим тільки дідом любив розмовляти Кармелюк.

— Що то буде далі, дідусю? — питав вій старого, який дедалі все більше занепадав на силах.—Пани поки що притихли— переполохалися: бачать, що російський цар жене Наполеона й добрався до його барлогу,— так і ні шелесь! А пам’ятаєте, як було попіднімали вони голови, коли пролетіла чутка, що наші православні в якійсь битві з французом не встояли?

— Пам’ятаю...— кивнув головою дід.

— А потім одразу притихли, як наш цар узяв у француза їхнє головне місто Париж 17. А от що тепер заспівають? Цезаря ж самого французького, антихриста Наполеона, заслав цар на поселення й посадив французові свого короля 18.

— Свого? — дід підвів червоні, засльозеиі очі на ікони й перехрестився.— Воістину врятував, урятував господь! Пропали б ми зовсім, коли б знову опинилися під католиком!

— Та й так не солодко живемо,— процідив крізь зуби Кармелюк.— Тільки тепер ось гомонять усі, що цар одбере нас у панів і дасть волю! — і Кармелюк жвавішав ї весь загорявсь од надії.

Темні очі Кармелюка при цих словах сипали іскри, а обличчя сяяло безоглядною відвагою. Маринка любувалася в такі хвилини своїм чодовіком-красенем і завмирала від щастя.

— Немає в нас тепер згоди, не стоїмо один за одного дружно...—дід сумно хитав довжелезними сивими вусами,

— Придушила неволя!..— зітхав і Кармелюк.— Та ось як цар дасть волю, то й виправимося!

— Ой воля, воля!..— простогнав дід.

— Діждемося! — скрикнув Кармелюк, схоплюючись на ноги й розправляючи свої могутні груди.— Поляки вже нюхом чують біду. Ось і наш, хоч і як кривиться, хоч і як хмуриться, хоч і як чухає потилицю, а все-таки змушений погодитися зі мною — і ось повертає селянам одібрані в них грунти, дозволив у своїх лісах пасти худобу, подарував два дні на тиждень, дозволив збирати сушняк...

Минуло літо. Переможне російське військо, вкрите славою, почало повертатися в Росію. Європа була втихомирена і в подяку запропонувала Росії герцогство Варшавське 19. З жахом почули поляки свій вирок: замість відтворення старої Польщі, замість відновлення золотої шляхетської свободи, доля віддала їх усіх в остаточне підданство Росії, знищивши4 останню тінь незалежності. Нові підданці — варшав’яни — могли ще розраховувати на поблажливість' благословенного богом царя, але колишні підданці, пани Литовського й Південно-Західного краю, які під час навали французів сприяли ворогові й виявили одверту зраду цареві,— чи могли вони сподіватися чогось іншого, крім помсти? І ось посунула вся польська шляхта до Варшави назустріч державному переможцеві — вітати його й благати прощення. Засмучені, занепалі духом, пригнічені страхом, залишали пани свої маєтки, прощаючись з ними, може, навіки, запобігаючи перёд народом, який вони вимучили. А народ, ждучи кращого майбутнього, добродушно прощав своїх гнобителів і мовчав, ждучи волі.

Не чекали вже селяни повернення панів, як несподівано вони всі повернулися до своїх маєтків, і повернулися радісні, владні; великодушний цар простив усе польській шляхті, ствердив її попередні права та дарував ще й пільги. Попідіймавши високо голови, пани повсідалися знову в своїх палацах, повсідалися, сповнені влади й навіть подвоєної ненависті до хлопа за те, що в період збентеження й перепо-лоханості вони змушені були запобігати перед бидлом.

Головчинці притихли... Ніби чума пройшла по всіх хатах і забрала з собою радощі життя. Ключар одразу збадьорився й знахабнів у поводженні не тільки з простими людьми, але й з Кармелюком, та й пан став холодний з ним і вже договорював, що треба підтягти розледачіле хлопство. Ключар не минав тепер нагоди, щоб так чи інакше заплямувати перед паном Кармелюка. Це нашіптування тепер досягло цілі; колишня досада панова за поступки своєму управ и-телеві в дарованих хлопству пільгах, коли її під’юджували доносами, перетворювалась у недобре почуття. Пільги ті, що трохи, звичайно, зменшували прибутки, дратували пана, а одразу одібрати все в людей було ризиковано.

Стояв теплий вересневий день. На зеленому лузі, що його оточив підковоподібною стіною уже прибраний у всі кольори осені розкішний ліс, розташувалося мальовничою групою пишне панство, яке зібрав Пігловський па облаву. Весь лужок на великому просторі був застелений дорогими килимами, на яких красувалися таці з усілякими стравами, кошики з фруктами, посуд, золоті кубки, сулії, фляги й запліснявілі пляшки. Збоку на узліссі численна челядь розпаковувала великі коші з провізією.. Біля вогнищ метушилися кухарі; тут же товпилися конюхи й псарі з собаками на смиках і на шнурах; потомлені пси лежали покотом, повивалювавши червоні язики й швидко дишучи. З різних місць лісу весь час виходили пани і навіть панії; роздратовані невдачею полювання, вони мовчки сідали на килими, передаючи рушниці пахолкам, що до нах підбігали.

Була цілковита невдача. З самого ранку завдавало собі роботи панство, і внаслідок п’ятигодинної праці з’явилася лише невеличка купка лисиць та зайців. Ні одного вовка, ні одного барсука, ні одного кабана! Пан Пігловський, який скликав гостей у свої заповідні ліси, сидів роздратований, сердитий і нервово кусав свої тонкі губи, покрикуючи час від часу на слуг, що метушились навколо панства. У різних групах товариства точилися жваві перехресні розмови: згадували вдалі облави, обговорювали добрі властивості собак і коней, розмовляли й про політику.

Пані Доротея, все така ж квітуча й огрядна, демонструвала перед товариством пару чудових вовкодавів.

— Добрі пси, розкішні пси,—заздрісно повторював знавець пан Фінгер.-— Шкода, що пані не хоче продавати, а я б заплатив сот чотири злотих.*,

— На бога, пане! — протягла втомленим голосом чарівна молода жінка, напівлежачи на килимі...— Якщо малжонок наповнить наш двір такими звірами, то я ж боятимусь і вийти...

— Щодо мене, то я радий був би наповнити мій двір справжніми ведмедями, щоб охороняти мою крулеву...

— Од викрадачів?..— підказала, недбало засміявшись, красуня.

— Пан такий ревнивий? — спитала насмішкувато пані Доротея.

О, пан маршалок має на те рацію,—встряв до роз-

мови й Пігловський, із зусиллям викликаючи в себе люб’язну усмішку.— Чоловік, який має такий скарб, мусить турбуватися про нього повсякчасно.

. — Але, проше пана,— відповіла, ніжно всміхаючись, красуня,— дружина — не бездушний скарб, і її, без її згоди, важко вкрасти.

При цих словах дружини пан маршалок увесь почервонів від задоволення й, кинувши на дружину закоханий погляд, промимрив:

— Утіхо моя!

Молодь' голосно підтвердила думку чоловіка...

І справді, пані Розалія виправдувала загальний захват, То була чарівна жінка, тонка й гнучка, як очеретинка. Обличчя її й пречудові руки вражали своєю мармуровою білістю; шкіра була така ніжна й прозора, що крізь неї, мов крізь найтоншу порцеляну, просвічували голубі жилки. Білість і ніжність шкіри відтінялися ще яскравіше чорним і блискучим, мов крило ворона, волоссям, котре обрамляло довгасте обличчя пані м’якими хвилями. Навколо ніжного рота її лежала втомлена усмішка; темно-сині очі, опушені довгими стрільчастими віями, дивилися млосно, майжо сумно,— і вся вона з своєю гнучкою постаттю була подібна до водяної лілії, осяяної місячним променем.

Шумливий гамір молоді перервав гучний голос пана Янчевського, що з’явився на узліссі.

— А, пан Демосфен! Пан Демосфен! Нарешті!— почулися навколо голосні вигуки.— Ось хто скаже пишну орацію на честь нашої божественної німфи!

