Мабуть, вродився я нещасливим. Всяка напасть липне до мене, як мухи до меду. Ну от візьміть просту річ: всіх на ймення кличуть, а мене?.. Тільки вигляну з хати, хлопці кричать: "Гей, Печений! Іди сюди, Печений!" В таких випадках, напевно, легенько гикається моїй бабусі. Це вона, моя люба, у всьому винна. Був я зовсім маленький, пішки під стіл ходив. Скупала мене бабуся в ночвах, чистеньку сорочечку одягла. Якраз плита топилася. Простелила бабуся газету і мене на тепле посадила. Хай, мовляв, погріється онучок. А сама почовгала в хлів, до корови. Далі трапилась така історія. Загорілася газета, а від неї й сорочечка. Мені б за відерко скоріше і вогонь гасити, так я ж малосвідомий був. Кричу не своїм голосом, ніжками дригаю. Поки прибігла бабуся, я вже геть обсмалився. Голенький сиджу... Глянула бабуся і в крик: "Ой боженько, дитина спеклася!.." З того й пішло — дражнять Печеним. А насправді звати мене Борка. Теж, признатися, не повезло. Інколи сам думаю: чого це мене Боркою назвали? Ніби спеціально для посміховиська. Скажете, Борис — нормальне ім’я. Для кого, може, й нормальне, а для мене — одна біда. От уявіть собі: виходжу я на вулицю, а хлопці (знають, хитрюги, що я гаркавий) і починають: — Як тебе звати? — Болка,— відповідаю. — Болка — карболка! — регочуть, дурні. А потім знов: — Скажи — трактор. — Тлактол,— повторюю, а сам відчуваю: ось-ось зарюмсаю. Ото вже втіха для хлопців! Аж за животи хапаються, аж синіють бідолашні. Всі слова на "р" пригадують та смикають: скажи — рак, скажи — сорока... Доводиться терпіти. А що ти вдієш, коли проклятуще "р" у зубах застряє? Одного разу послухав сусід мій Грицько, як хлопці потішаються, шулікою налетів на них: — Киш звідси, скалозуби! — і до мене сердито: — А ти чого вуха розвісив? Жени їх під три вітри! Хлопці — вони страшенно боялися Грицька — розбіглися, мов курчата. А Грицько потяг мене за руку до своєї хати, взяв ложку і каже: — Роззяв рота! З переляку роздер я рота і очі вирячив. Грицько, як справжній лікар, просунув ложку крізь зуби і статечно відзначив: — Так і є — короткий язик. Ну нічого, виправимо. В мене аж мороз пішов поза шкірою. Думаю: що він буде робити? Може, язика почне витягати, щоб довшим був? А він підсів ближче, подав знак мовчати. — Значить, зробимо так. Ти ось даремно бігаєш по селу. А з цього дня, коли біжиш, то весь час дирчи. Як трактор — др-р-р! Зрозумів? Грицько схопився на ноги, промчав по хаті, показуючи, як це треба робити. — А куди бігати? — питаю. — Тут потрібна система,— зауважив Грицько.— Вранці — до розірваної греблі, що за селом, і назад; в обід можна ближче — до млина, а перед сном — знов до розірваної греблі. Второпав? — І що з того вийде? — запитую пошепки. — А вийде, що через місяць гаркавість наче рукою зніме. Будеш рикати, як лев. З того дня й почав я дивувати своїх рідних та сусідів. Знають люди — був хлопець сонько; як прикипить до подушки — медом не піднімеш. А тепер, тільки півень прокукурікає, не продерши очі, вискакує з хати і летить бігом за село. Та не просто біжить, а дирчить без упину, наче заведений. Одного разу чую — прийшла сусідка, гомонить стурбовано до матері: — Може б ви,— каже,— до лікаря звернулися. Щось з вашим сином не те... Він з груші, часом, не падав, га? Мати моя теж налякалася. До лікаря, правда, не повела, а почала зіллям поїти — таким гірким та противним, що від нього я став бігати ще прудкіше. П’ю материне зілля, проте не кидаю тренуватися. Суворо дотримуюсь Грицькової системи. Якось