Як я, браття, раз сконаю,<br />
Занесіть мня, де я знаю,<br />
Та й просіть там трошки глини,<br />
Як для мене, сиротини.

Ви мня, браття, закопали<br />
Та й додому повертали.<br />
Аж приходить моя мила:<br />
Дивить, дивить — то могила.

А она си подумає:<br />
"Хто ту, бідний, спочиває?<br />
Ані плити, ані рути, —<br />
Тутки мусить жовняр бути".

І помалу, помаленьку<br />
Піде слеза по личеньку;<br />
Уломила яворини,<br />
Як для мене, сиротини.

Явір виріс — зеленіє,<br />
Сонце світить, сонце гріє.<br />
Люди ходя зілє рвати,<br />
Миленької не видати.

Аж прилетить соловіє;<br />
Місяць світить, місяць мріє,<br />
А оно си закувало, —<br />
Так она лиш, так бувало.

У могилі добре бути:<br />
Нич не видко, нич не чути,<br />
Ні пташини, ні дівчати...<br />
От як жовняр-сиротяти.