Райнер Марія Рільке<br />
Із "Сонетів До Орфея"

Перекладач: Микола Лукаш<br />
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

Устало древо. О гінке зростання!<br />
Орфей співа. О вгору вольний гон!<br />
I вмовкло все. I з того от мовчання<br />
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,<br />
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;<br />
Не лють їх гнала і не хижий хист,<br />
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик<br />
Змалів їм у серцях. I де допіру<br />
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,<br />
Де темна хіть чаїлась потай миру,-<br />
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

------------------------------

Райнер Марія Рільке<br />
Із "Сонетів До Орфея"

Перекладач: Микола Бажан<br />
Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.

Частина перша

I

Ось дерево звелось. О виростання!<br />
О спів Орфея! Співу повен слух.<br />
І змовкло все, та плине крізь мовчання<br />
Новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,<br />
покинувши кубельця чи барліг;<br />
вони, либонь, зробилися тихіші<br />
не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам<br />
змаліли в їх серцях. Їм за пристанок<br />
недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа<br />
і де при вході аж хитався ґанок, —<br />
там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

VII

Славити! Слави обранець спливе<br />
вгору із надр, як руда — з брил мовчання.<br />
Серце його — о давильні стискання —<br />
людям вино витискає живе.

Звуку пісень його порох не вкриє,<br />
якщо на божий співатиме лад.<br />
Скрізь — виноградник і скрізь — виноград,<br />
що на осонні південному зріє.

Ні королі, перетлілі в труні,<br />
слави його не принизять, ані<br />
тіні богів не дадуть на образу.

Він є одним з вічносущих гінців,<br />
котрий приходить до Брами Мерців,<br />
овочів славних тримаючи вазу.

XVII

Старче, отам, в глибині<br />
світобудови,<br />
б'ють джерела потайні,<br />
коренів схови.

Сурми, шоломи, щити,<br />
чвари могутні,<br />
люди — як люті брати,<br />
діви — як лютні...

З віттю сплелася віть,<br />
тьма — по всім ширу.<br />
Хто там? О йдіть... ідіть...

Хай ще бредуть по лісах. —<br />
Той же, що верху досяг,<br />
вже зводить ліру.

Частина друга

II

Майстер, на аркуш поглянувши радо,<br />
в ньому вже бачить твір<br />
здiйсненний свій,<br />
так от в собі відбиває й свічадо<br />
посміх дівочий, єдиний, святий;

так воно мірить ранкове проміння<br />
й сяйво смеркове послужливих свіч.<br />
Згодом у подих реальних облич<br />
падають тільки відбитки світіння.

Що наші очі змогли розпізнати<br />
в прискові огнища довго жаркому?<br />
Образ життя, що минуло навік.

Земле, чи змірив хто-будь твої втрати? —<br />
Тільки отой, чия пісня, мов крик,<br />
вславила серце, рожденне в усьому.

XXVIII

Прийди і відійди. Сливе дитя,<br />
враз дотанцюй фігуру того танцю<br />
небесних зір, в якому наостанці<br />
перемагаєм хоч на мить буття,

що нами владно править. Ти звелась,<br />
заслухавшись в далекий спів Орфея.<br />
Ти з тих часів стривожена якась<br />
і мало не чужа для нас душею,

коли вагалось дерево, — чи йти<br />
вслід за тобою там, де він співа,<br />
де, наче сховок, звуки ліри чути.

Туди знайшла путі прекрасні ти,<br />
бо прагнула до світел торжества<br />
лице і кроки друга обернути.