Із циклю "Закоханість"<br />
"Між могил, – все оманність…"<br />
…Між могил, – все оманність…<br />
І вуалі сині на вечір.<br />
Ти сказала: – відхожу в тумани… —<br />
І тобі не перечив.

Догоріли на бані каплиці огні…<br />
– О, – життя злото-трунки жагучі!..<br />
…Щось ласкаве співала востаннє мені<br />
Щоб не мучивсь…

І пішла… По житах…<br />
У кипінню, між бризки волошок…<br />
– Комусь задум в замрілих очах,<br />
Сон хороший.

Я піду до білих беріз —<br />
Що у сутінках – болю дарунок…<br />
Що від неї із заходу вітер приніс<br />
Вже останній цілунок…

Розпука<br />
Ровами місяць тіні клав…<br />
…Нема… ох, – болю, – жалю!..<br />
І ніч спокійная текла<br />
від жит до жит і далі.

Повітря-мед і дзвін цимбал<br />
і бубен – серця весни…<br />
Тобі ввесь біль, ввесь сум і шал…<br />
Сказать тобі: – чудесно!..

Як так… то я піду… – Прощай!<br />
Ох, чи це Ти зробила?!.<br />
Чи Ти могла?!. Цвів молочай,<br />
одцвів, зім’ятий, – за могилою…

За голову узявсь… ридав…<br />
…Мені пісень печалі…<br />
А ніч спокійная текла<br />
від жит до жит і далі…

Вітер<br />
Біжать берези, верби,<br />
Жита, корчі та трави…<br />
Ох, вітер, вітер буйний,<br />
Життя моє ласкаве!

Біжить ось небом хмарка,<br />
Течуть, течуть глибини…<br />
І серце, очи смокче<br />
Далекий обрій синій…

Ох синій, синій – нині<br />
В ранковії заграви<br />
Зростав у безмір біль останній,<br />
Життя моє ласкаве.

Весна<br />
Розтали вже слова останні<br />
– (той дим розтання на пероні)…<br />
Свічки червонії каштани<br />
до сонця палять; чути: дзвонять<br />
в селі далекому за лугом —<br />
там дівчина-весна задумна<br />
іде, – всміхається… їй туга,<br />
їй радість, – сміх; а може суму,<br />
а може болю чаша повна…<br />
це, як лязурок, ясне небо…

Слова розтання молитовні<br />
нижу востаннє… Може треба —<br />
у тую далечінь дзвінкую —<br />
тій дівчині-весні ласкавій<br />
сказати: пісню щастя чую<br />
та слів нема… усі віддав їй…

Воля<br />
Ночі… дні… потоки… зливи… грози…<br />
Понад шляхом білії берези…<br />
Так би і текло…<br />
Та ні! Одного ранку<br />
Серце взяв, поклав його на леза,<br />
Коливав, як ранок млу у полі,<br />
Гострим променем поїв, – поїв<br />
Та краяв…<br />
Понад шляхом білії берези —<br />
Пісня жит і поля, – до безкраю.

І знов<br />
1

І знов… – блаженна тиша нив<br />
і в неосяжнім полі-морі<br />
вітрів розпещених приплив<br />
на беріг вечора…<br />
…і зорі.

Вся синьоока, темна ніч,<br />
– як молодість твоя ваблива…<br />
… тепло вечірніх наших стріч<br />
і слів ласкавих, слів щасливих.

2

Трюмо… Парфум пахтіння ніжне…<br />
І оксамит старий… старе саше…<br />
І слів і рук ласкава, тепла збіжність,<br />
– Щоб болю не торкнутися лише б.

Текли зповільна нам оці години,<br />
як час, як води… Як усе життя!..<br />
Як давнього ті темнії глибини,<br />
останні вже. Навік. Без вороття…

3

І знов людей – вітрів нестримні – дикі орди<br />
– тесальники землі – пани і торбарі<br />
І погляд ваш… уст виріз такий гордий —<br />
герб зорь, Стрілець над нами угорі…

Це б цілувати рук слабких і диких<br />
останні пута… Пити уст гірких<br />
і слів гірких, звичайних слів, великих<br />
останньої отрути ясний гріх…

4

…І ніч прийде… і знову путь…<br />
страшна, таємная, незнана…<br />
А нам в цій тиші не зідхнуть,<br />
ні випростатись нам, – кохана!

І біль такий. Останній біль!<br />
– то ж чуть, як плине місяць, зорі…<br />
Чекає бурь мовчання піль —<br />
і стигнуть дні шкляні, прозорі…

5

В цю мертву тишу, в ніч німу<br />
прийде, – постукає у двері<br />
нахабний ворог… Де ж візьму?<br />
І з ким піду?.. І де тепер ви?..

Це вам ні свят, а ні музик! —<br />
серпи, ножі вам, діти горя!<br />
І ваш слабкий, розпучний крик<br />
десь, в тім незбагнутім просторі…

6

…І вже щербата і безсила пристрасть…<br />
і серце, – моє серце на піску,<br />
мов хижа риба… Блискавиці бистрі<br />
із миті в мить…<br />
І бурі у танку…

А ваших уст той гордий, скорбний виріз…<br />
Долоні теплої пестлива глибина!<br />
(Ці дні останні – неможливий вираз…)<br />
І знову, біль – останній крик, – вже з дна!..