— Що Демосфен, то — Демосфен, але, незважаючи на весь жар мого серця, орації виголосити не можу, бо голодний і спраглий! — відповів Янчевський, важко віддихуючись і витираючи хусткою червоне, спітніле обличчя.

На ньому був зелений мисливський каптан, через плече висіла на перев’язі рушниця, а коло пояса теліпалися два здоровенні зайці.

— Хіба таку я гадав принести жертву до ніжок нашої чарівної Діани20? — промовив він, одв’язуючи зайців і кладучи їх коло ніг пані Фінгер.— Але, пане сусіде,— вигукнув він, випростуючись і звертаючись до Пігловського,— як бога кохам, з пана належить великий штраф за те, що він примусив мою шляхетську утробу марно вимучитись!

На обличчі Пігловського з’явилася погано прихована досада.

— Сам, пане добродію, згризу себе й не тямлю: що це сталося? Куди порозбігалася дичина?

— Осмілюся доповісти ясному панові,— промовив у цей час ключник,— він давно вже не спускав з Пігловського очей, вичікуючи тільки зручного моменту,— осмілюся доповісти,— сказав він знову, боязко наближаючись до Пігловського, зігнувши підлесливо спину,— осмілюся доповісти, що розігнали...

** Що? — перепитав Пігловський.— Хто розігнав?

— А хлопи...

— Бестії! Бидло!! — гаркнув Янчевський.

— Як хлопи? — скипів Пігловський.

— А так, ясновельможний пане! — зітхнув співчутливо ключник.— їм не знаю хто дав дозвіл збирати в панських лісах сушняк, кажуть, що Янко... Звичайно, без панського наказу він не міг... а коли й була навіть на те вельможна воля, то, смію думати, перепрошую панства, вона стосувалася тільки найближчих до села лісів, де провадиться поруб...

— Звичайно! — підхопив Пігловський, зеленіючи від злості.

І туди не слід було б пускати хлопа,— він усе понівечить і порозтягає... Ліс йому потрібен на палиці та й то для його ж спини! — зауважив уїдливо Демосфен, підки* даючи жару в вогонь.

— Так є, вельможний пане,— ключник низько вклонився Демосфенові,— а наш Янко пустив хлопів і по всіх заповідних лісах... Ну, й порозгонили звіра.

— Содом і гоморра! — скрикнув Янчевський.

Так уже розпустив хлопів Янко, так розпустив, що просто на розбій ідуть. Ясновельможний пан мають таке добре серце...

Але добре серце пана Пігловського кипіло дикою злістю, що знайшла, нарешті, собі вихід. Не володіючи вже собою, забувши навіть про присутність дам, він закричав несамовито: . .

— Пся крев! Подати мені цього шельму!

Ключник кинувся чимдуж виконувати наказ пана, і за хвилину перед оскаженілим Пігловським стояв спокійний, трохи зблідлий Кармелюк.

Цей спокійний вигляд кріпака ще дужче розлютив пана.

— Собака! Як ти смів пускати бидло в заповідний ліс?

*■— 3 панського дозволу.

— Брешеш, псе! Не в ліси Гончан, куди й миша не сміє заглянути.

— Збір сушняку не заважає панській забаві...

>— Забаві?! — обірвав його, побагровівши, Пігловський.—1

Ти ще смієш базікати? Та я самого тебе накажу зацькувати зараз же, як ведмедя... Зацькувати для забави чесного панства!

— Життя моє — лише в руках царя,— відповів з гідністю Кармелюк.

— Канчуків сюди! Зв’язати! Я покажу тобі! Закатую! —< закричав, тупаючи ногами, Пігловський.

Два конюхи кинулися на Кармелюка з-за спини, але він тільки труснув плечима, і обидва одлетіли набік, не ' встоявши на ногах.

— Сто дяблів!! прошипів Демосфен.

Двісті канчуків йому! Триста! заревів Пігловський, осатанілий до останньої міри від несподіваного опору хлопа.

На знак ключника з узлісся підскочило кілька конюхів з нагаями.

Кармелюк поблід так, що й губи його стали зовсім білі.

" Бога ради, пане! *** промовив він глухо.—Карай, як хочеш, чим хочеш, але душу мою пощади... Раз тільки може підвестися на мене рука... раз...

— Ти ще мені читатимеш йотації? Чого стали? — прикрикнув Пігловський на конюхів.— Валіть його!

Ключник кинувся перший на Кармелюка. Батіг свиснув у повітрі, але Кармелюк з такою силою вхопив ключника за руку, що той, голосно скрикнувши, впав на коліна.

Цей вчинок Кармелюка викликав серед панства щонайбільше обурення; всі загули відразу, як гніздо розлютованих ос. А пан Хойнацький, неабияк перелякавшись, непомітно для інших одретирувався до прив’язаних на узліссі коней.

— Зашмагати бидло на смерть! — затупав ногами Пігловський.

Кармелюкові очі блискали диким вогнем.

— То нехай же підступить хто перший,— промовив він повільно, але в тоні його прозвучала така погроза, що конюхи, які добре знали силу Ка:рмелюка, мимоволі позадкували.

— Але то правдивий бунтар! — скрикнув пан Янчев-ськйй.— Він збунтує нам усю округу!..

— О, так, так, вельможне панство! — застогнав ключник, підтримуючи вивихнуту руку.—Він збунтує всю округу, ВІТІ поперерізує всім горла!.. Справдешній, вельможне панство, розбійник!

— Продати його к бісу! — почулися кругом гнівні голоси.

. Хто таку гадину купить? — сказав Пігловський, дул?о збентежившись від останніх слів ключника.— Закувати в кайдани збойцю... і відправити в Сибір!

— Не турбуйтеся, пане коханку,— шепнула йому ніжно Доротея,— я куплю хлопа...

—— Пані! Схаменіться!.. Він ще підпалить вам Вівсяники.

— Не боюсь. Треба вміти обійтися... і ведмедя приручають. Я пропоную панові за хлопа моїх вовкодавів.

— Пречудово,— погодився Пігловський, простягаючи Доротеї руку.— Вірний пес надійніший за бидло!

VI

Довідавшись од челяді про нещастя, яке спіткало Кармелюка, Маринка прибігла, мов несамовита, на панське дворище і, ридаючи, впала до ніг свого дорогого чоловіка. А дід від приголомшення не міг устати: йому одібрало иоги. Вся челядь обступила нещасну сім’ю, так несподівано, так несправедливо розбиту навіки хвилевим спалахом панського гніву. Жінки голосно плакали, чоловіки сумно хитали головами та, боязко оглядаючись кругом, кидали понуро уривчасті фрази. Всі відчували, що горе, яке впало на цю сім’ю, це їхнє спільне горе, з яким не може примиритися людська душа.

Сам тільки Кармелюк сидів мовчки, не мовляючи й слова; тільки холодна мов лід рука його стискувала до болю руку дружини, та груди високо підіймалися. А очі з-під навислих брів дивилися так похмуро, так страшно, що мимоволі дрож проймав усякого, хто гляне на них.

— До пана... до пана біжи! — заговорили, нарешті, люди, намагаючись отямити ошалілу Мариику.— Проси, щоб і вас продав з усією сім’єю, щоб хоч укупі були!.. Та й перед панею впади на коліна, благай і її, щоб купила... І вона ж сама — жінка, може, змилосердиться, пожаліє...

З одчаєм людини, яка все в житті втрачає, кинулася Мариика в панські покої. Лакеї допустили її до пана, хоч ризикували відповісти за те своїми спинами; але і в дворі,

і. в селі всі, як один, ладні були потерпіти за Кармелюка.

Заливаючись слізьми, впала Маринка на коліна перед паном. Вона ловила його руки, вкривала поцілунками ноги й благала, і заклинала його богом святим не розбивати сім’ї, а запродати дітей і її вкупі з чоловіком.

Але пан сухо відповів, що радий вирвати з корінням по-* ганий бур’ян, і звелів слугам вивести жінку.

Маринка спробувала була кинутись і до Доротеї, але та, змірявши її холодним, ворожим поглядом, відповіла різко,

що говоритиме про це тоді, як чоловік її заслужить ласки.

Жінку вивели. Вона хиталася й падала на ходу...

— А що, може, купите? — звернувся Пігловський до До-ротеї, коли двері за Маринкою зачинилися.