в обідню пору (я саме біг до млина) побачив на вигоні хлопців з нашої вулиці. Видно, про щось сперечаються: одні на тітчин Одарчин город показують, інші — на толоку. Побачили мене хлопці, кричать: — Гей, Печений, завертай сюди! Підійшов я до гурту. Грицько пригнувся, розсунув лопушине листя. — Бачиш — кавун? — питає. Я теж пригнувся. Під лопухом, справді, лежить величезний рябий кавун. — Як ти думаєш, чий він? Я легенько смикнув за гудину і невтішно зітхнув: гудина вела на Одарчин город. Потім цокнув пальцем по кавуну — дзвенить! Солодкий же, мабуть, біс би його взяв! Зітхнув я ще тяжче. А хлопці зовсім похнюпились. — З одного боку,— кажу,— корінь ніби на городі; а з другого боку — сам кавун на громадській толоці. Значить — нічий. — Правильно, і ми так думали! — підхопили хлопці. — Та що говорити — давайте покуштуємо! І знов заминка вийшла. Кавун один, а нас же — ціла артіль. Як ти поділишся? Навіть по скибі на брата не буде. Тут озвався Грицько: — Пропоную так: хто скоріше пробіжить до розірваної греблі і назад — тому кавун. Згода? Хлопці збунтувалися. Чого це одному отакий кавун? Живіт лусне! Ну хоч би першим трьом. Нарешті порішили: кавун дістанеться п’ятірці найкращих бігунів. І ось вишикувалась нас ціла шеренга. Стоїмо босі; хто поспіхом ще й сорочку знімає, хто притупцьовує з нетерплячки. — І ти, Печений? — смикнув мене хтось за штани. Хотів я стусонути насмішника, та раптом пролунала Грицькова команда: — Раз, два, три — марш! Ну й рвонула боса ватага! Як дременули вздовж села — тільки п’ятки замелькали, курява — стовбом піднялась! Я плентаюсь собі позаду, а передні перцю підсипають: — Не журись, Печений, хвостика залишимо! Добре, думаю, біжіть. Я цю відстань як своїх п’ять пальців знаю. Зразу теж був гарячий — на півдорозі видихався. Отож не поспішаючи біжу останнім і за звичкою дирчу, як трактор; коли це бачу — один, висолопивши язика, задріботів повільніше; і другий вже, наче риба на піску, ротом зіває; і ще хтось, чую, так сопе, так хекає, ну просто як ковальський міх. А я піддаю жару, а я темп набираю. "Гей, з дороги!" — кричу і, обігнавши середніх, вириваюсь уперед; біля греблі переді мною тільки Грицько лопотів ногами. Та ось, наддавши, я й Грицькові показав спину. І так мені весело бігти назад, що став я вибрикувати, як куцохвосте лоша. Примчав до Одарчиного городу, трохи віддихався, а тоді викотив з лопухів кавуна, взяв його в обидві руки і так гордо стою, як той цар на троні. Скоро й Грицько на толоку прибіг, а з ним — ще троє; інші, мабуть, нишком додому подалися — чого ж на глум з’являтися? Глянув я на переможців і засміявся: обличчя сірі від пилюки — тільки зуби блищать; піт у три ручаї ллється. — А ти, думаєш, кращий! — регочуть хлопці.— Наче з димаря виліз. Сіли ми на траві, розрізали громадського кавуна, а він — червоний, іскристий, солодкий — аж тане в роті. Їмо, прицмакуємо, а хлопці й говорять: — От тобі й Печений! — Не Печений, а чемпіон села! — І коли ти навчився бігати? — питають. — Це моя система! — хвалиться Грицько.— До речі, покажи, Борисе, язика.— Він заглянув мені в рот, знизав плечима: — Здається язик подовшав... * * * Словом — пригодилася Грицькова наука. Правда, вимовляти "р" я тоді так і не навчився. Та це й не важливо. Головне — тепер ніхто в селі не обскаче мене на довгій дистанції. Дід Шайнога, колгоспний сторож, якось сказав: — Усіх шибеників ловив у саду. Одного тільки не можу спіймати — отого, що дирчить. Ух, і бігає ж, вітрогон... як ерактивний!