Йде сніг.

Я стою у траві,

яку покосить не зуміли.<br />
І стебла кругом неживі,<br />
пожовклі і гострі, як стріли.

Хто їх за коріння трима<br />
в холодній землі,

на незримій

тугій тятиві?

Крадькома

націлює в серце над ними.

І враз відпускає…

та ні,

вони цо летять,

бо зненацька

на снігу легкім полотні<br />
схрестились тіспачо в космацькім

узорі —

це мертва трава,

ці вижовклі стебла забуті…<br />
Чия ж це душа вишива<br />
на дальнім верху,

на безлюдді?

І я, нестарий чоловік,<br />
підваживши хмари, як плити,<br />
шепочу: прийдуть, через рік,<br />
то дай же їм. Боже, скосити…