— Ні, дорогий пане, дякую,— відповіла, посміхаючись, Доротея,— жінки мені не потрібні...

Смертний вирок сім’ї був підписаний. Того ж вечора Кармелюка одвезли в садибу Хойнацьких, а в хаті його, в якій до цього часу дзвеніли Маринчині веселі пісні,— запанували сльози та тяжке горе, та глибока туга.

Доротея призначила Кармелюка на посаду дворецького і свого особистого писаря. Помешкання йому приділили в горницях.

В поводженні з своїм новим писарем Доротея стала зразу на лагідний,'дружній, навіть теплий тон, так що Кармелюк, який почував раніше антипатію до грізної пані, котра про-славила себе нелюдом на всю округу, почав думати, що він цілком помилився і що пані Хойнацька зовсім не така зла, як здається зразу. Не ждучи, поки Кармелюк попросить, Доротея сама заговорила з ним про дружину й сказала, що вона особисто нічого не мас; проти того, щоб купити вкупі з ним і всю сім’ю, але що пан Пігловський з помсти не хоче продавати.

— А втім,—наприкінці мовила вона милостиво,—якщо доведеш свою відданість і вдячність, якщо заслужиш, то поклопочу перед паном і, мабуть, зумію перетягти сюди й твою сім’ю... Тільки треба почекати, поки гнів панський угамується, та й мене треба переконати в тому, що ти вартий ласки...

Слова Доротеї знову повернули Кармелюка до життя. Немов у те підземелля, в якому томилась його душа, хтось упустив одразу сніп золотого^ яскравого проміння.

— Пані, благодійнице моя! Здоров’я не пожалію, життя не-пошкодую! — скрикнув він з надзвичайно палким поривом. Навіть очі йому загорілися і все обличчя перемінилося від цього пориву.

— Так любиш дружину? — промовила Доротея, зневажливо посміхаючись.

Він нічого не відповів і потупив очі.

— А я й не знала, що ти годен на таке палке кохання,— мовила милостиво Доротея й ще раз, уже ласкаво, усміхнулася.

Так потекло життя Кармелюка в дворі пані Доротеї. Коли б не розлука з сім’єю, з дідом, то можна було б сказати, що Кармелюкові загалом жилося вельми непогано. Челядь уся ставилася до нього надзвичайно дружньо; пані повсякчас виділяла його, і тільки один худий пан Хойнацький виявляв до Кармелюка одверту неприязнь.

Проходячи повз нового дворецького, він не минав нагоди, щоб так чи інакше не присікатись до нього. Якщо Кармелюк сидів і писав з доручення Доротеї, то Хойнацький кричав: "Чого сидиш, хаме? Коли пан у покої, не смієш сидіти".

Якщо ж Кармелюк при появі Хойнацького поспішав підвестися, Хойнацький кричав: "Чого стоїш склавши руки? Ледарювати я не дозволю!"

Загалом при кожній зустрічі з Кармелюком Хойнацький гоноровито випростувався, кидав гнівні зауваження, одно слово, скидався на індика, що сердито шерхотить розправленими крилами, наткнувшись на ворога. Ця антипатія до Кармелюка пояснювалася, власне, постійним страхом, який відчував хирявий Хойнацький, коли бачив атлетичну Кар-мелюкову постать. З пам’яті пана не виходила сцена, що відбулася на полюванні, і "він зовсім не розумів, чому Доротея вирішила купити цього скаженого вовка. Доротея помітила неприязнь свого чоловіка.

— Слухай, Віденцю,— суворо звернулася вона одного разу до нього,— чого ти так прискіпуєшся до Янка? Ти ж знаєш, що він норову гарячого, з ним треба поводитися ласкаво, а то того й гляди... Ти ж пам’ятаєш, як він сказав, що й шибениці не злякається?

— Ох, як забути, любцю,— зітхнув Хойнацький,— через те ж то я завжди і в тривозі... І на якого біса ти надумала купити цього звіра?

— На якого біса! Ще й питає! — навіть розгнівалася Доротея.— Ну й господар же з тебе! За двох псів дістати такого хлопа! Ти побачиш потім, якого я за нього візьму бариша.

— Ох, скоріше б тільки,— зітхнув Хойнацький, похнюпивши довгого носа.

— Чого скоріше?.. Ех ти, нікчема! — роздратовано мовила дружина.— Та він і в господарстві, і в усьому принесе нам велику користь.

— Я ТІЛЬКИ ДО того, любцю, що чим скоріше збути, тим більше користі. Взяли б на ньому менший бариш, купили б знову двох хлопів, продали б тих двох, купили б трьох, так як ото колії торгують.

— Слухай, кабанячий батьку,— різко обірвала Доротея чоловіка,*—' коли ти дурний і своєї користі не розумієш, то мовчи. Кармелюк зостається в нас,— моя на те воля!

Пан Хойнацький, переляканий несподіваним гнівом дружини, пробелькотів щось невиразне й боязко шаснув з кімнати. А Кармелюк, пам’ятаючи обіцянку Доротеї, старався з усіх сил догодити їй: він працював за трьох, виконував якнайкраще всі доручення, Доротея подвоїла свою люб’язність, в одному тільки вона була непохитна; незважаючи на Кармелюкові просьби, додому навіть на один день його не пускала: спершу вона мотивувала цю відмову небезпекою, що йому, мовляв, Пігловський влаштує засаду, а то й тим, що появою своєю він роздратує пана й може накликати переслідування на сім’ю, а потім облишила і будь-яке мотивування. Досить було Кармелюкові тільки обмовитися про сім’ю — щоб викликати в пані приховану досаду.

— Послухай,— сказала, нарешті, йому одверто Доротея,— пора б тобі й одвикати від сім’ї. І що ти там знайшов у своїй жінці? Хіба тобі така жінка потрібна? Як на твій розум і едукацію — тобі потрібна пані, так, справжня пані, котра б зуміла оцінити твої гідності. А для розумної людини нічого нема неможливого в світі... Все залежить від розуму та від панської ласки... все!

Ці прозорі зауваження Доротеї викликали в душі Кармелюка почуття обурення, хоч вій все-таки що не цілком догадувався, до чого хилить мову свою хтива пані, але вій уже ненавидів її, ненавидів тим більше, що Доротея, не соромлячись свого дворецького, чинила над селянами варварську розправу. Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала; ця кара.

Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю і найкволіших, найповажніших старих людей. Все це повинен був бачити Кармелюк — і мовчати. І він мовчав, стиснувши серце, мовчав, гамуючи себе надлюдськими зусиллями, бо в душі його все ще тліла надія, що пані виконає свою обіцянку й викупить його сім’ю.

За час перебування Кармелюка в Доротеї, Марина прибігала до нього потайки разів два чи три. Ці побачення з дорогою дружиною були обставлені найбільшою таємничістю. Сповнюючи щастям вимучене серце Кармелюкове, вони разом з тим і шматували його. Марина розповідала чоловікові про ті злигодні, які посипались тепер на їхню сім’ю. Ключник помщався на них щохвилинно. І її, і хворого діда ганяли щодня на панщину, діти зоставалися без нагляду самі, коли б не добрі сусіди,— може, й загинули б зовсім; корова від недогляду пропала,— хліб немолочений зогнив у скирті.

Всі такі вісті розривали душу Кармелюкові, і ще дорожчою ставала йому рідна, близька істота, яка так покірно терпіла все це лихо.

А тим часом Доротея починала діяти все одвертіше й од-вертіше. Уже й покойові служки починали дещо примічати,— Доротея звикла не приховувати своїх забаганок,— і несподівано цей хам, незважаючи на всі підходи, не звертає на неї уваги. Перепона дратувала пристрасть Доротеї*

"Чи він дурний щодо цього? — думала вона сама собі.— Чи занадто несміливий, чи виною у всьому дружина? Принаймні треба приступити до діла рішуче",— вирішила вона.

Було свято, і сім’я Хойнацьких виїхала до одного з найближчих сусідів на бенкетування, яке повинно було тривати два дні. Кармелюк скористався з цієї нагоди і вирішив будь-що провідати свою сім’ю. Це палке бажання так томило його душу, що він уже не думав ні про гнів Доротеї, ні про наслідки його.

