Стояв давно десь замок величний на весь край,<br />
Далеко го було видко — аж поза море в гай;<br />
Докола замку цвіли городи по двору.<br />
В городах грали води вдолину то вгору.

Сидів у тім палаці король ци цар відий;<br />
Сидів він на столиці похмурний та блідий,<br />
Бо що робив — то страх був, вражда — що розказав,<br />
Недоля — що подумав, а кров — що написав.

Два славні співаченьки прийшли раз у той край,<br />
Оден, як сокіл, сивий, а другий — саме май.<br />
Старенький з арфов їхав на коню воронім,<br />
А молод співаченько йшов пішки попри нім.

Старенький так му каже: "Ну ж, синку, пам'ятай, —<br />
Найкращі наші пісні тепер си нагадай,<br />
Добудь усеї сили, утіхи та жалю,<br />
Бо маємо співати лихому королю".

Вже стали у світлиці старий із молодим...<br />
Король сів на столиці, цариця сіла з ним;<br />
Король — страшний, прибраний, гей поломінь в печі,<br />
Цариця — люба, мила, гей зоронька вночі.

Тот сивий співаченько на струнах як заграв,<br />
То срібний єго голос все вище ся змагав,<br />
З ним пісня молодого запіла в любий звук,<br />
А в ній ся відзиває старого мутен гук.

Співають о коханню, співають о гаразді,<br />
О вірі і о честі, о славі, о слажді,<br />
Співають усе красне, що в людях людських є,<br />
Співають усе любе, що в серці людськім б'є.

Забувся кепкувати дворян, безличний трут,<br />
Зухвалі жовняриська поклони богу б'ють;<br />
Цариця не могла вже зневолити чувствам —<br />
Узяла квітку з грудей та й дала співакам.

"Звели-сте мої люде, тепер ще й дружину!?" —<br />
Так крикнув цар остеклий, гей змій, ся лиш здригнув<br />
Та й шпурив острий палаш молодцеві у грудь —<br />
Місяць пісней з них посоки кроваві д горі б'ють.

І гей би буря мела, так кождий утікав.<br />
На рученьках старого співак уже сконав;<br />
Плащем єго вгортає, виносить го надвір,<br />
Садить на ворон-коня, лишає дикий двір.

Но перед пишнов брамов співак старенький став<br />
І вхопив свою арфу, що славов досі грав,<br />
Та й тріснув нев до слупа камінного оклік,<br />
Та й крикнув, аж ся голос по всіх мурах промик:

"О горе — ясні мури! Навіки най же тут<br />
Ні струна не задзвонить, ні пісні не звучуть!<br />
Ні, — плач лиш та неволя най вами гомонить,<br />
Аж кара вас господня на грузь не розвалить!

О горе вам, городи, тобі, маєвий цвіт!<br />
Дивіть, яке се личко, дивіться, ой дивіть!<br />
Аби-сте повсихали керниці, джерела,<br />
Камінєм поставали, без кіти, без зела!

О горе чорний збую, піб'є тя наша кров,<br />
Аби-сь ти більше слави на світі не найшов!<br />
Ім'я твоє най піде у пропасть та у ніч,<br />
Як дух той, що сконає, вітрами піде пріч!"

Старий прорік се слово, а господь єго чув.<br />
Де замок став бувало, то як би і не був!<br />
Лиш слуп оден голосить, який тут раз був збит,<br />
І той уже попукав — туй-туй ся повалить.

А де городи були — пустиня на оклік,<br />
Не видко стебелинки, водиці ані пік.<br />
Царя ніхто ні в пісні, ні в книзі не згадав —<br />
Западок і Забуток! Співак го так прокляв.