Бідніюче небо осіннє<br />
І крики останніх гусей,<br />
Але не засмучуйся нині,<br />
Спокійно дивися на все.

Як нянька дитя неслухняне,<br />
Хай вітер ляка деревце.<br />
Порядок творіння оманний,<br />
Як казка з щасливим кінцем.

Ти завтра проснешся від сплячки,<br />
Зимову побачивши гладь<br />
І ліс, і стару водокачку,<br />
Як вкопаний, будеш стоять.

І знову сніжинки як мухи,<br />
І відблиски льоду скляні,<br />
І труби, і ліс капловухий<br />
Увесь в маскараднім вбранні.

І поглядами росомахи<br />
Уже леденіючий світ,<br />
До брів натягнувши папаху,<br />
Лякливо позиркує з віт.

Простуєш ти кроком непевним<br />
У царство, де стільки чудес:<br />
Склепистий із інею терем,<br />
На дверях решітчастий тес.

Прикрила із снігу завіска<br />
Якоїсь сторожки стіну,<br />
Дорогу, і край переліска,<br />
І далі — нову гущину.

Окреслене дереворитом<br />
Затишшя, здається мені,<br />
Так схоже на чотиривірш той<br />
Про сплячу царівну в труні.

І мертвому білому світу<br />
Я вдячний за те, що він є.<br />
Спочатку такий непривітний,<br />
Він більше, ніж просять, дає.

1941