Кармелюкове серце завмерло од невимовного болю, коли він знову взявся після такого тривалого часу за двері своєї рідної хати.

За дверима було тихо. Коли Кармелюк увійшов до хати, його зразу навіть не помітили.

Дід лежав у кутку, прикрившись кожухом. Марина сиділа на ослоні, припавши головою до столу; як видно, вона плакала. Діти спали, притулившись одне до одного. У всій хаті панувало те безладдя, яке приносить із собою тільки горе.

Серце Кармелюкове болісно стислося, коли вій побачив цю картину.

Тільки тоді, як він зробив кілька ступнів уперед, Марина підвела голову і з голосним криком кинулась йому на шию.

Дід, побачивши Кармелюка, скрикнув, підвівся з місця, але зараз же впав на ослін і почав безсило по-старечому схлипувати.

Кармелюк гаряче притиснув до себе Марину і, обнявши її, підійшов разом з нею до діда.

— Діду, ДІДУ, та чого ж ви плачете? — промовив він, намагаючись падати своєму голосу бадьорого тону.— Та встаньте ж, дайте подивитися на вас.

— Ох, синку, синку... Не слухаються ноги,— застогнав дід,— не зігнули літа, а зігнуло горе. Дай же подивлюся на тебе, може, вже востаннє! — Вій гарячо обняв Кармелю-ка й, одхилившись од його грудей, пильно подивився йому в обличчя.— Схуд! — Дід сумно похитав головою і знову сказав з придушеним зойком: — Гай-гай! Як схуд!

— Горе тільки рака красить,— відповів похмуро Кармелюк.

— А як ти прийшов? Пустила папі? Змилосердилася? — промовила, нарешті, крізь сльози Марина.

Кармелюк махнув рукою.

— Поїхали пани з двору, я й пішов.

— Без дозволу? — сплеснула руками Марина.— Ой боже мій, що ж то буде, коли довідається пані!

— Однаково... немає сили терпіти... Душу захотілося одвести з вами, бідні мої, безталанні мої!..

Голос Кармелюкові урвався; він тільки махнув рукою й понурив голову.

В хаті запала тяжка мовчанка.

— Погано тут було,— заговорив знову Кармелюк,— а вже що там твориться — сказати страшно!

— Бідолашний ти наш! — прошепотіла Марина, припадаючи в сльозах до його руки.

— Що я? — Кармелюк провів рукою по її голові.— Мені нічого: в ласку до цієї іродихи попав, а вже що люди терплять... Ех! Після такого життя і пекло раєм здасться!

Він круто обернувся й підійшов до маляток,— тепер уже брудних і обшарпаних, а все ж таки безтурботних. Кілька хвилин Кармелюк мовчки дивився на них, потім нахилився, поцілував обох і, змахнувши рукавом сльозу, заговорив глухим, переривчастим голосом:

—— Сплять! Бодай би й не прокидалися довіку, щоб не знати тієї долі, котра жде їх. Звір, гад, черв’як щасливіший за кріпака. Як падло якесь, міняють його на собаку, одри-вають од сім’ї, продають для панської потіхи! А-аП Спіть же ви до вічного, до страшного суду! Щоб очі ваші не бачили світла цього сонця, щоб вуха ваші...

— Іване, Іване! Схаменися, що ти кажеш?—скрикнула від страху Марина, хапаючи чоловіка за руку.— Гріх! Гріх!..

Він важко опустився на лаву й замовк...

— Кріпися, сину, кріпись! — заговорив дід таким кволим, розбитим голосом, що, здавалося, голос цей діходив звідкись знадвору, здалека.— Були й гірші часи, та минули... не до зими діло йде, а на весну... Кріпися для цих малих дітей... кріпися...

— Кріплюся, діду; тільки тому й кріплюся, що надія

ще є з’єднатися з вами всіма, а коли б не те, то знав би вже, що робити. J ■Господи/боже мій! — Марина вся зашарілася.—— Хіба пані...

— Обіцяла купити і вас усіх,— закінчив її думку Кармелюк.

Дідочку, батечку, чуєте, що він каже? — скрикнула Марина, задихаючись од радості, й, обхопивши Кармелюка за шию, припала до нього.— Щастя моє, радосте моя! Світе мій! З тобою знову вкупі, вкупі! — повторювала вона, перебиваючи слова поцілунками.

Постривай, голубко, ще не дуже радій,— спинив її чоловік,— треба ще впросити пана, щоб погодився продати вас.

.*** Пана.,/ щоб погодився продати нас? — промовили разом і дід, і Маринка, дивлячись; на Кармелюка розширеними очима.

Еге ж, пана,— перебив Кармелюк, не розуміючи їхніх поглядів.— Я ось думаю піти до панича, щоб упросив пана.

*— Нічого йти, я був уже в нього, сину, двічі,— промовив тихо дід, потупивши очі.

Ну й що ж?

Господи! Та він же каже, що пан і зразу оддавав нас Хойнацькій та й дворецький мені це саме підтвердив.

— Хіба?

Кармелюк важко дихав, груди його здіймалися з шумом; ухопившись руками за край стола, він майже перегнувся До діда.

І вдруге, оце вже недавно, пан пропонував їй нас... Не схотіла купити, сказала, що в неї й без того жінок багато!

— То, виходить, вона, гадина підла, дурила мене?!.—" скрикнув ошаліло Кармелюк і з такою силою вдарив кулаком по столу, що ніжки його захиталися й заскрипіли.

Злякана Марина обвила його шию руками.

В цей час у сінях почулися гучні кроки. Всі нашорошилися. Марина од страху притислася до чоловіка, мовби намагаючись загородити його своїм тілом.

Двері розчинилися, і на порозі став конюх Доротеї.

— Скоріше збирайся, Іване,— крикнув він з порога.— Пані повернулася, лютує, як відьма. Біда!

VII

Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами21 на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.

— Як ти осмілився, пся крев, порушити панів наказ? — закричав володар, як тільки появився на порозі Янко.— Як ти осмілився, шельмо? Як ти наважився, хамський виродку, гадюко!

Кармелюк мовчав, прикусивши зціпленими зубами до крові губу; він був надзвичайно блідий, важко дихав, а очі, мов жарини/ блискали з-під похмуро навислих брів.

— Чого ж ти мовчиш, гадино, коли тебе питають? — сатанів Хойнацький од припливу неймовірної злості до цього хама, якого все ж боявся вдарити; він розумів, що падати ваги своїй владі можна було, затопивши в зуби, але рука не підіймалася... дубіла... перед цією похмурою постаттю, сильною і м’язами, і тим пекельним вогнем, який пробивався крізь ці світлі очі хамової душі.

Кармелюк витягся і глянув у очі своєму господареві. Доротея здригнула; Хойнацький на крок відступив і поблід, причому ніс у нього вирізнився синювато-багровим полиском.

— Відповідай же, ракаліє! — прохрипів пан, бажаючи приховати своє збентеження.—Або я погукаю людей...

— Панська воля,— процідив крізь зуби Янко,— а мені гріх, як видно, пропадати... Ну, що ж — пропадай, душе!

Від цих слів у Хойнацького пробіг чомусь по спині легенький дрож, ніби хтось поклав йому на шию жменю снігу. Він оглянувся на дружину і піймав її погляд, що виблискував і тривогою і якимсь бурхливим поривом.

— Як ти смів відлучитися, паршиве бидло! — все ще підтримував свій престиж господар.— Тобі ж сказано було, щоб з мого маєтку ти не смів відлучатися, а особливо в своє колишнє село, на побачення з своїм чортовим кублом? Га?!

— Усе* що мені було загадане, я виконав,— вимушено заговорив, дивлячись убік, обвинувачуваний.— Панство поїхало на два дні... отже — я був вільний...

"—• Вільний? Ха-ха! — вигукнув Хойнацький, закипівши знову зловтішною жорстокістю.— Раб, бидло, черв’як, котрого в моїй волі розтоптати, коли захочу — і він вільний? Та ти, пся крев, вільний будеш тоді, як здохнеш... Як твоє стерво пожеруть хробаки!.. Розумієш?