Полудень<br />
І стигне, не тече, вже гасне голубінь,<br />
і полудня важке, текуче золото<br />
понад могили в тонке павутиння —<br />
у спеку ллє думок лінивих солод.

Не ворухне, не диха в плесо… ось, —<br />
Як зачарований, відбивсь, не одірветься<br />
блакитноокий вітер… ні, не він, а хтось,<br />
хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься…

Там порохом пухким, пахучим у полях<br />
згубивсь десь шлях… Простір, широка воля!<br />
Часом, – розбудить лози сонний птах<br />
Чи риба знехотя з дна пустить бігти кола.

Бездонний день в жита, в овси, в гречки,<br />
у конюшину, в луки соковиті<br />
ллє солод і спокій… Та в сурми гомінні<br />
вже чути, грає, палить серце вітер!

"Не почути сестриного сміху…"<br />
Не почути сестриного сміху<br />
і води з її рук не пить.<br />
Понад тихою рідною стріхою<br />
голуба зоря не дзвенить…

Став давно багном затягнуло,<br />
позгнивали верби… зрубали корчі…<br />
Лиш роки на стовпі золотому<br />
Глечик з вибитим дном стирчить.

Не вернути туди ніколи, —<br />
А з вогню на залізо – іржа.<br />
Ось тому таким терпким болем<br />
мені нині уста дрижать.

Забув<br />
Знов – моє пекло, моє небо<br />
У камінь скутая земля…<br />
Це міста. Тільки міста треба…<br />
Забув, як пахнуть там поля…<br />
Забув, як верби сплять вад плесом,<br />
Які тії мляві вітряки:<br />
Часу й вітрів слухняні весла…<br />
Як давнина, – глухі такі…<br />
Забув, як пахне лан той житній,<br />
Як глибша, таємніша смерк.<br />
Дух немоторний старосвітній<br />
Давно помер, —<br />
Нам світ – це рух горіння, туга,<br />
Жага, і солод, і вогонь…<br />
Нам світ: – надій сім-барвні дуги —<br />
І певнеє стерно в долонь.

Сонет<br />
Полудень… Степ… Дзвенить усе, дзвенить —<br />
Не знати що… чи трави то, чи тиша…<br />
Лиш зрідка вітерець дихне, полин сколише<br />
І пах важкий нагусне, побіжить…

Понад могили вдалині струмить…<br />
Важкої спеки золото бліде усе ясніше…<br />
Лежить лінивий день… Лежить, не чуть, що й дише…<br />
І обрій синіми крильми не майорить…

Бреду… Ярок… Заросле джерело… каміння… терен.<br />
Мов ящірок хвости оті химерні<br />
Встають з полудня ген хмар різьблені дахи

І блиска над лінивії шляхи…<br />
І тиша… Степ… Дзвенить, дзвенить довкола.<br />
Дурманить пахощами день і думку веде колом.

Серпень<br />
Ті ранки золоті, сухі, холодні<br />
По стернях тіні хмар у прозор, у блакить…<br />
Там серпень клонить тінь із синьої безодні,<br />
Там серпень сполохом, морями піль горить.

Перерипіли вже вози повільнії, важкії<br />
В ліниву куряву прозорий зореспад…<br />
Вже по клунях лежать, пшениця й жито,<br />
Хід осені вистукує вже яблуками сад.

І не буяти вже, не гнати сік отавам.<br />
Сухі, порожні ранки золоті,<br />
І вже нещирі всі оті ласкаві<br />
Слова твої… Ох, – все не ті, не ті.

"Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…"<br />
Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…<br />
І темна і важка лежить вода,<br />
як лід той темний… Мертвий той вогонь,<br />
дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі.<br />
Зоря у пустирях надвечір зажовтіє,<br />
і вир снігів заточиться, збіжить<br />
у темну, сонну, синю безвість, безнадійність…<br />
що ясна сила снилася лиш мить…<br />
Схолоне, змовкне все… Лиш білий, мертвий сніг,<br />
Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг…<br />
Пальці – ті вузли! Весела криця – очи.<br />
Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупіт, біг.<br />
Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш.<br />
Очі бачать світ, щоб він у серце ліг.<br />
Не казкові коні на припоні! Ні!<br />
Не хмари на бурю і не грім там – за горою!<br />
Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль – на дні,<br />
та горить проклін усім, що ждуть спокою.<br />
Над поля і луки… понад тихе те село<br />
в схови давнини – могили – заклик гупне громом!<br />
Що цвіло – достигло! Нині зв’яне, а на зло<br />
маємо ми лік той, – кров, що хиб не зна, не знає втоми.<br />
І безкрай, світами, нині творча путь,<br />
і нема чого зідхати та журитися!<br />
Поки очи бачать світ та хочуть його, – п’ють,<br />
поки витримає серце бити й битися.