— Розумію,— обізвався спокійно Янко, хоч було чути, як щосй клекотіло в його грудях.*— Виходить, іцо тільки смертю можна купити волю... Попросимо і в неї ласки...

Остання фраза знову збентежила Хойиацького: ця погроза стосувалася панів чи тільки самого Кармелюка,— однаково, вона була небажана і небезпечна, а тому пан змінив свій лютий тон на докір:

— І ти сподівалась від нього вдячності? — кинув вія згодом Доротеї.— Хоч мий хлопа, хоч шкреби, хоч вари в трьох водах, а все-таки від нього й від його паршивої душі тхнутиме гноєм. Ні виховання, ні ласка не викличуть у тварюки ні честі, ні шляхетства! Все ж, здається, як потурали цьому негідникові, скільки виявляли до нього ласки й поблажливості... І їв, і пив він з панського столу, вилежувався на панських пуховиках,— і ось яка вдячність!

— Ну, позбавляти права побачитися чоловікові з дружи

ною й рідними дітьми,— посміхнувся Кармелюк гірко,— розривати гвалтом союз, зв’язаний богом,— хіба це можна назвати ласкою? k *

— Мовчати, хаме! Не базікати! — тупнув ногою Хойнацький.— Замість того, щоб повзати в ногах і просити милосердя, ще про волю патякає, про бога схизматського... Ось я покажу тобі і волю... і даровані тобі богом права! В челядницьку, геть з дому!.. Тепер прибиратимеш у мене нечистоти! Геть!

Кармелюк глянув ще раз панові просто в очі й, стиснувши так свої руки, що аж зарипіли й хруснули пальці, вийшов з кабінету.

А Доротея, переживши за ці хвилини багата сердечних тортур, накинулася тепер на ненависного чоловіка.

— Ти просто дурний і безтактний безмірно! Я дивуюся, як він тебе не шпортонув ножем.

— Ііа бога! Дорцю! Що ти кажеш!? — скрикнув чоловік, розкривши від жаху рота.

— Та те ж і кажу... що ти тільки свою злість знаєш тішити і в лютості забуваєш, що перед тобою стоїть не простий хлоп, а людина едукована... яку. діймає образа... і людина, яка ладна на все...

— Та ти ж сама, любцю, просила, щоб накричав...

— Просила, щоб пояснив огидність його вчинку. Ти ж господар... називаєшся мужчиною,-— ушпигнула вона,— то повинен же пояснити кріпакові його обов’язки... а ти заходився його дражнити, принижувати, доводити до нестями... Ну й діждешся, діждешся, нікчемо...

— Матка боска! То я ж його зараз відпроваджу до справника 22... нехай де хоче діває.

— Проше пана,— зауважила вже підкреслено Доротея,— Вівсяники — моя дідизна... і Янко — мій хлоп... Якщо пан натворив і боїться, то може тим часом поїхати на свій хутір, а я й сама, без справника, втихомирю кого слід і приборкаю кого треба.

— Але ж, мамусю...

Але Доротея не схотіла слухати виправдань свого чоловіка й випливла з його кабінету, мов королева.

Кармелюк опинився в дворі з таким хаосом бентежних думок, що жодної з них упіймати не міг, а почував лише на серці в себе щось огидне, кошлате, з чим життя нестерпне... І він спершу кинувся був у сад, де серед густих зарослів, які ще не поскидали з себе барвистого осіннього вбрання, він міг доконати свій страшний замір; та за хвилину інше бажання взяло гору над болем змученої, ображеної душі — вернутися й помститися... Йому навіть стало досадно, прикро, що він дозволив цій гадюці виригнути з себе отруйну піну й не стиснув її за горло... Тепер він виразно уявив собі, як би цей довгов-язий глистюк захрипів під його руками, як би посинів, висолопивши язика й вирячивши з смертельним жахом свої жаб’ячі очі...

— Ха! — навіть посміхнувся зловтішно Янко, впадаючи в трохи веселіший, хоч і звірячий настрій.

Він повернув до панського дому; але, підійшовши до ганку збоку від саду, спинився:... почав міркувати, хоч і плутано, мов у гарячці, але з деяким проясненням свідомості.

"Тепер, зараз... не допустять його до пана... Сам прихід його вважатимуть зухвалим... запідозрять і позбавлять волі... Треба почекати... прикинутись покірним. А потім та вовчиха... чи не передумає?.. Вона не кричала... А що коли теж розлютиться? Тоді шкода буде сім?ї... без мене загине... А зі мною? Що ж, хоч утекти можна вкупі з нею. Кругом — непрохідні ліси, непролазні болота, темні мов ніч пущі, провалля... Не знайдуть, а як і знайдуть — поквитаємось! Авжеж, для паршивого панства віддавати задарма своє життя шкода... Потішитись можна та й інших повчити!"

Життєве чуття міцного організму перемогло й винесло поки що Кармелюка з вихору руйнацьких пристрастей, запаливши в його похмурій душі іскорку маленької надії: хоч у лігвищі звіра, а сховається він із сім’єю, а коли й віддасть своє життя, то за страшну ціну! Думка ця так заспокоїла Кармелюка, що він повернув до стайні, виліз на сіно й заснув міцним сном.

Пап Хойнацький, після сутички з дружиною, поїхав у поле з хортами, щоб розвіяти хоч трохи почуття прикрості й страху та, до речі, заїхати порадитись з Янчев-ським.

Доротея замкнулася в своїй опочивальні. Душу її розривали недобрі пристрасті, і від бурі, від боротьби, яку вони зчинили, їй поривчасто ходили груди, а очі то горіли вогнем, то млосно заплющувались..

"І навіщо я приплутала цього дурня, цю золотушну неміч, до справ свого серця? Навіщо доручила йому вичитати Янкові? Знала ж добре, що цей віслюк од самого страху пересолить... Ну, а тепер, хто знає, на що може зважитися мій Кармелюк?.. А який він був гарний у своєму гніві! Очей не могла одвести... Яка в ньому сила, який запас пристрастей кипить у цих лев’ячих грудях!.. Ні, мені треба самій поговорити з ним... сміливо... Він не дурний!" — І пані пішла до комори, куди ніхто не мав права входити, навіть чоловік, і де зберігалися всілякі дорогі речі... Комора ця була навіть заставлена деякими меблями й застелена килимами; в ній іноді любила пані й відпочивати, і втекти від свого чоловіка або його друзів... От сюди й звеліла Доротея негайно покликати свого дворецького.

Сонце хилилося до заходу; скісне проміння його падало в напіводчинені двері комори й осявало її рожевим напівсвітлом. Збентежено і навіть з невластивим характерові острахом чекала володарка свого раба; ось чиясь тінь прослизнула, ось заскрипіла підлога, торгнулися двері... У Доротеї заніміло серце, перехопило дихання, і груди, високо здіймаючись, наповнились якоюсь гарячою хвилею ,>

— Я покликала тебе,—почала Доротея, коли Кармелюк, уклонившись, шанобливо спинився коло дверей,— не вичитувати, не лаяти... Сьогоднішня огидна панова лайка була мені така ж прикра, як і тобі... і я з паном за те посварилася... Бачиш, яка я одверта, то зрозумій і оціни мою щирість та прихильність до тебе... Так, я цілком співчуваю твоєму пригніченому становищу... і хочу... Одно слово, за щирість повинен і ти відплатити тим же... За добро ж злом не платять? — І вона простягла руку.

У Кармелюка від цих теплих слів дуже заграв рум’янець і очі заволокло вологим туманом; суворий, холодний настрій його духу полагіднішав, ї надія на щосЕ добре спонукала його підійти й поцілувати простягнуту руку.

Доротея при цьому так міцно поцілувала Кармелюка в чоло, що він навіть здригнув від несподіванки...

— Ти ось дорікав мені,—провадила Доротея, хвилюючись1,— що я перешкоджаю тобі зустрічатися з сім’єю! Але ж зрозумій: я, жаліючи тебе, оберігала від лиха... і все це до слушного часу, коли можна буде викупити її.,.

А пан каже,— перебив Кармелюк,— що він охоче...

— Чого він бреше! — спалахнула Доротея.— Хіба він не з помсти одірвав тебе від сім?ї? І досі ще дише він злістю... Сядь, Янку,— звернулась, запобігливо усміхаючись,— я хочу говорити одверто...

— Що ж, вельможна пані, я й постою...

— Ні, мені незручно... Сідай ось тут... на крісло... ближче... Я бо вважаю, що в тебе й розум, і едукація шляхтича... При інших, звичайно, соромишся... а тут ми самі...

— Дякую, пані, а тільки якось... ніяково...

— Пусте! Який ти справді.... неодмінно вимагаєш наказу? Ну, то наказую — сідай! — звеліла вона, зробивши милий жест, і зі звабливою солодкою знемогою спинила па ньому вогненний погляд.

Зніяковілий Янко сів на вказане крісло, а Доротея, що сиділа на якійсь купі килимів у розхристаній блузі, напів-лежала тепер, обіпершись на білу оголену руку.

— Бачиш... з усього ти повинен переконатися, що я за долю твою дуже клопочуся... дуже,—підкреслила вона,— я гадаю, що такої другої добродійниці не знайдеш ти на світі... Всяка неприємність тобі — мені також прикра. Всяка небезпека для тебе мене більше турбує, ніж тебе самого... Я от і боялася, щоб на тебе в Головчинцях не було засідки, напасті... Твоїй сім’ї аби тільки тебе побачити — і годі... а мені кожна твоя волосинка дорога... Ось і тут ти мав неприємність,— а мені це тяжко... Виходить, не нарікати треба, що я тебе оберігаю, а дякувати... і дякувати не по-раб-ському, а сердечно..*

Кармелюк дивився на Доротею, широко розплющивши очі; кожне— її слово не гріло, а дратувало його серце... хоч і хотілося вірити.

•*— Тому що і я,-* протягла ніжно Доротея,— від серця ладна все тобі влаштувати й кажу одверто, що коли я буду впевнена на ділі, що ти мені платиш за моє серце теж серцем своїм, то я тебе ощасливлю...

— Господи! Та я за вашу ласку! — скрикнув Кармелюк і припав до руки своєї володарки. Доротея поцілувала тепер у щоку свого раба й посадовила його знову па крісло, присунувшись до нього ще ближче... Внутрішній вогонь розгорявся в її грудях все дужче й дужче, охоплював полум’ям обличчя й іскрився з млосних маслянистих очей.

Кармелюк, охоплений радістю, сидів, як очманілий, не розуміючи справжнього значення слів своєї володарки, але невиразно відчував, що в них криється щось незвичайне, неприродне...

— Присягаюсь, возвеличу, коли тільки впевнюся, що воля не занесе від мене мого любого Яся! — шепотіла вона, сп’янівши від паморочливих бажань, нервово здригаючись і потягаючись, мов кішка. Вона то пожирала Янка очима, то мружила їх від млості.

Минула мить, друга...

"Невже він не догадується? Чи боїться догадатися?.. Треба сміливіше й простіше!" — сяйнуло променем в її свідомості, і вона заговорила нараз енергійно, з вогнем:

— Слухай, Ясю. Ти, може, думаєш, що, мабуть, я сама не хотіла тут бачити твоєї жінки? Так, і це правда! Вже коли душу одкрити всю, до найпотайнішого куточка! Так! Я не могла стерпіти й думки, що ти будеш обнімати її, пестити, впиватися раюванням... Тут, близько... Майже перед моїми очима... Що ж? Заздрила їй... Єзус-Марія... як заздрила... Мучилась!..

— Пані? — скрикнув Кармелюк, широко розплющивши очі. Він починав трохи догадуватися.

— Слухай! Чого тікати від щастя, коли сам бог тобі його посилає? — нестямно говорила Доротея, охопивши однією рукою плече Янка й притягаючи його до себе.— Ти обдарований щедро всяким добром: і красою, і силою, і розумом, і знанням світу... І щоб таке добро гнило під гнітом неволі, в хамському болоті, в бруді рабства? І заради кого? Заради дурної брудної жінки? Хіба вона зрозуміє тебе й оцінить? Тобі потрібні багатство, пошана й воля...

Немов загіпнотизований, не міг Кармелюк зрушити з місця й одірватися від очей, що поблискували над ним то синіми, то зеленими іскрами. Доротея наблизила своє палаюче обличчя й вологі напіврозкриті губи так близько до його обличчя; що її дихання опекло його жаром.

— Хто ж мені це дасть? — спитав він, ніби сонний.

— Хто, дурненький? Невже ти не догадуєшся? — тулилася все ближче й ближче до свого хлопа розпалена пані.

— Ой пані! Про що це ви?..

— Та про те... ІЦо я тобі в рот кладу, а ти не хочеш

зрозуміти!.. Про те, що я тебе полюбила з першого разу,,* і з кожним днем усе дужче й дужче люблю... сохну по тобі... горю серцем... жду раю в твоїх обіймах... Я тебе зроблю щасливим... Чоловіка вижену... задушу, отрую... а тебе матиму за чоловіка...— Вона обвила своїми пухкими руками Янка за шию її почала обсипати його палючими поцілунками, задихаючись і шепочучи: — Ти мій ідол.... мій кумир... Ти не схожий на підлих хлопів, на те мерзенне бидло... Ти, мабуть, панської крові.

Останні слова ударили страшним болем по душевних Кармелюкових виразках і наче облили його холодною водою; весь гіпнотизм, весь отруйний чад від нього одразу одлетів, і піднялася із дна серця бридка огида до хтивого шаленства звіра-жінки. Він дужим порухом плечей скинув з себе руки нової Мессаліни 23 так, що вона незграбно, впала на килим, стукнувшись головою об спинку крісла.

— Схаменіться, пані! — промовив з гидливістю Кармелюк.— Не личить вам з хлопом... та й хлопові гидко...

Такої образи не сподівалася владна пані. Обличчя її позеленіло, вкрилося криваво-червоними плямами й спотворилося від гніву.

— Цо-о? — зашипіла вона.— То ти осмілився... мене, як жінку...— і вона мало не кинулася на Кармелюка, але стрималась і, подолавши свою навіженість, випросталася на весь зріст і промовила холодним, сповненим отрути тоном: — А ти, як видно, дурень... Не зрозумів, що я тільки хотіла перевірити... раба! Але годі, ні звуку! Покликати мені нового дворецького!

Кармелюк постояв митб і швидко вийшов з комори.

Лише наступного дня повернувся пан Віцентій додому і не сам, а вкупі з сусідом своїм, Демосфеном. Доротея радісно зустріла гостя, а з чоловіком була така ласкава, що він тільки усміхався і за кожним словом дурнувато казав: "Моя люба, моя крулева!"

Через день Доротея таємниче сказала чоловікові, що повий дворецький виявив пропажу срібла... і що є підозра на Кармелюка. Чоловік хотів був зараз же кинутися на стайню, але дружина його стримала.

— Треба так, душко, обставити діло, щоб злодій не викрутився. Він, напевно, частину срібла одніс до своїх, а частину в себе приховав... То про крадіжку поки що нічичирк! Спершу треба обшукати хату його жінки, а сюди запросити справника і при ньому оглянути скриню цього хлопа... І якщо виявиться, що він злодій, то я не хочу залишати його в себе. Твоя була цілковита правда... Навіть наділити когось злодієм не хочу, а пропоную негайно закувати його в залізо і здати в москалі...

— О моя любцю! Чудово! — зрадів Хойнацький.

Янчевський цілком схвалив план Доротеї, і його було виконано точнісінько так. Через день вернувся посланець від пана Пігловського і привіз "знайдені" під лавою в Кар-мелюкової дружини дві срібні ложки. Того ж вечора в присутності справника, десяцьких і понятих було відкрито скриню Кармелюка, і в ній "виявлено" неабияку кількість панського срібла.

На отетерілого, невинного Янка одразу наділи кайдани і вивезли його з двору, нв давши сказати й слова. А втім, приголомшений підлістю, він навіть не опирався,."

VIII

Проминуло ще три роки. Тричі ліси міняли своє пишне вбрання, тричі прилітала весна на крилах веселих жайворонків і прибирала тиху долину килимами свіжих квітів. По хатах лилися сльози, а в темних хащах лісу все-таки обзивалися зозулі та дзвеніли трелі солов’їв, а іноді чулися й дівочі пісні... Про бідолашного Кармелюка, якого силоміць вирвали з сім’ї, з благодатного рідного краю й закинули так жорстоко в чужу країну, в жахливе тоді солдатське життя — забули: життя села, що сколивнулося було при ньому, знову зімкнулося, як сходиться вода над кинутим у неї каменем. Тільки іноді, дивлячись на шаленства нового управителя Головчинців, старі люди сумно похитували головами й шепотіли: "Звірюка, звірюка... Занапастив і Кармелюка! Ото був чоловік, заступник! Ох, ох, такого вже не діждемось!"

В одній хаті відсутність Кармелюка залишила тяжкий, глибокий слід.., . Тих сліз, які лила тут нещасна жінка, не висушувала й ласкава весна... Веселий промінь сонця не розгонив похмурості перекошеної набік хати, занехаяного, спустілого двору. Посиротілі діти, бачачи тільки тяжкі сльози матері, росли мовчазні, сумні, бліді, мов гриби у погребі. Марина змарніла й постаріла, наче зігнулася. Горе, якого зазнала вона, держало її неослабно в своїх цупких обіймах... Вона з ним жила, з ним ходила, з ним же й спала... Іноді їй здавалося, що вона відчуває, як коло неї тужить чоловікова душа... Вона схоплювалася з постелі, втуплювала очі в холодну пітьму, що стелилася по хаті, й ждала, ждала... Чого? Вона й сама не відала.

Вона ж знала, що її чоловік, хоч і живе десь далеко, але одірваний од неї назавжди. А вперте серце все-таки ждало його, дорогого, коханого,ждало всупереч глузду. Вічне горе та вічна самотність помалу-малу геть притупили її душу. їй ні з ким було перекинутися словом. Навіть діда не було з нею... Старий не витримав останнього удару и пішов шукати правди й волі в далекий, незнаний край...

Пані Доротея зовсім забула про неприємний епізод із зухвалим та дурним хлопом. Її уяву тепер полонив пан Демосфен, плечі й тідобудова якого могли посперечатися з постаттю Кармелюка, а здогадливістю й спритністю пай, звичайно, перевищував нетяму-хлопа.

Невдалі політичні мрії про воскресіння вітчизни розбили серця представників Польщі, але в поміщицькому колі гіркота ця незабаром угамувалася. Добробут панства зростав. Благодатний край і тисячі рабів забезпечували йому розкішне життя.

В невеличкому містечку Літині суддя літинський Йозеф Слив’янський святкував свої іменини. В залі, за розкішно сервованим столом, сиділо багато гостей, гладких, угодованих — старих і струнких — молодих. Пан маршалок із своєю чарівною дружиною, панство Хойнацьких, пан Янчевський, пан Пігловський, ксьондз-нробощ, молодий і вродливий, який сором’язливо опускав очі додолу, пан суддя, чоловік середнього віку, суворої, строгої зовнішності, який люб’язно мінився в розмові з дамами, і дружина його, гарнесенька блондиночка з тонкою талією й небесними невинними очицями, що змінювали свій вираз тільки при звертанні до слуг, і ще кілька шляхтичів та паній.

Обід наближався до кінця; подавали вже цукрові піраміди, наповнені ласощами... Обличчя гостей лисніли від перевтоми, а очі маслилися від утіхи... Гамірлива жвава гутірка, пересипана вигуками й сміхом, перекочувалася з одного кінця столу до другого. Серед присутніх точилася жвава загальна розмова: гомоніли про страшного розбійника, що з’явився в околицях. Від деякого часу в Літині вже подейкували про цього розбійника, який бушував з весни то під Вінницею, то під Вороновицями; але розповіді про нього мали анекдотичний характер і не бентежили літян; гості ж тепер привезли тривожні вісті: зухвалий розбійник з’явився зі своєю ватагою в самому повіті.

— До правди, шановне панство,— просторікував молоденький шляхтич Рудковський24, з гладенько виголеним обличчям, з маленькими бурцями коло самих вух і з роздушеним над лобом світлим коком. Одягнутий він був за останньою модою: краї його коміра підіймалися, закриваючи половину лиця, висока краватка надто підпирала шию, догь

гий сурдут з короткою талією і надзвичайно вузькі панталони та черевики з гострими носками доповнювали його франтуватий костюм.— До правди! Це ж сталося з панею Чернецькою з Гутні, я сам чув з її власних уст, як з нею повівся той шельма.

— Ну, ну! — почулися звідусюди нетерплячі понукування гостей; навіть гладкий пан Бойко, який відзначався тим, що після розкішної трапези завжди поринав у солодку дрімоту, цього разу уважно прислухався до розмов.

— Так от, їхала та пані з своєю дочкою Феліцею до Кам’янця: везла панянку в науку... їдуть лісом, вечір, Раптом: "Стій!"

— Ой, на бога! — вискнула тоненьким голосом одна з па* нянок і полохливо притулилася до своєї поважної мамуні.

Промовець кинув задоволений погляд у бік панни й вів. далі:

— Раптом: "Стій!" І перед панським повозом виріс, наче з землі, здоровенний гайдамака, росту — на цілого сажня, груди — колесом, кулаки — мов жориа...

— Вродливий? — протягла пані маршалкова.

— Ух! І страшно, й цікаво! — скрикнула пані суддиха.

— Кажуть, що гарний, бестія! — люб’язно обернувся Рудковський до Розалії.— Але запевняю шановне панство, що бідолашній пані Чернецькій о тій порі було не до того, щоб милуватися вродою проклятого гайдамаки, тим більше, що він не дав їй на те часу, а звелів зараз же вилізти з коляски й віддати всі гроші. А за ним, завважте, стояло шість таких же розбійників, як і він; ну, пані й панна не забарилися виконати його наказ. Та гроші все-таки було шкода віддавати поганцеві...

— EJe б пак, хліб третій рік по ямах гниє! — докинув злісно Бойко.

— Так чи не так, шановне панство,— вів далі з легкою посмішкою молодий промовець,— але пані Чернецька переборола свій страх і звернулася до хлопа приблизно з такою мовою: "Добрий чоловіче, помилуй мене, бідну вдову; що я можу тобі дати?.. Везу ось дочку в науку... маю при собі сто червінців... Що ж робитиме дитина моя бідна, коли я їх оддам тобі?.. Якщо тобі так уже потрібні гроші, візьми п’ятдесят-сто злотих і відпусти нас на волю". І, мабуть, пані жалісливо говорила, бо гайдамака зглянувся й почав розпитувати її про те, чого панна навчалася. А коли до* відався, що панна між іншим навчалася й танців, то щн просив панну протанцювати йому краков’як.

— Скажіть! — усміхнулася Розалія,

— А! Лайдак! — гаркнув Янчевський, і молодь підтримала його гнівний вигук.

— Звичайно, лайдак і хам примусив чарівну панну танцювати без музики, без достойного кавалера і на придорожнім лужку, але,— розвів він руками,— що мала діяти бідолашна панна? Мусила танцювати під дикі вигуки розбійників, хоч на душі їй і шкребли коти. Однак танець чарівної німфи вплинув на брутального хлопа; і він так розчулився, що не тільки не взяв у пані Чернецької жодного червінця, але ще подарував панянці від себе на пам’ять двісті червінців...

— Та це якийсь Рінальдо-Рінальдіні25! — жваво обізвалася Розалія.

— О, то не може бути хлоп.., То, напевно, якийсь шляхтич,— підхопила пані суддиха.

— Мабуть, якийсь лицар! — закотила очі Доротея.

Панночки наслідували приклад дам, і піднесений гамір

сповнив кімнату.

— Дозвольте, дозвольте,— вів далі промовець, схиляючи голову до лівого плеча й простягаючи вперед правицю.— Справа закінчилася зовсім не так весело. Відпускаючи пані до Кам’янця, розбійник узяв з неї присягу й слово честі, що вона в Кам’янці нікому про цю зустріч не скаже! Але, само собою, по приїзді до Кам’янця...

— Додержувати слова, якого дав хлопові! — перебили промовця разом маршалок і Янчевський.

— Свята панна завжди розгрішає від таких присяг! — докинув побожно ксьондз.

— Авжеж... і для охорони інших пані мусила була повідомити про гайдамаків владі,— зауважив суворо суддя.

— Вона так і вчинила,— сказав промовець",— і, .побоюючись, щоб знову не зустрітися з негідником, поїхала іншою дорогою. І що б ви гадали, панове? — Рудковський спинився; по залі пробіг нетерплячий гомін. Промовець перечекав хвилину й заявив повільно й чітко: — Як тільки пані в’їхала в ліс і заглибилась у нього не більше як на верству,— перед нею, наче з-під землі, виріс гайдамака...

— Ну, ну! — почулося кругом.

— "Добрий день, вельможна пані!" — вклонився їй шельма.—"А проше!" — "Так ото ти так додержуєш свого слова!" — крикнув він і зараз же звелів витягти пані добро-дзейку з повоза й розікласти на землі; не підстелив навіть не тільки килимка, а й поганого рядна, розіклав за всіма правилами, звільнив від прикриття і всипав їй власноручно з копу лоз.м

При цих словах промовця пан Хойнацький хихикнув, уткнувши в кулак свого темно-червоного носа. х

Важна картина! —■ зауважив зловтішно й Бойко, який мав сусідські прикрощі з Чернецькою.

Але їхні зауваження вкрив хор гнівних вигуків.

Та він літає всюди, наче його біс носить на своєму хвості,— заговорив Демосфен.— З тиждень тому піймав бестія економа пана Вержбицького,— кажуть, що підлі хлопи донесли на бідолаху,—ну, й надів йому червоні сап’янці.

Червоні сап’янці, а то що ж таке? — пробелькотіло кілька панянок.

А це $ бестії називається: обрізати коло колін шкуру й одкотити її до п’ят...

Від жаху в присутніх дам вирвався крик.

— Еге ж, скрізь про нього тільки й розмови: там пограбував панський будинок, там мало не на смерть одшма-гав пана, тому одрубав вуха, тому здер шкіру з ніг, того просто повісив,— одночасно почулися кругом вигуки.

— А що з жидами робить! — заговорив Бойко.— Піймав, шельма, нещодавно Лазаря — шинкаря з Ходака, прищикнув йому бороду дубовою колодою і до того часу кропив канчуками, поки той не обірвав собі бороду й не кинувся навтікача.

Ух, напоровся б він, бестія, на мене! — скрикнув пан Хойнацький^ підскочивши на місці й потираючи свої кощаві руки.— Вже б я йому всипав перцю!

— Ого! зауважив насмішкувато маршалок.— Не хвалися так, пане! Кажуть, що гайдамака дужий, як бик... і карбованці гне, і залізні кайдани рве, як гарус!

1— Цо? провадив Хойнацький, чваньковито задираючи

свою гостроверху голову.— Дужий, як бий? Та я й бика, і цього хлопа...

— Та чому пан гадає, що він хлоп? — перебила пані Розалія.— Він неодмінно шляхтич!..

— Шляхтич, пані, не допомагатиме хлопам...

— Але й хлоп не даватиме панєикам по двісті дукатів.

А я гадаю, пишна пані,— посміхнувся пан Янчевський,— що багато чого брешуть. Чи він шляхтич, чи жолнер, чи рябий чорт,-*— хай ІІерун його заб’є,— а грабує він усіх без розбору... і що хлопам допомагає — то байки. Хлопи самі брешуть, щоб заворушити все. О, ці гадюки!

— Заспокойтесь, панове,—заговорив голосно суддя.— Все це перебільшено, і боятися нам, шляхті, якогось лайда* ка аж образливо.

А й справді! Не варто й рук брудпити,— заговорила молодь.

— Панове! Прошу слова! — промовив пан Янчевський, підвівшись і ставши в поважну позу.

— Тихше! Тихше! Орація Демосфена! — почулися вигуки кругом, і шумливий гомін помалу-малу стих.

"Quosque tandem, Catilina, abutere patientia nostra?" урочисто заговорив місцевий оратор.— Так, я почну словами безсмертного Ціцерона: "Доки ти, Катіліно 2в, будеш випробовувати наше терпіння?" Влада знає про існування в нашому краї нечувано зухвалого бандита, його злочинства ростуть, нарешті, перед нашими очима чиняться розбої, шаленства, грабунки, душогубства,— а ми, володарі краю, переповідаємо лише анекдоти про збойцю та безтурботно попиваємо венгржин в злочинній бездіяльності! Схаменіться, панове! Огляньтесь! О вічно безжурне і в хвилини страшних подій велике лицарство, коли ж ти станеш прозорливим і розсудливим?! — Оратор замовк, окинув сумним поглядом зніяковілу аудиторію й похилив на мить голову.

В залі всі напружено примовкли; навіть лакеї з тацями й келихами завмерли де хто стояв.

— Так, небезпека велика й незмірна,— казав далі з повою енергією пан Янчевський,— і не в цьому бандитові вона полягає... Ні, не в ньому!.. Хто він? Чи мерзенний хлоп, чи каторжник сибірський, чи якийсь втікач, шельма-козак, чи благородний злодій-шляхтич,— як висловилася чарівниця наша пані Розалія,— це байдуже. Славне лицарство наше, чи то з любові до широкої свободи, чи то втікаючи від кари закону, ставало часто в ряди лотрів і підіймало грізні повстання... Отже, я повторюю, що не самий гайдамака нам страшний, а небезпечне те, що вогонь гуляє серед пального матеріалу, що іскра літає поміж купами пороху... Я кажу про бидло, про цю рвань схизматську, про хлопство,.. Хіба ви не чуєте, як уже гуде ця наволоч? Хіба ви не бачите, як вона збирається біля корчми й снує по лісах? Ось зараз переповідало панство одне одному, що невідомий бандит з’являється й чинить бешкети й гвалт мало не в десяти місцях одночасно, та ще ца якій відстані*— верст на двісті, на триста! А що це означає, панове? А те, що це не диявол-чаклун перелітає з місця на місце, а заводяться такі дияволи по цілому краю: сьогодні їх багато, завтра їх буде більше, а післязавтра все наше хлопство пошиється в дияволи,— правда! І цього ми діждемося, на рани пана Єзуса, діждемось! — Янчевський змовк, схрестивши на грудях руки.

В залі стояла могильна тиша. Насувався жах, і під його тиском усі немов боялися підвести голови. Але ось почулися серед тяжких зітхань і боязкі голоси:

— Що ж робити?

На них, видно, тільки й чекав оратор.

— Що робити? — перепитав він і, піднявши високо голову, проголосив. владним тоном: — Перше — приструнчити бидло, подвоїти за бестіями нагляд, це — основне! Друге — зібратися панству негайно і на власні кошти влаштувати облави сусідніх лісів, а то й усього нашого повіту, виловити й зацькувати псами лотрів, зв’язати, закувати й відпровадити в стани. Ось моя думка!

Янчевський переможно сів під захоплені й гамірливі вигуки: "Згода, віват!", "Нєх жиє Демосфен наш, нєх жиє!"

— Так, так! — загомоніла потім молодь.—Облава з хортами, дрючками, сокирами, рушницями!

— Q, то буде весела забава! — заговорила захоплюючись пані Розалія.— На цю забаву вирядимось і ми... Так, так! І уявіть собі картину: ліс... гущавина... я стою з пістолетом... зведений курок... і нараз вибігає він... Стій! Він просить милосердя... Я цілюся... але він такий прекрасний...

— І пані відпустила б того бестію? — спалахнув Янчевський.

— Відвага й хоробрість завжди чарують мене,— відповіла 8 лукавою усмішкою Розалія.

— Звичайно, відвага й хоробрість — найліпша окраса шляхтича,— встряла до розмови Доротея.— Перед одваж-ним шляхтичем жінці важко встояти! — Вона слабо зітхнула й підкотила очі.— Та тільки чи шляхтич цей бандит?.. А хлоп — завжди останеться хлопом і бидлом!.. Коли б він був навіть кращий за Аполлона27, то залишився б ницим, боягузливим і нездатним захопитися прекрасною хвилиною!

При цих словах голос Доротеї зазвучав різко, і гнівне обличчя її одразу ж утратило сентиментальний вираз.

В той час до кімнати увійшов к